— Я хочу змінитись. Сама виховувалась в інтернаті і не знаю, що означає справжня сім’я. Розумію, що повинна обнімати, цілувати й піклуватись про власних дітей, але не можу. Відчуваю любов до сина, бо він на мене схожий. А в доньці бачу колишнього чоловіка — і нічого з тим не можу вдіяти. Мені потрібен час, аби стати кращою мамою. Тому я тут.
Голос Ніни ледь чутно через гучний дитячий сміх. Кімната налилась ним по вінця. А тоді тільки мить — і сміх змінюється на плач. Дитину швидко підхоплюють материні руки. Не важливо, скільки в будинку дітей, — мама легко розпізнає плач своєї.
Дім добра «Мрія Марти», розташований на околиці Чернівців, став домом для матерів та дітей з усієї України, що опинились у кризовій ситуації. Так прийнято називати випадки, коли мама з дітьми не має даху над головою, коли потерпає від домашнього насильства або не справляється з тим, аби бути мамою.
Навтьоки
У Ніни ніде немає знайомих. Їй навмання довелося їхати з Вишгорода, де вона жила з чоловіком, в Черкаси, потім — в Житомир, Тернопіль і Вінницю. Куди їхати — було все одно. Бо ж знайомих немає. А дітей, яких хотіла захистити, двоє: Богдану два роки, Крістіні — сім.
— Переді мною закривали всі двері в службах у Вишгороді. В них своїх сиріт вистачало. Хотіли помирити мене з чоловіком, а той сам посадив нас на потяг. Він Крістіни не визнавав, хоча в селі всі в один голос казали, що вона — його копія.
Зрештою Ніна з дітьми опинились у Тернопільській області. В селі був сильний недобір учнів, тому їм запропонували оселитись в порожньому будинку, щоб Крістіна пішла в сільську школу. Щонеділі вони ходили до церкви. Священик просив дітей вчити віршики на службу, Крістіна щоразу готувала щось нове. У неї, каже мати, феноменальна пам’ять.
— Я плакалааа… Я плакала. А чо я тоді плакала? Мам, а чо я плакала? — коли чує історії з минулого, дівчинка обнімає маму сильніше.
Випадково Ніна дізналась про «Мрію Марти» — і не роздумуючи приїхала сюди. Найголовніше, каже, що отримала тут, — підтримку. Ніна працює на собою та над своїм зв’язком із дітьми. І вперше в житті має час на відпочинок.
Альтернатива
Заснувала центр Марта Левченко, благодійниця і керівниця Фонду «Майбутнє України». Марта понад десять років займається адресною допомогою дітям з неблагополучних сімей. Під опікою фонду три тисячі дітей по всій Україні. За роки роботи Марта зрозуміла, що майже не існує ситуацій, коли розлука дитини і мами є виправданою і корисною для дитини. І так само майже не існує ситуацій, коли можна допомогти дитині, не допомагаючи при цьому її мамі.
Так з’явилась ідея заснувати центр, де дитина житиме з мамою під постійним наглядом педіатрів і психологів.
Половину дітей, які живуть в центрі, планували вилучити від матерів. Тільки через наші клопотання цього не сталося. А мами — чудові. Вони вчаться готувати їсти, доглядати і розуміти своїх дітей
— Є мами, в яких не було даху над головою. А є мами, які самі не справлялись — не думали, скажімо, про те, що дитину треба мити, годувати. Вони не мали моделі поведінки. Половину дітей, які живуть в центрі, відповідні служби планували вилучити від матерів. Тільки через наші клопотання цих дітей не забрали. Мами — чудові. Вони вчаться готувати їсти, доглядати і розуміти своїх дітей.
Марта орендувала пусте приміщення. Тепер тут облаштовано 12 спальних кімнат, ігровий простір, сенсорну кімнату для дітей з особливостями психофізичного розвитку.
Дім існує на кошти благодійників зі всієї України, Німеччини, США, Канади, Люксембургу, до яких Марта звернулась через соціальні мережі. Кілька жертводавців повністю облаштовували одну з кімнат центру. Є багато тих, хто постійно передає одяг, іграшки, продукти, білизну. Центр Марти не є державним. Сюди не треба приносити жодних спеціальних довідок, окрім медичної.
— Ми ведемо дітей роками. Це дуже правильно, що держава взяла курс на зменшення кількості сиротинців. Ми маємо думати, як зберегти дитину в сім’ї біля мами. В дитбудинках нікого не запитують, ким вони хочуть стати. Важливо дати цим дітям хорошу освіту. Бо через освіту можна потрапити в зовсім інший світ. Ці діти заслуговують на це.
Центр «Мрія Марти» надає тимчасову підтримку. А втім, адміністрація не встановлює термінів, коли мама повинна піти. Тут вони мають змогу отримати професію і знайти орієнтири поза центром.
