Інтерв`ю

Антоніо Лукіч: «Я не хочу, щоб моє кіно жаліли, я хочу, щоб наше кіно поважали»

Кінорежисер — про нового українського героя і майбутнє кінематографу

Ірина Славінська, Данило Павлов
4 Липня

30-річний кінорежисер Антоніо Лукіч гучно заявив про себе комедією «Мої думки тихі», історією про пошук свого місця у світі, знятою в антуражі Закарпаття. Дебют Лукіча припадає на час, коли Україна вперше починає системно підтримувати українське кіно, а на фоні відбувається декомунізація. Про майбутнє комедії як жанру в Україні, рефлексії режисера щодо війни і те, яке мистецтво зараз потрібне українцям, — читайте в розмові.

§§§

[Це інтерв’ю створене завдяки підтримці Спільноти The Ukrainians — людей, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Приєднуйтеся!]

§§§

Де тебе застав початок великої війни? Це і про географію, і про емоційний стан.

Як і багатьох — на найнижчому емоційному дні, в Києві. 

24 лютого я мав виходити на довгоочікувані зйомки реклами для одного банку. Це ледь не єдине, чим я тоді тішився, адже потрапити в світ реклами — набагато складніше, ніж пройти кастинг у яке-небудь талант-шоу і точно складніше, ніж вступити в університет Карпенка-Карого… Я довго чекав, що нарешті почну збирати собі портфоліо та багато заробляти. Як хижак, я переслідував свою дитячу мрію придбати старенький «Range Rover»… Але не судилося. 

Тож 23 лютого ми з креативною бригадою десь три години обговорювали, як саме головний герой підніматиме в ролику великий палець догори — від себе, вгору чи просто природно. Це було зовсім не те, що треба було робити, знаючи, щó розпочнеться наступного дня. Та свій день 23 лютого я провів саме так — кастинг, кейтеринг та суперечки про щось не надто важливе…

Саме початок великої війни добре підсвітив, що є важливим, а що — неважливим. 24 лютого, коли прозвучали перші вибухи, я подзвонив продюсерці й запитав: «Що робити, бо там цей… війна за вікном». Вона відповіла: «Ти справді хочеш, аби ми скасували зйомку?». Та додала, що не може взяти на себе таку відповідальність. Декілька годин ми чекали, поки все якось вирішиться. 

Потім зібрали речі, сіли в машину, поїхали в Ужгород. Добиралися два дні.

Ти чекав, що буде щось таке?

В нас була зібрана тривожна течка з документами. Думаю, у всіх вони схожі — паспорти, інші документи. Одна спільна біда всіх завжди дуже об’єднує.

Ужгород — твоє рідне місто. Як ти в тій ситуації відчув повернення туди?

Це стотисячне місто, але зараз там живе набагато більше людей. Підсвідомо я завжди хотів, щоб місто ожило, а нашу набережну називали «новою Рейтарською», але треба бути обережним зі своїми бажаннями. Вони збуваються не в тому вигляді, в якому ми очікували. Це закон кульмінації в кіно — дати глядачеві те, що він хоче, але не в тому вигляді, в якому очікує.

Попри те, що в Ужгород ти приїхав як у рідне місто, навряд чи це було приємним поверненням додому.

Це було максимально неприємним поверненням. Ми не змогли там просидіти довго. Навіть в Ужгороді було тривожно — наприклад, за психіку дитини, котра іноді ховалася під стіл під час повітрянних тривог… Ми знаємо, що діти відчувають психологічний стан батьків, тому вирішили, що важливо дати дитині більш упевнену в безпеці маму. Так дружина з дитиною поїхали в Європу, а я повернувся до Києва десь наприкінці квітня. Місто здалося мені порожнім і тривожним. А сьогодні я вже відчуваю, що життя починає якось відновлюватись, але в дивному форматі.

