Проти природи

Як почувається природний заповідник, що опинився в епіцентрі війни, і чому курс його реабілітації триватиме десятиліття

14.06.2017 Олена Струк

Контури чорної плями на білому ґрунті окреслюють стебла жовтих суріпок. Високі квіти схожі на гостей, що тільки-но зайшли до оселі й тісняться на порозі. Повітря поблизу важке, просякнуте гіркуватим запахом солярки. У боях за Красний Лиман тут горів БТР бойовиків, в який поцілили українські військові. Горів іще три роки тому. Навіть Красний Лиман устиг за цей час втратити у своїй назві перше слово. А от запах гару, мовби привид, лишається тут досі. Кожного дня сонце розжарює пляму, знову і знову викликаючи цю примару з-під землі. Здається, вона тут надовго. Тут — це в природному заповіднику «Крейдова флора», якому не пощастило бути панівною висотою — 70 метрів над річкою Сіверський Донець.

POV_5805

Пошкоджено важкою технікою — 992 м2 ґрунтового покриву.

Випалено пожежею — 350 000 м2 заповідного степу.

Розрито снарядами — 505 ділянок.

Траншей, окопів — 81 одиниця.

Засмічено — 150 000 м2.

Знищено дерев — 190.

Такі сліди залишила по собі війна.

Українські військові звільнили Лиман ще у червні 2014 року, а у «Крейдовій флорі» досі знаходять снаряди. Останнього разу це був снаряд від «Граду», на який натрапили у квітні 2017-го співробітники заповідника.

POV_5300
POV_5147

— Зараз ви самі все побачите, — каже виконувач обов’язків завідувача відділення Українського степового заповідника «Крейдова флора» Сергій Лиманський і дає карту місцевості із означеними на ній ушкодженнями території. Разом з ним та його київським колегою — старшим науковим співробітником Національного науково-природничого музею Ігорем Загороднюком ми вирішили перевірити, чого вартує природі гоїти рани війни.

Не бугри, а заповідник

Підкова «Крейдової флори» лежить між селами Закітне та Пискунівка. Посередині притулилася Крива Лука. Назва чи то від вигину, який робить Сіверський Донець, чи то від кривавих боїв, які були в цих місцях під час Булавинського бунту 1708 року.

Кажуть, що підкова на щастя, але буває по-різному.

Смужка — світла, смужка — темна. Схили крейдяних гір правдоподібно схожі на життя. А ще вони мають такий вигляд, ніби якийсь казковий велетень розчесав їх гігантським гребінцем, залишивши зелено-білі борозни. «Крейдова флора» — одна з чотирьох частин Українського степового природного заповідника. Відповідає за резерват Сергій Лиманський. Він разом із заповідником і в горі, і в радості. Наступного року вони святкуватимуть ювілей — 30 років.

Скільки себе пам’ятаю, завжди намагався втекти від міста. Мені не подобався той постійний галас і штучність. У заповіднику відбуваються природні процеси — і ти стаєш їхньою частиною. Це мій мікрокосм

Сергій приїхав сюди одразу після закінчення Новочеркаського інженерного інституту, де навчався за фахом «Лісове господарство». У 25 років його найзаповітніша мрія — працювати у заповіднику — почала справджуватися.

Вдома лежав великий довідник природних резерватів Радянського Союзу. Хлопцем Сергій постійно гортав його сторінки, уявляючи себе то у Сіхоте-Алінському, то в Асканії-Новій. Сам він виріс у Костянтинівці біля регіонального ландшафтного парку Клебан-Бик, що під Донецьком.

POV_5476Сергій Лиманський

— Мене сформувала любов до природи, — пояснює Лиманський. — Скільки себе пам’ятаю, завжди намагався втекти від міста. Мені не подобався той лисиччин хвіст сірководню від хімзаводу, постійний галас, від якого хотілося сховатися, втекти від штучності. Ось у заповіднику відбуваються природні процеси — і ти стаєш їхньою частиною. Це мій мікрокосм. Я працюю тут з першого забитого кілочка, тож можу вважати себе аборигеном, — усміхається Сергій, піднімаючись крейдяними схилами. — Я їм служу.

Нагорі він пильно вдивляється навколо. Площа його «служіння» — 1134 гектари лісостепу. Взагалі-то за планом розвитку заповідника тут мав би бути ще офіс, будинок для гостей, автопарк та музей. Але з усього є тільки робоче місце Лиманського, яке він сам облаштував у себе вдома, та мінімальний «автопарк» — власні велосипеди інспекторів.

