Чарівниця

Режисерка театру ляльок — про творчість попри все

30 Грудня 2016

[«Закохані у професію» — розмови про щоденну працю тих, хто живе власним покликанням. Спецпроект створений за сприяння Work.ua — сайту із пошуку роботи №1 в Україні]

— Не-без-пееека! Ми всі помремооо! — кричить зі сцени великий круглий заєць. Зроблений з м’яча, він нервово підстрибує. Аж раптом випадає з-за ширми просто під ноги маленькому янголу. Такого у сценарії не було.

Секундна пауза. І шестирічний янгол підхоплює зайця, обіграє все так, ніби той стриба собі далі, і легким рухом закидає його назад за ширму — просто у невидимі руки дорослої акторки.  

Зал вибухає сміхом десятків дитячих голосів.

І лиш одні очі повні сліз. Щира, доросла і вкрай професійна реакція маленької акторки розчулила режисера цієї вистави. Вона у цю мить — найпильніший глядач.

Не принцеса

Сміялися усі. Особливо дзвінко заливалася одна з нянечок. Ну бо як тут стриматися? Найгрубша в групі дівчинка — щокаста і геть лиса Марина, якій навіть двох нема, видерлася з ногами на стіл і, не вимовляючи половини літер, старанно декламує казку про Курочку Рябу. Ось вона картинно здіймає брови, зображаючи здивування баби, і тут же зводить їх у розпачі — розбилося яєчко. Щоки роздуває, пухкенькими ручками жестикулює — старається.

Я рано почала говорити і, аби привернути до себе увагу, багато вигадувала. Інші діти казали, що брешу. А я їм: «Я не брешу, я фантазую»

З порогу за цією імпровізованою моновиставою обережно спостерігає мама Марини, яка працює у цьому ж сільському садочку учителькою молодших класів. Тоді вона помітить — доню зовсім не ображає сміх. Навпаки: що гучніше із неї сміються, то більше ентузіазму в її очах. Сяють!

Блищать Маринині очі й досі. Нині їй уже 34. Ми говоримо в театрі у перерві між репетиціями. Навколо темно — промінь світла з театрального холу тільки й вихоплює її обличчя.

— Мене у ясла віддали у вісім місяців. Хочеш-не-хочеш — швидко навчилася спілкуватися з іншими дітьми. Може тому я такий людинолюб, — усміхається. — Діти змінювалися, а Назаренко з восьми місяців і до восьми років щодня у садочку. Мама часто говорила: «Мені державних дітей вистачає отак, — показує долонею попід горлом, — то хоч ти голови не мороч». Вередувати мені не дозволяли. Я рано почала говорити і, аби привернути до себе увагу, багато вигадувала. Інші діти казали, що брешу. А я їм: «Я не брешу, я фантазую».

Фантазувала маленька Марина у тому числі й про ролі головних героїнь. Пригадує, як колись перед Новим роком захворіла дівчинка, яка мала бути на святі Снігуронькою. Музична вихователька роздивлялася усіх дівчат групи у пошуках тої, хто замінить хвору. Як тільки Марина не вистрибувала, пісні тихенько мугикала, щоби показати — вона навіть репертуар знає! Але вихователька дивилася повз. Тільки нянечка пожаліла Марину — умовила віддати роль їй.

— То була, певно, найбільш неформатна Снігуронька усіх часів, — сміється Марина. — Красивою дитиною я не була, лисину прикрили дощиком, запхали мене у сукню якоїсь Сніжинки — так і потішала усіх. 

FL6A5662

Текст тої Снігурчиної пісні Марина пам’ятає досі.

— Далі я розуміла, що не героїня, а тому, якщо хочу бути на сцені, маю брати усе, що дають. Будеш черепахою? Буду! Будеш гусінню? Буду! Усі сміялися, а мені подобалося.