Мій особистий досвід реальності після 24 лютого показав, що поруч залишилися люди, спроможні сміятися. Ті, з ким можна вголос говорити про абсурдне. Водночас я усвідомила, що не всі сприймають такий підхід, — і це теж ОК. Тебе як автора популярної сучасної української комедії запитаю про твої стосунки з гумором в часи війни.

Не можу сказати, що я сміявся. Та це може бути особливість жанру та відчуття реальності: люди, котрі знімають комедії, переважно занудні й печальні. В мене після 24 лютого пропало бажання знімати комедії чи сміятися.

Пригадую, як у перші дні після 24 лютого мене запросили включитися в марафон «Єдині новини» і ведуча в підводці процитувала слова Адорно про те, що поезія після Аушвіца неможлива, а потім запитала, чи в Україні зніматимуть комедії після Маріуполя. Тоді я відповів, що це неможливо.

Як би ти відповів сьогодні?

Я думаю, що зараз, цієї миті, це справді неможливо. Але припускаю, що колись комедія в Україні може і з’явитись — на певні теми та з правильною інтонацією. Але має минути час. Імовірно, з часом з’являться якісь абсурдистські комедії, котрі водночас нагадуватимуть, що все, що наразі діється, — це погано.

У навколишній реальності чи в соцмережах яскраво проявляється класична настанова «Щоб не плакать, я сміялась». Згадай, коли відкрилася правда про злочини росіян у Бучі, Ірпені, Гостомелі та інших героїчних київських передмістях, доволі швидко виникла й тема сміховинних російських крадіїв. Недолугих і неосвічених росіян, здатних украсти пральну машинку чи собачу буду. Сміх із них — можливо, механізм захисту психіки…

Сміх може рятувати.

Не треба недооцінювати вплив кіно на наше сприйняття реальності, друзів і ворогів. Наприклад, згадаймо вплив американського кіно та деконструкцію ним колись страхітливих образів. Наприклад, образ людини в капюшоні «Ку-клукс-клана» — їх послідовно висміювали та показували ідіотами. Дивлячись сьогодні на людей в капюшонах, я десь так само їх і сприймаю, через призму кіно, — як смішних, а не жахливих.

Тому думаю, що має минути час, аби ми зрозуміли, як цей вплив кіно реалізувати, говорячи про цю війну і більш популярно, і достовірно.

Це загалом частина великої розмови про те, як показувати ворога в кіно. Тут часто не працює поділ на чорне/біле, цікава оповідь та публіка загалом потребують складніших речей. Але чи є в автора моральні сили показувати ворога складним та людяним?

Ти про це думав як режисер?

Думав. Сьогодні в Україні історій, які варто розповідати, набагато більше, ніж людей, які ці історію можуть розповідати. Дуже багато всього відбувається, але мало тих, хто здатні розповідати.

Що це означає?

Що режисери є, їхня кількість не змінилась, але історій, на жаль, стало набагато більше.

Можуть з’явитися нові режисери?

Сподіваюся. В мене є оптимістичне уявлення, що після важкого травматичного досвіду в нас має виникнути культурна хвиля. Можливо, щось на кшталт італійського неореалізму, що дав культурі нових героїв, новий тип героя.

Адже те, що було важливим раніше, сьогодні нам більше важливим не видається.

На твоє кіно ця переоцінка вплинула?

Так, це стосується й фільму «Люксембург, Люксембург», який ми доробляємо. Якщо мій перший фільм був про високого хлопця та стосунки з мамою, то другий фільм — про двох низеньких хлопців і їхні стосунки з батьком. Я говорив, що на цьому потенціал сюжетів з мого власного життя вичерпався. Виявилося що ні. 

Справді, після початку великої війни мені здавалося, що все це не має змісту. Кому буде потрібна така історія? Але минуло два місяці і я знову підійшов до цього фільму, вже з новим поглядом. Моя оптика змінилася. Тоді мені стало кришталево-ясно зрозуміло, що зайве, а що головне… 

І що головне?

Реальність без батька. Відсутній батько.

Мій батько був відсутнім батьком. А зараз і я сам — відсутній батько.

