З музикантом Антоном Слєпаковим, лідером гурту «ВГНВЖ» зустрічаємося на київському Подолі, щоб поговорити — авжеж про музику. Як обирати і як слухати, але також про те, як музика прийшла в життя Антона.
Після повномасштабного вторгнення Слєпаков разом зі співзасновником Андрієм Соколовим розпочав музичний проєкт-рефлексію і проєкт-фіксацію «warнякання», з яким виступав на деокупованих територіях, давав концерти по Україні, їздив із благодійним туром за кордон. Після понад пʼяти десятків концертів проєкту Слєпаков міркує про політичний вимір музики, мистецтво, що надихає, й ресурс для ведення соціальних мереж — у розмові для The Ukrainians.
§§§
[Це інтерв’ю створене завдяки підтримці Спільноти The Ukrainians — тисячам людей, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Приєднуйтеся!]
§§§
Антоне, ви — киянин. Який ваш найяскравіший перший київський спогад?
Я скажу, але дуже переживаю, щоб це не виглядало як ностальгія за радянським минулим. Але й іншого дитинства у мене немає. Тому найперший яскравий спогад — це 7 листопада, день Жовтневої революції. Я пам’ятаю, як уперше побачив не демонстрацію, а святкову вечірню ілюмінацію. Коли на Хрещатику дуже класно (сьогодні, звичайно, таке було б зроблено набагато крутіше) були підсвічені якісь інсталяції, якісь неймовірні рушниці, з кольорових ліхтариків були викладені будьонівки. А потім ми повертались додому і люди брали штурмом тролейбус. Мені тоді було років 3-4.
Тим не менше, ваш улюблений вид транспорту — не тролейбус, не автобус і навіть не фунікулер, а трамвай. Чому?
По-перше, трамвай — найекологічніший. Але це така, можна сказати, відмазка. По-друге, він дуже стильний, атмосферний. На мою думку, у всіх культурних містах обов’язково є трамвай і його намагаються зберегти. Нещодавно я був у норвезькому місті Тронгейм і там залишився тільки один трамвайний маршрут — а колись було дуже багато. І я подумав: добре, що хоч один зберегли. І нас явно це теж очікує: з кожним роком такий транспортний засіб, як трамвай, буде дедалі більше під загрозою. Я дуже боявся, що після цих блекаутів, коли трамваї тимчасово замінили на автобуси, вони не повернуться. А по-третє, трамвай — дуже романтичний вид транспорту.
У творах українських поетів-футуристів багато трамваїв, це те, що їх дивувало й захоплювало: трамвай дзеленчить і несеться.
Так, до речі, я також про це часто думав, що трамвай видає цілу гаму різнобарвних і дуже впізнаванних звуків, чого не буває з автобусами, які можуть трішки деренчати, чи з тролейбусами. А у трамваїв специфічні звуки повʼязані з коліями, дзенькотом, відчинянням дверей.
Які гуртки були у вашому дитинстві?
Як і всі діти, я відвідував спортивні секції. Спочатку займався хокеєм біля телевежі, але не мав ніяких особливих спортивних досягнень. Тому якось тишком-нишком мене звідти вигнали через якусь фігню, але я, напевно, ще з рік імітував відвідування секції. Було дуже страшно зізнатися батькам, що мене вигнали, тому я просто вештався містом із сумкою з формою. А потім записався у футбольну секцію і вже до закінчення школи грав у футбол. Творчих гуртків не було, я взагалі не думав, що я творча людина. Моя мама колись співала в хорі, займалася самодіяльністю, але це теж було на рівні школи, технікуму, інституту. Батько ж — ні.
Ваша мама працювала в КПІ, тато — на заводі. А чи були батьки меломанами?
Скоріше ні, аніж так. Ну, тобто в нас удома постійно звучала якась музика. Але це було фоном. І це такий флер 1970-х років, коли обов’язково в кожній родині мав бути бобінний магнітофон і там неодмінно мали крутитися якісь модні записи. Будь-що. Кому подобалося щось складніше, у тих грав Цой, а в тих, хто любив простішу музику, — Boney M чи ABBA. Висоцький був обов’язково у всіх, бо це була заборонена в Союзі музика. Щось таке у нас постійно лунало.
А коли ж ви зрозуміли, що вам подобається слухати музику?
Ще у дитинстві. Оскільки вона постійно звучала, то мені навіть хотілося, щоб вона завжди була фоном, супроводжувала якесь моє часопроведення: ігри, коли я малював, щось вигадував, читав. Але серйозно, по-справжньому, я почав нею цікавитися десь у шостому класі.
По-перше, я почав придивлятися до гуртів, у яких були цікаві слова. Наприклад, на той час (дуже прошу зауважити, що йдеться про конкретний період — межу 80-х), це був Андрій Макаревич або всі гурти модного тоді ленінградського клубу. І це збігалося з «перебудовою»: досі заборонене почали транслювати на каналах телебачення. Благо, їх ми тоді мали всього два й вибору особливо не було.
