25 грудня в гуцульському селі Криворівня зібралися понад п’ять тисяч людей, які хотіли зустріти Різдво за новоюліанським календарем разом з більшістю світу — і громадою села, яка першою в Україні вирішила зустрічати свята у новому році за новим календарем. Півтори тисячі мешканців Криворівні були вражені: кажуть, такої кількості гостей ще не було, попри давній інтерес до гуцульської різдвяної коляди. Можливість святкувати Різдво 25 грудня — за новоюліанським календарем, а не 7 січня — ухвалив Священний Синод Православної церкви України 18 жовтня 2022.
Про Різдво говоримо 7 січня, наступного дня після Водохреща за новим стилем у Криворівні, з отцем Іваном Рибаруком, парохом храму Різдва Пресвятої Богородиці Православної церкви України. Порозмовляти з отцем Іваном приїжджають із цілої країни, він веде ютуб-канал про практичне християнство, разом з дружиною опікується історичною пам’яттю в Криворівні. У будинку цієї родини свого часу зупинялися Леся Українка та Іван Франко, сьогодні там бувають найвідоміші сучасні митці. Яким чином Криворівні вдалося змінити календар, і як це вплинуло на традиції? З’ясовуємо на прикладі легендарної гуцульської коляди, яка триває декілька тижнів і чітко прив’язана до різдвяного циклу свят.
§§§
[Це інтерв’ю створене завдяки підтримці Спільноти The Ukrainians — сотням людей, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Приєднуйтеся!]
§§§
Отче, 25 грудня до Криворівні приїхало кілька тисяч людей з усієї країни, щоб зустріти Різдво з вашою громадою. Як думаєте, чому стільки гостей?
Люди приїхали, бо їм набридли москалі.
Які зміни ви відчули, вперше повноцінно зустрівши Різдво за новим стилем?
З Різдвом 25 грудня Новий рік начисто випадає. Різдво бере на себе все. Я вперше в житті не звернув уваги на новорічну ніч і завдяки цьому відчув неймовірну легкість. Можливо, якби в нас маланкували, то Новий рік зберіг би певний символізм… але в Криворівні не маланкують, це штучно. Це перетягування Пістиня (Пістинь — село в Косівському районі, відоме традиціями Маланки — TU) на Криворівню. В нас Маланку робили вчителі з дітьми, досліджуючи традиції. Інша річ коляда.
До нас приїхала студентка з Київського університету Карпенка-Карого, хотіла писати про Маланку в горах. Але цьогоріч майже ніхто не маланкує, проте коляда — не просто збережена, а тримає авангард.
Чому так?
У Маланці більше театралізації, яка може відчуватися як недоречна в часі війни. А коляда — це народне богослужіння, молитва. Я не проти Маланки, проте вона не має стосунку до церкви.
Які традиції — ваші улюблені?
Це змінювалось упродовж життя. Сьогодні це коляда. Навіть не Святвечір.
Розкажіть нам про традиційну гуцульську коляду в Криворівні. Що це?
Коляда — це сенси в тексті, мелодіях. Вчора була розколяда (за новим стилем остання коляда в році у Криворівні припадає на Йордан 6 січня, розмовляємо 7 січня — TU) — і це справжня медитація. І я ж не вперше чую її… Таке враження, що це навіть не гуцульські мелодії, хоча насправді це правдиві, а не фестивальні, гуцульські мелодії.
Чим є коляда? Адже це не просто виконання традиційних пісень для розваги?
Розваги — це взагалі інша реальність. Коляда — не розвага, а життя. До речі, в моїх найменших дітей цьогоріч коляда була одна: «Ой у лузі червона калина». Я не зміг їх переконати співати ще бодай щось. Не казав, що це не коляда, щоб не бентежити їх, але пропонував заколядувати щось іще, вони відмовилися.
Як думаєте, чому?
Бо коляда — це не вигадка, а проживання реальності. Сьогодні мої діти в моїй хаті проживають реальність «Ой у лузі червона калина». У цьому й відповідь: коляда — не просто традиція, це оспівування життя за Христом.
Хрест — сакральний знак в усіх світових духовних напрямках.
Вертикаль хреста символізує зв’язок між Творцем і творінням, небо-земля, горизонталь хреста — це наш зв’язок з ближніми.
Якщо ми навели тільки вертикаль, то збудуємо егоїстичну духовність. А ти віддай це! Щоб віддати, потрібно відкритися. Коли відкривається Ісус, Йому прибивають руки до хреста.
