Одна з найпомітніших змін, що сталась з українським суспільством завдяки креативним індустріям — ми залучаємо партнерів не через жалість, а через креатив та співтворення змін і впливу.
У розмові з The Ukrainians Тетяна Фіщук розповідає про те, як працюють «фундації третьої хвилі» і чому нам всім — навіть під час війни — потрібні креативні рішення.
§§§
[Цей матеріал створено у партнерстві з Projector Foundation]
§§§
Яке місце та які функції креативних індустрій під час війни? Як загалом війна вплинула на креативну сферу?
Креативні індустрії в Україні з’явились не так давно. Визначення поняття «креативні індустрії» в законодавстві України було закріплене лише у 2018 році. І хоча за час пандемії та війни їхній розвиток пригальмував — за статистикою, креативні індустрії найактивніше розвивались із 2017-го до 2020 року, — зараз ця сфера бере на себе функцію креативної дипломатії і допомагає говорити про Україну через візуальне мистецтво, музику, видавничу справу, дизайн та моду тощо.
Під час війни дизайн-спільнота проявила себе по-різному: хтось долучився до Збройних сил України, хтось пішов в активне волонтерство. Разом з тим, українські дизайнери, ілюстратори та митці генерували потоки візуальних рефлексій про війну. Так з’явився другий номер журналу Telegraf під назвою «Креатив у війні», в якому ми розповідаємо про візуальне втілення воєнного часу, про змінену реальність, в якій креатив — це зброя проти агресора, а кожна графічна робота — не лише символ, а й інструмент опору. Цей номер мав шалений попит серед українців — ми двічі додруковували тираж.
Водночас я спостерігаю, як зростає інтерес до української книги, до музики, кіно, моди. Культурний та креативний продукт посилюють процес українізації, бо нам цікаво переживати естетичний та інтелектуальний досвід.
На початку повномасштабної війни ми потрапили до європейського інформаційного простору, тож тепер треба втриматись у ньому. Ми маємо показати своїм контентом, що ми — конкурентоспроможні.
Зараз завдання Projector та Projector Foundation — повертати українські креативні індустрії у європейське поле. Аби київські чи львівські дизайн-аґенції могли спокійно конкурувати з берлінськими чи амстердамськими, і передусім — якісним продуктом.
Ми хотіли б конектити європейську спільноту креаторів з українською — робити спільні проєкти, обмінюватися досвідом, створювати великі події, тим самим підсилювати роль креативних індустрій в економіці. Наш референс — це Велика Британія, де у креативному секторі працюють 1,2 мільйона компаній. Якщо ж говорити про кількість залучених людей, то там цифра сягає показника у 8,7 мільйона. Відповідно, це дає 4,4% ВВП країни. Це гарний приклад того, що ВВП може формувати не лише металургія чи ІТ.
Як сьогодні інтеґруються бізнес-процеси у неприбуткових організаціях на кшталт Projector Foundation?
Тут варто почати з передісторії і розповісти, як усе починалось, чому відбувалась інтеґрація та як із цього вийшов вдалий метч.
У лютому-березні 2022 року, коли ми розібрались, як будемо працювати, ми хотіли відновити навчання, однак побоювались, що умовний курс з UI/UX-дизайну нікому не буде потрібен у такий час. Але тоді ж, навесні, ми отримали багато повідомлень від людей, які хотіли купити курс і вчитися. Для нас це стало показником довіри і того, що навчання потрібне навіть у часі війни. Ми вирішили, що хочемо залишитись на освітньому полі і впливати на відбудову України через освіту.
Як це можна було зробити? Дати освіту тим, хто не міг її собі дозволити фінансово. З цього почалась робота Projector Foundation.
Перша хвиля — дівчата і жінки, які евакуйовувалися. У березні-квітні минулого року кількість переселенців сягала 6,5 мільйона, переважно це були жінки з дітьми. Ми розуміли, що більшість з них залишились без роботи. Тому ця категорія була найвразливішою. Також ми слідкуємо за ІТ-ринком і бачимо, що там все ще є ґендерний дисбаланс. Тому ми хотіли б збільшити кількість жінок у ІТ-професіях.
Ми планували навчити 5 тисяч жінок. За планом, на це було потрібно два-три роки. Коли ми оголосили перший open-call, то отримали 40 тисяч заявок. Ми дуже влучно «поцілили» в потребу.
Для жінок це навчання було містком до економічної свободи, а для когось — просто ґрунтом під ногами.