Далі були концерти, які я почав відвідувати. Перший — великий концерт на стадіоні «Динамо» у моїх 15 років, це називалось типу «Фестиваль зірок». Там виступали і київські гурти, і московські, і ленінградські. Це був перший концерт, на який батьки відпустили мене самого, подумавши, що на стадіоні, напевно, це не так страшно, ніж деінде. І, звичайно, я був дуже вражений і відтоді почав відвідувати майже всі такі заходи неформального прояву, неформальної музики.
Що саме манило в музиці у підлітковому віці? Слова, ритми, як воно все поєднується?
Я не знаю, як це пояснити, але враз щось нове і сучасне звідкись звалилося, як із неба. Все це було з таким дивовижним флером: щось нечуване й незвідане, те, чого ми досі не мали. Це була сучасна музика в тому вигляді, в якому всі її уявляли, але яку було дуже складно дістати. У чому, наприклад, перевага сучасного покоління: будь-який трек чи альбом з’являється тут і зараз, тобі треба зробити один тільки клік. А тоді треба було пройти дуже довгі та складні логістичні шляхи: піти на концерт, послухати, знайти студію звукозапису, перерити весь їхній каталог, знайти цей ансамбль чи виконавця, а якщо його немає, то знайти людей, яких можна попросити, щоб його звідкись дістали, або ж їхати на інший кінець міста та шукати на іншій студії звукозапису…
У принципі, всі, хто розповідають, як вони починали слухати музику, кажуть те саме: якоїсь миті тобі ніби включили тумблер звуку.
Це стосується і тих, хто вперше почув The Beatles, і хто вперше послухав Pink Floyd чи джаз. Ніби твоє сприйняття світу було чорно-біле, а тут хтось увімкнув кольори й запахи, додав об’ємну картинку — все це давала музика. А оскільки воно збігалося з «перебудовою», то майже всі музиканти звучали як революціонери. Звичайно, те, що через 30-40 років вони здулися і стали сповідувати зовсім інші цінності, — це про інше. А от тоді, в 16, здавалося, що це щось неймовірне. І коли таке з’явилося у твоєму житті, то вже не хотілось ані вчитися, ані займатися чимось іншим, хотілося, щоб весь світ був такий, як музика.
Підозрюю, ви багато читали, а в батьків, як і в кожної порядної радянської родини, була велика бібліотека. Що ви тоді читали? Чи справляла література такий самий вау-ефект, як музика?
Звичайно! Читав усе, що тоді було доступне: і Гоголя, і Булгакова, і Ремарка, і Селінджера, і пригоди, і фантастику. Я дуже любив читати, але це все одно було не так, як із музикою. Музика якось так спрацювала, що я запитав себе: «Блін, а чим я хочу займатися в житті?» І у мене негайно виникла потреба вчитися грати на гітарі, вправлятися в тому, як поводитися на сцені (хоча сцена була ще дуже-дуже далеко, але я вже почав шукати ці шляхи).
Читання було класним заняттям, щоб не робити уроки. Та й розваг навколо було також не дуже багато — ніякого тобі інтернету, інтерактиву, комп’ютерних ігор. Я думав: чому покоління 1940-1950-х так багато читало? Бо книжка була однією з небагатьох доступних форм дозвілля, окрім якихось танців у клубі чи окремих фільмів. Книжка — це був третій, альтернативний вид розваг.
Ви бунтар, який зацікавився музикою, закінчив школу й поїхав із Києва у Херсон, щоби вступати на вчителя літератури. Але навіщо?
Перша спеціальність, на яку я подав документи, — вчитель початкових класів. Але потім я зрозумів, що там є математика, а з нею в мене були не дуже добрі стосунки. Мені на цій спеціальності ледь не зі сльозами на очах віддали документи, тому що хлопчиків там у них не було взагалі. А коли дізналися, що я приїхав із Києва, то це взагалі для Херсонського педагогічного інституту було незвичайним: до них хтось приїхав вступати з Києва, а не з Херсонської області, не з Криму чи Миколаєва.
Тож я переклав документи на інший столик. Чому? Ну, тому що літературу й мову я хоч трішечки знав. Взагалі, чим займатися, куди вступати — це було найбільшою проблемою і головним болем (і моїм, і батьків), тому в якийсь момент я просто не витримав цієї напруги. Почалися ще й інші рухи: мама могла мене якось там прилаштувати на свій факультет ливарної справи, але це взагалі (за всієї поваги до фахівців-ливарів), узагалі було не моє.
А ще мама перелякалася, що вона зараз влаштує такий блат, мене візьмуть, а потім я буду все життя її ганьбити. Тому я ледве не втік із дому. Потім ми все це погодили з батьками, але перші пів року мого навчання в Херсоні їм було дуже важко. Мама й досі іноді в хвилини якогось суму каже: «Я тебе випхала з дому!» У неї до цього часу не пережита ця травма, але я навпаки акцентую, що я їй дуже вдячний, бо без цього руху, без цих людей і подій усе життя склалося б інакше — інститут сильно вплинув на моє формування.