І колядники в коляді теж віддають, творять горизонталь?
Саме так. Перший етап коляди — це коляднички, їх іще називають вертепнички, це і хлопчики, й дівчатка. Найменших колядничків у нас називають ангеликами, це найкрихітніші дітки. Другий — пастушки, трошки більші діти-хлопчики. І ті, й ті ходять з дзвониками та хрестиками, пастушки можуть мати барточки. Потім — королі, це старші підлітки, неодружені хлопці. Це вже гра, ролі. Паралельно відбувається вертеп, це зовсім інше, вертеп поєднує всі ролі.
Коли я прийшов на парафію, то сприяв тому, щоб діти колядували з дорослими, колись цього не було. Це важливо, бо по завершенню коляди відбувається посвята в колядники. Саме таке спільне колядування дітей і дорослих зняло потребу в королях, тепер їх майже немає. Діти одразу долучаються до дорослої коляди.
Колись колядники могли набуватися у хатах по дванадцять-шістнадцять годин. І колись розплєси (розколяда — TU) були перед Стрітенням, тобто коляда тривала півтора місяця. Колядник не мав права йти до себе до хати, не міг мати стосунків із жінкою, не перебирався. Я жартівливо заздрю останній хаті — запах стояв неймовірний. Розказували, що як колядник приходив додому після коляди, то сорочка була чорна як сажа. Це жах, важко уявити. Але це було — і це було подвижництвом.
Як із дівчатами й жінками, вони колядують?
Що важливо: ми зараз говоримо саме про традиційну гуцульську коляду в Криворівні. Загалом люди колядують без будь-яких обмежень, це ж стосується хорів і колективів, які колядують по хатах.
Жінка на Гуцульщині традиційну кількатижневу коляду не колядувала. Хоча в нас були випадки на присілках, коли жінки збиралися і втирали носа чоловікам. Це було років 20 тому, дівчата заколядували 25 000 гривень, це було майже пів церковного доходу за рік. Хлопці тоді посварилися й не зібралися, як то буває іноді. Жінки пішли, наколядували купу грошей, за які почалася будова церкви Івана Сучавського на присілку Устя. Потім це перенеслося на інші села Гуцульщини: де чоловіки не колядували, це могли зробити жінки.
Як на давню язичницьку коляду регіону вплинуло християнство, яким чином різні традиції поєднуються в сучасній коляді?
Гуцульська коляда — це народне богослужіння. Християнство органічно долучилося до традиції колядування, бо люди мали потребу оспівати подію Різдва. Традиція майже не змінилася, крім того, що благословення колядники беруть у церкві, хрест колядницької партії (партія — група колядників — TU) зберігається в церкві. Для мене традиційна коляда — це апостольське служіння. Це не просто зібралися поколядувати й забули. Якщо тебе посвятили в колядники, ти можеш навіть якийсь час не ходити в коляду, але залишаєшся колядником. Це статус, який людина отримує на ціле життя.
Коляда триває в усьому селі, кожен присілок має власну колядницьку партію. У нас іще кажуть гурт або табóра.
У слові табóра є щось військове, це нагадує мені, що колядники — це також і воїни. Воїни-лицарі. Тому вони ходять озброєні бартками.
Пригадую, приїхав років двадцять тому до нас якийсь росіянин. Був дуже гоноровий, знімати щось хотів, розпитував. Я напівсерйозно відповідав, аж тут хлопці почали колядувати й підкидати бартки. Він аж відсахнувся. Я тоді сказав, що ми б’ємо москалів коло церкви, як вони до нас приходять, то він навіть не зрозумів, що я жартую. Християнство додало коляді осмислення, перевело її на вищий рівень розуміння.
До речі, тексти коляд динамічні й дописуються донині. Ми з дружиною Оксаною (Оксана Рибарук — поетка, дослідниця творчості художниці Параски Плитки-Горицвіт — TU) видали книжку «Гуцульська коляда в Криворівні», створену на основі зібраних Параскою Плиткою-Горицвіт коляд. У коляді є слова «ластівка в стрісі гніздо звиває». Яка ластівка в січні? Це тому, що колись колядували навесні. Але тому ж посівають у січні — бо колись посівали в березні по-справжньому, сіяли. У християнській традиції в Україні ми зберігаємо символізм нашої посівної. Залишається метафора.
