Катерина Левченко: «Якщо всі й були рівними в СРСР, то хіба що у своїй безправності»

Урядова уповноважена з питань гендерної політики — про історію боротьби за рівні права в Україні

16 Січня 2023

Катерина Левченко — одна з тих українських феміністок, які почали активно працювали ще в 1990-х. У її історії чимало жінок упізнають власний досвід — від незнання про гендерну дискримінацію до її усвідомлення та боротьби з причинами й наслідками. Катерина Левченко як Урядова уповноважена з питань гендерної політики має безпосередній вплив на те, як саме держава піклується про рівність прав і можливостей жінок і чоловіків. Та з чого почався цей шлях? Говоримо про радянський спадок покоління пані Катерини, досвід пізнання нового, знайомство з Гілларі Клінтон і боротьбу за ратифікацію Стамбульської конвенції. 

§§§

[Це інтерв’ю створене завдяки підтримці Спільноти The Ukrainians — сотням людей, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Приєднуйтеся!]

§§§

Поки ми стояли на вході в Кабмін, я пригадала давню дискусію щодо дрескоду — існував окремий документ з описом одягу, в якому урядовцям варто ходити на роботу. Нагадайте, що це було?

Це був наказ міністра Кабінету Міністрів Анатолія Толстоухова 2011 року, часів уряду Азарова. Не знаю, на кого він був розрахований. Такі дуракуваті речі зазвичай бувають відповіддю на щось — можливо, хтось сильно порушував дрескод, і так із цим вирішили боротися. Також той наказ дуже виразно свідчив про особливості корпоративної культури тодішньої команди.

Пригадую, там була порада жінкам «виглядати жіночно», не ходити в трикотажному одязі, бо він, мовляв, погано виглядає. Також були поради щодо стриманих кольорів: сірого, синього, коричневого. Про туфлі на середньому підборі із закритим носиком і п’яткою. Про закриті руки й рукави на 3/4 або 7/8. Обов’язкові колготки або панчохи. Жінкам не рекомендувалося носити штани. Чоловікам рекомендували носити костюми з дорогих тканин, бути в краватці.

Ми одразу виступили проти. Пригадую, разом з Оленою Сусловою ми знайшли також ознаки порушення конвенції та дискримінації жінок.

Наприклад, вишиванка чи етноодяг були би порушенням того дрескоду.

Коли я почала працювати Урядовою уповноваженою, то моя перша доповідна Віцепрем’єр-міністерці була саме про цей наказ, про потребу його скасувати. Пригадую, всі дуже здивувалися, що він досі існує. Його знайшли, читали, сміялися. І скасували.

Сьогодні ви побачите, що Кабмін має стильний вигляд. Але так, ми носимо кросівки, штани. Бігати між поверхами чи між будівлями треба в зручному одязі та взутті. І головне — працювати ефективно.

Згадайте, до речі, як часто зовнішній вигляд і тему одягу використовують як інструмент атаки на жінок. Сюди прив’язують вимоги щодо «етикету» чи інші аргументи, але саме жінкам дістається найбільше.

Для мене це про нівелювання значущості й участі жінок у процесі ухвалення рішень. Замість того, щоб говорити про внесок жінок, про їхню роботу, розмову перетворюють на обговорення одягу. Від цього потерпають посолки, міністерки, перша леді, будь-хто з активних видимих жінок.

Зовнішній вигляд може бути не тільки інструментом атаки на жінку, але й приводом для «доброзичливого сексизму». Замість того, щоб говорити про успішну промову, дію, результат роботи, звертають увагу на зовнішність, роблять компліменти. Тут ми повертаємося до глибинних стереотипів про красу як ознаку жіночості. Мовляв, жінка — красива й мила, чоловік — розумний та сильний. Такі дихотомічні речі сидять глибоко у підсвідомості, та це не означає, що з ними не треба боротися.

