Пригадуєте, як ми співаємо: «А завзяття й праця щира свого ще докаже». Це про наших героїв. Завзято працювати над новими моделями співжиття в Україні вони почали 6 років тому. І почали зі себе. Екологічність, зелена енергетика, технологічні інновації — усе це Андрій та Роман Зінченки вирішили впровадити на своїй дачній ділянці на Київщині. А далі — пішло-поїхало.
Вони небезпечні. Вони ламають не лише спосіб думання про джерела енергії, природу, майбутнє. Вони ламають шаблонний підхід до цих проблем. Громадянська активність братів Зінченків не обертається навколо гучних конференцій, високочолих круглих столів і затверджених одноголосно формулярів. Навпаки, для них ближчий принцип «Візьми і зроби!» Беруть і роблять! А водночас — власним прикладом і безконечною вірою у справу залучають до «зеленої спільнореалізації» сотні інших людей — молодих, проактивних і фахових.
Навіщо усе це? Чи нема ризику, впроваджуючи в Україні зелені звички й технології, лишитися на марґінесі успіху й реалізованості? Для чого боротися вітряками «з вітряками»? У братів Зінченків є відповіді.
Де ви народилися і що було далі?
Андрій: Ми народилися у Вінниці, але мешкали неподалік обласного центру — в селі Лука Мелешківська. Воно дуже красиве. А свою схильність до проведення екологічних тусовок, хакатонів(заходи, під час яких група IT-фахівців інтенсивно й згуртовано працює над розв’язанням певної проблеми, — TU) пояснюємо тим, що мешкали в районі «Толока». Хакатон по суті — та сама толока. (Усміхається) Після київської школи №226 по черзі вступили до Університету Шевченка — закінчили Інститут міжнародних відносин. І я ще потім рік вчився в американську Університеті Міссурі. Тобто звичайна освіта, як у всіх.
А що в такому випадку змушує займатися тими активностями, над якими ви працюєте?
Андрій: Знаєш, мені завжди хотілося свободи. Ось таке банальне бажання. А наша країна від такого поняття трохи далека — тут процвітають монополії. Ми, наприклад, звикли чути, що в Україні є багато бізнесу, а насправді бізнесу у його традиційному розумінні у нас майже нема, є монополії. І от мені зі самого дитинства хотілося, щоб люди мали, відчували свободу…
Але свобода — це дуже широке поняття…
Андрій: Маю на увазі цілком конкретну свободу — займатися тим, чим хочеш займатися. Це нормальне людське бажання. Однак як можна серйозно працювати над улюбленою справою, коли, приміром, аби розпочати фермерське господарство, лише за під’єднання до електромережі з тебе здеруть купу грошей і офіційно, й неофіційно?
Це корупція.
Андрій: А корупція і монополія завжди ходять разом під ручку. Ринки не працюють там, де є неоднорідний доступ до інформації. Тобто там, де у зв’язку з певними обмеженнями, інформація з’являється у когось швидше, ніж у тебе. Такі ринки не працюють, бо це й не ринки по суті. Мене завжди дратувала думка, що ти мусиш кланятися кожному чиновнику навіть коли хочеш взятися за щось найпростіше.
Знаєш, як вирішити цю проблему?
Андрій: І в технічний спосіб, і в соціальний. Особисто для себе вирішив, що долатиму такий стан справ у свій спосіб — технічно-соціальний! Ми збираємо разом людей, аби виробити певну спільну технологію, яка, приміром, може звільнити нас від енергетичної залежності — як усіх разом, так і кожного окремо. Таке об’єднання дає нам свободу — перш за все технологічну. У цьому й полягає оте «таїнство толоки» — коли люди разом об’єднуються, у виграші лишається й спільнота, і кожен з нас.