Ця реальність і мене наздогнала, попри мою власну волю. Це дуже дивний зв’язок між тим, що я пишу, й тим, що я проживаю. 

Я так сильно засуджував свого батька за те, що його не було поруч, але в цю мить сам повторюю його долю. Я народився під час війни в Югославії. Подробиць не знаю, але та війна наклала відбиток на моє життя, його життя та життя всієї нашої родини. А реальність, у якій відсутній батько, вплинула на мою творчість.

Цей сюжет — здорова точка комунікації з аудиторією. Сподіваюся, все так і складеться після того, як ми доробимо фільм.

Інші теми — наприклад, страждання через неможливість поїхати на Балі чи інші кумедні сімейні сценки, — видались мені неважливими. Тому фільм скоротився, зібрався та став гострішим. Хоча це трагікомедія — тут більше серйозного та сумного, ніж комічного.

Тобто не просто оптика змінилася, але й сама стрічка?

Це була історія про те, як фільм народжується вже вчетверте — після монтажу, зазнаючи змін внаслідок пережитого досвіду. Для нас усіх загадка, якою буде його доля. «Люксембург, Люксембург», сподіваюся, матиме солідну фестивальну прем’єру восени, але щодо прокату в Україні, наразі нічого не відомо.

Але попит на українські фільми є, він виріс.

У світі?

Не знаю… Здається, в світі є якесь «ортопедичне» ставлення до України. Мовляв, є попит на Україну та, скажімо, українське кіно, то давайте їх пожаліємо та подивимось їхнє кіно з жалю. Я не хочу, щоб моє кіно жаліли, я хочу, щоб наше кіно поважали.

Взагалі я не хотів би експортувати через своє кіно таку українську модель, згідно з якою ми бідні та понівечені. Ми не бідні та не понівечені, а сильні. Важливо, щоби всі це побачили.

Можливо, потрібно було починати це робити раніше, експортуючи ідею про те, що наше життя в Україні все ж не зовсім погане чи гідне жалю.

Українські фільми, що здобували трохи більше визнання в світі, можливо, меншою мірою показували наше життя як погане?

Я так не думаю. Все це були дуже складні сумні драматичні історії. В минулому були і певні очікування від нас: якщо українське кіно, то складна драма чи трагедія. За кордоном українська комедія — це був нонсенс. І, можливо, нонсенсом і залишиться, я не знаю.

Тепер я пригадала розмову з кимось із колег про стереотип щодо образів, які можуть сприйняти чи навіть очікують від Східної Європи, — треш, кримінал, щось темне.

І це нормально, оскільки все це було частиною нашого життя. Ті часи минули, виросло нове покоління, комусь із режисерів може бути важливо про це розповісти. Пригадую хвилю фільмів про 1990-ті, мені й самому здавалося, що цей досвід важливо осмислити. Чи це важливо зараз? Не знаю.

Думаю, зміна оптики й пріоритетних тем є цілком нормальною. Це залежить від пережитих емоцій та обставин.

Про світовий запит поговорили. А в Україні яке кіно потрібне?

Сьогодні важливішим і серйознішим є документальне кіно. У моїх очах документальне кіно також передбачає певну міру втручання в реальність. І вже від режисера залежить, на що достатньо сил та емоцій. З часом нащадки вже розберуться, що з цим робити.

Стрічки для масовішого вжитку не потрібні?

Документальне кіно також може мати велику кількість глядачів. Я не думаю, що зараз на часі робити ігрове кіно. Натомість на часі його придумувати — для цього потрібен тільки лептоп і ти сам.

Про яке кіно ти зараз думаєш?

Потрібне кіно, що буде говорити про серйозні проблеми простими словами. Як це зробити? Дуже просто: наситити архетипні великі історії нашим унікальним культурним кодом. Це допоможе зробити так, щоб біль, який ми відчуваємо тут, розуміли й там. 

Як це зробити? Говорити універсальною мовою кіно й не намагатися зафіксувати в ігровому кіно «правду життя».

