Ростислав Семків: «Сміх у літературі — це показник свободи, ліберального й відкритого суспільства»

Літературознавець — про класику й дерусифікацію читацьких уподобань

6 Грудня 2022

«Мої читачі й читачки пропонували написати книжку «Як воювали класики» — тут є про що говорити, адже серед письменників було багато воїнів», — розповідає Ростислав Семків. З літературознавцем ми зустрілися, щоб зрозуміти, як із нами працює читання, під час війни й узагалі. Семків — письменник, викладач літератури, директор видавництва «Смолоскип», чий конкурс уже понад двадцять років видає дебюти майбутніх ключових авторів української літератури. Також пан Ростислав — літературний критик, автор лекцій та відеоблогів, викладає обов’язковий курс теорії літератури та компаративістики й кілька вибіркових курсів у Києво-Могилянській академії. 

«Як читати класиків» і «Як писали класики» — популярні інтелектуальні бестселери, де Семків відсуває завісу письменницької кухні. Книжка «Як писали класики» лягла в основу першого англомовного курсу Семківа з популярного літературознавства. 

Про те, чи можливо прочитати класику в школі, що робити, якщо ваші улюблені твори — з російської літератури, і яким має бути добрий літературний критик — читайте в розмові.

§§§

[Це інтерв’ю створене завдяки підтримці Спільноти The Ukrainians — сотням людей, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Приєднуйтеся!]

§§§

Чи розмежовуєте ви ролі літературознавця, літературного критика й просто читача, коли читаєте?

Звичайно, коли у житті є багато роботи з текстом, потрібно випрацьовувати різні режими читання. Зазвичай після читання я маю ще й оцінити прочитане — оцінюю тексти конкурсу «Смолоскип» як член журі, курсові і дипломні роботи як викладач Києво-Могилянської академії, тексти у LitOsvita — тобто читаю уважно, щоб потім обрати найкращий текст з-поміж інших. 

Коли я читаю текст для себе, не зобов’язаний нічого оцінювати і аргументувати, то використовую інший підхід — отримую читацьку насолоду, і в будь-який момент можу покинути книжку.

Якими є риси доброго літературного критика? 

По-перше, добрий критик повинен мати багаж естетичного досвіду і вироблений смак. Ми їх напрацьовуємо тим більше, чим більше читаємо, слухаємо музику, відвідуємо виставки тощо. У XVII ст. кардинал Рішельє, засновник Французької академії, прагнув знайти точні критерії для визначення хорошого мистецького твору. Але тепер ми знаємо, що абсолютного смаку не існує. Лише за останні два століття критерії оцінки текстів змінювалися кардинально. Крім того, важать установки, з якими ми підходимо до аналізу. Так, в одній системі координат «Воно» Кінга — це чудовий і глибокий текст, а в іншій — недостатньо серйозний.

Смак критику варто формувати у певному жанрі. Якщо прочитати 200 детективів, то можна оцінити нові тексти жанру, але такий досвід не допоможе оцінити нонфікшн. Писати про поезію, нонфікшн або роман — це окремі напрями роботи критика, в кожному використовують різні інструменти. Українські фахівці, як-от Улюра, Трофименко чи Стасіневич, часто пишуть про різні жанри одразу. Добре, що їх на все вистачає, але за спокійніших часів критики мали б спеціалізуватися кожен і кожна на своєму сегменті. 

По-друге, критик має бути відвертим, щирим та емоційним. І обов’язково — сміливим! Звісно, є ризик нажити ворогів у літературній спільноті.

Чуйний до почуттів автора критик буде нахвалювати кожен текст, і критика виродиться у компліментаристику. Якщо всі тексти критик називатиме чудовими, то читачі відчують себе ошуканими, коли один з них їм не сподобається.

Завдання критика: попередити й розповісти, що вдалося і не вдалося зробити авторові, щоби той у свою чергу проаналізував коментарі й розвивав свої найкращі сторони. Критика має бути збалансованою і зваженою. Добрий фахівець точно не буде все в тексті лаяти чи хвалити, байдуже у початківців чи в метрів, як Умберто Еко. Є тексти, які я обов’язково пораджу, а є такі, що їх я радитиму обережно й далеко не кожному, — це нормально.

