Дивні, але адекватні

Євгенія Васильєва розповідає власну БУР-історію

4 Листопада 2020

Волонтерська програма «Будуємо Україну Разом» виникла шість років тому. Тоді на cході звільняли від окупантів перші міста, а волонтери та волонтерки зі Львова поїхали на Донбас відновлювати зруйновані будинки. Врешті поверталися ще не раз, а згодом поїхали і в інші регіони України. Тепер БУР створює молодіжні простори, допомагає багатодітним родинам і відновлює зв’язки у громадах.

Та за роки роботи команді вдалося дещо більше, ніж залатати дірки в стінах — прогалини між людьми з різних регіонів країни почали зникати. Натомість з’явилося плетиво мережі активних і небайдужих людей. Ми дали слово чотирьом із них, щоби розповісти про різний шлях до волонтерства, його наслідки в житті і тих, кого дарує цей шлях.

***

Спільноти можуть творити нове майбутнє для долучених. Зрештою, саме так сталося з Євгенією, яка одного разу використала, здавалося б, непримітну нагоду пожити в наметах і пофарбувати майданчик ― а отримала новий погляд на світ і своє місце в ньому. 

Тепер Євгенія ― менеджерка осередку «Львівської освітньої фундації» на сході, яка провела перший повоєнний міський фестиваль в Авдіївці та продовжує гуртувати активну молодь міста. І ось її БУР-історія.

 

Від волонтерства ― до менеджменту

Я була активною ще в школі ― і в самоврядуванні брала участь, і проєкти організовувала. Батьки мене в цьому завжди підтримували. Але перший досвід волонтерства трапився в Донецьку під час Чемпіонату з легкої атлетики у 2013 році. І це вже було зовсім інакше. Пізніше в Авдіївці я долучалася до роботи місцевої громадської організації ― робила афіші. 

А потім почалася війна. 

У 2014-2015 роках ми постійно кудись переїжджали. Це були різні міста, регіони, навіть певний час провели у родичів у Росії. Але оскільки я відразу з початком бойових дій перевелася навчатися в Покровськ, то щопівроку приїздила туди, щоб скласти іспити.

Наступного року я вже спинилася в Покровську ― і так познайомилася з проєктним менеджментом. До нас приїхала команда фестивалю «З країни в Україну», і я долучилася до організації фотозони, тож волонтерила, шукала цікаві ідеї. Також мені треба було сконтактовувати команду з місцевими. 

DSC_8143

Коли фестиваль завершився, я вступила на магістратуру з проєктного менеджменту в Покровську. Разом із тим мені запропонували працювати у міській раді Авдіївки у відділі сім’ї, молоді і спорту. Його керівниця була не проти новаторських форматів, цікавих ідей, тож збирала навколо людей з такими ж цілями. Так на роботі я познайомилася з місцевою пластункою Танею, що навчалася в Українському католицькому університеті. Вона ж розказала мені про БУР. Оглядаючись назад, я розумію: то був комплекс нагод, яких я не проґавила. 

Перевернути догори дриґом 

Того ж року я вперше потрапила на БУР-табір. Таня розповіла, що серед волонтерів і волонтерок буде неповнолітній пластун, що потребує супроводу. Я нічого не очікувала, але вирішила долучитися, за компанію. Начальниця дозволила оформити поїздку як відрядження ― врешті, це дійсно мало стосунок до молоді, з якою ми працюємо. 

Мені був 21 рік, і я була хіба в Києві і Львові як туристка. Тож БУР став абсолютно новим досвідом. О 4 ранку нас із пластуном зустріли якісь бородаті хлопці зі стягами, поселили в наметах у місцевому парку ― а я ніколи і не ночувала так. Крім того, серед волонтерок і координаторок були дівчата з іменами Ярина, Соломія, Іванка і Дзвінка ― для людини зі сходу це був «шок-контент». (Сміється) 

Багато хто з таборів навчався в УКУ, серед них історики і філософи ― з такими людьми я ніколи раніше не спілкувалася. Ми жили в наметовому містечку, зводили дитячий майданчик і ремонтували будинки, вечорами влаштовували ватри, розмовляли про війну, стосунки, життя. Такі непобутові теми ― і всі українською. І тоді я теж вперше заговорила нею. 