Адже кіно — не про правду життя та його імітацію, кіно — про Правду з великої літери, тобто про істину. Кіно — це метафора життя. І саме ця метафора робить твої власні переживання зрозумілими всім. 

Для мене самого велике питання, чи стане «Люксембург, Люксембург» таким універсальним фільмом. Можливо, він залишиться локальною історією про двох близнюків із полярним ставленням до власного батька, що відображає мій власний конфлікт у ставленні до цієї важливої постаті в житті кожного з нас.

Історія про пошук батька архетипна, але що з унікальним культурним кодом?

Це суржик. Цю мову не всі звикли чути, тому припускаю, що у відповідь на це може бути і певний хейт. Але енциклопедизація відмінностей нашої мови є частиною моєї місії.

Чому?

Я захоплююся фільмами братів Коенів, в них кожен фільм — це ніби сторінка з енциклопедії американського життя — Лос-Анджелес, Техас, Фарго… Мені так само хочеться зробити свою унікальну енциклопедію, наприклад, присвячену своїй унікальній мові.

Які ти бачиш універсальні сюжети загалом у розмові про цю війну?

В когось у соцмережах колись вичитав влучне формулювання: це сувора екранізація давньогрецьких трагедій.

Потрібно віднайти правильні слова для оповіді цих трагічних історій, але все це буде актуальним уже після перемоги, коли все стане добре, наскільки це можливо.

Добро завжди перемагає зло, зараз за цим весь світ спостерігає та чекає. Можливо, моя думка дещо контраверсійна, але в мене враження, що для людей, дещо віддалених від нашої реальності, вся ця війна більше нагадує реаліті-шоу та викликає відповідні емоції.

Тепер знімати ігрове кіно в Україні можна?

Наразі ні — це недоречно та дуже дорого. Натомість його треба задумувати й писати, фіксуючи всі свої спостереження, документуючи побачене та знайомства.

Особисто я веду такі записи. Мені важко було б їх оприлюднити, але я розумію, що вони можуть стати в пригоді.

Кіно дивишся?

Небагато. Мені було складно дивитися кіно в перший час. Згодом я зміг повернутись до нього та усвідомлено передивився одну важливу для мене стрічку — «Серйозну людину» братів Коенів.

Це фільм про спробу віднайти зв’язок з Богом — буквально. Та про пошук відповіді на питання «Як жити далі?». Саме тому на постері цього фільму ми бачимо, як головний герой ремонтує антену.

Цей фільм дав мені низку дуже конкретних відповідей. Наприклад, якщо ти в якісь моменти не контролюєш своє життя, віддай контроль комусь іншому — вищим силам чи іншій людині. Нехай станеться те, що має статися. 

Тут справді слід відрізнити важливе від неважливого.

Наскільки контент, створений до війни, є актуальним у нинішніх реаліях?

Це прозвучить банально, але актуальним є весь контент, який створювали щиро. Наприклад, щоденник — дуже актуальна форма. Натомість узагалі не потрібні вимушені пошуки драми там, де її нема, а також надзусилля в розповіді про щось банальне. Це не те, що потрібно сьогодні.

Не хочу себе обманювати: і до великої війни попит на сучасну культуру був дуже обмеженим, особливо в провінції. Існувала радше реальність втраченого — втрачених бібліотек, кіно… ніхто нічого не робив для її подолання та оживлення мистецтва.

Тому я не хочу в усьому звинувачувати мистецтво. Навіть навпаки — припускаю, що розмови про мистецтво в цей воєнний час можуть когось ображати чи дратувати.

Та все ж: те, що щире, набуває нових змістів. Якщо воно змогло набути нових змістів після пережитих трагедій, то має сенс. Якщо не змогло, то не пройде перевірку часом.

Про свій новий фільм я не знаю, чи пройде він таку перевірку часом. Можливо, виявиться просто комедією, щоб відволіктися. 

Це погано?

