Ти солдат

Письменник — про необхідність бути прикладом для наслідування

6 Вересня 2023

Завжди вважав фетишизацію війни безглуздим явищем, дещо нездоровим і певною мірою штучним. І завжди був проти внесення у цивільне життя армійських елементів. Не носив форму на гражданці, не дефілював у ній на презентаціях, не ходив на ефіри, не відвідував паради й зустрічі ветеранів. Там, де можна не носити форму, краще її не носити. Хіба дуже хочеться на когось справити враження і ще раз підкреслити свою значимість для українського сьогодення. На мені — форма. Я — солдат. А ти хто такий?

Але було це до лютого 2022-го. Багато змінилося відтоді.

Однією з моїх найбільших нинішніх мрій є бажання викинути якнайдалі три столітрові баули з військовим одягом і спорядженням, аби не лише звільнити місце у шафі, але й очиститися від чогось штучно нарощеного всередині себе.

Десь там, де ця мілітарізована сутність із дванадцятьма головами сидить і поїдає мене, душить ізсередини, нашіптуючи: ти солдат, чоловіче, хочеш цього чи ні, і належиш ти нам, нашій системі, нашій правді, нашій сім’ї, нашій місії. І ця система мусить існувати заради нашого ж виживання, виживання нас як етносу. І складається ця система з усіх нас, тих, хто носить форму або тримає її глибоко в шафі.

Я вже багато і де тільки не говорив, що не люблю зброю, не люблю армійщину, і ще взимку 2022-го, незадовго до широкомасштабного вторгнення, неодноразово писав, що найменше я хочу повертатися до війська. Я дуже багато змінив у власному житті для того, аби не мати начальника, командира чи людину, від чийого настрою залежатиме і мій. Я робив усе, щоб уникнути скупчення людей в моєму особистому просторі, щоб мінімізувати соціальні зв’язки, суспільні вузли та дружні обов’язки.

Але ж нав’язана самому собі соціальна відповідальність, незмінна і неподільна соціальна повинність і — чого вже там — необхідність бути прикладом для наслідування не залишили мені шансу пересидіти цю війну, втекти за кордон, сховатися всередину себе.

І от ти в системі, пане письменнику, відтепер житимеш з людьми, слухатимешся не завжди розумних командирів і носитимеш форму — тепер ти в образі військового, це твій безстроковий Хелловін. Цукерки або смерть!

У нашому випадку — Свобода або смерть.

Скільки ж вас, які, опинившись у системі, такій потрібній саме в цей час, не дочекалися перемоги?

Скільки вас, які так прагнули любити, жити, творити, пити, курити, плести макраме, пливти наввипередки до он тих буїв, кохатися, мріяти, перемагати, — не дочекалися перемоги?

Чи дочекаємося її ми? І що з тим усім робити? І як усе це в собі тримати, як любити після всього цього? Як мріяти, жити, творити?

Система поглинає, система просить нових рекрутів, і має на це право. І всі вони — ті, хто думають, що проскочить, що пронесе, відсидиться, втече, сховається, що крапельки цього свинцевого дощу не зачеплять, що інші відвоюють і відстраждають за них, — розраховують… на що?

Ні, не проскочать і не пронесе.

А скільки я чув від тих, із ким опинився поруч в армії, що вони проклинають той день, коли прийшли до центрів комплектації, однак разом з тим вони кажуть: а якби не прийшов, то проклинав би себе. І не пробачив би. І все одно прийшов би.

Я не люблю армійську систему. Як і будь-яка державна, вона неповоротка, статична, незсувна. Скільки офіцерів у тилових частинах тільки й чекають, коли нарешті ті, хто воюють, переможуть, зрештою запанують мир, злагода, любов і смирення, а армійські тили знову перетворяться на замулену заводь зі сталими правилами, чіткою субординацією і лакейською вертикаллю.

Я знаю, що так і буде. Прагну цього найбільше.

Прагну і хочу, щоб армія в нашій країні існувала лише як тилове скупчення запопадливих кар’єристів епохи розвиненого кучмізму. Щоб містами не дефілювали вояки у формі, вулицями не ходили молоді хлопці на протезах, щоб пенсіонерки з умовних Кагарлика чи Фастова не відрізняли М147 від М777, щоб ветерани, які пишуть, не чубилися з письменниками, а письменники — не відчували якогось прикрого підсмоктування, що тепер вони ніби як і права не мають писати не про війну, а про війну — тим паче…

Бо все це означало б, що немає ніякої війни, що вона залишилася в телевізорі 90-х, застрягнувши у густо нафарбованих губах дикторки вечірніх новин, яка розповідає про військові конфлікти у країнах, де живуть смагляві й босоногі люди.

