img

Віталій Бардецький: «Ця музика підривала засади радянської людини зсередини»

29.06.2021 Олексій Бондаренко

Віталій Бардецький легендарна особистість в українських музичних колах. Він ніколи не виступав на авансцені, але його завжди знали меломани, музиканти, менеджери, продюсери та інші представники індустрії.

Роботу в музиці Віталій розпочав наприкінці 1980-х у Львові. Був музичним журналістом і товаришував із членами львівського рок-клубу, зокрема й Сергієм Кузьмінським, Кузею з «Братів Гадюкіних». Список проєктів української музичної сцени, до яких він був дотичний, розтягнеться на окремий матеріал.

Працював піарником із багатьма українськими зірками: від Ірини Білик до Кузьми та «Океану Ельзи». Керував інділейблом, був головним редактором журналу, придумав назву та був першим музичним редактором телеканалу Enter, програмним директором радіостанцій, організовував концерти та відкрив легендарний клуб XLIB, у якому виступали зірки українського за закордонного андеграунду.

2018-го Бард, як його називають усередині тусовки, відкрив перший аудіофільський заклад у Києві GRAM. За рік там з’явився й магазин платівок. Тоді ж Віталій взявся за створення фільму «Вусатий фанк», який досліджує історію української популярної музики 1960—1970-х років.

Після показів на фестивалях та росту цікавості до теми «Вусатий фанк» нарешті виходить на великі екрани та потрапляє в український прокат (із 24 червня). 

В інтерв’ю The Ukrainians Віталій Бардецький розповів, звідки взялася назва жанру, чому 1970-ті він розглядає як найважливіший період в українській музиці, коли чекати наступного буму та чому вирішив перейти від активної участі в музичному процесі до дослідження й популяризації історії.

 

Для фільму «Вусатий фанк» ви обираєте сімдесяті, час брежнєвського застою. Що такого революційного сталося тоді з українською музикою, про що ви захотіли розповісти? 

Я просто люблю цю музику, і любив давно. Мені здається, що це найкращий період в історії української поп-музики. Принаймні поки що. І в XLIB’і (музичний заклад, який заснував Бардецький, — TU), і на приватних вечірках я часто ставив ці пісні, і люди не могли повірити, що це українська музика. 

У моєї доньки була няня з Полтавщини — Наталка, суперархетипна українка. Якось на доньчиному дні народження ми трохи випили, Наталка зі своєю донькою почала співати. І співали щось просто жахливе — у стилі «Господа офицеры». Я їх запитав: ви чого? Заспівайте щось своє, українське, на чому ви виросли. А вони задумалися і кажуть, що знають хіба «Червону руту». 

Так відбувається, бо радянський український період у музиці повністю змазаний. В інших сферах іще більш-менш можна знайти якийсь кінематограф, поезію шістдесятників. Але в музиці пустка.

Радянський український період у музиці повністю змазаний

Виникає враження, ніби український поп 90-х виник нізвідки. Але будь-яка людина, що хоч трошки розуміється на культурних процесах, знає, що такого не може бути. Щось із чогось витікає. А в нас цей період, 1960—1980-ті, — просто викреслений. Для людини мого віку там ніби нічого й не існувало. 

Насправді «вусатий фанк» був головною сценою Радянського Союзу, принаймні впродовж 10 років. ВІА «Кобза» давав по 300 концертів на рік. Зараз гурти стільки не виступають. Це був найбільший тренд в СРСР. Уже потім пішов російський наратив, у тому числі «Стиляги», який романтизував ту епоху. І він витіснив український, наче його й не було. 

Казати, ніби до кінця 80-х нічого не було, — порушувати саму концепцію формування української культурної парадигми, особливо для нового покоління музикантів. Важливо розуміти, звідки все почалося. Були українські 30-ті. Потім українські 60-70-ті. Потім київський андеграунд кінця 80-х. І тоді ти вже бачиш усю картинку. 

Попри те, що я зав’язав із журналістикою, мені стало цікаво пояснити ці процеси принаймні Наталці. І я почав їй ставити цю музику. Генетична пам’ять почала спрацьовувати — виявилося, що Наталка знає ці пісні. 

