Укриття для культури

Як Центр сучасної культури у Дніпрі творить мистецтво під час війни

6 Грудня

У самому центрі Дніпра, поруч з кількома висотками і незакінченим через війну сквером, стоїть одна з найвизначніших архітектурних памʼяток міста — колишня будівля «Земського дому». Вона памʼятає, як Дніпро ще був Катеринославом — тоді вона виконувала роль такої собі губернської облради. Та сучасні дніпряни більше знають її як закинуту недобудову без вікон і дверей. За останні кілька років усе змінилося. «Земський дім» став центром культурного життя дніпрян, а від початку великої війни — ще й осередком десятка волонтерських і гуманітарних організацій. 

Це стало можливим завдяки місцевій культурній організації «Kultura Medialna». Не маючи власного приміщення, кілька років вони влаштовували концерти, виставки і фестивалі у підвалах, закинутих будинках і заводських цехах. Аж поки вони не зробили культурний центр у будівлі «Земського дому». Так памʼятка архітектури отримала нове життя. А дніпряни — можливість займатися мистецтвом і ходити на творчі зустрічі, концерти і виставки у будинок з високими вікнами і атлантами під стелею. 

§§§

[Цей матеріал зроблений у партнерстві з Центром сучасної культури у Дніпрі]

Сірі зони, незайняті ніші

Ранок суботи у Центрі сучасної культури у Дніпрі сповнений метушливої підготовки до прийдешніх заходів: в одному з приміщень працівники центру здвигають у пів коло стільці перед розмовним клубом української. В іншому — викладачки розставляють папір і фарби для дитячого уроку живопису. У великому холі, де раніше проводились художні виставки, нині лежить гумовий макет людини з відірваними кінцівками — тут відбувається курс із домедичної допомоги. У залі зі скляними дверима уже готують горіхи і цукор для кулінарного вечора. Навчальну дошку завішують зображеннями однієї з відомих дніпровських мозаїк — ввечері десятеро жінок будуть відтворювати її фрагменти, схилившись із клеєм над кольоровими скельцями. 

Три будівлі і 2800 квадратних метрів площі, величезний двір, який вміщував під час фестивалів близько тисячі людей — простір використовується нині майже на повну. 

Деякі приміщення ще чекають закінчення ремонтних робіт — і закінчення війни. Велике відкриття культурного центру планували на вересень, але через повномасштабне вторгнення ремонт призупинили. Частина реставраторів, які працювали над «Земським домом», пішли воювати. Збудовані совєтами бокси для військових потреб, які хотіли переробити на мистецькі студії, нині використовуються за призначенням.

Такий підхід до роботи з міським простором і його переосмислення — не випадкові. Цим організація «Kultura Medialna», що створила DCCC і відтоді базується в центрі, разом з директоркою галереї «Артсвіт» Іриною Полікарчук займаються від початку свого існування. 

Наприкінці 2013-го троє друзів (Андрій Палаш, Катерина Русецька і Валерія Мальченко) вирішили робити у Дніпрі фестиваль сучасного мистецтва і нових медіа «Конструкція». Пізніше, щоб мати можливість залучати на фестиваль фінансування, вони разом з культурною менеджеркою Юлією Овчаренко створили громадську організацію Kultura Medialna. Проєкт був досить масштабним: фестиваль працював як конструктор. Різні його напрямки (музика, урбанізм, виставки, воркшопи і освітні заходи) працювали на різних локаціях міста. На першому фестивалі їх було з десяток: закинуті будівлі, церкви та радянські палаци молоді. 

«Ми вважали, що Дніпро — ідеальне місце для сучасного мистецтва.

Тут багато сірих зон, незайнятих ніш, закинутих будівель, в яких можна робити все, що хочеш. Дуже багато свободи. Нам подобалося це місто, подобалось з ним працювати», — згадує співзасновник Kultura Medialna і Центру сучасної культури Андрій Палаш. 