Я ціную вислів мого товариша Анатолія Дністрового: «І в останнього графомана обов’язково є кілька дуже сильних текстів», — тобто усім, хто хоче писати, має таку внутрішню потребу, треба писати. Але не все написане має бути опубліковане і високо оцінене критиками. Є тексти, написані для одного чи двох читачів, а для великої авдиторії вони не матимуть цінності.

Чим відрізняється літературний критик від літературознавця?

Літературознавець, як традиційно вважають, не займається поточним процесом. Його зусилля спрямовані на інтерпретацію та оцінку текстів, які вже пройшли випробування часом. Чи досі вони актуальні? Які особливості дозволяють їм і надалі залишатися в межах уваги сучасників? А може, варто повернутися до якихось забутих текстів? Саме ці питання цікавлять літературознавців, котрі намагаються окреслити канон — найважливіші тексти — і вловити закономірності розвитку чи мутацій літератури. 

А якщо ми додамо сюди літературного оглядача — що і як пише він?

Оглядач — це той самий критик, але якому все подобається. Це лише трохи жарт. Здебільшого в огляд потрапляють тексти, котрі вважають найбільш вартісними і які сукупно відображають якусь тенденцію чи хоча б мають певну тематичну єдність. Огляди покликані зорієнтувати читачів, що брати до рук. Вони вельми корисні, проте, як правило, позбавлені критичного начала.

В Україні огляди книжок на шпальтах великих медіа — виняток, а не норма. Де і що про книжки любите читати ви? 

В цьому сенсі, на жаль, у нас і справді дуже мало регулярності. Тому перш за все я стежу за сайтами помітніших видавництв — які новинки вони пропонують, що перевидають. Щомісячні огляди пропонувала Тетяна Трофименко на «Новинарні», проте останній датований кінцем минулого року. Хороший подкаст від The Ukrainians «Наразі без назви», де Анастасія Євдокимова та Богдана Неборак говорять і про книжки також; так само є книжковий клуб відеоблогу «Палає», де обговорюють важливі тексти Емма Антонюк та Яна Брензей. Є кілька Телеграм-каналів, за якими стежу: «Непозбувний книгочитун», «Cynical_publisher», «Читай, kurwa, книжки». Звісно, стежу за «Читомо». 

Якими були ваші приватні читацькі відкриття канонічних текстів?

Пригадую, «Гобіт» у перекладі Мокровольського вийшов друком 1985 року і викликав вау-ефект! Детективи вражали ще раніше: Агата Крісті, Сіменон, Конан Дойл — але вони були санкціоновані. І, напевно, зацікавлення Кінгом спрацювало і дало мені змогу краще вжитися в Кафку, Томаса Манна і Фолкнера — у найсерйознішу літературу. Декотрі складні тексти я прочитав у ранньому віці — нічого не зрозумів, але прочитав.

Однак важливо, щоб вибудовувався такий рух від простіших текстів: романтичних, як-от «Острів скарбів», до чогось складнішого, як «Володар мух» та серйозні антиутопії, треба вибудовувати ланцюжки, заходити вглиб літератури.

Власне, книжка «Як читати класиків» і побудована таким чином: рухаємося від простіших до складніших текстів, бо точно є що читати на майбутнє. Немає змови професорів та бібліотекарів щодо Кафки чи Джойса — це справді сильні тексти, до яких варто дорости. 

Як наше дитяче й підліткове читання готує до дорослого?

Навіть якщо читання важке, читач, маючи добре підґрунтя й підготовку, може зрозуміти складні тексти. Класики, вершки модерністської, а далі й постмодерної літератури — Джойс, Пруст, Вірджинія Вулф, Кафка, Фолкнер, Томас Манн, Кавабата, Кобо Абе, Маркес, Еко — це зліпки свідомості інтелектуально зрілих людей. Здебільшого, коли кажуть, що Джойс нудний, — це ніби шестикласник пробує поговорити про світові проблеми з професором філософії. 

Зрозуміло, що це герметичний текст: професор не може перейти на щось простіше й пояснити школяреві доступніше, — у Джойсових потоці свідомості, внутрішніх монологах, міркуваннях шестикласнику, звісно, буде нудно. Тобто якщо не можеш зануритись у складніше, то значить, треба підготуватися ще. Як у Фолкнера було: підійшла читачка на презентації і просила поради, мовляв, прочитала вже тричі роман і нічого не зрозуміла, що робити? — Читати ще раз! — відповів Фолкнер. 

