[«Розумники» — серія розмов із талановитими українськими дітьми та підлітками. Це історії про те, що їх формує й мотивує, про їхні проекти й зацікавлення, а також про їхні страхи та мрії.
Спецпроект створений за сприяння компанії Edvantis.]
***
Олімпіади, Мала академія наук, Intel Techno, Google Science Fair — із восьмого класу Нікіта активно взявся до науки. Конкурси були стимулом вирватися зі шкільної рутини і не ховати свої сміливі проекти «у стіл». Стоси іноземних наукових видань, які передплачував і вивчав батько, — це дитинство Нікіти. Ще не знаючи англійської, він цілими днями завмирав серед цих усіх Scientific America і National Geographic, розглядав фотографії винаходів, роботів, учених у лабораторіях, зайнятих якимись незнаними дослідженнями.
У 2012 році проект Нікіти та двох його однокласників MyGreenCity про вимірювання забруднення повітря увійшов до шістнадцятки найкращих міжнародного конкурсу Google Science Fair, у якому брало участь близько тисячі проектів з усього світу. Партнерами цього конкурсу виявились, зокрема, ті журнали, якими Нікіта так захоплювався в дитинстві.
Наступного року хлопець подався на конкурс самостійно — з проектом «Як зробити старість своїх близьких цікавою і комфортнішою» — і ввійшов до сотні найкращих, а цьогоріч повторив це досягнення з проектом «I am fatigued. Як розпізнати накопичену втому і запобігти катастрофі».
Зараз Нікіта, студент першого курсу КПІ, планує перетворити свій проект у стартап. І коли це станеться, люди зможуть контролювати рівень своєї втоми за допомогою смартфону. Хлопець розповів нам, як він прийшов до цієї ідеї і чому вона важлива.
Маленькі успіхи
У школі Нікіта нудьгував. Не бачив сенсу кожного уроку розв’язувати одну й ту ж задачу, яка, до того ж, уже мала відповідь. Тому вирішив займатися олімпіадами. Але там теж швидко розчарувався: на міському і районному рівнях завдання виявилися однотипними. Вивчиш сто складних задач — переможеш. Не вивчиш — не переможеш.
— І отак, методом спроб і помилок, я зрозумів, що створювати щось нове набагато цікавіше і веселіше.
Думати, розвивати те, що мало хто робив, або взагалі ніхто. Це мені більше подобалось. Можна місяць працювати над функцією — і нічого не вдасться, але коли виведеш якусь залежність — це відчуття неможливо передати. Воно дуже мотивує, підштовхує, дає віру, що можеш звернути гори, якщо будеш старанно працювати. Якщо будеш спати не вісім годин, а п’ять, наприклад. Я ось так і роблю. Тоді можна більше зробити і досягнути успіху. Маленького, але успіху.
Розмотуючи клубок спогадів, ідей і проектів, які сталися у житті Нікіти, ми знаходимо, з чого, ймовірно, почалась його цікавість до науки. Ще в молодших класах він отримав у подарунок від батьків Lego-роботів, розроблених спеціально для дітей. Роботів можна було дуже просто програмувати: проїхати десять сантиметрів, повернути, проїхати ще. Тоді Нікіті це сподобалось, але дуже швидко він перестав бачити сенс у процесі «побудував — поїхав». Круто було лише перший тиждень.
Зате інакше сталося з фізикою. Круто було з першого уроку і залишилось досі. Вчителька це помітила, почала відсилати Нікіту на олімпіади, розповіла про МАН і конкурси, щоб він не просто сидів у своїх наукових мріях. Тоді Нікіта навчився писати роботи, захищати і презентувати їх перед «серйозними професорами».
Він повернувся до своїх роботів. Але хотів, щоб вони не тільки їздили по дому, а й робили щось корисне.
— Я подумав, а що, якби вони могли, наприклад, змішувати ліки і керуватись смартфоном? Кому це могло б допомогти? Кому потрібно приймати ліки найчастіше? Це літні люди, яким буває незручно чи не під силу йти на кухню. Їм зручніше, щоб це все до них приїхало. Тоді я вирішив зробити «робота-поводиря», який буде стежити за людиною і повідомлятиме про «дивну» поведінку: якщо довго не рухається або впала — він зможе відправити смс родичам. Крім того, існує дослідження, що перед хворобою активність людини знижується — не так швидко пише, водить рукою. У нас була теорія, що так можна спрогнозувати хворобу Альцгеймера.
Тоді я вирішив зробити «робота-поводиря», який буде стежити за людиною і повідомлятиме про «дивну» поведінку: якщо довго не рухається або впала — він зможе відправити смс родичам
Сповільнення рухів, довів Нікіта, можна виміряти звичайним смартфоном. Він планував у межах свого проекту зробити такий собі смартхаус на базі дешевих методів. Звичайного Lego. У 2013 році цей проект потрапив у регіональні фіналісти Google Science Fair, але в Україні, у МАН, зазнав великої критики.
— Це було не те, що там хотіли побачити. Зазвичай вони досліджують всілякі фізичні властивості деяких металів, щось таке. А практичні приклади не дуже розуміють, тому я вирішив більше заглибитись у дослідження, почав працювати зі статистикою і більше уваги приділяти теорії.