— Офісу у вас нема, зате тепер бліндаж є, — сумно жартує Ігор Загороднюк.

POV_5860

Крейдову флору заснували 1988 року, аби зберегти бори сосни і природні комплекси на крейді, на які вперше звернув увагу геоботанік Євген Лавренко ще 90 років тому.

POV_5139Ігор Загороднюк

— Вважають, що після льодовикового періоду, коли власне льодовик рухався, він лишив за собою оці язики породи — крейдяні відшарування, — Лиманський обводить рукою природну підкову, що вона звідси, як на долоні. — Це хвойний лісостеп з унікальним ландшафтом та великою кількістю червонокнижних видів рослин.

На карті Лиманського унікальний ландшафт позначений як «кучугури», місцеві ж до появи природоохоронної території називали білі та зелені схили просто — бугри. На буграх вони випасали худобу, відпочивали, туди ж вивозили сміття. Сергій Лиманський зі своєю командою закрив 14 «рекреаційних» та «сміттєзвалищних» доріг, які проходили через резерват, вивіз тонни сміття.

Вважають, що після льодовикового періоду, коли власне льодовик рухався, він лишив за собою оці язики породи — крейдяні відшарування. Тепер тут хвойний лісостеп з унікальним ландшафтом та великою кількістю червонокнижних видів рослин

— Люди звикли тут хазяйнувати — приїхати «на природу» зрубати сосни під новий рік, уполювати когось. Де схотів, там сіно викосив, а там пасіку поставив. І раптом їм кажуть, що віднині живемо за іншими правилами. Звикали важко. І погрожували, і кастетами били співробітників, браконьєри стріляли, нападали з ножами, — згадує Лиманський.

POV_5315

Якось, аби зупинити будівництво другої лінії електромереж, йому довелося кинутися під колеса трактора.

20 років терплячих пояснень знадобилося, аби люди припинили називати схили просто «буграми», а почали називати це місце «заповідником» і ставитися відповідно.

— Виховна, просвітницька робота — це такий перманентний процес. Останні кілька років через війну у нас з’явилися нові люди. Їм теж доводиться пояснювати, що це не парк розваг, а природний заповідник. І що закон регулює, що тут можна робити, а що — ні. Не завжди то легко, — зізнається Сергій Лиманський. — Іноді навіть до смішного доходить. Закидають мені: «Ну ви ж ходите, фотографуєте. Чому вам можна, а нам — ні?».

 

Йдемо далі. Кожен крок вивільняє з-під ніг солодкувато-терпкий запах. У травні «Крейдова флора» пахне чебрецем. Сонцецвіт, льон і солодушка фарбують схили у різні відтінки жовтого, а китятки, волошки і шавлія додають фіолетового. Ковила гойдається від вітру, ніби морські хвилі. Тут жодних зайвих звуків — чути навіть, як гусінь потроху трощить листя.

Здавалось би, ідилія. Майже.

Арена бойових дій

Лиманом і найближчими селами включно з Кривою Лукою бойовики заволоділи на початку квітня 2014 року.

— Серед них були чеченці, точно знаю, бо навчався у Новочеркаську, ще й козаки якісь з Росії. Усього приблизно дві сотні. Вони зробили блокпост, оборонні споруди, — розповідає Лиманський.

Цей блокпост українські військові знищили вже за кілька місяців — 19 червня 2014 року, звільнивши Ямпіль, Озерне та Криву Луку. А бойовики натомість підірвали міст через Сіверський Донець на Закітне і закріпилися у степовій ділянці «Крейдової флори».

Через вигідні висоти заповідник перетворився на арену бойових дій

Через вигідні висоти заповідник перетворився на арену бойових дій. На одному боці підкови у степовій частині перебували бойовики, а на іншому — у лісовій — українські військові. З цього моменту і почалися активні бойові дії. Обстрілювали Ямпіль, Криву Луку, Закітне. За день прилітало щонайменше два десятки мін. Українські військові залишили місця дислокації лише наприкінці липня.

POV_5192
POV_5495

— Відверто кажучи, ми навіть не знали, куди бігти, коли почались перші вибухи, — пригадує Лиманський. — Спочатку обрали куточок біля будинку, але потім, коли над нами пролітали уламки снарядів, дійшло, що треба ховатися під землею. Залізли у підвал — сиділи там і боялися, що завалить. Я й досі, — каже, — у себе на городі знаходжу залізні уламки.