Не знаю. Наразі я бачу вже п’яту хвилю відродження інтересу до фільму «Мої думки тихі». Його часто показують на Заході під час благодійних показів та кажуть, що дуже важливо показувати Україну і такою теж.

Якою?

Припускаю, що йдеться про локальність історії — вона насамперед про Ужгород. І про цінність стрічки як документа попереднього довоєнного життя.

Водночас мені як глядачці не дивно, що саме комедія працює таким чином. Згадаймо Голлівуд воєнного часу та його роботу з комедіями та романтичними історіями. Іноді людям хочеться відволіктися та просто посміятися.

В цьому є сенс. Навіть за воєнних реалій сатирична комедія буде працювати. Згадай, не просто так Зеленський у своїх промовах цитує класику комедій — «Великого диктатора» Чарлі Чапліна та інші.

Можливо, я також мав би працювати на щось таке. Але поки не можу. Зовсім втратив зв’язок із власним комічним світовідчуттям і розумінням, що є смішним.

Це велика втрата для тебе і твоєї ідентичності?

Напевно так. Але тепер я розумію, що комічне світовідчуття я втратив уже доволі давно.

Можливо, я стану щасливішою людиною, якщо перестану знімати комедії. Бо комедії проростають із болю, а мені вже важко чимось знову боліти.

Ти вище говорив про те, що внаслідок цих травматичних досвідів в українському кіно може з’явитися новий герой — новий тип героя.

До великої війни в мене була думка, що головний український герой — це жінка. Я розумів, як її показати, яка вона. Натомість я не дуже розумів, як показати в кіно героя-чоловіка.

Герой — це людина, котра робить вибір. Людина, в якої є характер. І цей характер проявляється саме в момент, коли вона робить вибір.

Війна — це найбільший з викликів, який ставить перед потребою зробити вибір кожного з нас. Певною мірою, всі ми стали тим героєм.

Інша річ, що герой не обов’язково є тим, на кого хочеться рівнятися. Відчуваючи провину людини, котра вижила, я розумію, що сам не є тим героєм, яким би хотів бути. Тому все це складно.

Через велику кількість виборів з’явилася велика кількість героїв. Можливо, це колись вплине на майбутнє українського кіно — появою нового героя.

Це якийсь певний тип героя? Поясни, як ця теорія працює.

Якось, іще в університеті, разом з іншими студентами та нашим художнім керівником курсу ми пішли на фільм «Король говорить». І наш художній керівник потішився за британців — їм пощастило, бо в них є такі герої і такі фільми. Тільки уяви цю реальну історію про могутнього короля, в якому є парадокс — він затинається та погано говорить, хоча історичний момент війни вимагає саме його промови.

В Україні теж є такі герої. Один з них сьогодні відомий і точно є найбажанішим для будь-якого фільму. Про нього колись знімуть стрічку, і це буде наш «Оскар». Хотілося б тільки, щоб це був український «Оскар», а не чергова нагорода для Бена Стіллера (хоча він молодець). Але, може, це й неважливо.

Ми вже поговорили про нове кіно, нових героїв, нові сюжети. А як щодо нових кінематографістів? Ти у своїх студентах відчуваєш цей вайб роботи з новою реальністю та інакшого сприйняття?

Я відчуваю, що частина моєї місії — це передавати свій досвід. Мені лише 30 років, але я вже відчуваю, що маю його достатньо, аби поділитися з тими, хто колись зробить свої видатні фільми.

Цьогорічний кейс Канн дуже яскравий. Пригадую обговорення напередодні Каннського кінофестивалю й сумніви, чи варто туди їхати, де заявлено участь Сєрєбрєннікова та присутність інших росіян. Сьогодні я бачу певний консенсус щодо подібних престижних майданчиків — мовляв, їхати варто, не беручи участі у спільних заходах з росіянами. Таким чином маємо змогу надати звучання українському голосу — значимість майданчика дозволяє його посилити. Згоден з таким підходом?