Моєму поколінню взагалі складно, не тільки з «одягом». Із часів школи ми були просякнуті радянською ідеологією, вимогами послуху…

Згодом почалася перебудова, і нам потрібно було відкривати новий світ, нові речі, наново вчити історію, читати нову літературу. Уже після здобуття Незалежності в усій «багатовекторності» треба було шукати саме свій вектор. Успішними виявилися ті, хто були готові змінюватися й змінювалися. Тим, хто залишилися на рівні 1980-х, жити в сучасному світі складно, вони зав’язли в ностальгії та минулому.

Вам у самій собі що довелося змінювати? З чим зустрілася вчоращня школярка-відмінниця?

У мене завжди було багато незручних питань. Наприклад, після прочитання «Долі барабанщика» Гайдара я намагалася всіх розпитувати, хто такий «ворог народу». Але мені чомусь не хотіли про це розповідати. Так я відчула, що щось приховують, що щось у минулому залишається невидимим. Саме тому я дуже цікавлюсь історією, намагаюся зрозуміти, де й чому є нестиковки.

У радянський час різних поглядів на одну річ не існувало, був тільки один догмат. Коли я підросла, то почала вчитися й звикати до того, що думок, істин, суджень може бути декілька, що в кожного своя правда. На щастя, в університеті були викладачі, готові викладати свій предмет саме так. Хоча траплялися й догматики.

З цих причин мене цікавила культурологія. Так, докторська в мене юридична, а от кандидатську я захистила з філософії — досліджувала питання авторства в онтологічному сенсі та діалогу в культурі. Саме тоді я багато міркувала про те, чому деякі культури називають «великими» і вони є панівними, але також існують і «пригноблені» культури, нібито «другорядні». А потім познайомилася з постструктуралізмом і деконструкцією та зрозуміла, що все потрібно деконструювати та спробувати зрозуміти по-новому, відмовляючись від старих засад, які вкладалися в наші голови як базові. Мені пощастило: це сталося в час, коли я ще була доволі молодою.

Можливо, свою роль у цьому також зіграв Харків як місто. Тут великий слід залишили сталінські репресії 1930-х. Що ви про це знали? Чи росли в цій пам’яті?

Ті репресії не артикулювалися в родині, я дізналися про це у 1980-ті. Рідний брат мого діда був розстріляний як «ворог народу» в тридцяті роки. 

Будинок «Слово» саме тоді почав обростати першими меморіальними табличками, почали публікувати тексти тих авторів. Мені було дуже цікаво все це відкривати.

Я зрозуміла, що українська культура є частиною світової культури… от тільки її представниками були не відомі нам тодішнім письменники.

Не просто не відомі, а розстріляні, вбиті режимом люди, пам’ять про яких радянська влада затирала.

У нашій родині пам’ятають і інші репресії. Наша сімейна історія — це історія про батьків бабусі, які жили на півдні Білгородської області. Родина була доволі заможною — корова, конячка, на літо наймали помічників, щоб поратися по господарству. І в 1928 році родину попередили про те, що совєти будуть їх розкуркулювати. Зібрали речі, вся родина переїхала в Харків, викопала землянку на околиці міста на Павловому полі. Так родина уникла розправи. Потім збудували будинок — там я і народилася. До речі, мій дідусь будував «Держпром».

Але про все це бабусі й дідусь розповіли нам лише у 1980-х. До того вони мовчали. Дідусь розповідав хіба що про війну.

Як ця пам’ять родини працює тепер, після початку повномасштабного вторгнення?

Я багато про це думаю, особливо про окупацію Харкова під час Другої світової. Всі ті розповіді та спогади я почала витягувати з глибин пам’яті саме тепер. Також мені болить, що Харків був у руїнах у сорокових роках минулого століття, й тепер знов поруйнований російськими обстрілами. Це боляче.

Питання Другої світової завжди було для мене актуальним. Це один з наративів, важливих для осмислення нашої сучасності. Саме тому треба було відмовитися від назви «Велика Вітчизняна» та прийняти факт, що війна почалася 1939 року, і що СРСР — це країна-агресор. Теперішня війна — це війна сучасного російського фашизму.