— Ось такі? — Ігор Загороднюк тримає на долоні шмат заліза — вже заіржавілий, але досі гострий зі всіх боків.

Попри небезпеку, Сергій Лиманський залишати власний дім і заповідник і не думав.

— Може, це банально, але я себе в іншому місці не уявляю. Я маю пережити із заповідником усе, що би не сталося.

POV_5235

Поки тривали бої, Сергій Лиманський кілька разів намагався потрапити на територію «Крейдової флори» — і щоразу безуспішно. У лісовій частині його зупиняла небезпека натрапити на розтяжки, про які попередили українські військові. У степовій — ризик опинитися у руках бойовиків. Якось йому та старшому інспектору Марії Степанівні дивом вдалося втекти від них, зробивши гак у 20 км.

Залишалось спостерігати звіддаля і ходити хіба що периметром заповідника. Тоді Лиманський видивлявся пожежі, яких боявся найбільше.

Не допустити пожежі

— Це ж було літо. Дощів мало. Я хвилювався, що через вогонь вигорить сосна, — пояснює він. Сергій Лиманський добре пам’ятає 2007 рік, коли після святкування Дня незалежності у заповіднику сталася велика пожежа в урочищі Сосновому, від якої залишилось на згадку урочище горіле. Хтось кинув біля дороги недопалок.

Пожежі тут — особливо небезпечні через невелику площу заповідника.

— Для нормального перебігу природних процесів мало би бути хоча би десять тисяч гектарів. У нас лише десята частина від бажаної площі, і це створює ризики, — пояснює Лиманський.

— Чому?

— Запасу міцності на таких маленьких ділянках майже немає. Є таке поняття, як сукцесія — це зміна екосистеми, в нормі — повернення її до первинного стану після пошкодження. До створення резервату на ці землі сильно впливала людина. Наприклад, через надмірний випас худоби територія була майже голою. Зараз вона відновлюється — заростає сосною і чагарниками. За час існування заповідника площа з крейдовою сосною збільшилася зі 150 до 460 га. Пожежа — це для нас біда, тим паче, що сосна дуже добре горить. Згорить все від межі до межі. І відновлюватися буде нічому і нізвідки, адже навколо поля і забудови.

POV_5179

Пожежі під час бойових дій у заповіднику були, але, на щастя, невеликі. Сергій Лиманський водить нас тільки тими місцями, які встиг сам перед тим обстежити.

— Тут я за вас відповідаю, — повторює він.

За три роки цих земель так і не перевірили сапери. Жодні зміни у роботі заповідника, що постраждав від збройних дій, не були реалізовані. Він живе так само, як за мирних часів. Хоча співробітникам вкрай необхідні засоби дистанційного контролю території, GPS, легкий транспорт.

— І непогано, аби були металошукачі, — додає Лиманський.

Він показує перші траншеї на місці, де дислокувалися українські військові. Найбільша, завдовжки 200 метрів, схожа на змію. Навіть дві: одна — біла, інша — чорна. Біла — то крейда, яку викопали, чорна — земля на дні траншеї. Ці пошкодження покриву найгірші, бо зроблені технікою. Поруч окопи, а ще вирви від снарядів, середній діаметр два метри. Є більші, є менші.

POV_5258

— Якби все одразу зарили, то відновлення відбулося би швидшими темпами. Коли я звертався з цим проханням до начальства, мені сказали: «А раптом знадобиться». Але то неофіційна відповідь, — каже Сергій Лиманський. — Я розумію, що війна…

Сергій стинає плечима і зізнається, як прикро усвідомлювати, що цей шматочок природи виявився потрібним тільки співробітникам заповідника.

Рубці війни

Усі пошкодження фіксували самотужки. Взаємодії не було ані з місцевою владою, ані з військовими. Сергій Лиманський склав акт обстеження, який підписав у голови сільради, і відправив цей документ директору заповідника. На цьому все закінчилося.

Після звільнення військовими Кривої Луки Сергій нарешті знову потрапив на територію заповідника.

Ішов вкрай обережно. Якщо помічав тонкі, як струна, дроти, викликав саперів, які знімали розтяжку. Згодом навчився сам відрізняти світлові міни від бойових. Все фотографував, наносив на карту безпечні ділянки.