Втома
До чого може призвести втома, Нікіта розповів у описі свого проекту на сайті Google Science Fair:
«Шостого травня 2016 року 26-річний футболіст «Динамо» (Бухарест) Патрік Екенг знепритомнів на сьомій хвилині після виходу на поле. Через дві години він помер. Перед грою Патрік сказав своєму найкращому другові, що не в стані грати через втому. За останнє десятиліття більш ніж 60 професійних футболістів померли під час гри через серцевий напад або зупинку серця. Втім, утома має вирішальне значення і під час водіння автомобіля, управління літаками, виробництва…»
Попередній проект з роботами Нікіта покинув, бо ніхто ним не зацікавився, але здобуті під час роботи знання йому пригодилися. Він уже знав, що у смартфону є функції, які дають змогу використовувати його інакше, ніж усі звикли. Наприклад, є акселерометр, який зазвичай задіяний у іграх, де кулька рухається так, як людина нахиляє свій ґаджет. Нікіта подумав, що акселерометром можна вимірювати втому.
— Я помітив, що після занять спортом у мене трясуться руки. Відчував, що не можу налити води, розхлюпую, вдаряюсь до всього. Такі дрібниці свідчать про втому.
Нікіта запитав у програмістів на спеціалізованому сайті, як зробити так, щоб збирати потрібні йому дані про свою щоденну активність. Брав рядки і вставляв у свій код. Потім прикріпляв смартфон до руки і вимірював акселерацію (прискорення). До експерименту долучились і друзі, і рідні. Батько Нікіти щогодини робив заміри, тримав смартфон у витягнутих перед собою руках по 10-15 секунд: після обіду, поїздки на роботу, відпочинку. Нікіта спостерігав, як втома залежить від цих показників.
— Я брав дані про прискорення і аналізував їх різними статистичними методами. Рився в інтернеті, дивився, що використовують у статистиці, як ці методи працюють. Можливо, не знав глибоких деталей, але знав, що можу отримати.
Вимірювання тривали більш як рік — відрізками по два-три тижні на місяць. На аналіз даних теж пішло понад рік, але найбільше часу Нікіта витратив на пошук залежностей.
На цьому етапі, визнає Нікіта, його проект футболістам не допоможе, бо вимірювання втоми все ще не надто точні. І якщо для звичайної людини похибка 5-10% — не важлива, то для футболіста, працівника заводу чи далекобійника потрібні чіткіші дані.
Тому в майбутньому Нікіта хоче вимірювати ґаджетами не тільки тремтіння рук, а й серцебиття і тиск. У комплексі це зможе дати рішення для професійних категорій.
— А зараз я орієнтуюсь на туристів. Таких, які приїхали в красиве місто і забули, що тільки що зійшли з потяга, ніч не спали. Вони не можуть об’єктивно дізнатися про свою втому. Але можуть раз на годину підіймати руки на 10-15 секунд, коли фотографують. Показники відправлятимуться на сервер, а смартфон видаватиме приблизний відсоток втоми. Наприклад, «ви втомились на 70%». Згодом я планую ці дані інтегрувати з GoogleMaps і прокладати оптимальні маршрути — з максимумом місць і мінімальною втомою.
Складати роботи, а не табуретки у школі
— Метою всіх моїх проектів було використати все, що під рукою. Без жодних лабораторій, а просто те, що доступне кожній людині. Смартфон з камерою і сенсором. Я хочу всім показати, що науку можна робити вдома, — пояснює Нікіта.
Згодом він додає: ще в 9-10 класі марив тільки фізичним факультетом. Але, каже, оцінив матеріальне забезпечення фізиків в Україні, ресурси для досліджень — і зрозумів, що реалізувати себе у цій сфері буде вкрай важко.
Метою всіх моїх проектів було використати все, що під рукою. Без жодних лабораторій, а просто те, що доступне кожній людині
— Краще стати програмістом, бо у майбутньому всі експерименти і лабораторні умови можна буде відтворити на комп’ютері. Але, якби у мене була можливість отримати другу вищу освіту, я вибрав би біологічну або медичну, щоб використовувати програмування для моделювання реакцій мозку. Мені з дитинства цікаво, як працює мозок. Досі цікаво.
І якби в університеті була можливість обирати предмети для вивчення, Нікіта точно обрав би біологію. Але варіантів у нього немає, тому він поки що не відмовляється від свого бажання вчитись за кордоном.
— Можливість обирати предмети — найбільше, що мене приваблює. Там умови створюють саме для студентів, а не для інститутів.
Крім того, у Нікіти є ідея для українських шкіл. Він мріє про клуби робототехніки, де всі ентузіасти з восьмого до одинадцятого класу змогли б обмінюватися думками, збирати роботів, мізкувати і працювати в командах.
— Я студент першого курсу. Мій робот мені вже не особливо потрібний. Я готовий віддати. Щоб діти не тільки табуретки на праці робили. Ми ось бісером вишивали — не знаю, для чого. Я б із більшим задоволенням пішов працювати з роботами. Але школа не шукає можливостей зацікавити. Інтерес до конкурсів у мене з’явився завдяки вчительці фізики, але таких учителів мало.
Якби у мене була можливість отримати другу вищу освіту, я вибрав би біологічну або медичну, щоб використовувати програмування для моделювання реакцій мозку
До того ж, навіть коли зацікавлені діти приходять вперше на МАН, то часто чують: «Як у тебе все погано!» Погано оформлено, погано написано. Це дуже відштовхує від науки. А дитина старалась, витратила багато часу, щоб зрозуміти і оформити. За кордоном як? Ти заповнив пару слайдів, розказав ідею — і тебе намагаються мотивувати! Власне тільки міжнародні конкурси допомагають розвиватися: це Intel, Google Science Fair… Думаю, кожен учень, в якого є проект МАН, обов’язково повинен його розвивати і шукати конкурси й можливості за кордоном.
Усі фото — Юлія Вебер