Учорашній школяр опиняється у новому місті, а там гуртожиток і вища освіта, школа життя й мистецькі кола Херсона 90-х — все накладається. Які рухи в бік музики ви робили у цей період?
Увесь перший курс я освоювався в Херсоні та виживав, тому що там було достатньо жорстко. Це було зовсім не те місто, як зараз (маю на увазі до повномасштабного вторгнення). Там було не так багато творчої молоді, а якщо й була, то у підпіллі. Десь за пів року я на нього нарешті натрапив, а доти не знав, до кого там звертатися. На щастя, уже в квітні я потрапив на перший концерт і побачив: творчі люди — є, музиканти — є, рух — є. Це було питання часу: як у нього вмонтуватися.
На початку другого курсу ми з моїм співмешканцем по кімнаті в гуртожитку зробили гурт «Витя Малеев в школе и дома», через який пройшло багато музикантів: хтось приходив, хтось ішов, і за весь цей херсонський період там переграло близько двадцяти людей. У різний час долучалися дуже цікаві персонажі, незвичайні співавтори, непересічні музиканти. І вони всі в цьому паралельному світі десь і залишилися. До речі, ви ж знаєте, що «Витя Малеев…» — це назва книжки Носова?
Так, Микола Носов — це той радянського письменник, який написав «Незнайка». Він же, до речі, також був киянином!
Так-так! Приблизно в цей же час, у 1992-му, ми познайомилися з художником Стасом Волязловським. Це було так: ми зібрали якийсь склад гурту і я сказав, що нам дуже треба віолончеліста. Віолончелістка знайшлася в музучилищі, де вчився наш тодішній басист. Він сказав, що у них є дівчина, яка грає в оркестрі, тож ми пішли на репетицію. Вона дуже здивувалася з нашої пропозиції та сказала, що все життя мріяла грати і щоб до неї отак хтось підійшов. Ми спробували кілька пісень, і було дуже цікаво грати з віолончеллю: тоді не так багато гуртів використовували цей інструмент, їх можна на пальцях перелічити. І ось Катя (так звали віолончелістку) сказала, що в неї є друг-художник.
Того ж вечора ми потрапили в гості до дуже цікавого персонажа та цікавої людини, яка в майбутньому стала відомим художником Стасом Волязловським, але тоді він був лише початківець, який робив незвичну графіку й замальовки. А згодом почав займатися керамікою, працював у ПТУ майстром-керамістом. На жаль, не так багато людей знає про цей його період.
Я дуже щасливий, що в мене лишилося дві його роботи, які він колись мені подарував. У принципі, наш старт (у 1991-92 роках) був одночасним, а Стас був найближчий і нашому колективу, і мені, і всій тусівці. У якийсь момент, опинившись без музикантів, я запропонував йому зробити перформанс, коли б я співав і грав на картонній коробці, а він під це створював роботи. І ми зробили, здається, два таких виступи. І десь ці роботи, напевно, збереглись. А можливо, після тимчасової окупації Херсона й ні. Тобто творчий спадок Стаса Волязловського — це така ж сумна тема, як і його відхід.
Після майже 7 років ваші стосунки з Херсоном завершилися і ви потрапили у Дніпро. Як стався цей перехід з одного міста в інше?
Усе це це збіглося з активністю останнього складу «Віті Малєєва», який грюкнув дверима, але наприкінці ще встиг пошуміти. Ми пограли, зробили виїзди і в Миколаїв, і в Дніпро, і в Херсонську область. І от на одному з таких концертів у Дніпрі я познайомився з майбутніми учасниками наступного колективу, який теж став знаковим для мене (і не тільки для мене) — «Я и Друг Мой Грузовик». Коли ми познайомились, то я не мав чіткого плану, що робити далі. А це була авантюра. Я люблю казати: буде приз за авантюру або за спробу авантюри.
В українського письменника Максима Беспалова є книжка про «ліхіє 90-ті» в Дніпрі і про те, що Дніпро — це кузня кадрів. Тому, поки «Я и Друг Мой Грузовик» займалися творчістю, десь паралельно Леонід Кучма, Юлія Тимошенко, Павло Лазаренко і багато інших плели політичну павутину. І все це відбувалося в один час. Чи відчувалося, що Дніпро — це кузня кадрів?
Відчувалось! І непросто ж так у Дніпродзержинську (тепер Кам’янське — TU) стояв пам’ятник Брежнєву. Це перший очільник держави (голова ЦК КПСС), якого я пам’ятаю. Справді, Кучма і дуже багато інших політиків були вихідцями з Дніпра, що певним чином впливали. Тобто ти знав, що всі ці люди з Дніпра: когось, казали, Тігіпко приймав у комсомол, а у сусідньому будинку Тимошенко жила… Коли я прожив там перший рік, то подумав, що в цьому місті була дуже сильна хвиля індустріалізації. Я до пуття не розумів, що це таке, але відчував, що це місто з потужними заводами й саме ця аура тримала тебе за плечі, ніби тебе повісили на вішак разом з піджаком.