— До нас офіційно з-поміж чиновників ніхто не приїжджав, аби зафіксувати ушкодження. Інструктажу ніхто не проводив. Є загальні правила техніки безпеки, але в основному вони стосуються приміщень. Я сам розробив нові, враховуючи наслідки воєнних дій, — розповідає Лиманський.

Одне з головних правил, яке наразі діє у заповіднику: співробітник не має права заглиблюватися на територію резервату наодинці.

— А як, на вашу думку, мало би бути? — питаю.

— Є обласні екологічні департаменти, теоретично, вони б мали разом з нами і саперами оглянути територію, аби потім проаналізувати ушкодження і виділити кошти на рекультивацію, — пояснює Сергій Лиманський. — Зарити всі ці траншеї та окопи я сам не можу.

Наразі ті департаменти фактично не мають ані ресурсів для моніторингу збитків, ані повноважень. Після прийняття закону про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції екологічні інспекції втратили можливість проводити планові перевірки підприємств та організацій на предмет дотримання ними природоохоронного законодавства. Це можливо тільки за ухвалою суду у рамках кримінального провадження.

Зате до «Крейдової флори» частіше почали їздити екологи.

У 2015 році заповідник відвідали фахівці з міжнародної благодійної організації «Екологія — Право — Людина», які взяли проби ґрунту на місцях згарищ та вирв від снарядів. Згодом їхні результати, що засвідчили серйозне забруднення, отримав і Лиманський:

«Концентрація титану у пробі ґрунту на місці розриву снаряду на території степового заповідника «Крейдова флора» у 150 разів перевищує фонові концентрації цього металу. Концентрація ванадію у цій же пробі становить 100 мг/кг (для порівняння, у чистій пробі ванадій взагалі відсутній). Виявлено також перевищення за сульфатами у 2,3 разу, рухомими формами важких металів: свинцю — в 1,3 разу, кадмію — 1,5 разу».

POV_5638

— Приїхали нарешті однодумці, яким не байдуже, що тут відбулося. Вони мене надихнули, бо ніякої підтримки навіть з боку безпосереднього начальства ми не отримували. Кожного дня чекали, що хтось з начальства до нас нарешті приїде, хоч поруч постоїть, побачить все на власні очі. Але від нас просто відмахувались.

Поки Лиманський розповідає про візит львівських екологів, Ігор Загороднюк натрапляє на стежинку ковилою і швидко йде вперед.

— Це ви зараз, — гукає навздогін Сергій, — в окоп часів Другої світової війни прямуєте.

І справді, стежина виводить на галявину два на два метри, що по краях густо заросла дерезою. У Другу світову війну на цих «буграх» також йшли бої. Все ж таки панівна висота.

Усі окопи, траншеї, вирви від снарядів, укриття для техніки — це плацдарми для поширення чужорідної рослинності

Півстоліття минуло перш ніж рани «загоїлись», але рубці залишаться ще надовго. Усі окопи, траншеї, вирви від снарядів, укриття для техніки — це плацдарми для поширення чужорідної рослинності, на якій згодом буде розвиватися й чужорідна фауна.

— Масштаби розселення чужорідних видів катастрофічно збільшуються, — з прикрістю зауважує Ігор Загороднюк. Тепер у списку факторів ще й бойові дії, які сприяють інвайдерам.

Сьогодні та потім

Йдемо розпеченою сонцем дорогою. Машини нею їздять не часто, але саме такі «тихі» траси часто є найнебезпечнішими для тварин.

— Тварини їх не бояться. Дорога нагрівається, сюди злітаються комахи, і звірі приходять полювати на них, а плазуни — полежати на теплому, і тоді раптом — машина! — пояснює Ігор Загороднюк.

Ця траса відокремлює резерват від мисливських угідь. Від неї відходить стара дорога, що веде територією заповідника до покинутого крейдового кар’єру.

— Ми такі дороги називаємо білими, — каже Ігор Загороднюк. — Ними возили крейду, і тепер їх добре видно на космознімках — вони є гарними орієнтирами.

Ця частина заповідника зовсім інша, геть не така зелена, як лісова: яри глибші, схили крутіші. Майже гори. Сосни ростуть, але не так рясно.

— Це, мабуть, спочатку був окоп, — показує на яму у крейдовій породі Сергій Лиманський, — А потім бойовики зробили тут смітник.

POV_5647

Яма заповнена іржавими банками. Прибрати їх не проблема — Лиманський каже, що варто тільки покликати волонтерів, і вони допомогли би. Але ж ці ями не перевірені саперами, тому територія резервату лишається засміченою.