Театралів у Марининій сім’ї не було. Як, власне, й людей, причетних до будь-якої творчої роботи. Вперше до театру у найближчий обласний центр — Суми — її повела тітка. Тоді Марині було сім чи вісім років. Сюжету вистави вона не пам’ятає, але пригадує цікаву деталь: їй добре запам’яталася хатинка Баби Яги, зсередини обклеєна вирізками з модних журналів.

— Вже тепер я розумію, що це прекрасне режисерське рішення: Баба Яга, яка мріє бути красунею!

Пізніше, вже у школі, Марина почала не так грати сама, як організовувати інших. Тоді ж почула, що той, хто усіма командує, зветься режисером, і з восьмого класу торочила кожному — після школи вступатиме у театральний.

Вірити в те, що робиш

— Зашвидко побіг! Не спіши, не спіши!

— Молодчинка! Так — чудово!

— Не смійся! Ти маєш боятися його. Бійся!

— Колгот не підтягуй!

З темряви глядацької зали Марина підказує шестирічному хлопчику, як поводитися на сцені. Він — головний актор святкової вистави «Подарунок від янгола», яку Марина ставить у Київському академічному театрі ляльок як запрошений режисер. Ця робота — її спільний проект з художницею Ольгою Філончук та драматургом Олександром Мартиненком.

Нещодавно у театрі змінився директор, і чи не вперше тут оголосили відкритий конкурс на постановку новорічної вистави. Ідея «Подарунка від янгола» перемогла три інші, і Марина отримала десять днів на втілення: шліфування діалогів і дій, створення ляльок і декорацій, роботу зі світлом та музикою і репетиції-репетиції-репетиції.

FL6A5928

— Марино Володимирівно, можна я вже додому піду? Я від ранку тут, — проситься у черговій короткій перерві один з механіків сцени.

— Але ж вас немає кому замінити…

— Марино Володимирівно, я нині всього чотири години спав…

— А я взагалі майже не сплю останні два тижні. Давайте не будемо мірятися! — зітхає Марина.

Пізніше у телефонній розмові з мамою вона жалітиметься: керувати колективом з півсотні людей — складна робота. Нині на ній 26 акторів двох складів, шестеро дітей, які по черзі виконують роль янгола, технічний персонал: машиністи сцени, монтувальники, по троє операторів звуку та світла, а ще — бутафори, реквізитори і цілий костюмерний цех.

— І кожного треба надихнути. Щоб їхня робота на сцені не була просто роботою — аби вони самі вірили у казку, яку творять.

Марина направду видається стомленою. Післязавтра здавати спектакль. А ще янгол губиться на сцені, костюми не дошиті, декорації не готові.

FL6A5866

—Тут багато що робиться через спротив, — зізнається Марина.

Кілька років тому вона уже працювала у цьому театрі. Тоді її звідси некрасиво попросили.

Не здаватися

На перший іспит до головного театрального університету країни Марина приїхала просто з вокзалу: з речами і в спортивному костюмі Adidas — три смужки, «все, як положено». Перевдягнутися не встигла. Перед комісією читала монолог Довженкової баби Марусини з «Зачарованої Десни». Вступала на режисуру драми.

— Це був абсолютний творчий треш. Прикладала руки до грудей, кричала — я ж бо дівчина з села і добре знаю, як наші жінки уміють проклинати. У тому сірому спортивному костюмі я, напевно, справила сильне враження на тих, хто набирав акторський курс. Але на режисуру в першу чергу потрібен інтелект — навряд чи його у мені тоді побачили.

За іспит отримала трійку. І забрала документи.

— На мене в приймальній комісії дивилися великими очима: «Ти що? Трійка — це хороший шанс пройти далі! Подивись, скільки народу взагалі відсіяли!». Але я образилась, — сміється. — Без зайвої скромності, але в училищі (Сумське вище училище культури ім. Бортнянського, — TU) я була зіркою. Із відзнакою закінчила кафедру режисури, мала купу дипломів і грамот. Мене запрошували працювати у два сумських театри, але я відмовила і вся така самовпевнена поїхала до Києва. А тут…

FL6A6027

FL6A6022FL6A6060

Цей програш Марина сприйняла аж надто серйозно — потрапила до лікарні з нервовим зривом. Повертатися у Суми їй було соромно. Але діватися нікуди — влаштувалася у місцевий Будинок культури організатором з культмасової роботи.