Розуміти цінність колективного (власності, зусиль, просторів) — дуже-дуже важливо. Переважно в дискусіях колективне чітко протиставляють, ставлять в опозицію до приватного, індивідуального. Але у моєму розумінні і перше, й друге слід гармонійно поєднувати — аби це спрацьовувало, як добрий мотор.
Якесь внутрішнє відчуття того, що свобода можлива через об’єднання зусиль, і змушує мене щодня робити те, у що я вірю.
Це коли дуже загально говорити. Коли конкретніше, то зацікавленість зеленою енергетикою у мене народилася давно. Ще у школі, коли ми займалися в Малій академії наук, я цікавився історією. Звичайно, писав про шістдесятників, про самвидави, але серед іншого мені дуже подобалося досліджувати українські вітряки, млини, їхню архітектуру. Навіть збирав вирізки зі журналів, щось для себе виписував з книжок. Відтоді, очевидно, все й тягнеться.
Для чого ви берете на себе таку велику і часто невдячну відповідальність?
Андрій: Не розумію, про що ти. Не бачу, де саме беру на себе відповідальність. Чесно.
Не берете? Стратегічною ж справою займаєтеся.
Андрій: Насправді ми не намагаємося розглядати нашу роботу занадто серйозно. Без сумніву, це серйозні речі, серйозні питання. Однак ми починаємо з простих речей. От нещодавно у межах енерджі-торенту ми з друзями ми вирішили запустити такий собі демократичний проект «Спиртова економіка». Про спирт. Ми вважаємо, що спирт слід зробити доступним і почати думати про нього як про енергоресурс. У Бразилії, наприклад, більшість автівок уже дуже давно їздить на спирту. Там це не інновація, а повсякденність. Чому таке неможливо втілити у нас?
Водночас ми не прагнемо організовувати якісь суперпублічні й «високоповажні» події. Це не наша історія — намагаємося не на фотозвіти працювати, а на результат.
Ми почали наші екологічні тусовки дуже весело — узяли доброго долинського «шмурдяка», виготовили зі старої металевої бляшанки пальник і спробували закип’ятити там каву
Ми почали наші екологічні тусовки дуже весело — узяли доброго долинського «шмурдяка» (усміхається), виготовили зі старої металевої бляшанки пальник і спробували закип’ятити там каву. Спершу думали, що десь півгодини будемо чекати, спирту півлітри спалимо, і невідомо ще, чи та кава закипить. Нічого подібного! Дві-три ложки спирту і маєте шість порцій кави! Це у свою чергу означає, що його можна використовувати, наприклад, і для приведення в дію парового двигуна, і для інших корисних і прикольних речей. Зрештою, не секрет, що на Київщині і на Житомирщині деякі фермери давно свої трактори заправляють виключно власним самогоном!
Тобто ти розумієш — ми починаємо з напівсерйозних подій і не прагнемо, як великі державні мужі, напнути груди і претендувати на істинність в останній інстанції.
Але при цьому ви формуєте спільноту, середовище…
Андрій: Це дуже тонкий процес. Важливо не залякати людей серйозністю теми, навпаки — набагато ефективніше показати їм нові можливості, прості і доступні. Знаєш, коли ми варили цю каву на самогоні, багато людей казали нам, мовляв: «Іроди! Що ви робите? Цінний продукт переводите!». (Усміхається) Тим часом інші дивувалися: «Ого, таке справді можна робити». Для нас найпершим пріоритетом є показати на власному прикладі, що можна іти цією дорогою і отримати гарний результат. Ми показуємо мультиваріативність, показуємо, що може бути по-іншому, по-тихеньку підриваємо цього українського homo sovieticus’а.
Є такий дуже класний кліп групи «Ляпіс Трубєцкой», Міхалок там співає: «Социальная защищённость, пенсионный фонд. Я ложил на вас свой огромный, железобетонный болт». Ми вважаємо, що така позиція на сьогоднішній день є найбільш вірною, бо старі парадигми уже не діють, а люди потребують більше свободи — й суспільної, і технологічної. Звичайно, не все тут так просто. Наприклад, за законом часто ми не можемо використовувати на щодень те, що винайшли — система вимагає якихось ліцензій дурних, угод, договорів. І вся ця бюрократія контролює по суті речі, які не несуть жодної небезпеки. Для чого це? Але діяти у будь-якому разі потрібно — це розвиток.