Оскільки фільм ми знімали на державні гроші (за підтримки УКФ, — TU), я не намагався займатися якоюсь самореалізацією, не прагнув продемонструвати себе через цей фільм. Я не соромлюся цього, це доволі пропагандистський фільм. Він розказує людям базові речі. 

Якщо ця музика була такою популярною, то чому вона зникла? Не могло ж настільки масове культурне явище просто кудись подітися?

Українська сцена в певний момент закінчилася. Для цього є природні причини й штучні. Природні — кожен тренд закінчується. Смаки людей змінюються, та й музика банально набридає. Штучні — якщо ми подивимось на історію України, то центральна влада пригноблювала все українське, якщо воно було модерновим та урбаністичним. 

Ця музика мала бути простою, танцювальною і для народу. Вона мала вписатись у шароварницький концепт. Тим паче співали традиційні пісні, які де-факто є музикою рустикальною. 

Але в Москві нюансів не розуміли. Насправді музиканти грали симбіоз сільських текстів і урбаністичної музики. І ця музика стала дуже актуальною. Настільки, що навіть сьогодні молодь це слухає й думає, ніби це «свіжак», стилізація якась. 

DSC_8143

Згодом у центрі зрозуміли, що сталося. Державні спецслужби потроху розбили цей музичний рух. Артисти тоді не заробляли з концертів. Вони збирали стадіони, а все одно отримували з бюджету 10 рублів. Тож їм просто переставали платити. Або ж, як це трапилося з ВІА «Кобза», заборонили трансляції на телебаченні й радіо. Артист, який не виступає та не транслюється, перестає існувати.

Багато музикантів перебралося в метрополію. Перейшло на російську мову як лексично, так і музично. Бо насправді навіть за ритмом російська традиційна, та й поп-музика, зовсім інакша, порівняно з українською.

Мене періодично питають: а де ж ти там фанк побачив? Ці люди ніби чекають на темношкірих парубків, як в Америці. Історично, візуально в нас інша історія. Проте суто ритмічно — це фанк. Бо все базувалося на традиційній музиці. А традиційна музика Карпат уже є прифанкованою. 

Але як відрізнити справжній «вусатий фанк» від тої-таки шароварщини? Візьмімо відео на «Ой, Марічко, чичері» з фільму «Пісня буде поміж нас». Там дійсно співають народну пісню, дівчата у вишиванках танцюють традиційний танок. Інтуїтивно я відчуваю, що це не народна творчість. Але де проходить межа?

Пізній «вусатий фанк» дійсно став саме тим, чого від нього прагнула партія. Це уніфікована музика на сильну долю, на відміну від синкопованих ритмів, з яких усе починалося. Всі виконавці виглядали приблизно однаково, з музики зникли синкопи, які, власне, робили цю музику фанком. 

Та й записати було не так просто. Для цього потрібно було потрапити на державну студію. З іншого боку, було дуже багато талант-шоу, які перемелювали тисячі музикантів. І ці жорна випускали врешті артистів дуже високого рівня. Щоб отримати доступ у Будинок звукозапису або студію «Мелодії», ти мав пройти величезну кількість етапів. Тоді ж не використовували накладання доріжок — ти мав прийти й ідеально все зіграти «від і до». 

Звідки взагалі з’явилася назва «вусатий фанк»? Це ж вигаданий жанр?

Роботу над фільмом я почав із назви. Це мав бути симбіоз чогось архетипно українського й західного. Тоді я глянув на найвідомішу фотографію ВІА «Кобза» і помітив, що всі вони з вусами. А сама музика — дуже funky. І, наче еврика, в мене з’явилася назва «Вусатий фанк». Коли я був журналістом і читав британські видання, мене завжди вражало, як британці вміють придумувати нові назви. Вони дуже сильні у брендингу. Краутрок, бритпоп, тріп-хоп — це все доволі загальні терміни. Не зовсім навіть музичні, а радше ідейні, ідеологічні. Звісно, після перших показів фільму з’явились пуристи, які почали питати, де ж я там знайшов фанк. Але я тестував деякі треки на американцях — для них наявність фанку там очевидна. 

Чи важко було зібрати матеріал?

