24 лютого 2022 року Російська Федерація розпочала широкомасштабне вторгнення в Україну. Але ця дата не стала днем початку війни — адже російсько-українська війна триває з лютого 2014 року, від початку окупації Криму, до якої згодом додалися бойові дії на сході України.
Російська пропаганда прагне переконати українців, росіян та весь світ, буцімто Україна не має сталих державотворчих і військових традицій, не має власних перемог і не спроможна перемогти такого противника, як Росія. Проте все це — безглузді міфи. Наші предки, українці-русини, століттями воювали проти московитів-росіян і здобули цілу низку видатних перемог. Виокремлю найголовніші з них.
§§§
[Цей текст створений завдяки системній читацькій підтримці. Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians і допомагайте нам публікувати ще більше важливих і цікавих історій.]
§§§
Вишгород 1173
Звичайно, говорити про московсько-українські війни за часів середньовічної Русі — не зовсім коректно, адже ні Московії, ні України ще не існувало в більш або менш сучасному розумінні. Проте паростки майбутнього протистояння з’явилися вже тоді.
Юрій Долгорукий, якому російська історіографія приписує заснування Москви, тричі захоплював Київ, де врешті-решт 1157 року зустрів свою смерть. Цілком можливо, він був отруєний на бенкеті у збирача мита Петрила й похований у церкві Спаса на Берестові. Кияни настільки не любили суздальців, що влаштували їм погром.
1169 року військо, споряджене сином Долгорукого Андрієм Боголюбським, захопило й пограбувало Київ. Восени 1173 року вже сам Боголюбський на чолі коаліції князів вирушив на столицю Русі. Та цього разу війська Київського, Галицького і Волинського князів перестріли його під Вишгородом і завдали нищівної поразки. А через пів року князя-невдаху зарізали бояри у його ж резиденції Боголюбово. Так іще у XII столітті невдалий похід на українські землі призвів до заколоту у Володимирському князівстві (з якого пізніше виокремилося Московське) та загибелі його правителя.
Орша 1514
З початком нового часу протистояння набуває значно рельєфніших рис. Уже існує Велике князівство Московське, яке прагне загарбати всі землі, що колись належали Русі. Цьому наміру прагне завадити Русько-Литовська держава.
У вересні 1514 року в околицях білоруського міста Орша відбулася велика битва між литовсько-руським та московським військами. Командував литовсько-руськими дружинами великий гетьман литовський і руський князь Костянтин Іванович Острозький. Це був один з найбагатших магнатів свого часу, який перетворив центр своїх володінь — місто Острог на Волині — на осередок культури, був щедрим меценатом і захисником православної церкви.
У битві під Оршею князь Костянтин виявив найкращі полководницькі здібності. Він зумів уночі, несподівано для противника, форсувати Дніпро, потім витримати атакувальний удар московитів і здійснити обманний маневр: удаваним відступом заманив ворога у вузьке місце, де була сконцентрована артилерія. Гармати та аркебузи розстріляли московитів майже впритул і змусили їх безладно тікати.
Ула 1564
Значно менш відома в Україні перемога, ніж Оршанська. І все тому, що на чолі русько-литовського війська стояли воєначальники білорусько-литовського походження — Миколай Радзивілл і Григорій Ходкевич. Хоча є версія, що Ходкевич походив із київських православних бояр.
І цього разу московити вдерлися на територію Русько-Литовської держави та були розгромлені. Їхній командувач Петро Шуйський чи то загинув, чи то втік із поля бою, але, згідно з даними піскарьовського літопису XVII століття, його впізнали місцеві селяни, пограбували та втопили в колодязі. Відомо, що в битві на Улі відзначилися представники русько-української знаті, зокрема князь Роман Сангушко і Філон Кміта-Чорнобильський. Ця перемога зірвала плани Івана Грозного з подальшого вторгнення, а наступного року він розпочав терор усередині своєї країни, проти своїх наближених — так звану «опричнину».