Пропоную ще поговорити про витоки, але з іншого боку. Здається, ніхто з нас у дитинстві не мріяв вирости й працювати із захистом прав жінок, у гендерній проблематиці. Ми в дитинстві навіть слів таких не знаємо. Як це було з вами? Про що мріяли?

Мріяла бути, як батьки, викладачкою в університеті. Мені здавалося, що кращої роботи не буває. Батько — доктор наук, професор, технар, працював у Політехнічному. Мама — доцент, кандидат філософських наук, працювала в Інституті культури.

Я здійснила цю мрію та певний час викладала — спершу в Харківській академії інженерів залізничного транспорту, потім в Університеті Каразіна. Для цього я «виконала» всі потрібні умови: добре вчилася, захистила кандидатську. От тільки спершу збиралася вступати в Політехнічний на фізику низьких температур, але у випускному класі отримала призове місце на олімпіаді з історії та права. Так я почала шукати гуманітарну стежку — пішла на соціологію.

Якось я відкрила радянський тлумачний словник, де було слово «фемінізм». Його визначали як «буржуазний» напрямок думки з «буржуазних» країн. Ви таким зустріли фемінізм на гуманітарній спеціальності?

Гендерну теорію в радянських університетах не вчили. У моєму знайомстві з гендерними студіями велику роль зіграв мій науковий керівник, із яким я писала кандидатську, Олександр Олександрович Мамалуй. Наприкінці 1980-х він відкрив мені Дельоза, Дерріда, Фуко, Крістеву. Так я більше дізналася про фемінізм.

Зізнаюся, в ті часи мене це цікавило теоретично, як один з інструментів аналізу. Тодішня я не бачила проблем із порушенням прав жінок.

Недаремно ж існує міф про те, що в СРСР усі були такі рівні, що рівніше не буває.

Якщо й були рівні, то хіба що у своїй безправності. Насправді існувало дуже багато стереотипів про жінок, як і нерівного ставлення до жінок і чоловіків.

Так, в СРСР усі мали змогу навчатись, але там не думали про права жінок. Наприклад, не думали про поєднання професійного й побутового, про те, що саме жінка після робочої зміни мусила постояти в черзі по продукти, а потім ще й виконати всю домашню роботу за повної відсутності відповідної інфраструктури, нормального побуту.

Бо ця робота вважалася жіночою! Плюс уся турбота про дітей була на жінках. У стані тотального дефіциту та інших проблем побутове життя було пеклом для жінок.

За часів СРСР була геронтократія та чоловікократія.

Проте будь-хто може нам заперечити, мовляв, навіть доярка могла бути депутатом, тобто депутаткою.

Коли ми говоримо про участь жінок у процесі ухвалення рішень, то наголошуємо, що вона має бути значущою та ефективною.

Просто мовчки сидіти в президії, де ти одна доярка й не знаєш, що сказати, — це не участь в ухваленні рішень, а показуха, симулякр.

Мене теж колись посадили в президії якоїсь комсомольської конференції. Я нічого не розуміла, просто сиділа за столом із красивою папкою в руках.

Можливо, саме тому, що я сама пережила такі речі, тепер краще розумію, що є формальністю, а що реальною участю. Формальна участь «для галочки» мене не надихає.

Коли стався прорив у вашому світогляді? Коли відкрилися очі і стан речей перестав влаштовувати?

Воно накопичувалося. Щось я обговорювала з подругами, про щось міркувала самостійно.

Один із знакових моментів — моя перша вагітність. 1993 рік, я була вже на шостому місяці вагітності та наважилася вперше піти до гінеколога на консультацію. В перші місяці вагітності не ходила, боялася, бо знала, що ставлення до жінок у жіночій консультації не було поважним. Я була вже старшою викладачкою, кандидаткою наук, мені було 27 років. Записалася на прийом після занять, сіла в черзі, просиділа там дві години. З кабінету вийшла жінка і сказала, що прийом закінчився, а всі, хто не встигли, можуть іти й повертатися завтра.