Та вже у 2015-му вирішили, що час осісти на одному місці. Робота з тимчасовими локаціями забирала забагато зусиль і часу: прибирання, проведення електрики, установка техніки займали по кілька тижнів. Захід же тривав кілька годин чи максимум днів. Тоді команда створила сторінку ще неіснуючого Центра сучасної культури у Дніпрі у соцмережах і почала розказувати, чому для міста важлива поява такої інституції 

Проєкт «невтручання»

Рік пішов на переговори з міською владою, з якою на початку Kultura Medialna була в напружених стосунках. Тоді просили в обласної ради виділити будівлю філармонії, частина якої ніяк не використовувалась. Майже домовились із власником швейної фабрики, та і тут не судилося — у того забрали бізнес рейдерським захопленням. 

«Вже тоді ми мали багато партнерських проєктів з організаціями з Європи. Ми позиціонували себе як організацію, яка повʼязуватиме наше місто, досить ізольоване від усього, що відбувається у світі, з європейським культурним контекстом», — розповідає Андрій.

Втомившись від марних пошуків, організація вирішила зробити останню спробу — проєкт «Сцена». Спільно з українськими та європейськими архітекторами влаштували тимчасовий культурний простір у закинутій частині центрального парку. Це був краудфандинговий проєкт, який реалізовували команда фестивалю «Конструкція», міжнародна група архітекторів і жителі Дніпра. Це був перший незалежний майданчик, створений містянами за допомогою краудсорcингу і де всі охочі могли влаштувати захід.

«Тому там відбувалися дуже різні заходи: і андеграундні івенти типу нічних вечірок, і хороводи бабусь, які викликали сонце. Наша концепція була така, що ми давали змогу реалізувати себе всім і хотіли взаємодіяти з різними віковими категоріями, бо до цього ми працювали тільки з молоддю з креативних індустрій. А там ми почали взаємодіяти з дітьми, пенсіонерами. І це було круто», — розповідає Андрій.

Тоді його команда ще не знала, що та остання спроба стане для них вирішальною. «Сцена» увійде в пʼятірку найкращих урбаністичних проєктів престижної європейської премії European Prize for Urban Public Space 2018 та був номінований на EU Prize for Contemporary Architecture — Mies van der Rohe Award 2019, і тоді про Kultura Medialna дізнаються власники будинку з атлантами у центрі Дніпра.

Коли Україна отримала незалежність, «Земський дім» отримало міністерство оборони. І якимось чином продало його у приватну власність. Три десятиліття будинок переходив з одних рук в інші: статус памʼятки архітектури не давав одним власникам збудувати на його місці житловий комплекс, іншим — торговий центр. Врешті будівлю купив благодійний фонд «Центр єврейської освіти» з метою зробити з катеринославського земського дому єврейську жіночу гімназію. Та згодом зустріли Kultura Medialna, і виділили будівлю для їхньої культурної діяльності — у будівлі організація зробила культурний центр. Відтоді організація орендує будівлю за символічну одну гривню на рік, потроху повертаючи памʼятку архітектури до життя. Архітектори назвали цей процес «проєктом невтручання»: не прагнучи знищити автентичність, лише роблять будівлю функціональною. 

Від першого дня, як закинута будівля, якою гуляв вітер, стала Центром сучасної культури, вона використовується на повну. Тут проходила частина фестивалю «Конструкція», проводилась мистецька резиденція. Команда з чотирьох людей займалася усім — від прибирання до менеджменту проєктів. 

Згодом команда культурного центру розрослася до 20 людей, кожен з яких виконував свою роль. Андрій Палаш взяв на себе фандрейзинг і загальний менеджмент. Співзасновниця Катерина Русецька стала програмною кураторкою — досліджувала світові тенденції у культурних подіях і мистецьких заходах та приносила до центру нові ідеї. До 24-го лютого команда встигла влаштувати багато виставок, провести у себе кілька музичних, театральних фестивалів, освітніх заходів і частину міського літературного фесту Bookspace. Почали робити дослідження по створенню культурних центрів: планували поїздити маленькими містами Європи і дізнатись, як створюються культурні центри у різних її куточках. Ці плани довелося відкласти на «після перемоги».