— Є мами, які пішли з центру, коли вирішили свої проблеми, і внутрішні в тому числі. Тут можуть знайти допомогу люди з усієї України і з-за кордону. Я ніколи не розуміла, чому, коли мама звертається до органів по допомогу, їй відмовляють, бо вона з села або з іншої області. Якщо діти не мають права голосу, то давайте не розподіляти їх по радах. Це питання не тільки про маму — дорослу людину, це завжди про дитину.
Марта планує перетворити Дім добра на Місто добра, де окрім житлового будинку для мам створить безкоштовний реабілітаційний центр, інклюзивні групи денного перебування для дітей та школу мам.
Два правила
В подібних державних центрах України є правило: мама може перебувати там, поки дитині виповниться 18 місяців. Потім вона повинна піти.
— Я жила на Луковецькій (Соціальний центр матері і дитини в Чернівцях. — TU). Мені давали десять підгузків на тиждень, — розповідає Світлана, інша мешканка Центру Марти. — Ви знаєте, там було непогано. Я ніколи не чула від них чогось на зразок: «Вона нагуляла дитину». Але звідти треба було йти. Спершу Марта оплачувала мені кімнату, а потім відкрився цей центр. Тут у нас є два правила: дбати про власних дітей і бути щасливою.
До дев’яти років Світлана жила в Україні, пізніше перебралася в Росію до батька. В дев’ятнадцять залишилась безпритульною. В неї позаду два шлюби. Від другого народився син. Серед усіх дітей його видають очі — дуже схожі на мамині.
— Мам! Мама!
— Сына, как ты мне всегда говоришь: «Ну одну минуточку!».
Олег вимагає до себе уваги, але її погляду достатньо, щоб він притулився до неї і спокійно очікував.
— Скажи тьоті, як тебе звати! Він Олег-хлопчик. Я йому кажу: «Ти мій синочок». А він каже: «Не синочок, а Олег-хлопчик!». Я пішла від чоловіка в Росії і вирішила повернутись в Україну. Їхала в Чернівці, бо я ж звідси родом, але Олег поспішав до мене — і перейми почались в автобусі. Народила в Житомирі.
В центрі Світлана знайшла своє місце. Серед мам, які ще не до кінця впевнені в собі, її можна назвати модератором. Вона і підтримає, і насварить, коли щось не так. Вона — жива історія успіху для інших мам: пройшла курси і опановує нову професію. Сильними руками, якими колись доводилось вантажити, сьогодні Світлана робить масаж.
— У мене завжди в житті таке відчуття, що якщо у мене чогось немає, до мене будуть ставитись гірше. Мені завжди хотілось, щоб мене сприймали на рівних. Тут і від мене багато залежить. Я не даю собі слабинки — в цьому житті все відвойовую.
Де переночувати
— А де нам спати? Я дітей запитала, чи вони хочуть жити тут. Вони погодились.
Наташа опинилась на вулиці з дітьми. Їх у неї п’ятеро. Старший син вже закінчив коледж. Тепер дочка вступила на державне — буде стипендію мати. А наймолодшому — всього три.
— Мене ніхто не бере з дітьми на квартиру, бояться. Родичі сказали, щоб ми не приходили. Марта сама мене знайшла. Це вона нас врятувала.
Коли з іншої кімнати доноситься плач, жінка схоплюється з місця.
— Це мій, це мій син плаче!
Повертається і дає зрозуміти — часу на розмови мало. Наташі, якій не властивий поспіх, треба завчасно готувати обід і вкладати дітей спати. Вона так само розмірено, але вже виокремлюючи найважливіше, розповідає, як працювала в пекарні, потім барменом. Коли заклад закрився, платити за квартиру стало неможливо, а іншої роботи довго не могла знайти. Чоловік, каже, не допомагає зовсім, бо це її проблеми, що «дітей наробила».
— Мені складно знайти роботу — всі хочуть на цілий день. А мені всіх їх відвести до школи, в садочок, потім в музичну школу. Я повинна дати їм освіту нормальну, щоб вони стали кимось.
У державних центрах не можна зі старшими дітьми, тільки з річними. А як я без дітей?! Я хоч на них сварюсь, але ж я усе одно їхня мама
В центрі Наташа може дозволити собі повноцінно доглядати за дітьми і не думати про те, де їм сьогодні ночувати. Сюди до дітей тричі на тиждень приходить педіатр. Тут є наставники і друзі.
— В державних центрах не можна зі старшими дітьми, тільки з річними, а як я без дітей?! Та ви шо? Я хоч на них сварюсь, але ж я усе одно їхня мама.
Вірити в мам
— Я даю готівку і дивлюсь, як вони будуть розпоряджатись. Є прекрасні мами, які куплять все для дитини і чеки збережуть. А є такі, які витрачають гроші навіть не на дитину, а згодом вимагають ще. Тоді ми змінюємо правила. Але яка б мама не була, ми не відмовляємось від неї, бо тут ми допомагаємо дітям, — пояснює Марта.
З кожною мамою вона малює план — те, якими вони бачать себе в майбутньому. Вчить ставити перед собою цілі та досягати їх. Це те, що називають програмою соціальної реінтеграції. А простими словами — вірою в мам.
