Вугільне серце

Як це — думати про майбутнє міста, якому пророкують швидку загибель

18.04.2016 Катерина Сергацкова

Добропілля — маленьке, на тридцять тисяч мешканців, місто у західній частині Донецької області. При в’їзді споруджено блокпост. Трасою туди-сюди снують БТРи та КамАЗи з українськими прапорами. Приїжджих зустрічає зупинка з мозаїкою — обличчя на ній точнісінько повторює риси Леніна. Тільки в шахтарській касці. І з підписом ДТЕК.

Абсолютна більшість населення працює, працювала або збирається працювати на шахтах, що навколо них у середині 20 століття і утворилося місто.

Dobropillia (21)

У повітрі тут стоїть важкий вугільний запах — газ у місто не провели і всі будинки обігрівають вугіллям.

Земля під ногами, лиш тільки випаде дощ чи сніг, враз перетворюється на чорне болото. Асфальту тут теж практично немає, а дорогами можна назвати хіба кілька вулиць. Затримати погляд навіть у центрі немає на чому: тут усюди розкидані старіючі багатоквартирні панельки, частіше — прості одноповерхові будинки, відгороджені один від одного безликими бетонними парканами. Зрідка трапляються будинки, розфарбовані у підкреслено яскраві кольори.

На вулицях жінки просять перехожих «подати на їжу» так буденно, ніби питають дорогу.

Зупинки та стовпи тут часто розфарбовані у синьо-жовте. Утім, виглядає це радше фальшиво — нібито хтось намагається переконати усіх навколо, що це край патріотів.

Посеред головного у місті перехрестя красується, ніби підсміхаючись, білборд: «Добропілля — територія успіху».

Dobropillia (8)

Важко уявити, якою сильною потрібно бути людиною, аби любити це непривітне вугільне містечко, а ще будувати у ньому плани на майбутнє.

Мiсто шахтар

Центр Добропілля зосереджений навколо шахти «Алмазна». Біля входу до неї виростають два чорно-руді пагорби. Трава навколо териконів випалена вогнем. Відкрита 1900-го року, сьогодні шахта справляє гнітюче враження.

Тут усе абсолютно зав’язано на шахтах: магазини, малі підприємства. І поки є зарплата у шахтарів, є гроші і у малого та середнього бізнесу

Нещодавно тут відбулась своя декомунізація: з фасадів шахт познімали червоні зірки-ліхтарики — вони світилися на підтвердження виконання плану із видобутку вугілля.

— Насправді ці зірки не символізували якоїсь там радянської влади, — пояснює прес-секретар Добропільського відділення ДТЕК Олена Бессарабова.

Зустрічаємося із нею та місцевими шахтарями біля Будинку культури шахти «Добропільська». Як і більшість громадських місць у місті, його обслуговує компанія Ріната Ахметова. На «п’ятачку» перед БК, там, де раніше стояв пам’ятник Леніну, тепер встановлено кілька лавок.

— Це був просто знак, що план виконується, — продовжує Бессарабова. — Своєрідна шахтарська гордість. І, щоби ви розуміли, зірка «Добропільської» не згасала багато років.

— Місто живе, поки працює шахта, — намагається пояснити, як тут усе влаштовано, шахтар Юрій Цисар. Він жартома називає себе і колег-шахтарів «маргіналами» — за те, що їхньої думки ніколи не враховують. — Тут усе абсолютно зав’язано на шахтах: магазини, малі підприємства. І поки є зарплата у шахтарів, є гроші і у малого та середнього бізнесу.

Dobropillia (3)

— Якщо шахти закриють, доведеться кудись переїжджати, — визнає шахтар Андрій Крамарь. Розмови про те, що деякі шахти припинять працювати, все частіше лунають в офісі ДТЕК.