Я почала сперечатися, зауважила, що записувалася на прийом і що завтра в мене не буде часу, бо маю пари, бо я викладачка. Та жінка почала на мене кричати. Кричала, що я не викладачка, а вагітна. Кричала, що я не жінка, а вагітна.

З її слів випливало, що вагітність — це щось таке, що заслуговує на зневагу. Що це особлива роль і статус, які нівелюють усі мої здобутки та професійні заслуги. Мене принизили в тому, що було для мене важливим.

Я вийшла на вулицю у сльозах. Мороз, темрява, бо віялові відключення електрики, тролейбуси не ходять. Я побачила телефонний автомат, додзвонилася чоловіку та почала ридати у слухавку. Він забрав мене звідти. Ми йшли додому, я переживала. Тієї миті я зрозуміла, що в нашому суспільстві щось відбувається не так, як мало би відбуватися.

Так я побачила, що середньовічні дискусії про те, чи є жінка людиною і чи є в неї душа, досі живі — вони існують навіть у кінці двадцятого століття.

В який момент обурення та сльози на морозі перетворюються на дію?

Спочатку були роздуми. Я почала більше читати про «жіноче питання» та його історію. В цей час також з’являлися перші центри гендерних досліджень, зокрема в Росії. Я спілкувалася з деякими з них, але мені щось не подобалося — сьогодні можу сказати, що не подобався їхній імперський погляд, «москвоцентризм», який, може, прямо не артикулювався, але неодмінно був. І я розуміла, що треба йти своїм шляхом.

Поволі я усвідомила, що для можливості впливати на процеси потрібно створити свою громадську організацію. Так я стала співзасновницею Феміністичної організації гуманітарної ініціативи. Дуже пишалася, що серед співзасновників є і жінки, і чоловіки.

Так ми почали працювати та брати участь у перших конференціях із гендерної проблематики як повноцінні учасники.

Наприклад? Де ви побували, з ким познайомилися?

Я брала участь у кількох конференціях, які проводили незалежні щойно створені організації «Інформаційно-консультативний жіночий центр» і «Мама 86». Знайомилася з колежанками. Переламним моментом стала участь у Четвертій конференції ООН зі становища жінок у Пекіні 1994 року — ту делегацію формувала Олена Суслова, вона й запросила мене. Нашій організації було всього 9 місяців, і це стало неймовірним досвідом.

Після Пекіну ми зрозуміли, що потрібний концептуальний документ, — так ми підготували текст стратегії поліпшення становища жінок. Не дивуйтеся, саме така термінологія в той час була у вжитку. На початку 1996 року ми провели всеукраїнський семінар спільно з фондом «Відродження», де усвідомили, що треба переходити від тез про «поліпшення становища жінок» до руху за рівні права та можливості жінок і чоловіків.

Ми говорили про необхідність відповідних законів, працювали з народними депутатами. Перший проєкт закону, який прийняли 2005 року, писали з другої половини 1990-х.

Саме ті дискусії заклали основу для важливих норм, які згодом були прийняті в Україні.

А навесні 1997 року організація «Мама 86» запросила мене взяти участь у конкурсі на вакантну посаду координатора організації «Ла Страда». В той час мій чоловік уже працював у Києві, я ж працювала в Харкові та шукала можливостей знайти роботу в столиці. Приїхала, виграла конкурс і почала працювати в команді з Ольгою Швед і Оксаною Горбуновою.

В 1990-ті роки бути феміністкою означало нести на собі відбиток скандальності. Як ви з цим жили? Випили свою чашу стереотипів?

Так, існував стереотип про «феміністку, лесбіянку, проститутку».

