Напередодні 25 річниці Незалежності України Святослав Вакарчук прочитав у Національному музеї історії України публічну лекцію про виклики незалежності. Ми занотували для вас його виступ.
Я довго думав над назвою лекції — і зрештою зупинився на «Незалежність. Дар чи випробування?». Уже 25 років Україна де-юре є незалежною державою, дехто каже, що формально це наша друга незалежність. Я говорив би юридичною мовою: Українська держава у саме таких кордонах сформована вперше.
Що таке незалежність держави і коли вона виникає? На мою думку, незалежність — це закономірний наслідок спільних дій великої кількості людей, які проживають у межах певної території та наділені свободою вибору і волі, коли вони незадоволені існуючим станом речей у цих рамках настільки, що будь-яка спроба покращити його традиційним шляхом — неможлива. Тобто народ уже не може терпіти ситуації, в якій живе, і розуміє, що треба щось міняти. Приблизно ці слова, красивіше та витонченіше, сформулював у преамбулі Декларації про незалежність Сполучених Штатів Томас Джефферсон. Він не просто сказав, що народ 15 колоній відтепер прагне іменуватися Сполученими Штатами, він пояснив, що це означає.
Джефферсон сказав дуже важливу річ: краще не змінювати порядку речей, який існує у спільноті, країні чи імперії, бо будь-яка нестабільність шкодить добробуту людей. Але бувають випадки, коли ситуація доходить «до ручки» і будь-яка зміна, навіть революційна, є тільки на краще. Саме тоді творяться умови для справжньої незалежності. Ця умова необхідна, але все ж недостатня.
У 1991 році ми досягли ситуації, в якій українці розуміли, що радянську систему вичерпано. Однак успіх цієї незалежності забезпечують громадянське суспільство та політична еліта, які знають, куди, як і навіщо іти новоствореній країні. У 91-му ми цього не знали. Ми мали багато інтелігентів, насамперед «шістдесятників» та «вісімдесятників», та, на жаль, їхніх героїчних зусиль було замало.
Неосвіченість та безвідповідальність у суспільстві призвели до стратегічної помилки. Це класична помилка, яку переживають суспільства, у яких політична нація на момент здобуття незалежності ще не до кінця сформована. Не можна водночас будувати і політичну націю, і державу.
Є два варіанти розвитку ситуації: деколи незалежність здобуває нація, що вже сформована як політична, так трапилося у Чехії, Польщі. Але може бути й навпаки — і великої трагедії в цьому немає, США — приклад цьому. Штати спершу навіть не були певні, чи хочуть вони існувати в такому складі разом, але еліта сконцентрувалася на побудові держави, а отже, на формуванні конкретних прагматичних успішних правил гри, які насправді дозволили розвиватися державі та дали можливість збудувати політичну націю.
Головні проблеми того, чому українське суспільство не було готовим до незалежності, — брак освіти та недостатня відповідальність. Ці дві ниточки тягнуться до реформ, про які сьогодні говоримо, — освіченість, яка веде до освітньої реформи, та відповідальність, яка пов’язана із судовою реформою.
Успішна стратегія української держави сьогодні має бути спрямована на побудову нової системи освіти
Успішна стратегія української держави сьогодні має бути спрямована на побудову нової системи освіти. Така система повинна могти в максимально короткий термін максимальну кількість людей зробити освіченими в широкому значенні цього слова. Вчитель, викладач, ментор повинні посісти найвищу позицію в суспільній ієрархії, їхній статус має бути найпрестижнішим. Так само статус учня чи студента має бути дуже почесним.
Не дипломи, а освіта має бути справжнім капіталом. Коли хочете, можна назвати це реальною біржовою цінністю. Освіта має стати фундаментом, на якому твориться надбудова держави.
Судову систему України трактують як таку, що не відповідає інтересам суспільства. Справа в тім, що самі ми не створили судової системи, а взяли радянську, змінили вивіски на судах і видали суддям нові мантії. Можна говорити про те, що українські законодавці вносили зміни до Конституції та процесуальних кодексів, але суть та дух цього Закону залишилися тими ж.
Українець ніколи не вважав суд тим місцем, куди можна іти шукати справедливості. Так було за часів Російської імперії, СРСР та є за незалежної України. Хоча в Російській імперії права людини забезпечували краще — згадайте відому справу Бейліса, на якій суд присяжних виправдав особу попри антисемітське звинувачення.
Я вважаю ключовим елементом реформ імплементацію системи присяжних в Україні. Хтось скаже мені, що ми стоїмо на системі континентального права, але я з цим не погоджуюся. Тому не треба боятися кардинальних змін. Суд присяжних для українців був би дуже корисним: система присяжних мотивує персональну відповідальність. Кожен із нас міг би бути в ролі судді для приятеля, знайомого — і відчував би персональну відповідальність за речі, які відбуваються в країні. Присяжних значно важче підкупити, ніж суддю, котрий одноосібно вирішує винуватість людини та призначає покарання.
Але найважливішим є те, що система присяжних формує в людей інакше ставлення до дійсності. Люди дивляться на світ через призму фактів, вирішують «винен чи ні», користуючись здоровим глуздом та знанням фактів. Формується система прагматичного та матеріалістичного, але дуже вигідного для добробуту суспільства, яке вважало, що оцінювати конкретні речі слід не ефемерними поняттями віри, переживання, співчуття, а відчуттям різниці між чорним та білим, правдою і неправдою. Така культура розвиває критичне мислення в нації. Це культура питання «Поясніть, як це працює». І якщо кожна людина при здоровому глузді розуміла, «як це працює», отже, це — правда. Така система приводить до серйозних змін у політиці.
Ми не можемо собі дозволити мати слабку армію
Освіта та відповідальність свідчать про правила, за якими ми граємо, але є ще річ, пов’язана з географією. Ми не можемо собі дозволити мати слабку армію — так само, як не можуть собі цього дозволити Південна Корея чи Ізраїль. У цьому сенсі упродовж останніх двох років відбулося багато змін, бо суспільству довелося повернутися обличчям до своєї армії. Ми побачили пряму загрозу, хоча нам досі дуже далеко до формування міцного війська. Візьмімо проблему корупції в армії — якщо корупція в інших сферах спричиняє негативні наслідки через два-три кроки, то в армії вона ламає систему одразу.
Я постійно чую від волонтерів, що сьогодні велика енергія громадянського суспільства наштовхується на стару бюрократію, небажання руйнувати корупційні схеми.
Справжню незалежність Україна отримає тоді, коли вчений, учитель, суддя і військовий стануть найпочеснішою ланкою українського суспільства. Держава повинна розуміти, що ці люди творять капітал, який веде державу вперед. Люди, які нас вчать, захищають нашу справедливість та наші кордони, дуже недооцінені.
Завдання державних чиновників — розбудова не нації, а держави. Ці поняття близькі, але не тотожні. Націю розбудовують учені, митці, культурні діячі. А держава повинна творити правила гри, достойні зарплати, належні реформи та відповідні умови для творення нації. Творити українську націю будуть Ліна Костенко і Андрій Курков, «ДахаБраха»… Це наші письменники, вчителі, професори університетів.
Держава повинна забезпечити належну політику та дипломатію, а не займатися тим, що їй не притаманне. Державна справа — чесні суди, належні зарплати та правила гри, які люди зможуть використовувати. Тоді люди й вирішать, якою мовою їм говорити, якою має бути їхня культура, як вони житимуть і куди рухатимуться далі інтелектуально. І повірте, це станеться.
Фото — Ольга Камєнєва, Національний музей історії України