Нові часи

До великої війни спільний простір з Kultura Medialna ділили ще чотири культурні організації, після — з десяток волонтерських центрів. До того Центр сучасної культури фінансувався грантами з місцевого бюджету і Українським культурним фондом, після повномасштабного вторгнення Росії повністю перейшов на гранти від міжнародних організацій та донати від української й міжнародної спільноти. Зачинені 24-го лютого скляні двері центру знову відчинилися за два тижні — і з того часу центр більше не припиняв роботи. Ще два резиденти центру, галерея «Артсвіт» і Alliance Francaise, також продовжили працювати. 

«Коли почалася повномасштабна [війна], у мене був ступор. Але Катя Русецька виявилася хорошою кризовою менеджеркою, і за перші дні нафандрайзила нам кошти, хоча ми ще навіть не мали жодних ідей, що нам робити. Зі своїм другом з Німеччини Маркусом Хіпом вони назбирали близько 30 тисяч євро на допомогу різним маленьким ініціативам. Потім вже я прийшов до тями і почав думати, як вибудувати свою діяльність», — пригадує Андрій. 

Спочатку влаштували спільний простір-коворкінг в DCCC, тоді у центрі зʼявилися покази українського кіно та розмовний клуб української. Продовжила роботу програма мистецьких занять для дітей «Артсвіт дітям», що її  галерея  «Артсвіт» веде  з 2014 року.

Також з великою війною зʼявився проєкт «Комендантський джаз» — спільно з Abstract Beats організовували музичні івенти, на яких центр щотижня збирав від десяти до тридцяти тисяч гривень на потреби друзів з митцівні «Модуль» на передовій.

«Перший концерт був десь на 30 людей, бо було дуже стрьомно робити якийсь масовий захід — це була середина березня. Потім ми зрозуміли, що це ок.

Русня намагалася нас дестабілізувати і забрати в нас нормальне життя. І ми подумали: ніхєра. Ми будемо продовжувати працювати», — розповідає Андрій Палаш.

«Комендантський джаз» він робив спільно з керівником музичної програми і співзасновником митцівні «Модуль» Євгеном Гончаровим. 

Важливим кроком стало залучення до програм центру внутрішньо переміщених осіб, яких на Дніпропетровщині лише за офіційними даними 300 тисяч. Виникла ідея соціального хабу, в рамках якого люди зможуть на різних активностях знайомитись між собою і адаптуватись до життя у новому місті. 

Так благодійні концерти переросли в окремий великий напрямок. Кінопокази — також: кінознавці Довженко-Центру Альона Пензій та Олександр Телюк створили для DCCC ексклюзивну кінопрограму «Прифронтові географії» з актуальними світовими стрічками. До дитячих занять творчістю і розмовного клубу додалися воркшопи для підлітків та дорослих, дискусійна програма, подкаст про культуру у війну і ком’юніті-кухня. У такому вигляді проєкт соціальний хаб існує до сьогодні. 

У кожного напрямку є свої куратори, які повністю займаються розробкою програми, продумуванням кожного заходу, залученням експертів — попри те, що частина кураторів зараз за кордоном. Втілювати проєкти у життя і організовувати заходи кураторам допомагають менеджери, які працюють на місці. Злагоджена система працює як годинник — кожен займається своєю справою на своєму місці. 

Знайти спільну мову

Одразу після вимушеного переїзду на нове місце люди не можуть думати ні про що інше, окрім першочергових потреб. А потім зʼявляються й інші бажання — наприклад, почати говорити українською. Розмовний клуб, куди приходять люди з дуже різним рівнем володіння мовою, але з однією метою — просте і водночас геніальне рішення для людей, які соромляться своєї української.