Андрій — молодий, 24 роки,  і, за місцевими мірками, успішний шахтар. У середньому він заробляє на місяць 8 тисяч гривень. За докризовими мірками трирічної давнини, це хороша зарплата. Він народився у Добропіллі в четвертому поколінні шахтарів, вивчився у гірничому інституті в Донецьку, а опісля повернувся на малу батьківщину.

— Я тут буду до останнього, — твердо говорить він. — Я тут народився і виріс. І мені подобається тут жити.

Раніше, каже Андрій, місто мало великі перспективи. Через Добропілля проходила найменша у країні тролейбусна лінія (тролейбус ішов просто по ґрунтовій дорозі через приватний сектор), процвітали шахти, а День шахтаря був «найціннішим святом». За словами хлопця, і «Добропільську», і «Алмазну» шахти досі вважають перспективними за покладами вугілля, але добувати його стає все важче.

Dobropillia (2)

Політична ситуація в країні розвитку шахтарської справи теж, зрозуміло, не сприяє. Але про політику гірники говорити не люблять.

Добропілля — одне з небагатьох міст Донецької області, де не був реалізований сепаратистський сценарій і де у травні 2014-го вдалося без пригод провести президентські вибори.

— Ми просто не виказували жодних політичних поглядів, — пояснює Андрій. — Нам важливий спокій. Відпрацювати, прийти додому, де на тебе чекають… Немає часу на всі ці мітинги. Поки будемо мітингувати, хто ж працюватиме?

Місто переселенців

«Добропілля — територія успіху», — знову нагадує білборд. Але реальність кричить про зворотне.

Добропілля сьогодні — територія тотальної недовіри і страху: перед війною та гнітючою невідомістю.

— Чого це ви тут знімаєте? — похмуро цікавиться перехожий, зиркаючи на камеру фотографа.

— І куди це все піде? — питає жіночка на ринку. Вона продає усілякі дрібниці, які, схоже, винесла із власних засіків. Невпевнено додає: — Ну, а ми нічого такого забороненого не продаємо.

Ринок тут — місце основної комунікації містян. Тут ширяться і множаться чутки. І саме тут навесні 2014-го тривала жорстка дискусія: брати участь у референдумі за від’єднання від України чи ні.

Іще одне таке місце — готель «Алексія» на околиці міста, де ми й поселилися. До чужих тут ставляться з підозрою і зустрічають без усмішок. А у кімнатах, попри закон, встановлені камери спостереження. Куди пізніше потрапляють записи з них, нам дізнатися не вдалося: як тільки звернули увагу співробітників готелю на пристрій стеження у нашому номері, камера таємничим чином зникла.

Dobropillia (6)

Околицю із центром Добропілля з’єднує великий парк. Поодинокі скульптури — результат дипломних робіт архітекторів іще з радянських часів. Тепер вони вифарбувані у кольори українського прапора. Головний об’єкт парку — гостроносий радянський винищувач, колись завезений сюди. Дехто називає його символом міста: біля нього місцеві часто призначають зустрічі. Окрім цього, кажуть, він не символізує геть нічого.

— Ми якось раз прибрали у цьому парку, то до нас потім іще довго підходили, говорили: а ми вас знаємо! Ну, молодці, що знаєте, відповідаю, краще би самі щось зробили, — розповідає місцевий активіст Володимир Орос. На зустріч приходить із дружиною Олександрою і таксою Бімбою.

Орос — один із тих, хто прагне зробити Добропілля придатнішим до життя. Він регулярно їздить до Києва на семінари з організації соціальних проектів, часто буває у Європі, влаштовує на місці зустрічі у форматі world cafe і намагається пристосувати західний досвід до реалій рідного містечка.

Dobropillia (12)

— Запалити натовп нам поки що не вдається, усе робимо самі, — каже він.

Орос узагалі часто бере на себе відповідальність і робить те, за що не беруться інші. У машинобудівельній академії у Краматорську, де він учився на металурга, Володимир був старостою. Пізніше створив молодіжний центр і організацію «Добро». Певний час жив у Донецьку, але через війну повернуся назад. Тоді ж вирішив усерйоз зайнятися реформуванням рідного Добропілля.