— Все, що я робила, — виписувала дітям довідки, що вони відвідують гуртки. Разом з колегами — депресивними жіночками постбальзаківського віку — почала попивати горілочку. І досить швидко зрозуміла — треба втікати.

Це — не мистецтво і не театр, думала я, а суцільне знущання, кривляння і піддавки. А тоді уперше побачила справжній авторський театр — зі своїм стилем, сильним режисерським трактуванням, добротною роботою художника. І закохалася

Наступного року Національний університет театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого вперше набирав курс режисури театру ляльок. Конкурс, як для «театралки», невеликий — три з половиною людини на місце. І Марина подала документи. Головними для неї були слова «режисура» і «театр», а з ляльками, подумала, потім розбереться.

— Перший рік я взагалі нічого не розуміла. Суми — єдиний обласний центр, де немає театру ляльок. Тож я про нього нічого не знала. Ходила на пари й вистави, і кілька місяців у мене в голові крутилося лише одне запитання: «що це?» Усі ці кислотні ляльки, дурнуваті голоси. Чесно, я знову почала думати: «Ой-йо-йой, треба втікати». Це — не мистецтво і не театр, думала я, а суцільне знущання, кривляння і піддавки. А потім потрапила на «Івасика-Телесика» Сергія Брижаня. Тоді уперше побачила справжній авторський театр — зі своїм стилем, сильним режисерським трактуванням, добротною роботою художника. І закохалася.  

Театр для дорослих

Їх на сцені лише троє. Замість слів, ляльок і декорацій — папір, гра тіні й світла, оживляння фактури й пластика тіла. І глядачу усе зрозуміло. «ОнОнаЖизнь» — красива і зворушлива історія про любов, стосунки і становлення особистості. Вистава не для дітей. А все ж грають її лялькарі.

— У рамки «тільки для дітей» театр ляльок загнала радянська влада. У решті світу ляльковий театр — далеко не завжди дитячий. І лялька — геть не обов’язковий атрибут. Ми можемо використовувати будь-яку фактуру, через яку можна донести думку, — пояснює Марина, поки ми дивимося виставу у записі.

У рамки «тільки для дітей» театр ляльок загнала радянська влада. У решті світу ляльковий театр — далеко не завжди дитячий. І лялька — геть не обов’язковий атрибут

«ОнОнаЖизнь» народилася два роки тому після навчання у літній театральній школі під наставництвом Анни Іванової-Брашинської — знаної у світі режисерки, викладачки відділення театру ляльок Академії мистецтв фінського міста Турку.

— Ми — щасливе покоління: можемо їздити світом і бачити інший театр. Так ми з колегами потрапили до класу Брашинської на школі СТД (Спілка театральних діячів, — TU) у Москві. І були вкрай здивовані, коли нам раптом сказали: «Ви можете втілювати все, що вам заманеться!» Бо у нас як зазвичай? «Так не можна! Це не за школою!» А де прописані критерії того, що є хорошим, а що — ні?

12309780_1070651849653178_3590189697370977025_o12307519_1070651776319852_2170437594231351501_o

12314533_1070651822986514_4260106613527050739_o12307569_1070651782986518_5800840246770048781_o

Натхненні новим досвідом, друзі на 11 днів зачинилися у полтавському театрі, де Марина тоді саме ставила іншу свою виставу. І творили.

— Виставу прийняли чудово. Ми розповіли про те, що хвилювало нас самих, а виявилося, що тема ця зачепила і багатьох інших. Цікаво, що з образів і символів — як, наприклад, кораблик, який ми склеювали протягом вистави і який мусили відпустити наприкінці, — кожен глядач зчитував власну історію, спираючись на досвід власних стосунків, історію власної сім’ї, спогади з власного дитинства.