Чи вважаєте ви себе успішними людьми?
Роман: З економічної, тобто класичної точки зору я на марґінесі успіху. Але ж суть не в економіці. Наприклад, у моєму житті було кілька моментів, коли я не міг назвати себе успішним, але при цьому точно був щасливим! Я на власні очі бачив, як «проростали» деякі справи, які я сіяв, поливав, прополював… Коли ти бачиш, як те, що ти почав, отримує своє окреме життя, це і є щастя.
Часто мене питають, чому я не вибудовую в своїх справах успішні бізнес-моделі. Не знаю, чесно. На мою думку, набагато крутіше розуміти, що команди, проекти, яким ти допомагав при народженні, досягають цілей і створюють нове, потрібне. Ці моменти, коли ти точно знаєш, що воно «спрацювало», додають відчуття успішності. Якщо успіх розглядати з цієї точки зору, то так, я успішний. (Усміхається)
От недавно організовували черговий TEDх (відома у світі щорічна конференція, присвячена «ідеям вартим поширення», — TU). Після події отримав смс-повідомлення із подякою за подію та інсайти. Це дрібниця, але такі фідбеки надихають і дуже мотивують.
Водночас у нашому житті «успішно» відбувається дуже багато наперед провальних речей.
Навколо нереально багато трешу. Особисто мене дуже бісять ті люди, які створюють треш, потім розгрібають треш і «натхненно» транслюють треш. Хлопці, ну скільки можна?
Навколо нереально багато трешу. Особисто мене дуже бісять ті люди, які створюють треш, потім розгрібають треш і «натхненно» транслюють треш. Хлопці, ну скільки можна? Для чого? Моє життя надто котре, у ньому дуже мало ресурсів, уваги, енергії, сили, аби бути екскаватором із розгрібання трешу.
Мені здається, що однією із умов щасливого й реалізованого українця має бути перебірливість. Є така гарна приказка: «До смачної їжі привчає смачна їжа». Перебірливість має бути у всьому. Аби вберегтися від щоденних потоків трешу, треба свідоме вибудовування бар’єрів перетворити на звичку.
Вважаєш, що цього бракує українцям?
Роман: Жахливо бракує! Українці занадто всеїдні. Тут важливо сказати таке: щойно у нашому житті щось з’являється, ми залюбки виділяємо йому певне окреме місце. Це помилка, глибину якої я останнім часом відчуваю дуже чітко. Через це прийшов до висновку — хочу жити у світі сотень приємних речей… Іншого мені не треба. От, наприклад, сьогодні гортав список контактів на телефоні і зрозумів, що хочу провести люстрацію. Там купа людей, які не актуальні, які не залишили сліду. І з людьми такими, і з речами, і з переконаннями часом треба прощатися назавжди.
Про яких саме людей ідеться?
Роман: Перш за все, про тих, з якими ми нічого разом не змогли б зробити. Розумієш, ми не можемо спілкуватися з усіма, наше коло контактів завжди дуже обмежене. Стів Джобс про це казав так: «Я не можу працювати у колективі, де працює більше, ніж 100 людей». Тим часом у мене на фейсбуці зараз 2000 друзів і 500 фолловерів. Відтак, я уже не сприймаю свою сторінку як щось персональне. Це уже медіа. Тобто коли я пишу якийсь пост, фільтрую себе, намагаються контролювати, які саме меседжі закидаю в інформаційний простір. А справжніми залишаються ті люди, яким простіше потелефонувати. I am оld schоol. I am a phone guy. (Усміхається)
Дуже багато про це думаю останнім часом. Ми живемо в такий час, коли за годину людина отримує стільки інформації, скільки 500 років тому ніхто б не зміг за ціле життя подужати. Тож для нашого нормального функціонування, навіть виживання, слід навчитися відфільровувати непотріб. Бо ці потоки інформації можуть занести нас геть не туди, куди хотілося. Тоді ми починаємо витрачати енергію на другорядні, непотрібні, глупі речі.