Музики насправді достатньо, але, оскільки це кіно, має бути багато відеоматеріалів. На жаль, у той період телебачення працювало переважно у прямому ефірі. Часто запису не було. Плюс частина архівів була вивезена з України, і до них немає змоги дістатися.

Ми копали всюди. Знайшли навіть кілька приватних зйомок. Звісно, було б круто, якби ми розповіли про ВІА «Водограй», а потім показали, як вони виступали на джазовому фестивалі в Донецьку 1976 року. Але цих кадрів просто немає. 

Через яких українських артистів «вусатий фанк» прийшов у сучасну музику? Чи все ж таки йому настав кінець, і потім музика почала відроджуватись ніби з чистого аркуша?

Повністю випало десятиліття. З кінця 70-х до кінця 80-х у популярній музиці України не було майже нічого вартого уваги. 

Подібні процеси відбувалися і у світі, фанк зникав. Просто на Заході в цей час з’явилися панк і нова хвиля. А в радянській Україні вони просто не могли з’явитися. Тому в нас постпанк почав виникати наприкінці 80-х, коли в світі він уже закінчився. 

Я пам’ятаю, що «Бумбокс» іще років шість тому перед своїми концертами вмикав ВІА «Кобза» і ВІА «Ватра».

Звичайно. Вплив цієї музики, наприклад, на «Бумбокс», очевидний. Та й на «Океан Ельзи», мабуть. 

Ви довго були активним учасником музичного процесу. А тепер фактично займаєтесь архівуванням музики. Чому вирішили відійти?

Якщо чесно, робота з артистами мені зовсім перестала бути цікавою.

Чому?

Мабуть, це вікове. Я зараз більше думаю про те, що можу створювати сам, ніж як обслуговувати гурти. За всі роки організації концертів, коли ти постійно перебуваєш на бекстейджі, — ти ж ніколи не дивишся концертів. Навіть якщо це не твій концерт, ти приходиш до інших організаторів і все одно стоїш за лаштунками. 

Тож починаєш усе сприймати з точки зору проданих квитків, як зіграли, інших деталей. Перестаєш кайфувати. А я меломан! Я просто люблю музику. Люблю, щоб це впирало. Я можу піти на будь-який концерт у Києві безкоштовно, але зазвичай купую квитки. Бо навіть якщо ти заплатив 50 грн — інакше сприймаєш музику. 

Я раптом зрозумів, що не слухаю музики. А якщо і слухаю, то тільки для того, щоб зрозуміти: продам її чи не продам. Зараз я слухаю музику знов як дитина. Це дуже класно.

Зараз я слухаю музику знов як дитина

DSC_8143

Плюс захотілося зробити щось самостійно, а не вписати собі в резюме ще з десяток артистів, яких ти привіз. 

Як ви думаєте, за всі ці роки такому феномену, як «українська музика», вдалося взагалі сформуватися? Вдалося сформувати своє обличчя, унікальну ідентичність, що вирізняла б нашу музику з-поміж інших?

Думаю, що будь-яка музика несе в собі національний колорит. Візьміть будь-який великий гурт — він матиме в собі щось традиційне. 

Ну а когось із сучасних українських музикантів можете виділити? Ваш фільм містить якийсь меседж до них?

Коли ми робили цей фільм, мені хотілося, щоб сучасні музиканти зрозуміли головну ідею цього фільму. Музика, яку робили ці гурти 60 років тому, — це не просто поїхати в Карпати, записати семпли, а потім накласти на будь-яку іншу музику, щоб вона зазвучала ніби фолково. Це набагато глибший процес, який ти маєш пройти, щоб зрозуміти, в чому сенс твоєї музики. А це величезна робота для музиканта. Навіть коли я спілкувався з музикантами покоління «вусатого фанку», далеко не всі з них розуміли, що ж саме вони зробили. Ти їх питаєш: то ви почули Джеймса Брауна і змішали його з гуцульськими мотивами? Ні, вони це робили інтуїтивно. Так просто сталося. 

Як ви ставитесь до гурту Go_A? У них же теж етніка вплітається в сучасні мотиви?