— О! Шпроти, зроблено в Литві, — розглядає одну з банок Загороднюк.

— Ми навіть обгортки від цукерок «Рошен» тут знаходили, — каже Лиманський. — Ось тут бойовики спорудили укріплення з мішків, наповнених крейдою. Добряче довбали ці ями. Це ж майже камінь.

У Літописі природи, який Сергій Лиманський укладає щорічно, він описав, якими видами рослин заростають окремі види ґрунтів після пошкодження — піщані, чорноземні, глинисті, мергелеві, крейдяні. Найповільніше процес «загоєння» відбувається саме на мергелевих та крейдяних ґрунтах — там, де базувалися бойовики.

— На чорноземі бачите цю вирву, — Лиманський підводить до зарослої ями, — рослинність майже відновилась, і власне вирва мало помітна.

— Я маю дещо пояснити, — втручається Ігор Загороднюк. — Якщо подивитися вглиб вирви, то ви зрозумієте, що там виросли тільки рослини-домінанти і рослини-чужинці. Всередині, між їхніми куртинами, порожньо, а удар знищив все ґрунтове — там немає ні комах, ні личинок. Земля наразі мертва. На цих місцях порушено середовище проживання тварин. Наприклад, для певної комахи важлива присутність конкретного виду рослини, якою вона харчується або біля якої риє нірку. Уявіть, що такого виду раптом не стало. Трофічні ланцюги та екологічні зв’язки — хто кого їсть, хто кому паразит, хто кому брат або конкурент — порушуються.

Ігор так прискіпливо все пояснює, що вже і не розумієш, чи то про звірів і комах іде мова, чи то про людей.

Крім того, каже він, у рік воєнних дій фактично випало покоління тварин, яке мало би розмножуватись. Це означає порушення популяційних циклів, наслідки якого можна буде побачити лише через декілька років. За оцінкою Ігоря Загороднюка, на сході на територіях бойових дій суттєво зміниться фауна. Якщо загалом для України за 100 років ротація видового складу, оцінена ним для диких ссавців, становить 10-15% видів, то на локальному рівні вона може сягати 20-30%, а через воєнні дії зрости і до 50%.

Небезпека для аборигенів

— Бачите шар дернини? — Ігор Загороднюк вказує на сухі корінці під ковилою. — Це сплетіння відмерлих рослин і нових пагонів. Коли він є, то жоден бур’ян сюди не проникне. Для нього немає місця. Але якщо дернина випадає, наприклад, в результаті вибуху, то у розпушеному ґрунті з’являється місце для чужих видів рослин.

POV_5151

25 квітня 2014 року, коли «Крейдова флора» вже була захоплена бойовиками, Ігор Загороднюк проводив конференцію біологів у заповіднику «Провальський степ», що на Луганщині. Вже на початку червня він утікав з окупованого Луганська, рятуючи терабайти наукових праць та зоологічну колекцію, яка налічувала близько тисячі черепів тварин. Зібрав її за десять років викладання у Луганському університеті імені Шевченка, де він керував лабораторією екології тварин і біогеографії.

— Мене завжди цікавило вивчення динаміки видових ареалів та зміни угруповань тварин. Це спроба розібратися в тому, як було, що є, і зробити прогноз на майбутнє. Зловити той дивний конгломерат часу та простору, — пояснює Ігор Загороднюк.

POV_5276

Через цей свій інтерес він залюбки пристав на пропозицію Гельсінської групи з прав людини провести польові дослідження щодо впливу воєнних дій на довкілля. Восени 2016 року він разом з іншими експертами відвідав з цією метою і «Крейдову флору».

— У нас одна дівчина-ботанік вивчає чужорідну флору Луганщини, зокрема й сліди переміщення групи армій «Центр» українським лісостепом, саме за наявністю рослин, які завозили сюди військовою технікою, — розповідає Ігор Загороднюк, — Думаю, що через 5-7 років ботаніки зможуть розповісти все про шляхи переміщення військових у новітню війну — звідки вони прийшли і куди потрапили.

Ми стоїмо над черговою вогневою позицією. Рослини, які встигли вирости навколо, помітно відрізняються від тих, що поруч.