Утім, не всі Маринині вистави так добре сприймає глядач.  

Надзавдання — казка

— Але от музику можна було іншу дати…, — смакуючи кожне слово каже кремезний дядько, один з технічних працівників театру. — Щось, може, наше, українське…

Годину тому відбувся допрем’єрний показ «Подарунка від янгола» — так звана здача вистави. Тепер колектив театру зібрався в глядацькій залі для обговорення. Критики достатньо. Марина слухає її мовчки.

Пораду дати «якусь іншу» музику, ляльку, казку (необхідне підкреслити) вона чула вже не раз.

— Моїх постановок доволі часто не сприймають. Не тому, що вистави погані. А тому, що глядач — загнаний в рамки стереотипів — хоче бачити на сцені лише ляльку і ширму. Так, все яскраво, красиво, добре, але поверніть нам ляльку. І з цим дуже важко працювати. Якби замість «Театр ляльок» було написано «Візуальний театр», «Театр оживлення» чи щось подібне — глядач інакше би сприймав побачене на сцені. А поки не буду ж я перед кожною виставою попереджати, що будь-який предмет, який оживає на сцені, це і є лялька, — говорить Марина вже опісля обговорення. — У нас із цим майже ніхто не хоче боротися. Простіше підкоритися: хочете ляльку — ось вам пап’є-маше, ось вам ширма, ось вам, будь ласка, похрюкаю. Авторського театру, де є почерк і творчість, в Україні вкрай мало — можна на пальцях однієї руки порахувати.

FL6A6068

Нової драматургії, пояснює, не хочуть розуміти передусім дорослі.

— Нашим батькам простіше дати дитині планшет. Простіше повести на виставу, назву якої вони знають. Бо ж усе нове доведеться пояснювати. Дитина може щось запитати, а відповідати інколи — робота. Я тебе в театр зводив? Ти ж казку про Попелюшку знаєш? Ось тобі палац, ось тобі принцеса.

Кілька років тому у Полтаві Марина ставила «Принцесу на горошині» — тільки в режисерській інтерпретації вона мала назву «Princess на горошині». Музичне і художнє оформлення побудоване на стилі електросвінг. Історія відбувалася у бібліотеці, і кожен з героїв був книжкою.

— Аби зібрати казку, треба було з різних поличок діставати необхідні книжки, — пригадує Марина. — Дітей качало! А в очах батьків я бачила нерозуміння: де корона? чому принцеса намальована? І сукня її чого така коротка? Не хочуть сприймати. Не хочуть пояснювати дітям, що може бути інакше. Але ж дітям подобається!

Кожну свою виставу Марина випробовує на власних дітях — їх у неї аж 150. Уже вісім років Марина паралельно працює режисером і викладачем акторської майстерності у дитячому театрі «Музик-хол».

— Вони — мій головний критик. Усі п’єси, які я планую ставити, я читаю їм. Усі жарти на них перевіряю, на моїх кроликах. І якщо вони говорять, що це — добре, я беруся. Якщо ж ні — не буду виносити того на сцену. Завдяки роботі з дітьми — а у нас займаються від трьох з половиною років до 14 — я добре відчуваю дитячу психологію. Дорослі кажуть: «Лялька має бути яскравою», а дитина хоче, аби їй дозволили дофантазувати, хоче в реальності побачити таких героїв, яких тільки у власних фантазіях і могла уявити. Вистава має бути дивом. А здивувати сучасну дитину не так уже й легко, здавалося б. На практиці ж виходить, що казку створюють найпростіші речі: правильно пущений промінчик, вчасно розсипані чари — зі звичайної нарізаної фольги.  

Марина усміхається, і мені здається, в її очах досі живе та сама маленька фантазерка.