Після «Як читати класиків» та «Як писали класики» чи не думали написати книжку «Як читали класики» — про читацькі техніки й звички культових авторів? Наприклад, знаємо, що Іван Франко читав з олівцем і любив креслити у книжках… 

Є цілий напрям роботи — аналіз складу письменницьких бібліотек. Адже з них усе починається! Якщо мати доступ до бібліотеки чи інформації про неї, спогадів та щоденників автора, можна зробити таке дослідження і написати книжку. З особистого листування й записів можна з’ясувати, хто впливав на його творчість. Так, дізнаємося про інтерес Івана Франка до творчості Еміля Золя, а Пантелеймон Куліш просить Михайла Максимовича надіслати йому романи Вальтера Скотта, а потім пише легендарну «Чорну раду»! Таке можна було б написати про Кінга, наприклад, бо він постійно стежить за горор-новинками, читає серйозну літературу і коментує прочитане в інтерв’ю, розмовах, публікаціях, соцмережах.

Раніше я розпочав роботу над книжкою «Як любили класики», обов’язково завершу її після нашої перемоги. Мої читачі й читачки пропонували написати книжку «Як воювали класики» — тут є про що говорити, адже серед письменників було багато воїнів — Івлін Во, Ернест Гемінґвей, Джером Селінджер чи Курт Воннеґут, шпигунів — Ґрем Ґрін та Ян Флемінг, та агітаторів, як Джордж Орвелл.

Чому нас цікавлять деталі життя класиків?

Книжка «Як писали класики» задумувалась як посібник для авторів-початківців. А виявилось, біографічні розділи про класиків викликали інтерес не лише в авторів! Пригадую епізод із роману «Безсмертя» Мілана Кундери, де герої Гемінґвей і Ґьоте ставлять п’єсу в театрі, але, не побачивши нікого у залі, розчаровані вертаються за сцену, а там — усі глядачі хочуть побачити найцікавіше — те, що відбувається усередині. Тобто людям страшенно цікаво зазирнути за лаштунки творчості письменників.

Мені було важливо відійти від шаблонного шкільного біографізму: народився, страждав, помер для народу.

Є безліч цікавих фокусів, з якими можна говорити про авторів, щоби показати, що вони — живі люди! Приміром, українські письменники другої половині XIX століття були економічно успішні, мали свої хутори, де могли писати й жити безтурботно. Це були автори бестселерів, які заробляли на життя письменництвом або писали разом з основною роботою. Такими були Карпенко-Карий, Панас Мирний, виняток — Нечуй-Левицький, який помер у бідності.

Такі теми вписуються у мою загальну цікавість, а написання нонфікшну — це мій специфічний спосіб популяризувати літературознавство.

Парадоксально, що кожного року в Україні захищають сотні філологічних дисертацій, а досі маємо вкрай мало літературознавчих книжок, які відбулися і стали бестселерами.

Серед таких — «Дискурс модернізму» Соломії Павличко, «Післячорнобильська бібліотека» Тамари Гундорової, «За лаштунками імперії» Віри Агеєвої. Треба, щоб таких книжок було більше! Маємо дбати, щоби кандидатські та докторські дисертації, поруч із монографіями, перетворювались на публічну дискусію чи легку нонфікшн-літературу: без формул наукової мови і складних термінів. Тим паче погляд на українську літературу варто змінювати докорінно, тому що її недооцінили, а багато добрих авторів і текстів зневажили у процесі тривалої колоніальної політики.

У вашому доробку є книжка про Кінга — «Уроки короля жахів». Кінг виявився амбасадором України під час війни, підтримав нас. Чи ви навчилися чогось у Кінга, поки писали цю книжку?

Я пишу про тих письменників, які для мене щось важили на певному етапі життя. Кінг у нашому просторі з’явився за мить до розпаду Радянського Союзу, наприкінці 80-х. Радянська влада постійно кидала каміння в бік Заходу, а жанр горору був «ознакою» його «загнивання». Адже замість текстів про соціальні проблеми на Заході писали про жахіття, вигаданих буґіменів чи орків. Уже тепер ми бачимо, якими влучними ті образи стали для опису воєнної реальності. Читання Кінга кидало виклик радянським цінностям, його тексти уособлювали контркультуру і підлітково-юнацький бунт. Згодом писати бунтівне розпочали Андрухович і Подерв’янський. 