Андрій: Простіше кажучи, сьогодні важливим є не стільки те, що ти робиш, а те, чого ти не робиш.
Роман: Саме так. Тому focus about saying no.
І це дуже важлива річ! Бо наші люди люблять хапатися за усе підряд, люблять бути nice guys. Але «nice guys» не означає «creative guys». Треба навчитися відділяти справді вартісне, густе, потрібне від тимчасового, випадкового, непотрібного.
Чого ще не вистачає українцям, як гадаєте?
Андрій: От Роман щойно говорив про усвідомлену самореалізацію, а я додам, що нам не вистачає іще спільнореалізації. Передумови і, власне, початки цієї спільнореалізації з’явилися під час Майдану — тоді люди зрозуміли і, найголовніше, відчули, що спільними зусиллями можна і треба досягати великих результатів. Питання наразі лише у тому, чи з цього моря людей і моря емоцій виділиться певна міцна структура, яка спрямовуватиме увесь цей потік у потрібне русло. Безумовно, будь-який процес мусить бути динамічним, але певні статичні структури мали би викристалізуватися. Творення цієї щоденної рутини нам й не вистачає. Щоденна рутина є важливою, бо саме завдяки щоденності виникає автоматичність певних процесів.
Ти говориш про більшу інституційність?
Андрій: Не лише про інституційність, мені ідеться про системи. На мою думку, ми були б у виграші, якби усвідомили, що тривала й успішна самореалізація можлива лише через спільнореалізацію. Це те, що я тобі розповідав: соціально-технологічні зміни дають можливості для кожного, але уможливлюються лише спільною роботою, спільною творчістю. Нам ще не вистачає розуміння того, що треба разом працювати над спільними проблемами. Найпростіший приклад — коли фасад своєї квартири ваш сусіда з 4-го поверху ремонтує, як захоче, це виглядає негарно. Однак коли ремонт проводить весь під’їзд, за спільним планом, це спільна робота, в результаті якої виграє кожен. Так і в зеленій енергетиці, і в урядуванні, і в особистому житті. І, знаєш, це дозволить знищити ту «аморальну більшість», про яку говорить Євген Головаха.
За
МИ БУЛИ Б У ВИГРАШІ, ЯКБИ УСВІДОМИЛИ, ЩО ТРИВАЛА Й УСПІШНА САМОРЕАЛІЗАЦІЯ МОЖЛИВА ЛИШЕ ЧЕРЕЗ СПІЛЬНОРЕАЛІЗАЦІЮ
Чесність — це цінність?
Андрій: Для суспільства — так. Тому що прояви цієї брехні, а це корупція, монополії, непрозорі процеси, за ручку водять хороводи і змушують страждати усю країну. Чесність починається з малого, але спільними зусиллями може рости, прищеплюватися, відтак оздоровлювати цілі суспільства.
Роман: Англійці кажуть: «We tend to over celebrate ourselves». У нас є звичка перехвалювати себе, розповідати про те, які ми класні. Усі рано чи пізно хворіють таким. Візьмімо за приклад Майдан, про який останнім часом говорять дуже багато позитивного. Попри те, що я був трішки причетний до Майдану, не можу говорити про його високу ефективність. Точніше навпаки. На мою думку, Майдан — це найбільший у світі краудфандинґовий проект, це величезне об’єднання зусиль, це якісний перехід на наступний рівень. Але водночас «Революція гідності», яка насправді поки що до кінця не відбулася, як на мене, повинна перетворитися у «Революцію ефективності». Сподіваюся, більшість українців це відчуває і до цього готується.