FL6A5828

Робота vs творчість

— Ну як, перекурити встигнемо? — оксамитовим голосом питає кота Базиліо лисиця Аліса. Двоє акторів — обом за сорок — у яскравих костюмах і гримі так нагадують образи, знайомі з дитинства за радянським фільмом про Буратіно.

— Угу, — звично киває кіт. І вони зникають за дверима службового виходу з театру. В той час зі сцени чути голоси їхніх колег — вистава триває собі далі.

Я чекаю на Марину вже майже годину — зайшла на п’ять хвилин до директорки і пропала.

Тим часом за кілька хвилин Аліса з Базиліо повертаються.

— Таню, хвіст! Хвіст! — шикає кіт, щоби подруга не волочила рудим хвостом по підлозі.

Пробігають повз, лишаючи за собою шлейф зимного повітря і запаху цигарок, і — прямо на сцену. Там якраз підійшов час їхнього діалогу.

Нарешті спускається Марина. Вигляд у неї змучений.

— Ненавиджу державні театри, — видихає шумно. — Це такі глиби з більш ніж сотнею людей у штаті на держаному забезпеченні — який взагалі це має стосунок до казки?

Марині складно тут працювати — вона не розуміє, як можна, обравши професію за покликанням, тепер сидіти і чекати, коли робочий день закінчиться.

Радянський Союз своїми графіками з 9 до 18 і стандартними ставками понівечив свідомість творчих людей. Стимул зник! У Європі усе влаштовано інакше: якщо ти добре працюєш і задіяний у більшій кількості вистав — тобі й платять більше 

— Тут більшість «работу работают». Якщо я бутафор, я пришиваю лапки зайчику і при цьому геть не помічаю косого ока — його ж бо пришив хтось інший! «Моя зарплата не дозволяє мені робити більше» — ох, як я часто таке чую.

Ці проблеми, говорить Марина, лишилися у спадок від радянського театру.

— Радянський Союз своїми графіками з 9 до 18 і стандартними ставками понівечив свідомість творчих людей. Стимул зник! У Європі усе влаштовано інакше: якщо ти добре працюєш і задіяний у більшій кількості вистав — тобі й платять більше. Якщо ти нездара або лінивий — ти швидко підеш із професії.

Все просто: працюєш — отримуєш, відповідаєш вимогам професії — працюєш.

FL6A5819

— Не хочу я бачити на сцені актриси, в якій 120 кілограмів! Мені все одно, що їй 60 років. Глядач заплатив гроші, аби отримати естетичне задоволення. Не можеш тримати себе у формі — йди з театру. Не можеш більше танцювати на сцені — йди з професії. Тут як у спорті має бути. А в нас досі рулить система графіків і ставок, за які тримаються до останнього. Ніхто не оцінює творчості, театр у нас — такий собі міжсобойчик: хто кому кум-брат-сват. Театр завжди був брудним місцем — занадто емоційні тут працюють люди.

У Європі система театрів працює за інакшою схемою: державних театрів не так уже й багато — і це зазвичай знакові театри з багатою історією, які працюють радше як живий музей: упродовж десятиліть грають одні і ті ж вистави, розраховані здебільшого на туристів. Тоді як авторський театр — на самозабезпеченні. Шукають гранти, меценатів, знаходять фінансову підтримку та виходять на самоокупність лише тоді, коли роблять щось дійсно вартісне.

Щоби хоч трошки оздоровити атмосферу в українських театрах, як мінімум варто було би перевести усіх співробітників на контракти. І цей процес потроху просувається. Щоправда, не завжди його використовують на благо.

Перипетії

На репетиціях Марина губить відчуття часу. Пригадує, бувало таке, що за чотири години репетицій актори казали їй: «Марино Володимирівно, ми взагалі-то інколи пісяти маємо… Можна паузу?»

FL6A6167

— Я з тих навіжених, які думають про театр 23 години на добу, — сміється.

Сам театр такий ентузіазм часом сприймає вороже.