Однак не всі 40 тисяч заявок були валідними, адже, наприклад, не всі могли виділити на навчання достатньо часу. Відповідно, із цих 40 тисяч заявок ми сформували шорт-лист — близько 10 тисяч. Хоча, якщо звернути увагу на наші попередні оцінки, це зовсім не короткий список.
Опісля ми почали процес фандрейзингу. Багато донорів та корпоративних брендів казали нам, що це не на часі. Але ми все одно лупали сю скалу: почали спілкуватись із великими інституційними донорами та міжнародними брендами, які хотіли б допомагати Україні не зброєю, а освітою чи підтримкою жінок. Це виявилося складно, бо у пріоритеті була зброя та гуманітарна допомога, — і це правильно. Ми шукали донорів, партнерів, які, окрім підтримки ЗСУ, мали простір для підтримки Україні ще й через інтелектуальний капітал.
Projector Foundation створили як стартап. У нашій команді була лише одна людина, яка мала досвід роботи у громадській організації. Решта — люди з підприємницькими, корпоративними та стартаперськими навичками. Ми не мали класичного досвіду управління у громадському секторі, та ми були швидкі, сміливі й динамічні. У нас був дуже хороший продукт від Projector, була експертиза і вибудувані процеси. Ми працювали як стартап із підприємницьким мисленням, але за законами ґрантів та громадської організації.
Це спрацювало: за півтора року ми нафандрейзили понад 800 тисяч євро. Також нещодавно ми підписали величезний контракт із Єврокомісією на 550 тисяч євро для навчання ще 1000 дівчат. Це великий поступ, адже нам вдалося довести, що освіта є частиною перемоги та відновлення України.
Для чого великі проєкти створюють власні фундації?
На прикладі Projector: ми створили фундацію, бо давно думали, як допомогти дівчатам і жінкам, які не можуть навчатись у нас. Ми хотіли, аби дівчат в ІТ було більше. Тим паче після того, як побачили величезний запит у 40 тисяч заявок. Питання радше не в тому, чому створюються фундації, а як. Це залежить від засновників компаній, бо такі ідеї народжуються з персональної мотивації та бажання робити великі зміни.
Фундації та подібні ініціативи — це про вплив і бажання робити зміни, за умови, що компанія не може дозволити собі корпоративного фонду. Тому створюється форма громадської організації, яка дозволяє шукати фінансування або робити колаборації та проєкти, що дають змогу об’єднувати довкола себе проґресивні компанії або особистостей, які хочуть бути дотичними до цих змін.
Ми називаємо себе «фундацією третьої хвилі». В Україні ми такі не перші, але ми придумали цьому руху назву.
Я помічаю тренд на фундації третьої хвилі. Їх вирізняє особливий професійний вайб. Подібним чином працюють «Повернись живим», Фонд Притули, «Освіторія», SavED тощо. Те, що з’являються фонди, які комунікують допомогу креативно, сміливо, із залученням стендапу, брендів та інфлюенсерів, — це, гадаю, і є новим трендом, який виник у часі війни. Це не лише про креативні індустрії, а й про роль громадського сектора — як він зміг залучити партнерів не через жалість, а через креатив та співтворення змін і впливу.
У Projector, серед інших програм, є багато IT-спеціальностей, одначе у цьому секторі вже тіснувато. Яким є ризик того, що випускники ваших програм не знайдуть роботу на перегрітому ринку ІТ?
Ринок ІТ зараз справді дуже насичений. Ми спілкувались із багатьма компаніями — і більшість казали, що зараз не готові брати джунів. Однак це не означає, що вони не братимуть їх пізніше, коли ситуація стабілізується. Це також не означає, що дівчата і хлопці мають зупинятись у спробах працевлаштуватися. Середній термін пошуку роботи у креативній чи ІТ-сфері у Європі займає від 7-ми до 9 місяців. Це норма.
Важливо зрозуміти, що все залежить від людини, її мотивації та наполегливості. У нас був партнерський проєкт, в якому Visa підтримала дві навчальні групи для 50 дівчат. Після цього вони взяли трьох на стажування, дві з них влаштувались на роботу у глобальних офісах Visa. Тобто робота є, тільки конкуренція зараз більша. Подібну ситуацію ми спостерігали при пандемії. Але все вирівняється. Просто слід бути готовим до фази, коли клієнти почнуть повертатись до нас з Європи чи Штатів.