Але я не епатажна людина. Думаю, цим я руйнувала той стереотипний і умисно сконструйований образ феміністок. Мені близьким був і є погляд, що феміністками та феміністами є всі люди — і жінки, і чоловіки, — які борються за права жінок. Думаю, найкращі чоловіки мають підтримувати ідеї прав жінок, рівних прав і можливостей жінок і чоловіків. Там, де є раб і рабовласник, рабовласник не є вільним — він є віддзеркаленням раба.

Ще на початках роботи з гендерною проблематикою ми намагалися під усі ідеї закладати міцну теоретичну та нормативну основу. В той час, у 1992 році, був Комітет з питань охорони материнства та дитинства при Президенті, його очолювала Олена Кондракова. Він довго був єдиною структурою, де говорили про права жінок. Далі подібний відділ з’явився в уряді, там працювала Людмила Виноградова. Нині ці прізвища мало хто знає, але ті жінки намагалися включити в свою роботу тематику прав жінок. На той момент іще не йшлося про радикальні зміни, але з тими структурами можна було працювати.

До речі, аби протидіяти стереотипам про фемінізм, ми видали словник «Фемінологія» з термінами, де описували зміст півсотні видів фемінізму. Знайшли інформацію, переклали та виклали все, що нам здавалось важливим. Нині я би цей словник назвала інакше, та в ту мить ця робота була важливою, як і лекції, семінари, конференції. Ми розповідали, що фемінізм — це не страшно.

Досі чимало прогресивних жінок бояться визначати себе як феміністок. Мовляв, «я — нормальна».

Так, мовляв, я за права жінок, але не феміністка. Я борюся з домашнім насильством, але не займаюся темою гендерної рівності. Але на мікрорівні це лише продовжує дискримінацію жінок.

Якщо я правильно розумію, саме в 1990-ті Україна стояла на роздоріжжі, обираючи концепцію прав жінок, якою рухатиметься згодом?

Перехід відбувався не тільки в Україні, але і у всій Європі. Йшлося про перехід від концепції «поліпшення становища жінок» до концепції рівних прав і можливостей жінок і чоловіків. Згодом з’явилася також концепція гендерного мейнстрімінгу.

На початку 2000-х в Україні ще говорили про поліпшення становища жінок, хоча вже у 2001 році в нормативно-правових документах Кабміну з’явився термін «гендерна рівність».

Це допомагало виокремити та означити певне явище, аби потім із ним працювати. Попередня концепція дозволяла окремо говорити саме про ситуацію жінок. Так, більше уваги в той час приділяли темі материнства та охорони праці, але згодом усе змінилося.

Думаю, сьогодні ми недооцінюємо роль конференції ООН у Пекіні, про яку я згадувала. Саме вона стала поворотною, ключем до зміни ситуації в усьому світі. Закладені тоді концептуальні підходи були суперсучасними, вони актуальні досі.

Наприклад? Який топ-3 засад із тієї конференції ви би назвали?

По-перше, теза про те, що насильство проти жінок, домашнє насильство не є приватною справою, натомість є порушенням прав людини. Це продовжило тези Декларації ООН 1993 року про викорінення насильства проти жінок.

По-друге, було чітко сформульовано, що мають існувати національні механізми, державні структури, що забезпечують гендерну рівність. Саме так почали розвиватися нові відділи, міністерства. Не варто думати, що це лише якісь бюрократичні вимоги. Аби з’являлись нові закони, хтось має їх написати, а потім впроваджувати їх та стежити за дотриманням.

По-третє, теза про множинність дискримінації. Жінки можуть бути дискриміновані і як жінки, і за іншими ознаками. Гендерна дискримінація може йти в парі з дискримінацією за віком, расою, віросповіданням… Саме тому сьогодні в гендерному контексті говорять, зокрема, про екологію, про становище сільських жінок.

Це вплинуло на Україну?