У нашому суспільстві дуже гострою є проблема, яку називають «принципом Чечетова». Це коли нагору проштовхуються не найкращі, а найгірші. У будь-якій партії вони приживаються і наживаються із однієї причини — там немає людей, які готові битися за ідеї, там немає людей, які готові відстоювати якісь моделі думки, принципи тощо. Активи? Так, там є люди, готові битися за активи.
Непотизм перемагає меритократію?
Роман: Я не знаю, наскільки меритократія (система, за якої керівні пости повинні займати найздібніші люди, незалежно від їхнього соціального чи економічного походження, — TU) є панацеєю від усіх проблем. Але точно розумію, що конкуренція — ось це прекрасний механізм. З конкуренції народжуються здорові діти, з конкуренції народжуються здорові бізнеси…
Андрій: Тут треба додати, що конкуренція як така неможлива, якщо суспільство не домовилося про правила гри. Зрештою, вона неможлива і тоді, коли суспільство на неї не хоче погоджуватися.
Роман: Конкуренція можлива тоді, коли можливості не приватизовані. Якщо суспільство домовляється, що ми «валимо» один одного цінами, технологіями, креативністю, але не «валимо» автоматами, то є висока ймовірність, що ми народимо добрі бізнес-моделі.
От хто мені пояснить, яку суперінновацію народив Рінат Леонідович Ахметов зі всіма своїми потужностями? Та його Безос (Джеф Безос — американський підприємець, засновник і керівник amazon.com, — TU) за інтелектуальною потужністю роздере на шматки! Навіть з позиції прибутків Безос має вдвічі більше за Ахметова. І все через інновації, конкуренцію, зрештою, чесність. Безос — це disruptor (той, що порушує [усталені норми], — TU). Людина, яка «рве» рітейл, людина, яка «рве» індустрію доставки. У цьому й фішка. Капітал Безоса, фактично, побудований на інноваціях. При цьому у нього немає ні шахт, ні кар’єрів, ні відбійних молотків, але цінність його продукту — ого-го яка! У мене завжди було питання до наших мільярдерів: «Покажіть мені ті проривні речі, завдяки яким ви залишитеся в історії». Тобто покажіть мені те, що ви створили, а не зексплуатували.
Що ви читаєте зараз? Що улюблене?
Роман: Зараз читаю книгу Роберта Пірсінґа «Дзен та мистецтво догляду за мотоциклом» (англ. Zen and the Art of Motorcycle Maintenance: An Inquiry into Values, — TU). Вона мені додала купу інсайтів, просвітлень. Також читаю «Duty Free» Оксани Форостини. Зізнаюся, Оксана цією своєю книгою мене дуже вразила, не один раз їй про це казав.
З улюбленого — «Нічний політ» Антуана де Сент-Екзюпері. Це одна із найкращих книг взагалі, на мою думку. Водночас я не є фанатом «Маленького принца». Мені взагалі здається, що цей твір…
Андрій: Це як Пауло Коельйо. (Усміхається)
Роман: …мені здається, що «Маленький принц» розповідає про особисті стосунки автора, які мали непростий характер. Але «Нічний політ» і «Планета людей» — це феноменальні твори.
Андрій: Якщо говорити про мої смаки в художній літературі, то, перш за все, це Рей Бредбері і його «Кульбабове вино». А останнім часом перечитую «Getting Things Done».
Роман: Я виріс на трьох філософах-фантастах: Бредбері, Лем і Стівен Кінґ.
Якщо ви вважаєте, що Стівен Кінґ — це майстер жахів, то ви просто не вмієте його читати.