Ми не імітуємо чиюсь мілітаристську модель, нам не потрібно ставати нащадками діадохів, примірюючи на себе розтоптані черевики умовного Ізраїлю чи Швейцарії, не потрібні історичні паралелі із Сирією, Ічкерією чи Боснією. Ми самі створюємо історичну платформу. 

Це ми будемо для когось «другою Україною», це нами захоплюватимуться, це ми станемо прикладом, історичною віхою, моделлю, наочною ілюстрацією воєнного дива.

Але трохи згодом. У перспективі років. Десь там. Десь тоді. Коли згине болотне зло, а ми, ті, хто залишаться на цих землях, опинимось у такому собі чистилищі між війною і завершеною роботою з відновлення нашого світу.

Нас так мало, і попереду чекає багато важкої роботи. Багато любові на нас теж чекає, але роботи більше. Більше, ніж коли-небудь.

І ця робота буде скерована на відновлення всього. І того, що за межами наших будинків і сімей, і того, що розвалилося в наших будинках і сім’ях. І того, що розвалилося всередині нас самих; це теж потребує відновлення. Та хіба можливо все це, коли такими живучими є ці підленькі думки, буцімто пронесе, буцімто інші закриють своїми тілами, буцімто мобілізаційний фонд невичерпний, буцім не всіх іще вигребли із сіл, а ми, чисті і розумні, з тонкими струнами душі — не для війни, не для системи — ох, яка ж вона неповоротка і бюрократична, яка ж вона несучасна…

Не буде вас — не буде що відбудовувати. У зоні ризику якраз ви, і не всі втечуть за кордон, і не всіх прихистять резиденції та культурні інституції. І якщо бурят Васілій або башкир Гульдар ступлять на ці землі, вони почнуть саме з вас — вас вони й поведуть у підвали першими… за мову, за тонкострунність, за мутний ліберальний погляд і за оту статтю, яку ви необачно запропонували «Медузі» ще 2019 року.

Чи аж так я хочу нести службу у структурі, де мушу підкорятися іншим і грати за чужими правилами, яких сам не вигадував і до яких маю не так багато терпимості? Ні, не аж так. Але в лютому 2022 року піти на війну було набагато легше, ніж тікати від неї. В армії принаймні озброюють. В армії вчать захищати себе. В армії вчать інших захищати тебе. 

Примарна і досить хитка віра у швидке закінчення війни закінчиться закінченням усіх нас. 

Згоден, ця система, що так потребує кожного з нас заради нашого ж порятунку, не досконала, вона не дає ні гарантій, ані певності у будь-чому. Ідучи до війська, може здатися, що це шлях у нікуди — в темний тунель, де немає життя, любові, віри, а, найстрашніше, немає світла в кінці, ніби й не тунель це, а лабіринт, шляхи якого ведуть до Мінотавра. Але ні, в армії все це є, і навіть більше. Та й Мінотавра можна завалити з кулака. І вдома бажано мати сяку-таку Аріадну, що невтомно чекатиме попри все.

Війна не закінчилася. Але вона закінчиться. І містом ходитимуть люди у формі, і суспільство розділиться на тих, хто був, і тих, хто не був. На тих, хто загинув, і тих, хто вижив. І всім буде гірко, і всім буде важко. Але не всім буде соромно.

Чи буде соромно мені? Що був, але недостатньо. Що міг, але не зробив. Що не загинув та повернувся. Не знаю. 

І я вже напевно не зневажатиму фетишизацію війни, тієї, що вже закінчилися, тієї переможної, тієї такої страшної… І таки завезу все те армійське барахло далеко-далеко, або й взагалі викину, бо віритиму, що війни більше ніколи не буде. Бо я не з тих, хто вірить, що ця війна на довгі роки.

Але й не з тих, хто вірить, що на рік. 

Артем Чех, письменник, молодший сержант ЗСУ, у 2015-2016 роках добровільно став на захист України, від початку повномасштабної війни знов у лавах ЗСУ.

Цей текст створений завдяки системній читацькій підтримці. Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians і допомагайте нам публікувати ще більше важливих і цікавих історій.

Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — [email protected].

Погляди, висловнені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції. 

Головне зображення Вадим Блонський.

Текст

Запросіть друга до Спільноти

Вкажіть, будь ласка, контактні дані людини, яку хочете запросити

Придбайте для друга подарунок від TUM

Вкажіть, будь ласка, контактні дані цієї людини, щоби ми надіслали їй посилку

Майже готово

Вкажіть ще, будь ласка, своє ім’я та емейл.

Дякуємо і до зв’язку незабаром!

Дякуємо за покупку!

Ваша підтримка буде активована впродовж 10 хвилин. До зв’язку незабаром. Повернутись до статті

Вхід в кабінет

Відновлення пароля

Оберіть рівень підтримки