Тепер у місцевому Будинку культури він має приміщення на 50 квадратних метрів, яке називає Центром міської активності. Поки що це радше склад. Ще й відрізаний від опалення. У захаращеній кімнаті складені застиглі в очікуванні вовняні ковдри від ООН, пакети із засобами гігієни для переселенців, роздатковий матеріал і всяке інше. Просто тут, посеред цього складу, у вихідні Орос разом із Олександрою проводять відкриті тренінги з фандрейзингу та курси з англійської.

Dobropillia (15)

Володимир не схожий на типових активістів. Спокійний, неквапливий, зосереджений. На перший погляд, він не здається людиною, що горить ідеями, утім, це радше маска для місцевих мешканців — тут не прийнято бути надто відвертим.

— Ми намагалися переформатувати День шахтаря, — розповідає він протяжно. — Набридло, що кожен рік одне й те саме: запрошують Повалій, ставлять «Угольок» (такий танок — діти виступають із чорним покривалом і розсипають щось схоже на вугілля). Зібрали в 2014-му діячів культури, запросили профспілку і давай їм розказувати про фестиваль «Арт-територія». Залучили навіть по скайпу партнерів із різних країн. Але потім влада заборонила проводити масові заходи в Добропіллі — тож ми перенесли фестиваль у парк у Білицькому (місто в Добропільському районі, — TU), а частину «Арт-території» провели перед музичною школою. Влаштували караоке для дітей. Щоправда, майже одразу хтось задзвонив у міліцію — припиніть, мовляв, тут люди живуть, які з-під обстрілів виїхали.

Орос мріє цього року таки провести День шахтаря у Добропіллі й уже домовляється з дніпропетровськими архітекторами про їхню участь.

Культурні проекти в шахтарському містечку — лише частина роботи Ороса. Відколи на сході України почалася війна, Добропілля стало одним із важливих пунктів, куди приїздять вимушені переселенці. Його організація допомагає їм облаштуватися на новому місці і отримати нову професію.

Оскільки робочих місць у місті, зосередженому навколо шахт, фактично немає, єдиний вихід — організація самозайнятості, пояснює він.

— Добропілля — місто з величезним потенціалом, — каже Володимир. — Тут є добрий людський ресурс. Треба тільки знайти рішення, як його використовувати. Раніше люди, які щось можуть, виїжджали з міста, усвідомлюючи тутешню безперспективність. Тепер навпаки — до нас їдуть. Отже, щось має змінюватись. Якщо талановитим людям дати шанс, вони почнуть змінювати місто.

Коли організація розпочинала проект із самозайнятості, якiй фінансує Міжнародна організація міграції, то було складно знайти охочих долучитися. При тому, що проект передбачає навчання власній справі і по закінченню — невеликий грант на купівлю обладнання. Довелося навіть збільшувати терміни пошуку учасників. Але як тільки перша група випустилась, потік охочих стрімко зріс — тепер від них немає відбою. Умовно третина з них — переселенці. Ще третина — шахтарі, котрі розуміють, що скоро можуть лишитися без роботи.

Один із таких «нових самозайнятих» — переселенець із Макіївки Сергій Калінін. Як і багато хто, Сергій сподівався, що війна швидко закінчиться і він повернеться додому. Але коли стало зрозуміло, що він тут надовго, розклеїв по місту оголошення і почав підзаробляти ремонтами. Тепер він має чимало помічників. А ще створив фонд «Ми є» і займається юридичною, психологічною і гуманітарною допомогою постраждалим від воєнного конфлікту. Тобто сам допомагає іншим переселенцям стати «самозайнятими».

Іще один активний місцевий волонтер — 29-річна Надія Прасова. Вона перебралася у Добропілля із Горлівки у найбільший розпал війни влітку 2014-го. Надія працювала радником горлівського мера, любила свою роботу і займалася нею, як сама каже, із шостої ранку до дев’ятої вечора. Навесні 2014-го у неї народився син, тож щойно у місті почалися сепаратистські рухи, вирішила втікати.