Ця ідея зʼявилася у співробітниці центру Олі Василець цієї весни. Чомусь питання мови їй завжди боліло — і у рідному селі, і за університетських років у Дніпрі вона говорила українською, часто відчуваючи себе чужою. Каже, і не знала тої російської, щоб нею говорити. Розуміє людей, які перебувають у протилежній ситуації. 

Спочатку на клуб приходило двоє-троє людей. Дизайнер і поет Денис — українськомовний хлопець, який хоче підтримувати людей у переході на українську і обʼєднувати мовне середовище. Старша жінка, яка дуже боялася почати говорити, і у клубі була її перша спроба — попри невпевненість, говорила добре і природно. Дівчина з Харкова, яка виїхала з-під обстрілів і важко переносила вимушений переїзд — їй було найтяжче.

А тоді, пригадує Оля, на одну із зустрічей почали із запізненням сходитись люди — десять, пʼятнадцять, двадцять. У паніці дивилася на заповнену кімнату і не знала, як їх розсадити. Наступні кілька годин у кімнаті стояв гомін.

Стоїть він і жовтневої суботи, коли люди починають оточувати хлопця з вініловими платівками. Євген Гончаров, який організовує у соціальному хабі благодійні концерти, розповідає відвідувачам клубу про культуру вінілу. Тема сьогоднішнього клубу — колекціонування. Одна дівчина розповідає, що має кілька десятків трамвайних квитків — від часу, коли вони коштували 10 копійок. Інший хлопець — про те, як збирає старі прилади з заводів. Періодично хтось перепитує як правильно казати ті чи інші слова — і одразу чує хор відповідей.

Дозволити бути собою

Хор інших голосів — дитячих — долинає із великої білої зали. Десятеро школярів за довгим білим столом малюють акварельними фарбами. Батьки приводять сюди малечу кожної суботи. Щовівторка складніші заняття проходять для трохи старших дітей — 10-13 років. 

Діти стараються: у грудні їхні роботи покажуть на виставці, тут же, у галереї «Артсвіт». 

Та справа навіть не у художній майстерності: тут, на програмі «Артсвіт дітям», їх вчать широкого погляду на мистецтво, дослідженню себе та навколишнього світу. 

«Ми з напарницею Алевтиною намагаємося показувати, що мистецтво — це не лише власноруч малювати фарбою. Це ще й кураторство, знайомство з галереями, вміння себе подати. Старшим дітям це більш зрозуміло. Основна наша ідея і філософія — створити атмосферу, в якій діти зможуть розкритись, дати відчуття, що їх чують і їхня думка важлива. Ми росли в інших умовах, для нас думка вчителя була найголовнішою. У нас інший підхід — ми питаємо, як вони почуваються, я ділюся з ними своїм станом», — розповідає одна з викладачок мистецтва Олена Самофалова.

Окрім дитячих уроків, вона веде курс мистецтва для підлітків. Він спрямований на самореалізацію, подачу себе, мʼякі навички і професії у мистецтві. На одному із занять режисер анімаційного кіно Микита Лиськов учив підлітків писати сценарій. На іншому — вони роблять артінсталяцію «Людина в соціумі», усі разом, аби кожен зрозумів свою роль у команді і усвідомив, що впливає, наряду з усіма, на кінцевий результат. 

Є у курсів і більш прагматичний бік: втомлені дорослі, розриваючись між оформленням документів, облаштуванням комфортного життя на новому місці і стресом через війну можуть бодай на кілька годин на тиждень зайняти чимось своїх дітей. Подружившись із кимось на заняттях, ті просять батьків зводити їх разом у парк чи на майданчик. Так у новому чужому місті люди знаходять перші ниточки, які допомагають їм трохи впевненіше встояти на ногах. 