Пізній совок був найнуднішим місцем у світі з купою непотрібних, але обов’язкових ритуалів: громадською роботою, як-от збирання макулатури чи металобрухту, чи формальним ушануванням полеглих воїнів. Абсолютно інакшим є сучасне волонтерство, бо ми купуємо байрактари! У Тернополі був музей, присвячений історії однієї з радянських танкових дивізій, де проводили екскурсії і розповідали про її бойовий шлях, але нещодавно вона зазнала безславного кінця — її успішно розбили ЗСУ десь між Сумами і Броварами.

А ще завдяки романам Кінга можна було зрозуміти Америку, пізнати далекий заокеанський світ. Зацікавлення Кінгом стало логічним після любові до романтизму Гофмана, Гоголя, Едгара По і Мері Шеллі. Його творчість допомогла зрозуміти серйознішу літературу — твори Франца Кафки, Томаса Манна і Вільяма Фолкнера.

Звідки в Кінга таке бажання підтримувати українців?

Нашим авторам варто було б повчитися в Кінга: коли дочка запитувала у нього, навіщо він погодився зустрітися у книгарні в маленькому містечку, він відповів, мовляв, не слід забувати, що ті читачі оплачують її черевички. Жести доброї волі від Кінга, як-от продати права на екранізацію за долар чи дати інтерв’ю безкоштовно студентському журналу, — підтримують зв’язок із читачами. Проте перш за все Кінг є демократом: він за Україну, бо він за свободу.

В одному з нещодавніх інтерв’ю ви розповідали, що працюєте над книжкою про Толкіна. Розкажіть, якою вона буде?

За структурою вона буде подібна до книжки про Кінга. Я опирався на кілька біографій Толкіна від авторів Карпентера, Брауна, інших. Цікаво, що Толкін має багатшу на події біографію, порівняно з Кінгом. У дитинстві разом із сім’єю малий Джон бував у Південній Африці. Якось він зник, батьки його всюди шукали, а виявилось — темношкірий слуга поніс малого в село, щоб показати односельчанам світлошкірого хлопчика. Втрата батьків, навчання й робота в Оксфордському університеті, війна — Толкін пережив низку подій, які залишили свій відбиток на його творчості. Однак найбільше його цікавило те, що відбувалось у Середзем’ї.

Якось Карпентер брав інтерв’ю у фантаста, а той майже весь час розповідав про трилогію «Володар перснів»: він виявив невідповідність у другій книжці і бідкався, що її варто було б змінити. Толкін — це такий собі «божевільний професор», який працює в Оксфорді, займається лінгвістикою, але найбільший запал у нього викликає цілком вигаданий світ і розповіді про нього.

Я прагну подивитися на фентезійні тексти і сюжети крізь призму серйозних філософських теорій. Розбір текстів Кінга у контексті психоаналізу став окремою пригодою для мене. Хоча Кінг і заперечує стосунок до фройдівського вчення, але пояснювати структуру свідомості, в якій існують Над-Я, Я і Воно, найкраще на прикладі його роману «Воно». Та це взагалі підручник із психоаналізу!

У книжці буде коротка теорія та історія жанру: головні постаті й інструменти — щоби знання про жанр змогли упорядкувати всі зацікавлені та охочі писати фентезі. Фанатам жанру також раджу дивитись ютюб-канал «Фантастичні Talks», на якому українські фантастки й фантасти спілкуються з авторами світових бестселерів! Цікаво також, що зараз з’являється цілий напрям воєнного фентезі, у якому намагаються відобразити й теперішню війну.

У недавніх лекціях ви чимало говорили про дерусифікацію читацьких уподобань. Що робити тим, у кого улюблений текст — це, скажімо, «Майстер і Маргарита» Булгакова?

Мене дуже переймає, що пишуть Барнз, Уельбек, Кінг, і мені взагалі нецікаво, хто став лавреатами премії «Большая книга» за останні 10 років. І я аж ніяк не страждаю від того.

Якщо читач закоханий у текст із російської класики, варто знайти новий улюблений текст. Ті твори, на щастя, не єдині у світі. 