Dobropillia (24)

Виїжджала з родиною через територію Росії — іншої можливості не було. Тижнів через три зник зв’язок із чоловіком, котрий сам лишився у Горлівці. Невдовзі вона знайшла його у квартирі мертвим.

— Певно, це якось пов’язано із тим, що я працювала у мерії, — говорить Надія. Здається, вона досі звинувачує себе у смерті чоловіка. — Вертатися у Горлівку не було сенсу, і я переїхала в Добропілля. Колишні співробітники з горлівської мерії організували тут свою фірму з програмного забезпечення для міських рад.

Надія, як і багато інших, не отримала від держави ані психологічної, ані гуманітарної допомоги. Зате тепер сама допомагає таким же, як і вона.

Шлях дуба

— Як ви тут живете? Тут же навіть доріг немає! — обурююся. Орос проводить нас крізь Парк культури та відпочинку (а насправді маленький сквер біля школи №6 у віддаленому мікрорайоні). Хоче показати свій головний соціальний проект — Дубcrossing.

— Нормально, — мляво відповідає він. — Купуєш гумові чоботи і живеш собі. Ось Олександра (дружина Ороса, — TU) у Донецьку ходила на підборах. Тут усі шпильки сховала якнайдалі: раз пройдешся — і взуттю хана.

Dobropillia (11)

— А запах вугілля?

— До всього звикаєш. Ми ж у Донецьку жили, там теж повітря так собі. Просто тут 10-12 років нічого не робилося для міста. Тільки років три тому на одній вулиці хідники проклали. Ми довго дивувалися.

Орос каже, що його завдання — робити місто приємним і зручним.

— Це не просто, — припускаю я.

— Ні. Все залежить від людських ресурсів. Якщо вони будуть, все буде добре. Зараз у людей з’явилося бажання щось змінювати, рухати собою.

Крокуючи по чорному від вугільного пилу гравію, підходимо до залізничної колії. Одноколійка ділить Добропілля на дві частини: центр і спальний район. Цією дорогою не їздять пасажирські потяги — тільки товарняк, що розвозить від точки до точки місцеве вугілля.

Dobropillia (10)

Одразу за колією — район гаражів. Усі вони розфарбовані у яскраві кольори — ніби вибивають і собі трохи уваги у безкінечної вугільної завіси. І лавки, і вкопані шини — все тут різнокольорове.

І саме тут починається територія дендропарку, де ростуть дуби та акації.

— Тут нічого не робилося 30 років, — констатує Орос. — Аби зробити з цього парку нормальне місце, треба тепер іще з десяток років.

Створення у Добропіллі дубового парку — головна мрія Ороса. У 2013 році, ще живучи у Донецьку, він запланував великий проект «Дубcrossing». За задумом, у шахтарському містечку має з’явитися парк із дубів, завезених з усіх куточків світу. Завдання дерев — затримувати шкідливий пил із териконів. Вугільні відвали, каже він, займають на Донбасі площу, у кілька разів більшу, ніж національні парки, і суттєво спалюють кисень.

Поки що реалізують лише початкову стадію задуму — тут формують дендрарій та дослідницький майданчик для дітей.

Коли Орос утікав із охопленого війною Донецька, перше, що він прихопив із собою, — кілька сумок із саджанцями. Зараз у колекції ініційованого ним дендрарію — більш як сотня дубів. Серед них є дуб, вивезений із «Донбас-Арени», дуби з Болгарії, Польщі та інших країн. Кошти на створення дендрарію при школі він зібрав через краудфандингову платформу «Спільнокошт». Цього року має намір провести сюди крапельний полив, аби під час шкільних канікул, коли діти не зможуть піклуватися про саджанці, їх можна було поливати автоматично.