Звʼязок зі своєю землею

Їжа обʼєднує людей чи не більше за дітей і спільну мову. А ще — їжа заспокоює, їжа нагадує тобі, ким ти є і звідки ти прийшов. Їжа — це дім.

Діана Халілова готує скільки себе памʼятає: в університеті, де вчилася на «харчових технологіях», в одеських ресторанах, де працювала після того, на волонтерській кухні, куди пішла з першими днями війни. Інтерес до їжі прийшов до неї із бажанням віднайти свою національну ідентичність і з першими стравами рідної дагестанської кухні. 

«Мені здається, що чим більше людина усвідомлює, що вона їсть, тим міцніший звʼязок із землею, де вона живе. Це пряма залежність», — міркує Діана.

Це ж прагне донести і на комʼюніті кухні, яку проводить двічі на місяць. Мала ідею: готувати з людьми прості страви з базових для України продуктів і у процесі обговорювати їхню історію і сенс. 

Першим було борошно. Пекли хліб і говорили про те, з якими складнощами стикаються нині виробники зерна, про порти і зернову угоду з Туреччиною, про хліб у кожному домі і його приготування. Другою була сіль. Виготовляючи солоні лимони, говорили про те, як видобувалася сіль на сході України і ділилися актуальними у війну лайфхаками консервації — як зробити будь-яку їжу вічною. 

Від розігрітої плити в авдиторії швидко стає тепло і затишно, пахне солодощами. Третій незамінний продукт на кожній українській кухні — цукор. 

Поки люди чистять волоські горіхи, аби потім обмакнути їх у гарячу свіжу карамель, Діана розповідає, як цукрова промисловість тримала українську культуру: як Симиренки і Яхненки профінансували видання шевченкового «Кобзаря» і відкривали музеї. Говорить і про те, як на виробництво цукру вплинула війна і чому не варто боятися дефіциту. 

Діана має ще багато ідей: розповісти про молоко і зимові страви, приготування їжі без електрики й газу і вечори страв різних народів. Першою, звісно, буде кримськотатарська. 

Говорити про важливе

Проговорюють страхи війни у культурному центрі не лише на кухні. У студії звукозапису пишеться подкаст «ПОМІЖ» — про культуру в умовах війни. Тут говорили з кінознавцем Олександром Телюком, музикантом Антоном Слєпаковим, письменником Максом Беспаловим.

«Це спроба зафіксувати стан певної галузі, стан конкретної людини, з якою ми спілкуємося, під час війни. Це можливість вже зараз проговорювати цю травму», — говорить ведуча подкасту Оля Василець.

Є й інший формат діалогу — публічні дискусії. Усі вони обʼєднані однією темою — осмислення колективного досвіду, який українське суспільство отримує останні вісім місяців. Напрямом дискусій у центрі з-за кордону курує журналістка та дослідниця сучасного мистецтва Катерина Яковленко. Вона добирає актуальні теми та запрошує на дискусії спікерів і модераторів.

Концепція проста: двоє спікерів по пів години говорять на заявлену тему. Потім починається обговорення у форматі «питання-відповідь», до якого долучаються і офлайн учасники, і глядачі трансляції у фейсбуці. Три з пʼяти дискусій встигли провести у центрі, інші — повністю онлайн через масовані ракетні обстріли. 

Почали з головного питання: чому варто говорити про деколоніальний погляд на українську культуру. Потім — про важливість співпраці під час війни і те, як змінилися інституції. 

Спікерам завжди є що сказати. Однією з гостей була працівниця Луганського обласного краєзнавчого музею Олеся Мілованова, іншою — директорка львівського музею «Територія терору» Ольга Гончар (вони робили антикризовий центр і допомагали музеям вивозити їхні колекції). Ще одна — кураторка франківської галереї «Асортиментна кімната» Анна Потьомкіна, яка проводить мистецькі резиденції у Карпатах.