Москва 1605, 1610, 1618
На початку XVII століття Московія стояла на межі загибелі. Так звані «Смутні часи», глибока політична й економічна криза, смерть останніх представників династії Рюриковичів. А ще постійні війни з Річчю Посполитою, яка перебувала в зеніті могутності й на боці якої активно виступали українські козаки. Двічі їм вдавалося взяти Москву і ще один раз для цього забракло дещиці.
У 1604–1605 роках близько 20 тисяч козаків допомогли цареві Дмитру Івановичу зайняти Москву і посісти трон. Московська історіографія традиційно вважає цього царя самозванцем — Лжедмитрієм І. Проте довести цю версію на 100% неможливо, так само як і спростувати. Прихильники Дмитра Івановича визнавали його законним представником династії, цілий рік він провів у Кремлі як керівник держави.
1610 року польсько-литовське військо Станіслава Жолкевського вирушило на Москву. В його складі було до 4 тисяч козаків. У липні вони розгромили московитів при Клушині на Смоленщині, а у жовтні взяли Москву.
То був момент найбільшого приниження московитів.
Бояри скинули царя Василя Шуйського і видали його Жолкевському, який на возі привіз Шуйського до Варшави, де той падав у ноги правителю Речі Посполитої та присягав на вірність. Замість Шуйського московським царем став польський королевич Владислав, хоча він так ніколи й не побував у Кремлі.
Звісно, найбільш розпіареним походом козаків на Москву є 1618 рік, коли козацьке військо очолював Петро Конашевич-Сагайдачний. Хоча парадокс полягає в тому, що, на відміну від двох попередніх походів, цього разу козакам узяти Кремль не вдалося. Однак протягом походу 20-тисячне козацьке військо спустошило безліч московських міст і сіл, а гетьман Сагайдачний навіть переміг у двобої воєводу Василя Бутурліна. Козаки сприяли укладенню Деулінського перемир’я, за яким Московія віддала Речі Посполитій Чернігово-Сіверщину та Смоленщину.
Смоленськ 1634
Трошки оклигавши, Московія спробувала відвоювати у Речі Посполитої Смоленськ. Місто було взяте в облогу, але на поміч полякам і литовцям прийшов гетьман Тимофій Орендаренко, а з ним від 12 до 20 тисяч козаків. Вони брали участь у запеклих боях, здійснювали розвідницькі рейди, захоплювали полонених. Зрештою перебіг бойових дій склався таким чином, що московська армія сама потрапила в оточення й капітулювала. Звісно, московський цар Михайло Федорович Романов і бояри були дуже незадоволені. Тому командувачу Михайлові Шеїну відрубали голову на Красній площі.
Конотоп 1659
Найвідоміша українська перемога над Московією. Але, як бачимо, далеко не єдина. Уже за чотири роки після Переяславської ради і Березневих статей дійшло до війни між Військом Запорозьким та Московським царством. Цікаво, що вже тоді Московія активно застосовувала прийоми гібридної війни. Це — провокування внутрішнього протистояння і масивна інформаційно-пропагандистська атака. Московити намагалися спертися то на запорожців, то на старшинську опозицію, щоб скинути гетьмана Івана Виговського або примусити його до покори.
Проте Іван Виговський мав потужного союзника. Ним був кримський хан Мехмед IV Ґерай. А військо складалося не лише з козаків, а і з найманих сербів, волохів, німців, поляків. Коли московська армія Олексія Трубецького обложила Конотоп, гетьман вирушив їй на зустріч. Трубецькой, занадто самовпевнений, виділив для битви лише кінноту, яка потрапила в засідку, вміло підготовану козаками й татарами. Розгром був цілковитий, а майже всіх полонених московитів стратили кримські татари.
Крим 1918
XX століття, епоха Української революції. Уклавши Брестський мир, Українська Народна Республіка разом з німецькими та австро-угорськими союзниками визволяє свою територію від більшовиків. 10 квітня 1918 року командувач Окремої Запорізької дивізії Армії УНР Олександр Натієв отримав від військового міністра таємний наказ— створити Кримську і Слов’янську групи, які мали визволити Крим і Донбас. Мета полягала в тому, щоб зайняти півострів та взяти під контроль Чорноморський флот раніше за німців, які мали в регіоні свої інтереси.