Так. І на інші країни. Всі були натхненні можливістю почати працювати над новим законодавством, що забезпечувало б рівні права та можливості. Так, тривав пошук оптимальної форми, це зайняло певний час. Тепер усе виглядає дуже просто і зрозуміло, але насправді в Україні весь процес зайняв десять років — саме 2005 року прийняли закон «Про забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків».

Також Пекінська конференція передбачала, що структури забезпечення гендерної рівності мають бути на максимально високому державному рівні. У кожній країні цей рівень відрізняється, бо у всіх різні структури управління. Десь цю роль несе прем’єр-міністр, десь президент або парламент.

В Україні тільки 2017 року національний механізм підняли на цей рівень — поклали функцію координації гендерної політики на Віцепрем’єр-міністра з питань європейської та євроатлантичної інтеграції та створили посаду Урядової уповноваженої з питань гендерної політики. Гендерний мейнстрімінг став принципом формування політики, тобто ми говоримо про гендерний компонент у всіх сферах державного управління та на всіх рівнях.

Повернімося до «Ла Стради», де ви були регіональною координаторкою. Що ви робили 1997 року?

Організація виникла 1995 року, коли голландські та польські організації почали працювати з протидією торгівлі людьми. 1997 року діяльність розширили на інші країни, де проблема була не просто актуальною, а гострою, — Україну, Болгарію, Чехію.

Спочатку було важливо візуалізувати цю тему, розповісти про неї громадянам. Потім ми відкрили гарячу лінію. Ніколи не забуду, як ми після пресконференції сиділи та чекали на перший дзвінок. Також ми навчали соціальних працівників та педагогів, аби вони знали про те, що така проблема існує, вміли протидіяти їй.

Паралельно ми працювали із законодавством, зі змінами в тодішньому кримінальному кодексі. По тому — навчали правоохоронців. Траплялися і курйози. Якось я прийшла на зустріч з одним із керівників тодішнього МВС, він дуже зверхньо до мене поставився. «Дєточкою» не називав, але був близький до цього. Радив не лізти куди не треба, а далі займатись історією культури. 

Тоді ж трапилася ще одна важлива в моєму житті подія — конференція «Vital Voices of Women in Democracy». Її організаторкою була Гілларі Клінтон спільно з тодішньою посолкою США в Австрії пані Свані Хант і Мілан Вервеєр, колегою Гілларі Клінтон. Там ми з ними познайомилися. Виступили, розповіли про українок і протидію торгівлі людьми. Ця тема дуже зачепила пані Клінтон, котра наприкінці 1997 року відвідала Україну. Згодом усе це спонукало США розробити закон про протидію торгівлі людьми. Також США почали фінансувати діяльність з протидії торгівлі людьми в Україні та інших країнах. До всього цього спонукала та сама конференція у Відні.

У грудні 2022 року я разом з українськими колежанками та графинею Вессекською Софі отримала відзнаку від Гілларі Клінтон за просування прав жінок. Ми зустрілися та згадували 1997 рік, говорили про те, як важливо, щоб лідери думок підтримували та візуалізовували тему прав жінок. Тоді, в 90-ті, важливим було те, що тодішня перша леді США говорить про права жінок, — можливо, вона не говорила нічого нового для фахівчинь і активісток, але це допомагало привертати глобальну увагу політиків і широкого загалу до теми.

Тут можемо поговорити про нашу боротьбу за ратифікацію Стамбульської конвенції. Часто можна натрапити на тези, що Україну до ратифікації підштовхнув тільки статус країни-кандидатки на вступ до ЄС. Це ніби перекреслює всі роки боротьби громадського сектору за це. Яка ваша оцінка?

Все почалося 2010 року, ще до підписання Конвенції Україною. Та почну з кінця.

Наскільки вимоги ЄС були важливими та вирішальними? Так, вони були важливими. Та вони би не спрацювали, якби раніше не було проведено всієї роботи.