Які підсумки та висновки можна зробити станом на сьогодні щодо ваших освітніх програм для жінок: чого вдалося досягти?
Якщо мовою цифр, то це 1900+ дівчат за півтора року. Це 10 навчальних курсів, понад 1, 3 млн євро, залучених на це навчання. Це робота з Google, Meta, Microsoft та іншими світовими брендами. Це також колаборації з українськими брендами, з якими ми робили благодійні кампанії і фандрейзили кошти. Це різні інтелектуальні події в Projector, менторська платформа, кошти з яких ішли на благодійність.
Мені видається, що ми вийшли на етап, коли вміємо шукати фінансування, є якісний продукт, ми впевнені у якості навчання і знаємо, що наші курси закінчують більш як 70% дівчат (що є великим показником на курсах в цілому, тим паче — на безоплатних). Показник задоволення від навчання становить 85,7. Ми розуміємо, що 1900+ випускниць — це не лише про цифру, а й часто про їхні долі. Для когось навчання стало новим етапом карʼєри, новим досвідом, для когось — опорою у складні часи, інколи терапевтичною діяльністю під час травматичних подій.
Функціонування війська неможливе без військової освіти. З початком повномасштабної війни очікувано зріс попит на опанування, наприклад, уміння керувати дронами чи роботи з OSINT-аналітикою. Чи ви плануєте вводити у свої освітні проєкти tech-курси такого формату? Адже такі навички є затребуваними, а подібні курси можна наґуґлити.
Наразі ні. Зараз ми зосередились на менторській платформі для ветеранів.
Також є запит на підприємництво, тож ми думаємо над створенням такого курсу. Гадаю, ми хотіли б насамперед попрацювати з продуктами, в яких певні, де маємо експертність, де є напрацьовані методології. Після війни ми зустрінемо 1,5 мільйона ветеранів і 5 мільйонів людей, які є їхніми рідними. Так, не всі з них підуть у підприємництво, креатив чи технічну сферу, але нам цікаво знайти тих, хто захоче працювати у creative&tech. У нас є точкові запити, тому ми хотіли б зробити дослідження щодо освітніх потреб серед військових та ветеранів, щоб побачити загальний запит. Ринок освіти в Україні доволі широкий: хтось заповнює потребу у мілітарних спеціальностях, хтось — у технологічних та креативних. Ми поки що зосереджуємось на тому, що знаємо і вміємо, а далі — побачимо. Якщо буде запит, будемо думати над курсом.
Наше завдання — формувати креативне підприємницьке інноваційне суспільство з новим світоглядом. Ми хотіли б очолити цю нішу.
Ветерани та їхні родини як цільова аудиторія — новий сеґмент для України, суспільства та освітнього сектора. Це дуже чутлива аудиторія. Зараз ми досліджуємо їхні запити, намагаємось зрозуміти, чого б вони хотіли, коли повернуться з війни.
Ми довго досліджували шлях воїна і прагнули зрозуміти, в який з етапів інтеґрувати освіту. Військові сказали, що хотіли б навчатися, але не зараз. Вони не готові сфокусуватись на освіті, бо зараз слід воювати. Багато бійців та бійчинь також казали, що поки що у них немає нагоди навчатись, але було б круто, якби ми допомогли пройти навчання їхнім рідним. Тобто є відтермінований запит на освіту серед військових, а запит на освітню підтримку їхніх родин актуальний вже.
Ще один запит ми побачили, коли військові казали, що не знають, чим хочуть займатись, коли повернуться з війни: піти в підприємництво, відкрити піцерію, шиномонтаж чи заснувати IT-стартап. Ми почали працювати в цій царині, формуючи продукт на перетині психології, коучингу та освіти. Ми хотіли б створити менторську платформу для ветеранів, де працювали би коучі, HR-спеціалісти та психологи. Ми могли би надавати ветеранові пакет консультацій, який допоможе зрозуміти, ким він хоче бути опісля, як він зможе застосовувати набуті за час війни навички — лідерство, делегування, роботу в кризових та стресових умовах, відповідальність, швидке ухвалення рішень тощо, а також як адаптувати ці навички у нову соціальну роль. Плануємо почати з консультацій для 1000 ветеранів. І на це вже є запит.
Якою буде креативна освіта в Україні надалі?
