Віктор Досенко: «Проблема, якою ми переймаємося, ― прискорене старіння в людей з ПТСР»

Віктор Досенко ― один з найвідоміших українських учених. Він генетик і патофізіолог ― а отже, вивчає системні «збої» в організмі на генетичному, молекулярному та клітинному рівнях. Останні кілька років він досліджує, зокрема, ПТСР, його зв’язок із прискореним старінням та змінами на генетичному рівні. Зараз учений впроваджує в українських силах оборони британську систему виявлення ПТСР. Досенко ― один із тих, хто започаткував популяризацію науки в Україні через публічні лекції та дні відкритих дверей у наукових інститутах. 

За званнями Віктор Досенко ― доктор медичних наук, професор, викладач, завідувач відділу загальної та молекулярної патофізіології Інституту фізіології ім. О. О. Богомольця НАН України, керівник відділу розвитку та інновацій Медичної лабораторії CSD LAB. Увесь цей серйозний перелік можна, однак, звести до «професійного гедонізму» ― так Досенко сам називає свою працю. Він любить науку ― і закохувати в неї. 

Робить він це в нелегких умовах. Хоча каже, що брак фінансування, інертність державних наукових установ і ригідність керівництва його бадьорять. Тож класична наука в роботі Віктора Досенка переплітається з громадським активізмом і розвитком приватного сектору. В інтерв’ю він розповідає про зв’язок ПТСР і прискореного старіння, виявлення розладу, природу щастя під час катастроф, можливість «генетичної ненависті» до росіян і труднощі, які треба долати українським науковцям для якісної роботи.

§§§

[Це інтерв’ю створене завдяки підтримці Спільноти The Ukrainians — людей, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Приєднуйтеся!]

§§§

У вашому кабінеті поміж наукових речей ще й дві гітари. Ви походите з музично-мистецької родини. Як у ваших інтересах з’явилась наука? 

Попереднє покоління було науковим. Дідусь Віктор Іванович ― доктор медичних наук, бабуся Ганна Гнатівна ― кандидатка медичних наук і доцентка медичного університету. Мама теж кандидатка, але музикознавства. Звернення до критичного мислення й точних слів у мене сформувалося під її впливом ― коли в мене виринало питання, що означає якесь слово, то мама, хоч знала його, все одно йшла до словника або доручала мені шукати значення або етимологію. Мені це подобалося. Мама мені продемонструвала, що в книжках є точна глибока інформація. Потім я тим хизувався перед однолітками. Хоча вчився так собі. 

Моя тітка теж займалася наукою ― пам’ятаю скельця, мікроскопи, купу книжок. Тобто нічого випадкового у моєму науковому виборі не було. А медична сфера ― через те, що я був хворобливим хлопчиком і часто бачив лікарів. Це, як правило, профорієнтує дитину ― рівень здоров’я студентів медичного інституту в середньому нижчий, ніж в інших навчальних закладах. Тобто люди йдуть у професію вирішувати передусім власні проблеми і через повагу до тих, хто їм допомагав. Ми всі ― маленькі мавпочки, які роблять імпринтинг, тобто повторюємо поведінку тих, хто нам подобається і допомагає. 

З музикою інша історія. Мама і тато так фантастично грали й імпровізували, що це мене демотивувало. Я зрозумів, що краще не зможу. Фортепіано зовсім не пішло, але потім я лишився з гітарою ― для себе. 

З цього року ви ― керівник відділу розвитку та інновацій Медичної лабораторії CSD LAB. Це приватна структура, яка займається діагностикою на різних рівнях, медичними та науковими дослідженнями. І також ви й далі працюєте в Інституті фізіології імені Богомольця. Чим в Україні відрізняються приватна та державна наука?

Я дуже задоволений цією співпрацею і радію, що бізнес дедалі активніше заявляє про себе як про наукового гравця. Підприємці не беруть грошей від держави і налаштовані на прибуток за рахунок послуг. Новизна й інновації ― це найдорожчий товар. Український бізнес вийшов на рівень, коли може дозволити собі вчених і науку, яка не обов’язково принесе результат, ― це завжди певний ризик. Але вся команда зацікавлена, всі тобі допомагають. Що більше приватного буде в науці, то краще ― держава повинна просто виділяти гроші на послуги.

Бо в державній науці весь час «лупаєш цю скалу» ― збираєш команду, а керівництво ставить стіну з «не можна» та «не вийде». Державні структури давно не зацікавлені в результаті, вони були й залишаються радянськими. У Радянському Союзі науку будували фанатики-візіонери, яким вдавалося зробити диво. Наприклад, зняти електричні потенціали з поодинокої клітини, як Платонові Костюку (Платон Ко