Назвати Дніпро творчим містом складно, хоча там теж було багато творчих рухів. Ми завжди мучились, де зробити виступ у Дніпрі. Були періоди, коли ми декілька років не грали в місті, тому що просто не було де. Тобто або є кафе, але там нема апаратури, а якщо орендувати апаратуру, то не клеїться з чимось іншим. Тому ми навіть їздили грати в Дніпродзержинськ, де на той момент був артклуб, якого не було в Дніпрі.
І коли ми з Андрієм Соколовим поїхали з міста, то буквально через кілька місяців відкрився «Модуль» (митцівня «Модуль» зʼявилася у Дніпрі у 2016-му, мала власну студію звукозапису, саундлабораторію, концертний майданчик, бар, займалася аудіовізуальними проєктами та власним лейблом Dnipropopале, на початку 2022-го забудовник викупив ділянку й митцівня змушена була зʼїхати з власної локації та взяти відпустку — TU). Я аж вигукнув від щастя, що таке місце зʼявилося у Дніпрі! Воно теж спочатку існувало недовго, але потім відновилося і зараз вони живуть та впливають. Те, що декілька людей з цього клубу зараз воюють і ім’ям клубу названий підрозділ, мене дуже надихає. Я не знаю, як це описати, але це дуже тепле відчуття десь усередині.
Ви не думали, що це спрацював якийсь із законів енергії: дві важливі творчі одиниці поїхали, енергія вивільнилася, зміг відкритися «Модуль»…
Ні, я думаю, що це не пов’язано. Бо тусівка електронних музикантів у Дніпрі завжди була потужною. З чого виник «Модуль»? Їм не було де грати, не було де збиратися. То на острів виїжджали, то на баржу, то грали в різних закладах, тому що не було в нас ні клубу, ні артцентру, ні чогось такого. Те, що зараз існує бодай DCCC, — це дуже круто (DCCC — незалежна культурна інституція, центр сучасного мистецтва у Дніпрі, який відкрився у 2019, — TU). За останній рік я був у Дніпрі, здається, п’ять разів із різними програмами й думав: «Господи, коли таке ще було?» І все це відбувається під час повномасштабної війни — таке насичене творче життя. Це для мене нонсенс.
Якщо міркувати про міста, у яких ви жили, то чим вони для вас є? Якими формулюванням ви можете їх окреслити?
Київ — це база, Київ — основа, Київ — це любов на все життя. Херсон — це потужний старт, юність, завжди щось «перше» — перше кохання, перші концерти, перші синці. Дніпро — це початок творчого розвитку, кар’єри, місто великих сподівань і розчарувань, але про які теж тоді ніхто нічого не знав. Тому, в принципі, про всі три міста в мене тільки найприємніші враження.
Чи є ще якісь міста, де, можливо, ви хотіли би пожити? Необов’язково довго, можна ж тиждень-два, місяць.
Після всіх своїх мандрів я розумію, що можу жити будь-де. Особливо коли тобі 20, ти можеш спати на підлозі, у кріслі, де вийде. І ця навичка потім допомогла на гастролях. Перші гастролі молодого гурту — це завжди екстрім: ніхто не запрошує в готель, натомість відбувається колективне спання вісьмох людей на підлозі. Тому я міг би жити будь-де. Проте настав момент, коли я зрозумів, що вже не можу без Києва.
Тому що Київ — це…
Основа і фундамент, у Києві батьки. Знаєте, за що вони завжди найбільше дякують Андрію Соколову? За те, що він своєю машиною перевіз мене з речами з Дніпра! Вони завжди переказують йому вітання. Це дуже символічно, що колись я поїхав із цього міста і через 26 років повернувся. Я просто зрозумів, що досить вигадувати відмазки. «ВГНВЖ» (гурт «Вагоновожатые» — TU) перестав бути віртуальним колективом і став реальним, який має базу в Києві. Потім Андрій також поїхав з Дніпра. Спершу він не був учасником «ВГНВЖ», але працював із нами як звукорежисер-технік, був завжди з поруч і допомагав. Найновіший проєкт «warнякання» ми зробили з ним удвох.
І зараз ваш дім там, де ваше… що?
Там, де мій рюкзак, із якого я витяг і розклав речі. Ми нещодавно робили перформанс «Безпечний простір», для якого режисерка Євгенія Відіщева попросила мене зібрати в рюкзак якихось 5-6 речей, — і я зрозумів, що для мене це потужна метафора. Рюкзак — це символ. Тому що в поїздках, на гастролях, у постійних переїздах, він завжди стоїть напівзібраний. Тобто там є базовий набір речей, які обов’язково знадобляться, — документи, одяг і, звісно, частина обладнання.
А як же музика? Я підозрюю, у вас дуже велика колекція платівок і касет, які завжди поруч.