Згідно з опитуваннями українців, які вимушено виїхали за кордон, освіта для дітей — друга причина, що впливає на рішення повернутись додому, після безпекового питання. Переосмислення освіти потребують усі ланки — від садочків до закладів вищої освіти (як це було з НУШ). Projector бачить концепцію освіти як вільної освіти — вона має бути орієнтованою на потреби та бажання студента, людиноцентричною, діджиталізованою, актуальною відповідно до ринкової економіки. Це має бути освіта, яка дає практичні навички та поєднує хард і софт скіли.
Ці принципи стосуються не тільки освіти для креативного сектора. Навчання в цілому має бути креативним.
Щодо креативної освіти, ми хотіли б додати до неї підприємницьку складову. Саме тому плануємо запускати курс «Мій перший креативний бізнес». Це для аудиторії, яка має креативну ідею або пілот чи стартап, що не старший за два роки. Ми маємо намір допомагати їм започаткувати бізнес, розвивати його, виводити на експорт, юридично оформлювати, організовувати фінансові та менеджмент-процеси. Наше завдання — аби креативних підприємців в Україні було більше.
Дотепер у частини нашого суспільства існує уявлення, буцімто український продукт — це щось неякісне. Як змінити такий підхід?
Добра новина полягає у тому, що цей підхід поступово змінюється. Я працювала з проєктом «Всі. Свої» і можу сказати, що ще сім років тому, гуляючи Хрещатиком, не бачила жодної людини, яка мала українське пальто, наплічник чи взуття. У наших холодильниках не було крафтових українських продуктів, а українські меблі чи декор в оселях були радше винятком, ніж нормою. Сьогодні купувати та носити українське стало нормою, вибором свідомої людини. Для цього потрібно було розвинути ринкову інфраструктуру: надати можливість товару бути представленим на маркетах, у магазинах, у pop-up форматах. А також виконати величезну просвітницьку роботу.
Близько двох років моєї роботи пішло на комунікації з медіа та на персональне спілкування з журналістами і редакторами: мовляв, ось українська мода, вона виглядає так, ось український продукт, він такий, а ось 40 тисяч людей прийшло на маркет українських пальт. Вони хочуть купувати цей продукт, отже, він потрібен.
Ми переробили гору комунікаційної та просвітницької роботи — і побачили результат. Зʼявилась нова хвиля підприємців, котрі прийшли на заміну олігархічним бізнесам і великим корпораціям, які раніше були в центрі уваги бізнесових видань. Це нова генерація українських підприємців, які формують сектор малого та середнього бізнесу України.
Після хвилі знайомства ми перейшли у фазу якісного продукту. Сьогодні я спостерігаю за українськими брендами одягу, і мене тішить, що навіть ті, хто працювали лише у базовому чи спортивному стилі, зараз додають елементи української глибини й інтегрують «український код» у речі. Або створюють колекції, присвячені українським митцям чи письменникам. Це самовираження власників бізнесу і їхнє бажання через продукт формувати українську ідентичність.
Яким буде підприємництво в Україні після перемоги?
Єдиний шлях підприємництва і стартап-культури — вихід за межі локального контексту. Ми однаково рухаємось до євроінтеґрації, а це — ширші ринки. Українським підприємцям потрібно до цього готуватись уже.
Коли ми пʼять років тому у «Всі. Свої» пропонували торгові місії українських брендів за кордон, то не змогли реалізувати цей задум, бо 90% українських брендів не володіли англійською мовою на достатньому рівні, аби організувати торговий процес. Це була величезна проблема. Зараз українські бренди мають хороший шанс виходити на експорт, одначе вони повинні відповідати стандартам. Бо це буде конкуренція саме за якість продукту.
Я бачу, що деякі малі та середні бізнеси вже переорієнтовуються, дивляться в бік ближнього закордоння. Це правильний шлях. До нього треба готуватись — не в стилі романтичного підприємництва, а формувати системний якісний підхід.
Якими українці та українки вийдуть із цієї війни?
Хочеться вірити, що українці стануть упевненішими у собі. Зараз ми формуємо свою суб’єктність. Комплекс меншовартості, який був у нас, зменшується і зменшується.
Я думаю, що українці вийдуть з цієї війни з більшою вірою в себе, адже сміливість, адаптивність, креативність, непохитність та життєстійкість — це і є наша ДНК. Ми задаємо тренд бути вільними, і це не лише про фізичну волю і свободу, а й про волю самовираження, волю робити зміни й залишатися собою. Думаю, ми станемо сильнішою нацією і багато інших націй хотітимуть бути схожими на українців.