Кримською групою, що налічувала понад 9000 військових, командував Петро Болбочан. Але випередити союзників їм не вдалося — 18 квітня німецькі війська прорвали оборону більшовиків на Перекопі та вступили до Криму. Група Болбочана здійснювала прорив із боку Чонгару вночі проти 22 квітня. До Джанкоя українці вступили після німців, але до головного міста Криму Сімферополя увійшли вранці 24 квітня, випередивши німців на кілька годин. Наступного дня українські війська визволили Бахчисарай, а передові загони невдовзі вийшли на підступи до села Черкез-Кермен поблизу Севастополя.
Ці успіхи спонукали моряків Чорноморського флоту підняти на своїх кораблях українські прапори і заявити про підпорядкування Українській Народній Республіці.
Проте німці дуже стривожилися. Болбочан отримав ультиматум — негайно вивести свої частини з півострова. Чинити опір було марно — німці мали у кілька разів більші сили. Утім, Болбочан все одно збирався прорватися на Керченський півострів і закріпитися там, спираючись на підтримку кубанських козаків. Проте дістав із Києва наказ про відступ. До 10 травня українські війська були виведені з Криму.
Київ 1919
Влітку 1919 року українські війська здійснили одну з найуспішніших операцій часів революції — визволення від більшовиків Поділля, Східної Волині та Правобережжя, територій від Кам’янця-Подільського до Києва, Шполи і Балти.
Успіхові сприяли три чинники: 1) об’єднання Армії УНР і Галицької армії проти більшовиків; 2) селянські повстання в тилу більшовиків; 3) наступ російських білогвардійських військ Денікіна, які захопили південь, схід України та Лівобережжя й відтягували на себе частину сил більшовиків.
Але на шляху українського наступу стояли дві совєтські армії (12-та і 14-та армії РСЧА), тож бої були надзвичайно запеклими. Українцям вдалося розбити сили противника під Вапняркою, Козятином, Уманню, Фастовом, Білогородкою. Надвечір 30 серпня український наступ завершився визволенням Києва.
Проте наступного дня до Києва увійшли білогвардійці, з якими спалахнув конфлікт. Українцям довелося залишити Київ і почати бойові дії проти денікінців, які виступали тільки за «єдіную-нєдєлімую» Росію та не визнавали права України на існування як держави.
Жовква 1945
1945 року Друга світова війна добігала кінця. Нацистських окупантів було вигнано, Україна знову потрапила під владу СРСР. Однак боротьба Української повстанської армії Романа Шухевича за самостійну й соборну Українську державу лише набирала обертів. Повстанці регулярно завдавали надзвичайно дошкульних ударів сталінським каральним загонам.
22 березня 1945 року стався бій під Жовквою на Львівщині. Сотня «Галайда-1» під командуванням Василя Василяшка протистояла бригаді внутрішніх військ НКВС.
167 бійців УПА проти кількох тисяч енкаведистів. Спроба останніх банально задавити чисельністю провалилася.
Повстанці завдали ворогові значних утрат. Після кількагодинного бою вони змогли прорватися з оточення, не залишивши жодного полоненого. 40 бійців загинуло, 18 дістали поранення, серед них — і Василь Василяшко. Повстанські джерела повідомляли про 480 загиблих і поранених із радянського боку, серед них 38 загиблих офіцерів. Очевидно, ці дані є перебільшеними. Однак прорив 3/4 повстанських сил з оточення у настільки нерівному бою — є безумовною перемогою.
Українці перемагали росіян багато разів, в усі історичні епохи. Наш обов’язок — зберігати єдність і докладати максимум зусиль для Перемоги в нинішній війні. Наше становище незрівнянно краще, ніж у попередніх поколінь борців за Україну в XX столітті. Адже маємо власну державу, сформовану політичну націю та велике й досвідчене військо. А ще міжнародне визнання і допомогу партнерів. Цим історичним шансом обов’язково слід скористатися.
Владлен Мараєв, історик, співатор проєкту «Історія без міфів».
Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — [email protected]. Погляди, висловлені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції. Головне зображення — Вадим Блонський.