Так, касети в батьків — ті, що зі школи, якась частина ще з дитинства. А платівки вже з’явилися тут, на Подолі, коли ми почали орендувати житло. Поставили програвач, і ми з Ірою (Ірина Горбань — менеджерка гуртів «ДахаБраха» і Dakh Daughters — TU) почали потихеньку привозити платівки з різних поїздок. У колекції велика кількість платівок Іриних батьків, які вони змогли вивезти з Криму, продаючи там житло, тому там такий набір пізньосовєтського періоду. У нас немає ніяких жанрових обмежень. Головний критерій — щоб це класно звучало саме на вінілі. Тому що вініл має таку властивість: на ньому найкраще звучить джаз. От офігезно звучить «ДахаБраха», наприклад. Відчуття, що вони грають наживо: акустичні інструменти без обробок.
Не всі гурти, не всі платівки класно звучать саме на вінілі. Найцінніше — оце відчуття, що тобі здається, нібито музиканти грають в одній кімнаті з тобою.
Ми не належимо до тих колекціонерів, які трусяться, прораховують, що можна купити зараз, щоб невдовзі ця платівка коштувала мільйон гривень. Ні, такого взагалі немає. Визначитись із чимось одним важко, тому що все дуже різне. Як і різний настрій кожного дня. Я дуже люблю все міксувати в житті й з платівками те саме: щось витягти з одної купки, потім з іншої, потім усе це перемішати. Я, наприклад, раз на тиждень чи два дістаю з протилежних кутів шафи різні платівки, потім навмання їх тасую, сортую і по черзі витягаю. У принципі це схоже на такий випадковий вибір музики, яка грає на радіо чи в кав’ярні: ми не знаємо, що гратиме в наступний момент.
Але зараз у кавʼярні грає окремий трек, а коли ви слухаєте платівку, то звучить цілий альбом.
Так, бо я люблю слухати альбомами. Автор же замислював, щоб слухач сприйняв саме це. Платівка — це теж маркер часу. Наприклад, для того, щоб переключити на інший трек, треба її зняти, провести певну процедуру, а трек простіше перемкнути на телефоні.
У крайньому турі Європою (з проєктом «warнякання») запорукою гарного настрою стало те, що я створив декілька варіантів плейлистів, під які ми їхали. Моє завдання було таким: підібрати динамічну музику, щоб водій завжди був на драйві, не засинав, не клював носом. Часом я вставляв гумористичні альбоми, щось несподіване, на що Андрій також класно реагував і усміхався. Наприклад, виконавець Річард Чіз переспівує кавери у стилі дікселенду, але з дуже сильним сарказмом і чорним гумором, це дуже смішно. А ще прослуховування його треків — це повсякчасна гра «вгадай пісню». Мелодія видається знайомою, але ці пісні так замордовані аранжуванням, що відразу й не згадаєш. Чи якийсь там Boney M, або Afric Simone 1980-х років, чи Belinda Carlisle з 1990-х, чи щось несподіване, як Мадонна, яку Андрій не сподівався почути після драм-н-бейс або джанглу.
Слухання платівок із програвача — це звичка, щоденна практика чи ритуал?
Так, для нас це ритуал: ми його вмикаємо, коли збираємось усією родиною, тобто зазвичай щонайменше двічі на день — коли п’ємо ранкову каву та обідаємо. Мені було дуже приємно, що коли я поїхав у тур, то дівчата робили це без мене. Тому я радію, бо це така класна сімейна традиція. Коли хтось приходить у гості, ми теж це робимо, але інколи розмова буває такою цікавою, що музику з вінілу не вдається розчути, тому краще поставити якийсь фончик з iTunes, який буде ледь-ледь грати, але контрабас там буде виразним.
Якими універсальними порадами можна скористатися для пошуку музики? Хочеш доброго кіна — список IMDB, літератури — є набір премій (Нобелівська, Букерівська, Ґонкурівська). А як із музикою?
З музикою те саме. Є купа добірок, типу: 100 альбомів усіх часів. Іноді я розглядаю в книгарні книжки й мені трапляються обкладинки, на яких написано «100 найкращих рок-альбомів» чи «100 найкращих класичних обкладинок». Або журнали типу Rolling Stone чи Pitchfork, NME чи Melody Maker, які давно існують у західному світі й постійно складають якісь рейтинги. Тому, якщо людина захоче таке загуглити, то, я певний, вона знайде. Ще є якісь блоги, тематичні передачі, де про щось розказують, наприклад, про реп чи хіп-хоп 1990-х.
Мені дуже подобається, що в сучасного покоління є свої кумири, але все одно всі люблять гурт Radiohead, який для мене у віці цієї молоді був чимось на кшталт Pink Floyd. Я про те, що цей гурт був іще 30 років тому, в 1993-му році в Radiohead вийшов перший альбом. Тобто для молоді це вже мали би бути старигани, але вона в респекті. Й таких прикладів багато.
А як підступитися до української музики?