Наприклад, такої книги, що «затягує» більше, ніж «Темна вежа», годі знайти…
Андрій: О, і ще згадав! Рекомендую книги Ернеста Сетона-Томпсона «Ведмідь грізлі», «Вінніпезький вовк»,«Доміно: історія одного чорно-бурого лиса». Давно їх читав, у дитинстві дуже любив. Але раджу, бо це із таких речей, які формують.
Роман: Я от давно не перечитував, але раджу «Легенду про Тіля Уленшпігеля та Ламме Гудзака» Шарля Де Костера. Це ще одна чудова річ. Також це «Сто років самотності» Ґабрієля Ґарсія Маркеса.
[do action=”post-slider”/]
А якщо не художні книги, а щось «по ділу»?
Роман: Є багато добрих книг з-поміж бізнес-літератури. До прикладу «Good To Great» — дуже важлива книжка у моєму житті. Деякі речі починаєш дуже просто розуміти, щось вчишся читати між рядків.
Оскільки я трохи хворію «джобсофілією», то також рекомендую знайомитися із книгами про нього. Але спершу застереження: нікому категорично не раджу читати писанину Волтера Айзексона «Стів Джобс». Це тотальний треш. Особливо в українському перекладі. Не розумію, як взагалі можна так не любити тему? І як так можна не любити переклад, щоб настільки неякісно це зробити?
Для мене ще з універу переклад завжди був певною насолодою, вмінням знайти «найсмачніше» слово, яке донесе найбільш точний зміст. А взяти слово із однієї мови і якісно перенести у іншу — це вже талант. Власне, тому я завжди божеволів від української школи перекладу. Непогано знаю російську мову, але завжди українські переклади були «смачніші». Це, до речі, і через те, що українські переклади робили не професійні перекладачі, а письменники й поети. Так от, український переклад айзексонівського «Джобса» я не те що не рекомендую, я забороняю його читати! (Сміється)
Дуже хочеться відшукати оригінальний переклад «Нічного польоту» Екзюпері, який зробив Анатолій Перепадя. Це настільки геніальний, настільки глибокий переклад. Це кайф, реальна насолода. Усі наступні спроби — сирі, на жаль.
А з чогось візуального? Які-небудь світові шоу, серіали?
Роман: Ні, серіалів і ток-шоу не дивлюся взагалі. Про візуальне розповім інакше. Є речі, які я люблю бачити, і речі, за якими люблю спостерігати. Моє хобі — це мости. У мене це почалося із дитинства, а «виросло» у Сан-Франциско. Навіть жартую, що колекціоную мости. На мою думку, мости — це символ подолання найбільших перешкод.
Я маю кума в США. Коли він довідався про моє таке захоплення, подарував мені стару американську книжку (якогось серйозного видавництва!) «Мости у сучасній американській архітектурі». Хоча автор цієї книги доволі критично ставиться до мого улюбленого мосту «Golden Gate Bridge» (міст Золоті Ворота, Сан-Франциско), я можу її гортати годинами.
Є навіть улюблений міст?
Роман: Є, звичайно! Я у своєму хобі дійшов так далеко, що уже навіть кілька разів читав лекції про мости (Усміхається). Це те, що мені подобається, і те, чим я хочу ділитися.
Міст є дуже цікавою ілюстрацією людської природи, стану суспільства. Наприклад, старіші мости наче розсувають гори, а сучасні навпаки — нібито ті гори єднають, притягують
Я вважаю, що міст є дуже цікавою ілюстрацією людської природи, стану суспільства. Наприклад, старіші мости наче розсувають гори, а сучасні навпаки — нібито ті гори єднають, притягують. Та взагалі, мости — це круто! Мости й архітектура загалом — це речі, від яких, на мою думку, можна отримати естетичний оргазм.