Так, чому б режисеру не скористатися такою можливістю тримати Україну на порядку денному новин та здобути цей важливий досвід. Якщо відмова їхати в Канни стала б сильнішим інфоприводом, ніж участь у фестивалі, — це могло б мати сенс, але я сумніваюся, що це реалістично. В нашому кіно немає настільки впізнаваних і значимих імен, натомість є дебютанти, котрі задля своїх фільмів мусили пожертвувати дуже багатьма речами, не заробивши при цьому нічого, окрім проблем зі здоров’ям.

Коли твій фільм «Люксембург, Люксембург» вийде, вочевидь, він поїде на міжнародні фестивалі. Ти готовий до того, що доведеться бути голосом України?

Це велика відповідальність, але я готовий. Але кажу це з вірою у власну роботу, що і фільм сам по собі, його участь у престижних фестивалях, комунікація з аудиторією і є голосом. Україна, окрім усього, що є головним сьогодні, має також звучати голосом хорошого та впевненого кіно світового рівня, кажучи, що ми є частиною сучасного цивілізованого світу…

А брифінги, пресконференції, інтерв’ю?

Так, це дуже важлива частина роботи для трансляції меседжів і прохання допомоги від світу. Всі згодні з тим, що добро має перемогти, але чомусь мовчать, нічого не роблять, або роблять, одначе так, що неясно, чим це може допомогти, всі ці «засудження» та інше.

Саме тому ми і сприймаємо фестивалі як майданчик для розмови про Україну. Питання в тому, хто ці розмови почує… 

Що робити з фільмами, які були створені «хорошими рускімі» і які ще до 24 лютого було ніби й не соромно дивитися? Донедавна хтось цей пласт міг навіть рекомендувати до перегляду як певний приклад або зразок.

Особисто я підписав заяву про бойкот російської культури. Це правильна думка, що російська культура легітимізує ту жесть, яку вони творять, — тероризм, вбивства та насильство. Навіть сама ідея про перегляд російських фільмів особисто в мене викликає сильний дискомфорт. 

Чому ваше, тобто наше, покоління — покоління тридцятилітніх — таке, як є? Маю на увазі саме покоління режисерів, які в ці роки почали виходити на екрани з першими фільмами.

Можу розповісти свою особисту історію. Університет я закінчив 2016 року, під час мого навчання стався Майдан. Саме наших студентів незаконно затримали, судили, ми ходили під суд і під СІЗО. Після Майдану ми всі почали замислюватися, чим є українська ідентичність, чим є наше кіно. Нам стало очевидно, що нашим кіно не є фільми, де їздять автівки з російськими номерами, а дія відбувається в якомусь «пострадянському місті».

У той самий час почалося регулярне та системне фінансування галузі, спроба дефібриляції українського кінематографу. Щоб оживити індустрію, була потреба знімати багато фільмів. І деякі з них були добрі. 

Ми в дуже «влучний» момент стали режисерами. Це був час, коли всім було потрібне українське кіно.

Коли я навчався, то в своїх фільмах спершу фіксував реальність «як вона є» — в ній звучали і українська, і російська мови. Потім мені стало зрозуміло, що потрібно робити кіно саме українською: було цікаво, як воно звучатиме, і це був радше захопливий челендж, ніж спроба догодити комісії чи потрапити у прокат…

У цей час ми всі почали замислюватись над тим, що є український фільм, українська ідентичність. Наше покоління першим спробувало намацати українського героя й почути, як він говорить, яка його головна ідея.

Це процес — а результат? Які відповіді отримали?

Почалася дефібриляція індустрії. Такої кількості українських фільмів на світових фестивалях раніше не було ніколи. 

Мені з часом стало зрозуміло, що я чекаю на нові фільми своїх колег-однолітків — Катерини Горностай, Нарімана Алієва, Марини Степанської… Це було незвично й прикольно, бо раніше я чекав хіба на нові фільми Джармуша чи братів Коенів.