Мені видається цікавим, що в певних колах молодих людей зараз розганяється тема феномену української андеґраудної музики кінця 1980-х — початку 1990-х років. Я вже багато разів натрапляв на якісь лекції чи тематичні прослуховування (як-от у Театрі ляльок у Львові). Є спеціальний плейлист, який вмикають із касет і щось розповідають, я дивився стріми таких заходів й відвідував їх наживо. Цьому присвячують окремі блоги й цілі фільми.
Є ще один цікавий феномен. У 1990-х мене сильно вразив музикант Ігор Цимбровський, який випустив усього один альбом на касеті — «Прийди, Янголе». І зник. Ніхто про нього не чув. Зараз цей музикант відновив кар’єру, почав випускати вінілові платівки, вже декілька аншлагів зробив у Львові, в Будинку кіно в Києві також був великий концерт. І аудиторія — це в основному не такі дядьки, як я, а молоді люди. До речі, на барабанах із ним грає останній барабанщик «Віті Малєєва» Тарас Мельниченко з Херсона, що мені теж дуже приємно.
Історія української музики має для нас іще багато сюрпризів, бо все не починається і навіть не закінчується «Територією А».
Хочу ще раз згадати про норвезьке місто Тронгейм. Там ми побували на екскурсії в чудовому місці, яке називається Rockheim, — це музей норвезької музики. Це така будівля у п’ять поверхів із неймовірною інтерактивною експозицією, де можна відслідкувати, вивчити, пізнати всю історію норвезької музики, починаючи з 50-х років, візиту Елвіса й перших біг-біт гуртів до всіх сучасних виконаців, яких у Норвегії достатньо багато. І я дуже засмутився, що в нас в Україні немає такого музею. Який би, по-перше, систематизував і каталогізував нарешті всю українську музику і культуру. Саме от цього періоду — після Другої світової й до сьогодні.
Дуже сильний пласт тієї культури піднявся на поверхню, коли музичний журналіст Віталій Бардецький показав фільм «Вусатий Фанк». Ця музика зараз затребувана, її грають у діджей-сетах, вона звучить на вечірках.
[Читайте також: Віталій Бардецький: «Ця музика підривала засади радянської людини зсередини»]
Та й у принципі люди почали цікавитись цим феноменом 1970-80-х. Впевнений, що є ще багато цікавих архівних записів, яких ніхто не чув і про існування яких ніхто не знає. Так, існує невеличка проблемка, що дуже багато тієї української музики створювалось російською мовою, тому зараз такий-от предмет для вивчення і для дослідження трішечки хибний, але відхреститися від цього теж не можна.
Те, що в нас немає жодної української аудіотеки, — проблема. Норвезький музей — це як усі видані в країні книжки, які зберігаються в одному місці, в одній бібліотеці, але з музикою. І це ще поєднано з цікавими сучасними музейними дослідженнями, технологіями. Я вам не можу передати, як цікаво, коли ти заходиш у будь-яку кімнату і там щось починає грати, стоїть мікшерний пульт і ти стаєш співучасником, коли на ньому міняєш фейдери й починають звучати якісь пісні, факти, записи з ютубу.
У нас на місці такого музею велика чорна діра. Тому що є лише ютуб, із якого колись може все це зникнути.
Для мене музичний альбом з 80-х — це така ж важлива річ, як фільм, що зберігається в архівах Довженко-Центру. Усі нечисленні плівки, касети, бобіни, платівки, які тоді виходили, — це експонати та архів, який дуже кльово було б зберегти. Я думаю, що обов’язково колись займуся такою роботою, коли за станом здоров’я вже не зможу виходити на сцену. Є в мене така тяга до музейництва та зберігання. Завжди кажу, що дуже важливо тримати свої архіви в охайності, бо майбутнім поколінням із цим працювати. Якщо ти все розкидав казна-де або взагалі не зберігав належним чином, то ти дуже сильно підставляєш майбутніх дослідників, які будуть у цьому копирсатись.
Якщо зʼявиться дослідник чи дослідниця, які захочуть попрацювати з творчою спадщиною Антона Слєпакова, то ваші архіви впорядковані?
Так-так, усе є. Усе, що я міг зберегти, — збереглося. Ви знаєте, зараз зберігати набагато простіше, ніж оцифровувати з VHS-плівки, з касет, із бобін. Зараз уся інформація — цифрова і головне, щоб просто сервер не фіганувся. Тому треба робити копії.
У такому музеї музики стовідсотково буде зала, присвячена фестивалям, яких в Україні завжди було багато: одні проводили тільки раз, інші протрималися кілька років. Чи є у вас іще якісь улюблені фестивалі?
ГогольFest, звичайно. Дуже любив, незважаючи на завжди такий дуже дивний флер організаційного бардака. Ми, зокрема, грали в 2009-му і 2010-му. Тоді у «Грузовиків» було з цим складно, бо на російських фестивалях ми грали набагато більше, ніж на українських. І, напевно, ГогольFest був єдиним винятком. Цей фестиваль дуже хотів, так би мовити, повернути нас в Україну, за що ми їм дуже вдячні. Це були знакові виступи: в Мистецькому Арсеналі проєкту «НеГрузовики» чи «Грузовики» з Tricky на кіностудії Довженка.