Ми потрапили у структуру, де роками усі сиділи тихенько на зарплатах і не хотіли робити жодних зайвих рухів. Звісно, ми не спрацювалися

З другого курсу університету Марина почала працювати у Київському академічному театрі ляльок акторкою. Пізніше — і як режисер-постановник. Шість років співпраці завершилися скандалом.

— Нас прийшло більш як десять молодих людей. В університеті — на щойно відкритій кафедрі — нас закохали у театр, і ми готові були тут днювати й ночувати, аби реалізовувати навіть найнавіженіші проекти. Прийшли не лише актори, а й режисер, і художниця — цілком самодостатня група. Але ми потрапили у структуру, де роками усі сиділи тихенько на зарплатах і не хотіли робити жодних зайвих рухів. Звісно, ми не спрацювалися. І тут не можна звинувачувати жодну сторону: вони звикли працювати саме так, а ми так не могли.

Тодішнє керівництво театру стало на бік більшості — і не продовжило контрактів молодій крові. 

— Ми намагалися боротися, мітинги влаштовували, скарги писали. Але тепер я розумію, що усе було правильно. Якби я лишилася тут, мала би одну, максимум дві вистави на рік, отримувала би свою зарплату і поступово сама в’язнула б у цьому болоті. Не побувала би там, де встигла за ці роки побувати, не зустріла би людей, які трапилися у моєму житті завдяки цьому чарівному пенделю.

— Марино Володимирівно, хмари вішаємо? — перериває нашу розмову монтувальник. Скоро почнеться нова репетиція.

FL6A5560FL6A5569

FL6A5707

Після чотирьох років вільного плавання Марина повернулася у стіни театру як запрошений режисер. Керівництво змінилося, і це стало можливим. Попередній художній керівник — Микола Петренко — помер цього літа. Він очолював театр останні 30 років.

— Так, вішаємо хмари. І з павутинням розберіться. Я зараз підійду, — говорить Марина монтувальнику.

— Я вдячна новому директору — Ірині Черніковій — колись вона підтримала мене після звільнення, і тепер запросила взяти участь у конкурсі. А все ж, якщо хочеш займатися творчістю, в першу чергу маєш бути самодостатньою особистістю — не прив’язаною до зарплати, репертуарної політики, конкретного директора, бутафора чи художника. Хочеш займатися творчістю — займайся попри все.

В арсеналі — лише чари

На сцені та у глядацькій залі тривають останні приготування до прем’єри. Поважні білетерки поправляють свої налаковані зачіски і важкі портьєри при вході до зали. А двоє хлопців з технічного персоналу заклеюють темною, ледь прозорою плівкою написи «Вихід», що світяться над кожними з дверей — аби під час вистави було якомога темніше. Замість традиційних ляльок на сцені з’являтимуться неонові образи: крижані пташки, лев, янгол, зірки.

FL6A5575

— Марино, між іншим, ці фільтри я особисто приніс, — говорить, балансуючи на дерев’яній драбині, один з оформлювачів. — Міг би грошей за них просити, але нехай там.

— А що я можу? — Марина, яка саме поправляла костюм на маленькому янгелятку, розвернулася зі сцени в зал — просто у промінь прожектора. — Хочеш, я більше не буду бурчати? Або ось, — вона підхоплює зі сцени жменю нарізаної фольги і підкидає її догори. — Можу чарів тобі підсипати!

У світлі прожектора Марина красива. Вона у своїй стихії.

Запросіть друга до Спільноти

Вкажіть, будь ласка, контактні дані людини, яку хочете запросити

Придбайте для друга подарунок від TUM

Вкажіть, будь ласка, контактні дані цієї людини, щоби ми надіслали їй посилку

Майже готово

Вкажіть ще, будь ласка, своє ім’я та емейл.

Дякуємо і до зв’язку незабаром!

Дякуємо за покупку!

Ваша підтримка буде активована впродовж 10 хвилин. До зв’язку незабаром. Повернутись до статті

Вхід в кабінет

Відновлення пароля

Оберіть рівень підтримки