Так само дивно було усвідомити, що після мого першого фільму всі почали чекати на мій другий фільм. Можливо, це очікування має певний азарт — мовляв, чи мій наступний фільм провалиться, чи ні. Я спробував зняти його так, щоб не провалитися та зберегти баланс.

Сьогодні ситуація змінилася, я бачу, що люди в індустрії просто намагаються вижити, пережити, передати досвід і самим трішки попрацювати. Якщо це вдасться, то вдасться зберегти дефібрильований осередок українського кіномистецтва.

Не уявляю, чи Україна має гроші на зйомки нового кіно.

Точно не має. Але кіно буде створюватись, бо фінансування ще не є запорукою хорошого фільму. Добрий фільм вийде, коли є добра парадоксальна ідея — універсальна, смілива та складна.

Покоління тридцятилітніх режисерів знайшло відповідь, чим є український фільм, ким є український герой?

Відповідь — у наших фільмах. У них можна простежити спільні риси, це і є нова хвиля. Наприклад, чимало road movie — ми знімаємо кіно про пошук, про намір кудись доїхати і щось знайти. Пошук — це те, що ми як кіномитці відчували та шукали.

Діалог з іншими поколіннями?

Так, діалог зі старшими та діалог із молодшими. Це наша спільна риса та спільна тема. 

Які меседжі про нас і наше мистецтво є сенс експортувати з України назовні сьогодні?

Що наше кіно є кіно світового рівня в плані драматургії та цікавої оповіді і що це не суто локальна історія. В нас насичена мова кіно з унікальним українським кодом. Про вічне, але суржиком.

Але суржик, як би сказали нам пуристи, є паплюженням української мови.

Залежить від того, де його використовувати. Якщо це твій шкільний вчитель української мови — можливо, це так. Але якщо це спроба зафіксувати момент, у якому люди суржиком розмовляють на вічні теми, — це вже виклик. Саме тому мені було цікаво зробити кіно, де звучатиме суржик.

Це трохи як у Леся Подерв’янського — давньогрецька чи шекспірівська трагедія, але суржиком.

Саме це я раджу студентам. Колись я показував їм короткометражку Павла Острікова «Golden Love» — вона про швидкі побачення у провінції, в якомусь будинку культури. Ця ситуація в столиці не була б цікавою, але в будинку культури на периферії така історія набуває нових змістів. 

За Борхесом, існує всього чотири сюжети, які людство весь час переказує в різних формах, — Іліада, Одіссея, Євангелія та пошук Золотого Руна. Наші історії всі однакові, але ми можемо наситити їх унікальним кодом.

Наприклад, архетипова історія про жертвопринесення Бога може відбуватися десь у Жмеринці чи Фастові. Так одразу виникне унікальна інтонація, яка водночас буде всім зрозумілою.

Пригадую, був момент, коли плідною темою для суперечок було питання, чи можна пускати «низьке» у високу культуру — літературу, кіно тощо. Зараз уже всіх трохи попустило…

Не всіх. Наприклад, моя мама була дуже обурена, коли в частинці «Люксембургу» випадково почула матюки. Ми через це сильно посварилися. Матюків там насправді мало, це добре кіно, де поганець отримує по заслузі. Я трохи спекулював на цьому в сюжеті, бо саме по це люди йдуть у кіно — побачити, як усі негідники та всі добрі герої отримують те, на що заслуговують.

То чому досі викликає суперечки ця тема «високого» та «низького»?

Для мене глобальним викликом є створювати кіно про щось велике, що проростає з чогось малого. Знайти диво в чомусь незначному.

Низьке — це ключ до мистецтва, адже кіно говорить простими словами про складні речі.

Місія The Ukrainians — уможливлення позитивних соціальних змін в Україні
Долучайтеся до Спільноти, підтримуйте якісну українськомовну журналістику та приєднуйтеся до змін!
Приєднатися
Наші головні тексти тижня у красивій розсилці. Щовихідних у ваших емейл-скриньках.

Майже готово

Вкажіть ще, будь ласка, своє ім’я та емейл.

Дякуємо і до зв’язку незабаром!