Більше або не можу згадати, або нас на них не кликали, тому що ми співали російською. Але навіть не це було тоді проблемою, а те, що в 2000-х українським гуртам взагалі не хотіли платити гроші. І мене це завжди бісило, бо організатори привозять наших друзів з Росії, наших друзів із Білорусі, витрачають на них купу грошей: на логістику, акомодацію, не кажучи вже про гонорари. А от така була політика, що українським музикантам платити не треба. І довго це було саме так.
Чим відрізняється з точки зору людини, яка на сцені, виступ на фестивалі і власний концерт? В обох випадках є сцена, є техніка, аудиторія.
У клубі ти за один вечір можеш налагодити атмосферу і вайб свого індивідуального потоку. Це люди, які прийшли саме на тебе. Дуже рідко хтось проходив повз і подумав: «Блін, а що тут буде? А ну ж я зайду в цей клуб!» На фестивалі таких людей дуже багато. Просто проходили повз, почули якісь звуки зі сцени, хтось залишився після попереднього виконавця, інші просто прийшли потусити і їм все одно, хто виступає, особливо якщо це безкоштовний день Atlas Weekend і в цей день у програмі є ще Вєрка Сердючка чи Віктор Павлік.
Якось ми грали на Atlas Weekend. І я вирішив поїхати в нульовий, безкоштовний, день. Приїхав на станцію «Виставковий центр», побачив, скільки там людей, розвернувся і поїхав назад. Тому що зрозумів, що не зможу там просто навіть нормально ходити, такі там натовпи.
На фестивалі дуже різнорідна публіка. Звичайно, є частина людей, які прийшли на тебе. І, звичайно, для аудиторії фестиваль — це такий марафон. Мені завжди важкувато витримати цей ритм. Особливо коли один твій улюблений виконавець грає о 12-й дня, а інший о 8-й вечора. І що робити весь цей час? Якщо ти поїв, випив, посидів, походив. Потрібно протриматись… Коротше, це монстри — люди, які вміють споживати так багато музики й розваг.
Ви коли виходите на сцену, то перетворюєтеся на артиста, ви змінюєтеся, стаєте інакшим, ніж у житті. Чи є у вас іще якісь перехідні форми?
На жаль, це зараз уже не трапляється. Ще коли я грав у футбол, то перетворювався на іншу людину. Стоячи на воротах, захищаючи свою маленьку площу, я ставав дуже рішучим, що в житті за мною не дуже часто спостерігається. Але, на жаль, після травми я вже років 6-7 не граю.
Напевно, коли я дивлюсь фільми для всієї родини чи мультфільми, то стаю дитиною: можу сміятися, плакати, радіти просто з нічого, спостерігаючи за цією маніпуляцією, якою вся ця кіноіндустрія і є. Тобто створюючи сльозливі картинки чи навпаки достатньо дурні жарти, на які ти фізіологічно реагуєш.
Антоне, ви пишете тексти і в них розповідаєте історії. Часто ці історії політичні в найширшому сенсі, якщо мислити про політику як про суспільні настрої, проблеми, важливі для певних груп населення. Які теми вам зараз здаються найважливішими? Бо навіть тема війни включає в себе дуже багато аспектів.
Чесно кажучи, немає такого переліку тем, з якого я вибираю. Вони не питають у мене, коли з’являються.
Наприклад, потрапивши в європейський тур, я зрозумів, що взагалі не хочу нічого писати, зараз немає ніякого натхнення.
А потім, напевно, в останньому вже відрізку, на двох останніх концертах у Норвегії, я раптом зрозумів, що мені дуже хочеться зафіксувати цей стан: про небо без війни і повітря без вибухів, яке тут висить.
Я не думаю про те, буде цікава ця тема чи ні. Але розумію, що про це можна написати, тому що за кордоном це відчувається, це там витає.
За цей рік я виїжджав за кордон тричі й мене щоразу вражало: щойно перетинаєш кордон — війна лишається десь дуже далеко. Незважаючи на якісь українські прапори, які висять у Польщі навіть на трамваях, чи в новинах щось говорять, чи збираються на площах якісь українці…. Все одно війна дуже далеко, там люди живуть своїм буденним життям, там дуже сильний розслабон. Що далі від Польщі, то його більше. У цьому немає нічого кримінального, але про це можна написати.
Чи тема «неповернульців». Виступаючи на фестивалі в Берліні, я, побачивши багатьох наших митців, з багатьма з них не знав, під яким кутом спілкуватися і як знаходити спільні точки. Я бачу, що в них там геть інше життя: як протриматися, як утриматися, як заробити грошей. Наприклад, я зустрів одного чувака, якого востаннє бачив у перші дні війни, вони вибралися після обстрілу в Бородянці, і я зустрів його в метро, тоді він сидів шокований, а зараз живе в Берліні і каже: «Кожен допомагає як може». Виправдовується. Хоча в мене немає до нього ніяких питань. Тому що кожен вибирає свою долю сам, але все одно — як нам знаходити з ними ці точки у спілкуванні? Я обов’язково про це напишу. У мене вже є задум до цієї композиції. Такі теми виникають завжди, але чи є вони політичними?