Особливо активна фаза — 2020 і 2021 роки. Тоді вже було готове все — заява про те, що ратифікація не суперечить Конституції та не вимагає змін до закону про шлюб. Дуже сильне депутатське лобі, куди входили депутати, що мали реальний вплив. Сильна позиція уряду, котрий також був за ратифікацію Стамбульської конвенції. Готовність Президента. Також рішуча позиція суспільства була надзвичайно важливою. Власне голосування за ратифікацію — це лише верхівка айсберга.

Але 2016 року парламент просто не проголосував за ратифікацію. Відтоді минуло шість років. Що змінилося?

Після підписання Стамбульської конвенції Україною в 2011 році ще не було вкинуто негативних меседжів із російського боку, тому жодних претензій до тексту документа не було. Від моменту підписання всі почали готуватися до змін законодавства, зібрали робочу групу.

Аж ось обрали Януковича. Майже одразу виникають фінансовані Росією антигендерні рухи — вони виступали проти ювенальної юстиції, «гей-пропаганди» й феміністичних рухів.

Про Стамбулку вони ще не говорили. Робоча група з напрацювання нового законодавства продовжувала роботу, все рухалося так, як мало.

Та перед Майданом і під час Майдану антигендерні рухи ніби зникають. Це чітко вказує на те, що вся антигендерна агітація — російський проєкт. Вони просто переключились на іншу тему. І ось вони знову випливають на початку 2015 року — з чіткими тезами проти Стамбульської конвенції.

2016 року Президент Порошенко був за ратифікацію Стамбульської конвенції — він чітко про це сказав у виступі на Українському жіночому конгресі. Проте 2016 року ратифікаційний закон не прийняли, Конвенцію не ратифікували, тому що більшість у парламенті прорахувалася. А в 2017 році його вже й не виносили на голосування. 

Під час зустрічей у парламенті ми просили порахувати голоси до того, як виносити законопроєкт у зал, але від нас відмахувалися. Депутати були впевнені, що мають голоси. Та ця самовпевненість зіграла злий жарт. У результаті для ратифікації 2016 року не вистачило менше десятка голосів.

Далі російські наративи продовжилися — в медіа та публічні виступи політиків вкидали меседжі про «руйнування традиції» та «втручання у внутрішні справи», а також «самодостатність національного законодавства». На це багато хто купився.

Але в цьому також був позитив, бо у всіх «відкрилися карти», тобто ми зрозуміли, хто на яких позиціях. Це дуже допомогло в адвокації та конкретній роботі з депутатським корпусом.

І рух до ратифікації Конвенції не перервався навіть зі зміною влади — президента, уряду, складу парламенту.

Хто виявився найбільш дієвою силою?

Це той випадок, коли все спрацювало. Це як колосок — тут кожне окреме зернятко важливе. Процес завершився результатом.

Розкажіть про досвід переходу з громадського сектору у владу. Як ви проживали цю зміну?

У мене було три походи у владу. Спершу я працювала як радниця міністра МВС із прав людини та гендерних питань. Була народною депутаткою. Тепер я Урядова уповноважена.

Це дуже різні досвіди. У громадському секторі чимало питань вирішується неформально. Тут натомість формальності є важливими. Та з електронним документообігом усе стало простішим, бо більше не треба оббивати пороги кабінетів або чекати, поки лист дійде поштою. Певні принципи організованості однаково важливі і для державного,  і для  громадського секторів для ефективної роботи.

Думаю, взаємодія влади та громадського сектору необхідна, саме така спільна робота приносить найбільші успіхи. Нам потрібно об’єднувати ресурси та вміння.

Місія The Ukrainians — уможливлення позитивних соціальних змін в Україні
Долучайтеся до Спільноти, підтримуйте якісну українськомовну журналістику та приєднуйтеся до змін!
Приєднатися
Наші головні тексти тижня у красивій розсилці. Щовихідних у ваших емейл-скриньках.

Майже готово

Вкажіть ще, будь ласка, своє ім’я та емейл.

Дякуємо і до зв’язку незабаром!