Першим у звільнене місце вдирається бур’ян, який зазвичай росте лише вздовж доріг, на смітниках чи на оранці, потім — злакові. Врешті, агресивні чужорідні види можуть витіснити аборигенів. Є рослини, які швидше ростуть, розмножуються і фізично «виштовхують» інших. Особливо якщо їх або їхнього насіння ніхто не їсть — природних ворогів вони тут не мають. А ще нові види — це й нові хвороби. «Чужі» майже завжди створюють проблеми аборигенам — вони «працюють» тільки на себе, бо не є частиною місцевої екосистеми.

POV_5220

— Розумієте, — продовжує Ігор Загороднюк, — у нормі точкові мозаїчні порушення мають бути. Вони створюють розмаїття в екосистемі. Візьмімо, наприклад, наше тіло. Воно постійно змінюється, клітини в ньому оновлюються, на місці відмерлих з’являються нові. Глобально з природою відбувається те саме. Але, по-перше, природним повільним темпом, який не вимірюється одним людським життям, — в нормі ми не мали б бачити зміну одразу 20-50% видів в екосистемі. По-друге, заміна відбувається вікарними видами, тобто тими, що виконують подібні функції. Наприклад, українські степи сформувалися завдяки виїданню і витоптуванню рослинності макрофауною — дикими кіньми і биками. Але тарпана у нас вже нема, то нехай хоч корова пасеться. Але ж у нас більшість чужорідних видів — це види інших родів і часто й родин, екосистемні функції яких інакші.

Заповідник — це, з одного боку, музей, еталон того, який вигляд має природа у порівнянні з порушеними екосистемами, а з іншого — біологічна станція, яка виконує функцію метеостанції

Те, що відбувається з природою заповідника тепер, Загороднюк порівнює із тим, якби людина одного дня вирішила кардинально змінити свій раціон — скажімо, почала пити замість води лише молоко.

— Навряд чи ваш організм це так просто сприйматиме. Звичайно, екосистема має свій запас міцності, але ж він не безмежний.

Заповідник, наголошують наші провідники, — це, з одного боку, музей, еталон того, який вигляд має природа у порівнянні з порушеними екосистемами, а з іншого — біологічна станція, яка виконує функцію метеостанції. Вона дозволяє реєструвати зміни в природі через регулярні спостереження. Але нинішні зміни у природі можуть стати причиною того, що у «музеї» більше не буде оригіналів, а «метеостанція» даватиме тільки неправильні прогнози.

На відновлення пошкоджених війною ділянок піде щонайменше півстоліття.

***

Згідно зі звітом Гельсінської групи з прав людини, із 135 природно-заповідних об’єктів, розташованих в зоні АТО, 38 частково або повністю пошкоджені. На непідконтрольних Україні територіях залишається 68 об’єктів природно-заповідного фонду, про долю яких майже нічого не відомо.

***

[Цим текстом ми продовжуємо серію матеріалів під загальною назвою «Траєкторія війни». Проект здійснюється за фінансової підтримки Уряду Канади через Міністерство міжнародних справ Канади.]

Олена Струк Олег Переверзев

Схожі публікації

загальний вигляд відділення-2
1977 5

В’язні хвороби

Як лікують від туберкульозу тих, хто опинився під вартою

30.08.2016 Маргарита Тарасова
DedushkaOkno-7750
45033 8

Легенда Хрещатика

Чому інженер, який запускав у космос ракети, а тепер миє вікна на Хрещатику, так не любить вихідних

25.11.2016 Анна Давидова
sm1a8958
4698 8

Перемогти себе. Забути про незрячість

Незрячий психолог Андрій Вороняк про освіту, волонтерство і допомогу бійцям АТО

03.04.2017 Ірина Матвіїшин

Популярні публікації

gbn4flheyko-david-beale
24949 5

Що святкувати першим: Різдво чи Новий рік?

11 карток про те, чому українці живуть за двома календарями одночасно і що з цим робити
09.12.2016 Ірина Сало
Kuznetsov4
54325 10

Сектант своєї справи

Як 16-річному українцеві вдалося заснувати стартап на півмільйона доларів і розпочати роботу у «вищій лізі» маркетингу
12.10.2016 Ярослав Назар
2
25325 15

Ярослав Ажнюк

Розмова із засновником українського технологічного стартапу Petcube
04.04.2014 Тарас Прокопишин

Краудфандинг

Малі міста

2608
зібрали
36000
потрібно

Нові медіа нової країни

36
зібрали
5000
потрібно

Найрозумніші діти країни

2538
зібрали
4500
потрібно

підтримайте проект

Donate

Введіть слово, щоб почати