Люди оспівували те, що бачили. В час Різдва ми розуміємо, що земне життя є проєкцією духовного життя, і тому додаємо інші смисли й говоримо про те, звідки все пішло. З’являється Христос, як Той, Кого оспівують під час коляди.
Що дає громадам Гуцульщини коляда?
Коляда програмує і форматує. Колядники приходять під хату, трублять і колядують, виходить ґазда, вітає і часто запрошує колядників до хати. В хаті усі сідають за стіл, починається Христова коляда. Вона дуже довга, звучить до сорока хвилин, фактично це переказ Євангелія з окремими народними додатками. По тому йде коляда ґазді, ґаздині, синові, дочці — кожному дитяті окремо. Коляда для дівчини на виданні одна, для малої дівчинки — інша, так само з хлопцями. Ще є коляда гостям і колядницькі співанки, в яких є народна мудрість. Є навіть коляда для бджіл, якщо в хаті є пасіка. Наприкінці співається умерлá коляда, родина дає список померлих, яких потрібно згадати. Фактично це те саме, що відбувається у літургії. У коляді причастям є саме колядування, в якому присутній Христос. Наприкінці — подяка, знову трембіти, й пішли далі колядувати.
Пригадую, коли моєму старшому синові було коло чотирьох років, йому колядували. Ми поставили його на піч, Павлик стояв на підвищенні, йому одному всі колядники колядували, він слухав і потім сказав до бабці: «Бабко, я возгордився». Дитина вперше стала центром уваги.
Ви розповідаєте про чимало традицій коляди, які мають сенс і важать. Як при цьому вам настільки стрімко вдалося змістити календар, до якого традиція була прикріплена так довго?
Дати взагалі не мають значення. Головне подія.
Чому дати не мають значення?
Бо люди знають, що колядувати треба на Святвечір. Ми вирішили громадою, що Святвечір — сьогодні. І ми ходимо сьогодні колядувати. У мене вдома було 57 колядничків на Святвечір, у школі в нас навчаються 200 дітей. Тобто кожна четверта дитина пішла поколядувати до священника. Це означає, що реально колядувало все село. А все пов’язане зі Святим Вечором. Потім буде Різдво, підуть колядники й не минуть жодної хати. До речі, в нас колядують і біля хат, де вже ніхто не живе, щоб життя там відновилося. Після Різдва — Збора, Богородиці (Собор Пресвятої Богородиці — TU). Після Збори — Штефана. Потім Василія Великого.
Питання дат ставили багато знайомих: як бути з іншими святами, адже річ не просто у Різдві, а й в усіх святах, які слідують за ним.
Це проблема священників. Мені казали, що в церкві буде розкол, і ті парафіяни, які не захочуть святкувати 25 грудня, підуть до москаля. До якого москаля? Війна надворі. Колись, може, хтось би й пішов, але сьогодні нема куди йти. 8 листопада 2022 року всі священники деканату знали, що ми в Криворівні святкуємо 25-го, я подзвонив кожному. Деякі зразу встали в штики, навіть мої однокурсники з семінарії. Деякі підтримали, а потім відмовилися. Спершу понад 10 священників були готові перейти на новий календар, але закінчилось тим, що повністю перейшла тільки Криворівня й парафія Усті, яка є частиною Криворівні, але має окрему парафію.
Якщо священник пояснив людям, що в церковному календареві написано 7 січня через риску з 25 грудня, а в церковних книгах зазначено, що Богоявлення 6 січня, то проблем немає. Церковний календар — один і той самий. Різдво завжди 25 грудня — чи за юліанським, чи за григоріанським, чи за новоюліанським. Коли люди чують це, то розуміють, що все нормально.
Читала, що громада Криворівні була ініціативною у переході на новоюліанський календар. Розкажіть про це.
Перш за все це Гаврилівна, наш генерал! Моя сусідка. Вона зателефонувала мені й каже: «Ну що, святкуємо 25-го? Епіфаній сказав». Цій пані вже 80 років, вона багато років працювала поштаркою, дуже начитана. Пригадую, були якісь зйомки, її переодягнули. Село зібралося й каже: «Та наша Гаврилівна як королева Англії». Жива людина.
Я думав служити різдвяне богослужіння двічі: 25-го й 7-го. На парафії мені кажуть: ми що, шизофреніки? Я думав, як мені не розсварити парафію, а люди продиктували мені, що Різдво має бути один раз.
Перехід на новоюліанський календар — це ще одне відмежування від Росії. Якими є головні смислові різниці в християнських традиціях Росії та України?