Коли говоримо про дерусифікацію в літературі, то маємо врахувати кілька аспектів. По-перше, треба прибрати її зі школи, щоби не травмувати дітей. Слухачка з Одеси розповіла, як на уроці зі світової літератури діти відмовилися вивчати російське. У демократичній країні — це своєрідний низовий бунт. Така сама доля спіткає і радянські пам’ятники: якщо їх не зняти офіційно, то позносять люди. Росіяни щодня руйнують наші будинки і вбивають наших людей, тож цілком логічними є несприйняття російського з літературою включно. Неможливо любити те, що тебе вбиває, тим паче культуру ворога! Такий примус руйнує особистість — так, наприкінці роману Орвелла «1984» герой починає любити Старшого брата — просто його особистість знищили.

По-друге, маємо добрий привід переосмислити «цінність» культури ворога та побачити цінність в інших культурах. В нас немає надмірної присутності німецької чи іншої літератури, а от «великої» російської завжди було забагато. Російські тексти ми читали у межах шкільної програми ще у радянський час, але тепер маємо запитати себе і відверто відповісти, чи це нам подобалося, чи ми будемо перечитувати «Євгєнія Онєгіна», наприклад. Нам треба рухатись до інших, кращих текстів, бо ж маємо масу хороших перекладів класики на будь-який колір і смак — романи Бредбері, Воннеґута, Діка тощо. До того ж, ми ліпше реагуємо на тексти, наближені до нашої реальності, тобто на сучасні тексти, які українські видавці іноді перекладають майже одночасно з виходом книжки за кордоном, в оригіналі!

Отже, варто будувати свою читацьку стратегію так, щоб читати щось інше, а не російське. У перспективі російську класику слід буде переоцінювати, бо зрозуміло, що в кожній літературі є хороші тексти, й ігнорувати їх для загального культурного багажу не треба.

Для української літературної традиції важливий гумор, сьогодні іноземці, котрі пишуть про нас, часто говорять про особливий український гумор. Ви написали докторську дисертацію про гумор і сатиру в літературі XIX — XX століть. Чи досліджували там національні різниці гумору? 

Ми бачимо, як багато сміху довкола війни — сотні мемів щодня мігрують мережею. Це зовні сатиричний і всередині добрий гумористичний сміх, як-от у мемі з Притулою: «Цей день настав, ми купуємо Білорусь». У російській блогосфері гумору значно менше, але чому?

У межах докторської я наголосив, що в тоталітарній, авторитарній спільнотах сміх не толерують, переслідують, а ті, хто воліли б сміятися, бояться робити це на повну чи обирають бути серйозними.

Наявність сміху в літературі — це показник свободи, ліберального й відкритого суспільства. Я проаналізував сміх в українській та російській літературах, згадав дещо з чеської та польської. Отже, паралель «серйозне тоталітарне — смішне ліберальне» накладається на уявлення про метрополію і колонію, де перша — абсолютно серйозна, користується здебільшого найсуворішим сміхом — сатирою, а друга — має значно ширший спектр комічного.

Саме тому в російській літературі так багато сатириків, а українська — користується розмаїттям типів сміху, зокрема гумором і бурлеском, і має багато гумористів. Це можна побачити на прикладі творчості Гоголя. На українському матеріалі він пише смішні й жартівливі тексти — як у «Вечорах на хуторі біля Диканьки», але на півночі, в нетрях імперії, Гоголь перетворюється у сатирика із «серйозними» текстами «Ревізор» і «Мертві душі».

Я переконаний, що не існує етнічності сміху, тобто українці не сміються отак, а французи — інакше, проте світогляд та ідеологічні установки дуже впливають на те, як ми сміємось. Тобто якщо в літературі стає менше сміху, значить, спільнота прямує до жорстких обмежень, а різний сміх може свідчити про те, що світоглядні установки спільноти адекватні.

Зараз ми реагуємо сміхом і на загрозу, але це не означає, що ми позбавлені відповідальності. Легендарна відповідь українських прикордонників російському військовому кораблю — це скорочений варіант листа запорожців турецькому султану. Життєва традиція, приправлена сміхом. А ще традиція літературна! Пригадаймо Енея — козака, який сміється, коли дуже сутужно, і зі сміхом перемагає.

Чи існує межа гумору, яку не можна перетнути авторові текстів про війну?

