Мова: од віктимних історій до історії успіху

Письменниця про те, як переламні моменти спонукали вибрати українську мову

Anastasia Levkova
9 Листопада 2022

Іще кілька років тому я, ніби Шахерезада, могла розповісти тисячу і одну історію про те, які зневажливі фрази чула в бік української мови чи певних українських слів. Зазвичай це були оповідки з 1990-х і початку 2000-х із Хмельниччини, де я виросла, й Києва, де була студенткою. 

Я і зараз можу пригадати такі історії: наприклад, як родичка кривила губи на слово плівка, знайома, округливши очі, питала: «Чо ти кажеш прізвище? Кажи фамілія!», а моя шкільна подруга сміялася з перепрошую; як провідник у поїзді відмовлявсь мені дати ковдру, бо що таке ковдра і, дослівно, «кому нужна эта ваша мова?». 

Якщо ви здавна і стійко говорите українською, то теж можете розповісти тисячу і одну таку історію. А проте… 

Можливо, для цих оповідок треба добряче напружити пам’ять, як-от тепер мені. Бо всі такі ситуації затираються під впливом наступних — тих, що були вже в останні роки. Їх моя пам’ять фіксує і береже не менш, а може, і більш дбайливо, ніж оті, про зневагу. 

Наприклад, моя знайома киянка, онучка полковника КДБ, дитиною чула від улюбленої бабусі: «Стою в очереди, а передо мной — женщина в красивой шубе, такая интеллигентная, такая красивая, и вдруг… обращается ко мне на украинском языке! Как такое может быть?». Ця сама внучка уже дорослою, маючи власних дорослих дітей, першу фразу промовила українською, стоячи на Майдані в час Революції Гідності поруч зі своїм сином. Йому подзвонили й сказали, що в парку Шевченка тітушки й поліція «б’ють наших», потрібна підмога. Син відповів, що зараз прийде, мати — та сама онучка полковника КДБ, етнічного росіянина — рішуче, уперше в житті, мовила українською: «Ідемо разом».

Я не раз чула, що люди вибрали українську вже за війни — в 2014, 2015, 2018-му… Ще більше зробили це незадовго до повномасштабного вторгнення, уже знаючи, що воно буде, — або ж після 24 лютого. «А яка мотивація?» — питав мене колега французький фотограф. «Щоб Путін не мав кого “захищати” у нашій країні», відповідала я, а потім картала себе, що поверхово сформулювала справжній мотив, — глибшою і, либонь, зрозумілішою була б відповідь «Аби відрізняти свого від чужого». Хоча й це не єдине, що спонукає, — проте, аби пояснити усі причини й мотиви, часу може знадобитися як Шахерезаді. 

Як переламні моменти — Майдани, війна — спонукали вибрати українську мову, — це питання ще має бути дослідженим, історії мають бути зібрані, представлені та пояснені.

Коли це пояснювати, то слід говорити не лише про перехід — слушно акцентувати передусім на поверненні.

Наприклад, 2019-го року я почула дивовижну історію письменника родом з Донецька Володимира Рафеєнка. Тоді він презентував свій перший роман, написаний українською, «Мондеґрін», — доти Рафеєнко писав російською і до 2014-го мав нагороди за свою творчість у Росії. Під час заходу автор, який виріс у цілком російськомовному середовищі, розповів, що вже дорослим дізнався: одна з його бабусь ізмалечку говорила українською, та коли переїхала із села в Донецьк, усі однокласники з неї сміялися, й вона затялася, що вивчить російську краще за них усіх, — і так і зробила, й по тому більше ніхто не чув од неї українського слова. Інша Рафеєнкова бабуся теж перейшла на російську в дитинстві, але часом таки вживала українські слова — коли говорила з котами й собаками. 

Серед українських письменників чимало прикладів переходу — точніше, повернення — до української: і не лише після 2014-го, а й раніше: у 1990-х та 2000-х із російської як мови свого дитячого й підліткового спілкування перейшли Вікторія Амеліна, Петро Яценко, Ірина Цілик… Авторка цих рядків до 6 років також спілкувалася винятково російською (батько — військовий, мешкали не в Україні), до 12-ти була мовно нестійкою і лише в підлітковому віці — у кінці 1990-х — остаточно перейшла на українську. 

Як нещодавно сказав стендапер Антон Тимошенко, «перейти на українську до початку повномасштабної війни — це… ніби в біткойн вчасно вклався». І якщо історії, з яких я починала, є віктимними — тільки потерпали у них не так люди, як їхня мова, — то історії, якими продовжила, — це історії успіху цієї ж мови.

Так, перехід великої кількості людей з російської на українську матиме і свої вади. Якщо в 1990-х сперечались про те, як правильно, й прагнули передусім, «щоб мова була чистою», то зараз, на мій погляд, варто зосередитися на тому, щоб люди у принципі говорили українською, і для цього слід поступитися потягом до чистоти, бо годі одразу добре і чисто говорити мовою, яку тільки вчиш, а постійні вказівки на помилки лише відлякують початківців. 

Утім, коли чуєш/читаєш добру, природну мову, то рано чи пізно починаєш говорити нею так само природно, як природно стали нею писати і говорити уже згадані Вікторія Амеліна, Петро Яценко і ще багато письменників і письменниць, а Ірина Цілик стала ще й авторкою цьогорічного радіодиктанту до Дня української писемності й мови.

Уже сьогодні в нашій країні чимало тих, хто перейшли з російської на українську хай не як на мову своїх батьків і дідів — бо родинні ситуації могли бути різні, — а як на мову своїх дітей — і тому, що прагнули справедливості, і бо хотіли відкинути колоніальний спадок, і тому, що відчували: українська — це мова майбутнього, мова нації, що врешті-решт переможе.

Нинішня війна ведеться для того, щоб могли жити ми, але й для того, щоб легше було нашим дітям — щоб вони були вільними, не мусили йти зачарованим колом, з якого ми нині стараємось вийти. З мовою — схоже:

Ми вибираємо нині українську, щоб легше було нашим дітям без спадку колонії, що тягне у відчуття меншовартості й в антицивілізацію.

Мине ще кілька років — і історій про перехід і повернення буде в рази більше, ніж здатна переповісти Шахерезада. Можливо, якісь із них ми будемо розказувати своїм дітям на ніч — разом з історіями про те, як українці перемогли імперію, як добро перемогло зло. І це нарешті будуть не віктимні історії, а історії успіху — саме на них зростатимуть українці.

Анастасія Левкова, письменниця, культурна менеджерка, літературна редакторка The Ukrainians Media

Цей текст створений завдяки системній читацькій підтримці. Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians і допомагайте нам публікувати ще більше важливих і цікавих історій.

Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — [email protected].

Погляди, висловнені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції. Головне зображення створене за допомогою технології штучного інтелекту у нейромережі Midjourney.

Текст
Анастасія Левкова

Запросіть друга до Спільноти

Вкажіть, будь ласка, контактні дані людини, яку хочете запросити

Придбайте для друга подарунок від TUM

Вкажіть, будь ласка, контактні дані цієї людини, щоби ми надіслали їй посилку

Майже готово

Вкажіть ще, будь ласка, своє ім’я та емейл.

Дякуємо і до зв’язку незабаром!

Дякуємо за покупку!

Ваша підтримка буде активована впродовж 10 хвилин. До зв’язку незабаром. Повернутись до статті

Вхід в кабінет

Відновлення пароля

Оберіть рівень підтримки