Так, це політичне мистецтво. Просто нам трішки бракує цієї пропрацьованної термінології, якою ми могли б зараз із вами вільно послуговуватись.
Так-так, тому що цей ось термін «мистецтво без політики» постійно виникає… І то в кожному інтерв’ю всі кажуть, що ні, мистецтво не може бути без політики, тому що все навкруги — це політика. Кінофестиваль — це політика, Євробачення — це політика, спорт — це політика. Все наше життя в широкому сенсі — політика. Так, але дійсно нам треба правильно використовувати цей термін.
Ви ведете соціальні мережі, але не так активно, як хотілось би вашим прихильникам. Я про те, що ми, наприклад, не знаємо, які фільми дивиться Антон Слєпаков, не знаємо, які книжки читає Антон Слєпаков, ви йшли сюди до мене і щось слухали, бо були в навушниках, але що? Яке мистецтво вас оточує — я не знаю. Окрім тих прем’єр українських фільмів, на яких я зустрічаю вас у «Жовтні».
Зараз мій улюблений фестиваль — це «Тиждень критики». Тому що в моєму розумінні в Києві обов’язково має бути крутий осінній кінофестиваль, яким колись була «Молодість». Зараз «Молодість» проводять у травні, але в цей час уже хочеться гуляти нарешті після того, як ти сидів удома всю зиму.
Інколи, мені здається, я щось пишу про якісь фільми. Можливо, не так часто, бо не знаю, хто ці умовні абстрактні люди, котрі стежать за мною в соцмережах і чому їм чогось бракує. Я просто точно не почуваюся лідером думок, не відчуваю, що можу писати. От знаєте, є люди, готові писати на будь-яку тему, будь-що, типу просто жити в соцмережах. Я так не можу.
Я використовую соцмережі в основному як рекламу наших виступів. Іноді можу щось пожартувати чи написати про щось дійсно серйозне, трагічне. Але для мене ведення соцмереж у принципі — це вихід із зони комфорту, бо я не дуже люблю публічне життя. Але неможливо займатись музикою і його не вести.
Ні, це не про лідера думок. Це про те, щоби знати, чим ви цікавитеся.
За останній рік, наприклад, я майже нічого не прочитав. Тому що мені взагалі дуже важко зараз сконцентруватися, бо на сусідній сторінці книжки я шукаю повідомлення в телеграм-каналі. Коротше, цей скролінг стрічки про те, що летить там, вибух там, ось ця вся тривожність вкрали можливість концентруватися. Тому я, напевно, прочитав дуже мало за останній рік. Я нарешті дочитав книжку «Як музика стала вільною» про перемогу піратства і взагалі як працювала індустрія з компакт-дисками. Дві останні книжки Сашка Михеда, включно з казкою «Котик, Півник, Шафка» (я жартома її називаю «Котик, Песик, Дужка, Гривня, Знак Питання, Долар, Нуль»).
Коли я протрапив у Тронгейм, то згадав, що це місто мого улюбленого письменника — Ерленда Лу, який потім, звичайно, переїхав в Осло.
І зрозумів, що всі книжки Ерленда Лу читав іще російською мовою. І в мене зараз дуже сильна жага і стимул перечитати їх українською, тому що цей автор вплинув на мене дуже сильно, я його вважаю найцікавішим письменником 2000-х. Треба зібрати видання Ерленда Лу українською мовою!
До речі, про українську мову. Ви українізували себе і свою творчість ще до того, як це стало модним.
Всього лишень три програми, за які не соромно.
І це немало. Бо міг бути один сингл, і ми би вже про це говорили.
Майже все моє коло спілкування — це люди, які колись із російської перейшли на українську. Я думаю, що всі колись це зроблять. Чи вже зробили, чи ще зроблять, але все одно врешті-решт усі перейдуть.
Ми починали розмову з міста. Я хочу ним завершити. Ви багато гуляєте — це ваша форма відпочинку, медитації, діалогу з містом?
Медитація — хороше слово, але якраз не в буддистському контексті, а саме в часопроведенні: встигаєш багато про що подумати і багато чого придумати. Під час прогулянок народжуються ідеї, які потім можна використати або для своїх текстів, або для своїх концертів.
Я люблю термінологію кільця. Тому що кільце — це взагалі визначальний механізм в будуванні взагалі всього. Життя інколи робить несподіваний поворот і окремі події закільцьовуються. З музикою те саме: вся електронна музика побудована на принципі семплування, коли по колу звучить один і той самий фрагмент й на нього ти нашаровуєш інші звуки. Так і маршрути в місті: ти інколи можеш змінити якусь траєкторію, але все одно так чи інакше проходиш по колу і опиняєшся в тій точці, яка тобі треба. Це дуже круто.