У кожного з нас є речі, які залишаються сакральними — те, з чого не можна сміятися. Звісно, межа існує, і вона стосується уявлення про загальнолюдські цінності. Чорний гумор виникає як трансгресія через заборону сміятися. Зазвичай зі смерті ніхто не сміється, однак під час війни, боротьби за життя спільноти, уявлення про цінності змінюються і, відповідно, зміщуються межі смішного. Так, у мирний час із реальної смерті не прийнято сміятися. Десь у Сибіру падає російський літак і гине 40 людей — ніхто не сміється. У воєнних реаліях смерть ворога розцінюється по-іншому. Падає літак із російськими десантниками — українці радісно сміються, тепер смерть російських солдатів приносить радість і сміх.

Однак межі існують. Ніхто не буде сміятися із загибелі українців у Вінниці, Кременчуку, Маріуполі та інших містах — і нікому не дозволять. Хоча по російських пабліках поширюють знущальні повідомлення про загиблих цивільних, для українців вони неприйнятні. Смерть цивільних залишається за межею, і комічне цю межу не переходить.

Поезія та есей виявилися підхожими формами під час війни — щодня з’являються вірші про війну, а Оксана Забужко нещодавно анонсувала нову книжку-есей «Найдовша подорож». Чи є оптимальні форми й жанри для осмислення воєнного досвіду?

Досвід війни буде осмислений у всіх жанрах. Поезія та есеїстика швидше реагують, оскільки є мобільнішими, порівняно з іншими жанрами. Поезія — це коцентрат змісту і почуттів, а есеїстика — це рефлексії на те, що діється. Зрозуміло, що роман, епопея потребують більшого часу. Так, романи про події 2014 року «Інтернат» Сергія Жадана і «Доця» Тамари Горіха Зерня з’явилися кілька років по тому. Наступні 20-30 років ми будемо говорити і слухати про війну у всіх жанрах: фентезі, соціально-психологічній прозі, мелодрамах тощо. 

Думаю, популярними будуть фентезі, воєнне зокрема, нонфікшн із різних сфер життя, репортажистика про війну, а ще проза активних жінок, щось таке, як «Їсти, молитись, кохати» Елізабет Ґілберт, «Страх польоту» Еріки Джонґ, романи Ельфріди Єлінек — тобто жіночий голос, який подає погляд жінки на життя. В українській літературі вже є прецедент — «Польові дослідження з українського сексу» — Забужко відкрила цю скриньку Пандори, а далі тему підхопили Поваляєва, Карпа, Сняданко, якоюсь мірою Амеліна, Софія Андрухович. З одного боку, в нас є феміністична традиція, з іншого — надто довго в літературі, та й в інших сферах життя, існував гендерний дисбаланс. Так, у Спілці письменників у 70-х роках минулого століттях жінок було кілька, бо письмо вважалося начебто чоловічою справою. Тепер жінки вимагають реваншу.

Як думаєте, коли чекати на великі тексти про сьогоднішню війну?

Кінг, якого ми вже кілька разів згадували, пише, що під час Другої світової війни ніхто не читав, не писав і не знімав горорів, зате в 50-х усе вибухнуло, адже зберігалась оця тривога, потенція небезпеки зненацька, невідомо звідки, і звичність до відчуття небезпеки, залежність від адреналіну. Ми недооцінюємо, як змінюється наша свідомість, як вона вже змінилась: коли повітряна тривога і всі сидять наступну годину і хвилюються, куди зараз прилетить, хто загине, чи ми виживемо. Ми живемо з цим відчуттям день у день, і коли воно зникне — а це станеться неодмінно, — наша свідомість вимагатиме емоційних наркотиків, і солдатам після війни складно адаптуватися, і нам, цивільним, уже звично жити у стресі. Тому такі тексти з’являться доволі швидко.

Чи війна як час радикальних змін може вплинути на шкільну програму з української літератури?

Неминуче вплине — там неодмінно будуть твори про цю війну. Важливо лише не переборщити й не звести абсолютно всю літературу до плекання патріотизму. Ми вже знаємо: якщо весь час на уроках української літератури говорити лише про кріпаків та страждання народу, то нікого ця література не зацікавить! Маємо змінювати фокуси у школі: показувати різні тексти, віднаходити неочевидні контексти.

Творчість Ольги Кобилянської можна звести до боротьби за землю і сільських проблем у повісті «Земля» або поговорити про феміністичний погляд у новелі «Valse Mélancolique», де три героїні будують стратегії, як жити, заробляти, зустрічатися з чоловіками, творити і сприймати мистецтво.