Церква — це страшна зброя в руках власть імущих. Мені здається, що в повній мірі церква у Росії була лише тоді, коли працювали місіонери.
Сьогодні у світі є дві церкви: Божа і московська. Московська — це псевдохристияни, які нині на службі у диявола.
Мені кажуть, що так говорити не можна, що там теж є люди. Але як ці люди вплинули на те, що їхній патріарх благословляє боєголовки?
Тоді ці люди або ізгої у своїй церкві, або війна чиниться за їхньої згоди. Росія втратила зв’язок із народом свідомо. Російська церква втратила свободу віросповідання і стала церквою іванів грозних, сталінів, путінів та іншої нечисті. Вона перетворилася на релігійну організацію, яка обслуговує керівників держави. Християнство в Росії — виняток, а не норма. У Росії святих шанували тільки тоді, коли цареві треба було підняти свій рейтинг. Серафима Саровського оголосять святим у час кризи — коли Росія стоїть перед катастрофою, то Сталін розуміє, що близький кінець, і дістає з тюрем недобитих єпископів, щоби створити сталінську церкву на чолі з митрополитом Сергієм. Чи Кирило Гундяєв, який у часи проповідництва говорив про автокефалію для української церкви, але по тому, як став митрополитом, почав усе нищити.
Російська церква побудована таким чином, що вірні — це раби. Рабами єпископа є священники, самі єпископи — раби одне одного й патріарха, ну а патріарх — раб президента. Ієрархія рабства йде до самого низу. Саме тому кредо жителя Росії — це «маленька людина», яка нічого не може вдіяти. Кредо українця: піднятися й скинути все, що потрібно скинути.
Українська церква, до речі, завжди мала у своїй традиції практику вибору священника, а не поставляння. Люди мали право вибрати з кількох кандидатур або послати хлопця зі своєї парафії на навчання. В Україні ніхто не мусив терпіти нерозумного священника тільки через те, що той висвячений. Право вибору мало свої межі, однак воно існувало. Зараз воно майже втрачене. Кажу «майже», адже, наприклад, я потрапив до Криворівні, бо мене запросила громада. Один чоловік, з яким ми колись грали у футбол, казав: «Іване, знаю, що ти хочеш висвячуватися, а в нас якраз звільнилася парафія. Якщо ти розумний, то їдь до Криворівні».
Сьогодні люди часто роздумують, як працювати з ненавистю всередині себе. Як священник відповідає на це питання?
Існує поняття праведного гніву, яке хибно ототожнюють із ненавистю. Це різні речі. Праведний гнів — це мотивація до самозахисту і до знищення ворога. Це нормальний стан психічно здорового християнина.
Відповідь завжди має бути адекватна питанню, а захист — до атаки. Є три плани буття: на духовну атаку ми можемо відповідати молитвою, на інтелектуальну — словом, на фізичну — зброєю.
Якими, крім дат, є європейські контексти українського християнства?
Нам є що запропонувати Європі. Що швидше ми перейдемо на новоюліанський календар, то швидше зможемо показати Європі нашу різдвяну оповідь. Європа перестане сприймати Різдво як подарунки. Україна може помогти Європі повернути Різдву Ісуса Христа. Для України Різдво й надалі є духовним святом. Якщо наш контекст святкування додасться до європейського як паралельний, то він запропонує європейцям щось іще. Думаю про нашого геніального «Щедрика», слова до якого — земні. Є овечки, чорноброва жінка… Це дохристиянська коляда, в якій зміст життя в тому, щоб зачати життя, народити, пожити, насолодитися, померти — й кінець.
Однак світське Різдво дозволяє святу бути інклюзивним, особливо у реаліях нашої країни, яка поєднує людей різних поглядів.
Потрібно зрозуміти важливу річ. Є поняття духовності й поняття церковності. Не кожна церковність духовна, ми бачимо це в Росії. І не кожна духовність — церковна. Бачу це й по багатьох наших людях. Приклади є різні, мені згадується розмова з львівськими волонтерами, які розповіли мені, що найменше помочі отримували від релігійних організацій. Натомість люди, які нібито безбожники, цілодобово готують їжу, перевозять автомобілі, працюють на складах. І це — дієве християнство, хоча воно може себе так і не називати.
Чимало людей почуваються позбавленими тяглості традиції, коли мова йде про звичаї та обряди Різдва в Україні. Як вибудувати відчуття причетності до свята і знайти своє місце у ньому, якщо вдома Різдво не святкували?