Dobropillia (14)

— Ясно, що це не одного року справа, але ми й не розраховували на швидкий результат, — як і раніше флегматично говорить Орос. — До проекту уже активно долучаються батьки учнів і місцеві мешканці. Пару разів я навідався до мера — вдалося вибити кошти на догляд за деревами у парку при школі, а ще — на спортивний майданчик.

— Головне, — так само спокійно каже Орос, — задати напрямок руху.

Вугільна пустеля

— Скуштуйте! Морозиво за рецептом 37-го року, — одразу простягає вафельні стаканчики зі щільними білими кульками заступник нового мера Добропілля Олексій Кормільцев, висуванець від «Опозиційного блоку».

— Звучить… страшно.

— Ну, не подобається, можу сказати — 38-го.

— Добропільське морозиво?

— Ні, це рецепт Радянського Союзу, — відповідає ображено. — У нас мер переймається здоровим харчуванням і здоров’ям узагалі. У нього маленька фірма, свинок трошки вирощує, молоко з ферм іде. Тут усе натуральне. Його жінка рецепт знайшла в інтернеті, а наш кухар усе зробив як має бути. Він у нас із переселенців: колись працював у готелі в Донецьку, а тепер — в їдальні виконкому. Виграв два гранти від Міжнародної організації міграції, купив за ці гроші пічку.

Більшість соціальних і бізнес-ініціатив у Добропіллі здійснюють або за допомогою міжнародних донорських організацій, або за підтримки компанії-монополіста ДТЕК, яка дає близько 70% надходжень до бюджету міста і фінансує програму мікрогрантів для активних містян.

Dobropillia (18)

Як і представники ДТЕК, Кормільцев не приховує — дуже ймовірно, що вже невдовзі шахти в Добропіллі почнуть закривати. Насамперед, вважає він, через штучно створену державою низьку рентабельність.

— Вугілля, яке Україна купує за кордоном, коштує 90 доларів, а вугілля з українських шахт купують по 60, — скаржиться він. — Про яку рентабельність може йти мова? Тому ДТЕК і вкладає у розвиток бізнес-середовища міста. Он навіть бізнес-центр збираються будувати. Хоча, звісно, усіх шахтарів перевчити неможливо.

Заступник мера перебрався у Добропілля три роки тому з Донецька. Там досі залишається його родина. Але сам до них не їздить — через недвозначні натяки СБУ. За великим містом він явно сумує — тут, скаржиться Кормільцев, навіть пристойного кафе немає, крім піцерії «Браво», та й та, каже він, така собі.

— А приходьте до нас в їдальню їсти! — раптом схоплюється. — Хоча наступного тижня її закриють на ремонт. Ну, просто мер хоче зробити нормальний ремонт, капітальний. Він усе робить так: якщо ми ставимо ліхтарі, то ставимо класні і відразу багато. Деякі жителі навіть скаржаться, що стало надто яскраво. А одного разу ДТЕК роздавав усім своїм містам і селищам по 500 троянд, а мер (тоді Андрій Аксьонов був головою селища Новодонецьке, TU) додав ще тисячу троянд. Тільки не думайте, що я рекламую мера!

Тільки-но Аксьонов, якого називають креатурою Ріната Ахметова, зайняв посаду мера Добропілля, тут почалися спільні з ДТЕК засідання — обговорювали майбутнє шахтарського містечка. Перспективи не райдужні: газ сюди проводити не збираються — а через це, вважають у новому виконкомі, у місто не заходять інвестиції. Робочих у шахтах уже скорочують через погану рентабельність, а у майбутньому шахтам загрожує закриття.

— Що буде з Добропіллям у такому разі? — питаю.

— Пустеля, — відповідає заступник мера.

І додає після драматичної паузи:

— Жартую. На цій території тоді можна чекати соціального вибуху. Більшість населення лишиться без роботи, а перекваліфікуватися зможуть далеко не всі.

— Знаю, що ви напишете, — раптом каже Кормільцев, коли ми завершуємо розмову. — Що вони ж шахтарі і все одно помруть.