Менеджерка дискусійної програми Олександра Кутенко переживала, що деякі теми були занадто вузькими, аби зацікавити людей. Та сталося інакше. 

«У нас була дискусія про майбутнє індустріальних регіонів і відбудову мономіст після війни, і були запрошені такі спікери, на яких складно зібрати аудиторію — геолог і історик. І все одно до нас прийшла кандидатка історичних наук, яка, виявилось, родом з Бахмуту, а спікери якраз говорили про її рідне місто. До нас доєдналися також внутрішньо переміщені особи, і вийшла досить жвава дискусія. Близько половини людей було з Луганського і Донецького регіонів. І їм це боліло, і хотілось висловитись. Було дуже круто. Це одна з точок, які потрібні в цій дискусії — збирати різні досвіди і говорити про важливі речі», — розповідає Олександра. 

Складна мозаїка

«До питання, як зберегти спадщину. Отак — популяризувати», — усміхається мисткиня Олена Приходько-Кислих, показуючи рукою на жінок, які схилилися з клеєм над шматочками кольорової мозаїки. Олена приїхала до Дніпра з Ірпеня, аби розповісти і наочно показати мистецтво, яке повільно зникає. До того, як унікальні українські мозаїки почали знищувати російські ракети, їх убивали забудовники.

Олена памʼятає, як захоплювалась з дитинства узорами зі шматочків кольорового каменю у рідних Черкасах. Памʼятає і те, як одна з них, яку часто роздивлялася на дитячому майданчику, перетворилася на груду сміття. Наступного дня на її місці зʼявилася плитка з «Епіцентру». Вберегти своє намагається власними способами: розповідаючи і відтворюючи.

Тому під руками жінок, які забули, що останній воркшоп мав закінчитись з годину тому, виникають образи: морська зірка, коник, раковина. Роблять з фотографій — така мозаїка вже багато років прикрашає кафетерій одного з дніпровських вишів.

«Мозаїки усі дуже складні і часозатратні. Якщо колись цю мозаїку вирішать зносити, ви перші стоятимете з плакатами на її захист під будівлею, бо ви ж її робили, і кожна ця гілочка вам як рідна», — сміється Олена. 

До мозаїки у центрі вчилися звукозапису, діджеїнгу, ліногравюрі — охочих часто буває більше, ніж місць. На воркшопи найчастіше приходять, щоб відволіктись від реальності. Хоч раз за ці кілька годин вдається забути про новинну стрічку і найважливішою річчю у світі здається викласти у рівний рядок шматочки своєї мозаїки. 

Майстер-класи були популярні й до повномасштабної війни, але зараз вони здобули зовсім інший сенс. Якось до центру прийшла дівчина Марія і запропонувала провести дитячий воркшоп з акторської майстерності. Марія — акторка маріупольського Драматичного театру. Його стіни прихистили дівчину на початку окупації. Марія виїхала з міста незадовго до того, як на її театр впала російська бомба. 

Від початку повномасштабного вторгнення Росія здійснила близько пʼятисот воєнних злочинів проти української культурної спадщини. Вісім місяців українська культура продовжує жити з перервами на повітряні тривоги. 

Стелю Центру сучасної культури у Дніпрі кожного дня тримають його атланти. Вони пережили імперію, совєти і забудовників з планами торгових центрів, устелених плиткою з «Епіцентру». Вони стоятимуть тут і після того, як Україна позбудеться останнього ворога.

Місія The Ukrainians — уможливлення позитивних соціальних змін в Україні
Долучайтеся до Спільноти, підтримуйте якісну українськомовну журналістику та приєднуйтеся до змін!
Приєднатися
Наші головні тексти тижня у красивій розсилці. Щовихідних у ваших емейл-скриньках.
новини

Майже готово

Вкажіть ще, будь ласка, своє ім’я та емейл.

Дякуємо і до зв’язку незабаром!