От розумієш, це якраз не про те, що етніка вплітається у сучасні мотиви. От скажи, як етніка вплітається в пісні гурту ABBA?

Якщо чесно, я її там ніколи не помічав. 

А її там дофіга. Ось і з «вусатим фанком» так. 

Що ще дуже важливо: «вусатий фанк» це історія успіху. Ці пісні співали всюди. Ці гурти були дуже популярні. Той самий «Водограй» співали в кожному ресторані по п’ять разів на день. Мені здається, поки що в українській музиці нічого подібного досі не відбулося, хоча за всіма ознаками — логікою, діалектикою — уже мало б. А отже, може зовсім скоро відбутися.

«Вусатий фанк» це історія успіху. Ці пісні співали всюди

«Червона рута» — це «вусатий фанк» чи ні?

«Червона рута» — це найвища точка «вусатого фанку» та водночас інша сцена. Івасюк, безумовно, геній, але він виник не на порожньому місці. До нього була створена база. Він її вдало використав і зробив найкращу пісню Радянського Союзу всіх часів. 

Чого ви хотіли б бачити більше в сучасній українській музиці?

Ідей. Мені не цікаво слухати музику без ідеї. І мені здається, що тепер музиканти не ставлять собі за мету створення великих, глобальних ідей. Просто зняти кліп і щоб його подивилися мільйони людей — це не ідея. Ідея в тому, щоб написати найкращу пісню, якої ніхто ніколи не писав. 

У тебе має бути база, щоб написати таку пісню. Тоді музиканти мали неймовірний рівень. Вони грали щодня. Тоді майданчиків для концертів було більше, ніж зараз. Музиканти часом давали по кілька концертів на день. Із цього виростав і музичний бекграунд. 

Коли ми брали інтерв’ю в цих артистів, а їм уже за 60-70 років, я питав у них, наприклад: а скільки ви заробляли? Вони, звісно, відповідали, але їм було нецікаво про це говорити. Вони казали: говорімо про музику! І тоді я бачив очі підлітків! У них досі є цей драйв: «Ми хотіли це сказати! Ми хотіли це зробити! Решта нас не цікавило!»

Я доволі давно не працюю з гуртами, але дуже часто бачив абсолютно згаслі очі в людей, яким зараз 25 років. 

Часто визначні речі в культурі виникають як форма протесту. Чи можна назвати «вусатий фанк» музикою протесту?

Формально — ні, бо музика, яку фінансує держава, за визначенням не може бути протестною. До речі, я був вражений: у період, коли Петро Шелест був першим секретарем компартії в Україні, співати українською не те що не забороняли, а навпаки стимулювали! Щоб потрапити на радіо, треба було співати українською мовою! Це недовго тривало, п’ять років. Але все ж.

Я бачу велику протестність цієї сцени з точки зору естетики. Фанкова естетика — естетика західного світу, цивілізації. І в цьому її протестність була значно більшою, ніж у всіх «перебудовних» рок-гуртів разом узятих. Ця музика просто підривала засади радянської людини зсередини.

DSC_8143
Олексій Бондаренко Данило Павлов

Схожі публікації

4556 7

Дзвони неба

Чому у верхів’ях Карпат вівчарство тане, як сніг

01.09.2016 Надія Швадчак
4413 5

Іван Остапович: «Ми хочемо, щоб старше покоління розуміло нашу жагу до нового»

Львівський культурний менеджер про зміни в Органному будинку, музичну агенцію Collegium Musicum і спільне у керуванні оркестром та організацією

06.02.2018 Євгенія Науменко
26427 10

Антон Слєпаков: «Для мене й моїх текстів важливіше досліджувати інших»

Фронтмен гурту «Вагоновожатые» — про енергію співтворення, поезію та безкомпромісність у електронній музиці

02.03.2018 Вероніка Ковбасюк

Популярні публікації

54115 5

Піаніно для Ніколя

Як «нездатному до навчання» хлопчику вдається перемагати у міжнародних фортепіанних конкурсах
13.04.2017 Катерина Олексенко
51858 12

Богдан Гаврилишин

Розмова із відомим українським економістом та громадським діячем
27.07.2014 Володимир Бєглов

Введіть слово, щоб почати