…Якось ми з бізнес-школою їздили до яхт-клубу. Це було під Києвом, у Конча-Заспі. Знаєш, коли їдеш на другому поверсі автобуса, це завжди трохи інший, цікавіший ракурс. Так от, їдемо ми до яхт-клубу по цьому елітному району, навколо видно усі ці величезні особняки. Напевно, там живуть люди, які можуть собі дозволити працювати з архітекторами доброго рівня… Однак з другого поверху нашого автобуса я не побачив жодного не те що сміливого рішення, а й банально — елементарного смаку. Згадати хоча б, що у 30-х будував Ле Корбюзьє. Тоді це було сміливо, зараз — актуально. А тут… Очевидно, проблема полягає в тому, що люди, які мають гроші і які впливають більшою чи меншою мірою на політику, все одно застрягають у бароко. Через своє розуміння поняття «влада» вони сидять в своїх бароко і не бажають архітектури, яка відповідає ХХІ століттю. Напевно, більшість цих людей ще не набулися тюдорами та людовиками. Найсумніше, що і ми, відповідно, усі разом змушені серед тих людовиків жити.
Андрій: Це життя, яке нагадує російські серіали, де російські актори грають французьку знать. (Сміється)
Роман: І вся ця бахрома, золоті штори, і килими… Килими!(Усміхається іронічно) І важкі крісла, і так далі… Розумієш, я цим цікавлюся і знаю, наприклад, що у світі витворяють з банальним бетоном. Я бачив дуже багато красивого бетону. І ти не повіриш, але «он без обдєлки красним дєрєвом». (Усміхається) Це вражає!
А ти, Андрію, що порадиш нашим читачам переглянути?
Андрій: Складно сказати. Коли настав час «не-мексиканських» серіалів, мені дуже подобався фільм «Все реки текут». Це про перших власників пароплавів і про конкуренцію між ними. Подобається британський трешовий серіал «Scrapheap Challenge» про велике автозвалище, де кілька команд змагаються у тому, щоб з металобрухту виготовити нові автівки. Далі ці «монстри» беруть участь у перегонах. Але поза конкуренцією серіал «Ultimater Survival» з Беаром Гріллзом про виживання в дикій природі.
Серед фільмів подобається «Форрест Гамп». Один із останніх, що сподобався це «Snatch» і «Найп’яніший округ в світі». І ще цей, із Аль Пачіно «Any Given Sunday» – дуже потужний фільм.
Роман: А я навіть підписався на Netflix (американська компанія, постачальник фільмів та серіалів на основі потокового мультимедіа, — TU). І почав дивитися по дві серії «House of Cards» щотижня. Подобається.
У нас минуло року на TEDх виступав один з найпотужніших російських експертів з комп’ютерної графіки Серій Ципцин. Він дуже влучно пояснював, як визначати цікаві фільми й серіали. Мовляв, якщо бюджет серіалу 150 мільйонів, то там неможливі жодні інновації. Ти підеш стандартним, перевіреним шляхом.
Фактично «House of Cards» — це перший із сучасних серіалів, які я почав дивитися. Він мене дуже вразив — і операторською, й акторською, і режисерською роботою. Тут я зрозумів, куди перейшли інновації. Інновації перейшли у серіали. Мені здається, що фільми почали вмирати як явище останнім часом. Безперечно є такі стрічки, які вражають. Одне із останнього це «Gravity», але видатних фільмів із видатними спецефектами не так вже й багато, на жаль.
Що побажаєте молодим українцям?
Роман: Будьте люто перебірливими! Ви повинні розуміти, у чому якість життя і у чому саме життя. Ви маєте розуміти, що життя відкривається із кожною ложкою, кожним подихом, з кожним бітом, байтом, буквою… Туди намагається увірватися гора всілякого непотребу. Фільтруйте! Дуже багато простого могло бути прекрасним. Натомість робиться і таке, і таке, і таке, і таке… І жодне не є якісним, не залишає після себе сліду. Лише вам вирішувати, чи «клепати» «хрущовки», чи створювати архітектурні шедеври.
Андрій: А я бажаю вірити в Господа Бога і розуміти, що у Нього для кожної людини є своє завдання.