Головним у Різдві є Ісус. Якщо ми будемо це ставити за основу, тоді людина не боятиметься, що не виконає певні правила й не дотримається традиціоналізму. Традиції змінюються. Ми говорили про те, що діти у Криворівні почали колядувати з дорослими — це зміна, раніше такого ніколи не було. Традиція у цьому разі не порушується, а живе, щоби продовжити себе в глибшій якості. Бо що основне: з’їсти кутю чи заколядувати?
Хочеться й першого, й другого, та якщо вибирати — я за коляду.
Заколядувати можна було навіть на каторзі, без куті. Бо на каторзі і в камерах куті не було, але українські шістдесятники колядували одне одному. Коляда була тим, що можна проявити, коли ти позбавлений всього. Патріарх Йосип Сліпий, коли його етапували в Росію, міг відправити богослужіння з окрайцем хліба в кишені сорочки. Це й була літургія. Є священники, які не можуть служити вдома, без стін собору. Знаю таких єпископів. А кардинал Сліпий — міг.
Наскільки українці-християни інклюзивні щодо Різдва? Україна — велика країна, люди якої мають різне віросповідання або не належать до жодної релігії.
Наше Різдво може зібрати навколо себе дуже різних людей, бо воно — живе. А тільки живе може гріти. Для мене відповіддю стало 25 грудня у Криворівні: п’ять тисяч людей, забита машинами дорога на три кілометри. Тут такого не було ніколи.
Серед гостей Різдва в нас було багато тих, хто відірвалися від «русского міра» після того, як полетіли російські ракети. Вони зрозуміли, що хочуть не до Росії, а до Європи, і виявилося, що десь у Криворівні Різдво святкуватимуть як у Європі.
Ці люди можуть поки не знати до кінця, що таке Україна, але точно знають, що Європа приймала біженців і давала зброю. Це нове європейське Різдво легко стане близьким через подібні асоціації.
Важливо, щоб наше духовенство не залякало людей і не поширювало дискусій про те, коли наше українське Різдво має святкуватися насправді, 7-го чи 25-го. Це дурниця, бо українського Різдва не існує — є Різдво Христове. Робити щось, бо так було в нашому босоногому дитинстві… ну це дурниця, це майже забобон. Колись Ейнштейн казав, що атом легше розщепити, ніж забобон. З одного боку, є небезпека втратити міф Різдва, але з іншого — жити міфом. Це як віра у води Йордану, які потечуть в інший бік тільки 19 січня.
Як би ви розмежували традицію і забобон?
Забобон — це коли нам страшно від самої лиш оповіді: «Не чіпай, бо вибухне». Традиція — це естафета духу, яка міняє форми, але залишається живий дух. Це як тіло людини, яке міняється, але наша суть залишається. Ми ж не ходимо до університету в підгузках, хоча й носили їх, коли були немовлятами? Оце і є традиціоналізм: брудні пеленки. Вони реальні, щороку пахнуть дедалі гірше. Та жити ними не можна.
Що помагає вам підтримувати дух у вашій громаді в час війни? Тим паче, зараз ваша громада постійно змінюється, до неї долучаються нові люди.
Я спираюся на наших людей. Приїжджим даю те, що можу дати. Я ніколи не підганяв місцевих людей під приїжджих. Також я ніколи не підігрую нашим людям у тому, що, на мою думку, не є християнським. Для мене важливим є живий Христос, який прийшов на цей світ, щоб його змінювати. Світ постійно потребує змін, навіть найкращий світ Криворівні. Це змушує постійно працювати, розвиватись і не боятися змін. Ісус каже: «Творю все нове». А нове — це інакше. Тобто сьогодні я можу бути іншим, ніж учора.
Які зміни в українській церкві для вас важливі?
Останнє десятиліття до Київської семінарії вступають хлопці, які не вміють читати російською. Я дуже тішуся, що наш Предстоятель владика Епіфаній не має за плечима ні одного дня московської школи. Він вчився в Київській семінарії, а потім — у вищих православних і світських школах Греції.
А мені ось як пощастило зі змінами: я до 22 років не вірив у Бога. Хоча колядував змалку. Я не знав, що таке «наварада» у «Нова радість стала», бо співав як чув: «на вараді стала». Набір слів. Але дідо дає гроші за коляду, треба йти. Це класика, ми всі такі були. Але потім читаєш слова, починаються зміни. Змін не треба боятись.