Радикальні патріоти

На наших очах через місто проїжджає колона військової техніки. Хоча навколо Добропілля розташовано кілька військових частин, у самому місті вояки з’являються рідко. Водночас просто у центрі облаштувався цивільний корпус «Азов». На фасаді колишнього «Кооператора», де тепер торгують тільки алкоголем і цигарками, висить триметровий банер із символікою батальйону.

Dobropillia (22)

«Азова» тут злегка побоюються.

Групу цивільного корпусу сформували з місцевих спортсменів. Наприклад, один із координаторів «Азова» Володимир Лисенко — тренер добропільської команди з регбі. Говорити з нами він відмовляється — каже, «обласне керівництво не дозволило».

Не так давно у «Азова» стався конфлікт із новою владою району. У лютому в Білозерському, що неподалік Добропілля, активісти громадянського корпусу провели ходу, під час якої висловили недовіру новим мерам Білозерського та Добропілля. Зчинилася бійка. А незабаром Аксьонов зажадав вивести «Азов» із території району.

Утім «Азов» — відносно автономна і нова для цього краю сила. По-справжньому за порядком тут слідкують інші люди.

Микола Стрепоченко колись працював гірничим інженером на шахті, а тепер займається фермерським господарством. По Добропіллю він їздить добротним джипом і знає тут майже усіх місцевих. Саме він у травні 2014-го разом із кількома товаришами з об’єднання «Патріоти Добропілля» організував «референдум» про приєднання Добропілля до Дніпропетровської області і не дав розгулятися тут сепаратистському сценарію.

Dobropillia (23)

— Країна окупована, — жорстко говорить він. — Частина — Росією, частина — внутрішнім ворогом. Президент занадто добрий, ліберал. До влади приходять «сєпари». Прикро до сліз. Ми з сім’єю живемо у стані війни вже два роки — я добре розумію військових.

Стрепоченко згадує, як на початку квітня 2014-го на залізничну станцію у Добропіллі прийшла 25-та аеромобільна бригада. Зустрічали її, як він каже, «підозрілі люди, які не дуже люблять Україну». Не довго думаючи, він покликав товаришів і разом з ними приїхав на станцію «зупиняти той кошмар». Жінки кидалися під військові машини і жбурляли у солдатів каміння, кричали їм: «Навіщо ви сюди прийшли? Це наша земля!». Микола з товаришами дали бійцям розвантажитися і проїхати далі до військової частини. Так він почав допомагати армії.

Згодом був автопробіг «Добропілля — це Україна» («Навіть у Києві стільки Автомайдан не збирав!» — хвалиться Стрепоченко), далі — невдала спроба сепаратистів захопити відділ міліції. Трохи пізніше разом із військовими активіст допомагав ставити блокпости на в’їздах у місто.

10 травня, напередодні запланованого «референдуму» про вихід Донецької та Луганської областей зі складу України, актив «Патріотів Добропілля» прийшов до мера з вимогою зібрати прокуратуру, міліцію, МНС і ДТЕК, аби ті записали усіх учасників дійства і нагадали їм статті Кримінального кодексу щодо незаконності сепаратизму.

— А вони тоді відповіли просто: все одно це нелегітимно, ми їх познімаємо на камеру і вже потім «притиснемо», — згадує Стрепоченко. — Звичайно ж, ніхто нікого не «притискав». Усі боялися. Зате ми зрозуміли — треба негайно діяти. Надрукували власні бюлетені. В одному було питання «Добропілля у складі Дніпропетровської області», а в іншому — «Добропілля у складі ДНР». У підсумку 11 травня на площі з того боку, де стояв Ленін, тривав референдум за «ДНР», а через дорогу — за Дніпропетровськ. За нас проголосували, звичайно, 103%. Після цього про нас дізналися у Дніпропетровську і навіть змінили в Добропіллі начальника міліції. Так поступово ми почали впливати на керівництво міста та району.