Але й про «Землю» можна говорити інакше — включити у світовий контекст, розповісти, що найімовірніше текст був полемікою з однойменним романом Еміля Золя. А польський автор Владислав Реймонт написав тетралогію «Селяни» 20 років опісля і отримав Нобелівську премію! Тобто такий комплекс проблем існував у цілій Європі, хоч тепер і здається неактуальним. Літературознавиця Тамара Гундорова у монографії «Femina Melancholica» дослідила психоаналітичний контекст творів Кобилянської і показала, що земля була не лише економічним фактором, а й фактором влади, який супроводжував уявлення про сексуальність як владу.

Шкільна програма — це, фактично, канон української літератури, класика. Чи можна зчитати цю канонічність у школі?

Класика — це добре, про неї треба знати, однак класика — це завдання на потім, бо треба зануритися в той час, щоби зрозуміти, чому так пишуть, чому це було важливо. Я думаю, це непідйомне завдання для школи — учням ліпше давати уявлення, що такі класики були, і показувати їхню майстерність і стиль на коротких текстах. Класики і в коротких текстах класики, і якщо ними заохотити до читання, то людина потім візьме до рук і їхні складніші тексти.

Разом з літературознавицею Вірою Агеєвою ви створили ютюб-канал «Шалені авторки» — про сильних українських авторок. Чому вам важливо виходити за межі конвенційного літературознавства у формат відеоблогу?

Леся Українка, Олена Пчілка, Забужко, Марко Вовчок викликають уже звичне зацікавлення. Однак менш знані постаті зацікавлюють іще більше! Наприклад, відео про доньку відомого драматурга Людмилу Старицьку-Черняхівську, редакторку батькових романів, отримало неочікувано багато переглядів. Попереду — багато відкриттів! Потребують уваги творчість Тетяни Яблонської, Марії Башкирцевої та Ірини Вільде. Декотрими відео ми хочемо інформувати і розповісти «вперше».

Мені подобається формат, у якому ми з Вірою Агеєвою розмовляємо вдвох.

Можливо, варто було би взагалі змінити систему викладання у ширшому сенсі на діалог між викладачами.

Про когось знаю більше я, про когось — Віра Павлівна, зокрема про українських авторок, тому хтось веде розмову, а інший чи інша ставить розумні питання, які провокують розумні відповіді. Говоримо окремо і про тексти, вже поговорили про «Камінного господаря» Лесі Українки та «Музей покинутих секретів» Оксани Забужко.

Перевіряємо зараз, який формат ліпше працює: відео чи аудіо — будемо експериментувати. Маємо патронів, які готові підтримувати. Я дуже щасливий, що є запит і контенту про культуру з’являється більше. Мої колеги подружжя Тетяна Огаркова і Володимир Єрмоленко створили подкаст «Kult: Podcast», де обговорюють культурні й суспільні реалії для широкої авдиторії — і це працює!

Сьогодні багато дискусій крутиться навколо того, що нам треба розбудовувати український національний міф. Що думаєте про це як літературознавець?

Національний міф України вже сформувався. Україна та український народ — це оборонний рубіж цивілізованого світу перед варварами. Українці завжди боронили Європу від варварських племен умовних «половців та печенігів». Це наша традиція, починаючи від навал гунів, Чингісхана тощо. Просто ми думали, що варварів більше немає, але вони є. Є також козацький міф, за яким маємо гречкосіїв-донаторів, які підтримують козаків-борців, а ті якраз тримають рубіж. Це — сенс нашого існування. Наша сакральна історія, про яку тепер знає весь світ. І в нас досить сил, щоби протистояти злу по той бік межі.

Місія The Ukrainians — уможливлення позитивних соціальних змін в Україні
Долучайтеся до Спільноти, підтримуйте якісну українськомовну журналістику та приєднуйтеся до змін!
Приєднатися
Наші головні тексти тижня у красивій розсилці. Щовихідних у ваших емейл-скриньках.

Запросіть друга до Спільноти

Вкажіть, будь ласка, контактні дані людини, яку хочете запросити

Придбайте для друга подарунок від TUM

Вкажіть, будь ласка, контактні дані цієї людини, щоби ми надіслали їй посилку