Синьо-жовті барви на стовпах і зупинках у Добропіллі — справа рук Стрепоченка. Два роки тому йому доводилося перефарбовувати все двічі-тричі на день: замість українських стягів одразу ж з’являлися прапори «Донецької народної республіки».

_DSC1881

— Ну, і мітинги сепаратистські розганяли, звичайно ж, — додає активіст. — Щоби бути добрим, потрібно бути жорстким.

Після успішно проведених президентських виборів Стрепоченку і його колегам із «Патріотів Добропілля» почали приходити небезпечні «подарунки»: 22 липня йому під будинок підклали вибуховий пристрій, замаскований під пакет із-під соку. Тоді Миколі пощастило, а от його товаришеві ні: той підняв пакет — вибухом йому відірвало пальці на одній руці, пошкодило слух і зір. Через місяць схожий пристрій підклали власнику того самого готелю «Алексія», активісту патріотичного руху Валентину Кричфалуши. Наприкінці минулого року підривників зловили — ними виявилися місцеві жителі.

Відтоді Добропілля патрулюють загони «Самооборони». Щоправда, сам Стрепоченко оперативними питаннями більше не займається і з більшістю товаришів із «Патріотів» не спілкується — розійшлися погляди. Він пройшов до міськради від «Блоку Петра Порошенка» і пишається тим, що тепер кожну сесію відкривають і закривають Гімном України. Як телефонний дзвінок у нього, до слова, теж грає гімн.

— Проблема насправді — у Києві, а ми — заручники цієї проблеми, — стверджує Стрепоченко. — Нам треба бути трішки радикальними. У нас тут відпустили сепаратистів, які на блокпостах стояли. Вони з повинною прийшли в СБУ, лиш сказали, що нікого не вбивали, — і все, їх відпустили. А ми ж знаємо, що вони робили. При цьому нашого патріота, афганця, який усі гроші віддавав на допомогу армії, засудили на два роки умовно за зберігання бойових патронів. А у нас же у всіх тут є автомати — це проста необхідність.

— Тож я тут зараз за проповідника, — діловито завершує розмову патріот. — Ходжу і розповідаю всім, що є такі прості заповіді: не убий, не вкради, живи правильно. Адже якщо так подумати, Мар’їнка від нас — за 60 кілометрів, Піски — за 70: «Ураган» долетить запросто, якщо пустять. Усе це поруч! Так що ми тут усі радикальні. Нерадикальні — тільки у Києві.

Мар’їнка від нас — за 60 кілометрів, Піски — за 70: «Ураган» долетить запросто, якщо пустять. Усе це поруч! Так що ми тут усі радикальні. Нерадикальні — тільки у Києві

Dobropillia (1)
Катерина Сергацкова Ольга Іващенко

Схожі публікації

4926 14

Реновація

Як приладобудівний завод у центрі Івано-Франківська намагається замість матеріальних речей продукувати ідеї

19.09.2017 Богдан Ославський
6633 8

Z означає Жмеринка

Яке воно — життя у місті, відомому за жартами та вокзалом

12.05.2016 Юлія Сосновська
4012 5

Просто Вася

Як шкільний наставник із інтелектуальних ігор став більше ніж батьком для цілого покоління

20.12.2017 Настя Іванців

Популярні публікації

28720 15

Відчути світ

Ігор Шаверський та Олена Петросюк залишили престижні роботи і за два роки відвідали майже 40 країн
22.08.2016 Софія Пилипюк
24592 7

Джамала

Розмова з відомою українською співачкою
04.04.2014 Інна Березніцька
26451 15

Ярослав Ажнюк

Розмова із засновником українського технологічного стартапу Petcube
04.04.2014 Тарас Прокопишин

Краудфандинг

Малі міста

2608
зібрали
36000
потрібно

Нові медіа нової країни

36
зібрали
5000
потрібно

Найрозумніші діти країни

2538
зібрали
4500
потрібно

підтримайте проект

Donate

Введіть слово, щоб почати