Тоді ж Юрко Дідула напівжартома спитав, чи буду я робити БУР в Авдіївці. А оскільки я була дуже натхненна після табору, то задумалася про це. Той табір перевернув у моїй голові все догори дриґом. 

 

У новому середовищі виявилося, що багато моїх знайомих закінчували саме магістерську програму з управління неприбутковими організаціями в УКУ. Я побачила, що їм вдалося, ― і теж наважилася заповнити заявку на вступ. Мене прийняли ― і це був зовсім новий рівень навчання. 

Разом із тим я таки запросила БУР до Авдіївки. Місцева влада підтримала цю ідею, ми підшукували родини, яким варто допомогти, вже взимку мали команду волонтерів на літо. У січні до нас приїхала команда БУРу, щоб перевірити, як просуваються справи. Все було добре. 

Але в лютому місто почали обстрілювати, і літній візит довелося скасувати ― ніхто не знав, як довго це триватиме і чи варто готуватися. Замість Авдіївки у розкладі БУРу з’явився Конотоп. Я все одно мала на той час відпустку, тому з братом і подругами поїхала в Конотоп. Повернулася, як і минулого разу, на драйві. Обстріли вже втихомирилися, тож вирішили спробувати ще раз запросити табір до міста у жовтні. 

Усі організаційні питання вирішили за тиждень, і ось нарешті у жовтні 2017 року БУР приїхав до Авдіївки. Місцевих волонтерів і волонтерок було небагато, але ми й не розраховували на їхнє залучення ― уже розпочався навчальний рік, часу на табір у них було обмаль. Та з командою людей з різних регіонів країни ми допомогли двом багатодітним родинам, мамі дитини з інвалідністю і пофарбували дитячий майданчик. 

А через тиждень зі мною стався BUR•LAB. 

Більше, ніж очікування

BUR•LAB ― це кількаденний табір у Карпатах, куди приїжджають команди волонтерів і волонтерок з БУРів для покращення своєї ідеї. Ми з Танею сприйняли це як можливість навчатися, тож вирішили створити проєкт і податися. 

Так чи інакше, на авдіївських подіях перетиналися усі, кому це могло би бути цікавим. Тож ми телефонували знайомим, пропонували долучитися і створити ініціативу. У результаті зібралися люди, що мали досвід роботи з дітьми і молоддю, музиками і художниками, проводили майстер-класи і культурні заходи. Ми хотіли поєднати спільний досвід і зробити щось корисне для міста ― так і народилася ідея фестивалю «Авдіївка ФМ». 

На навчанні у Карпатах, куди я тоді потрапила вперше, ми працювали з ментором, розвивали ідею ― і врешті стали однією з команд зі сходу, що отримала фінансування. Наприкінці 2017 року ми взялися за планування. Місцевій владі ідея сподобалася ― ми хоч і були дивними, але адекватними. 

На той час у Авдіївці вже чотири роки не проводили нічого, крім офіційних святкувань дня міста і державних свят ― тож міський фестиваль після затишшя став чимось новим. Це було дивно, але гарно. Ми почали писати всім знайомим із фондів, культурних організацій, написали навіть у Фонд Сергія Жадана і мистецьку спільноту Heart Of Ukraine. Місцева влада допомагала з організацією, документами, звітами, виділила кошти ― самі ми не впоралися б. І ми й не помітили, як усе розрослося до події обласного масштабу ― приїхали художники з Німеччини, митці, режисери, актори, співаки, літератори. 

Врешті «Авдіївка ФМ» був дводениним, але ще до основної події ми майже три місяці проводили майстер-класи, наукове шоу, рок-школу, театральний конкурс ― щоб залучити якнайбільше шкільної молоді. Пізніше ці підлітки їздили на БУР, вступали до Української академії лідерства, проводили власні події ― уже за рік ми побачили результат. Ці кілька місяців дали їм відчуття постійного контакту, люди не втрачали одне одного, як після звичайного заходу. 

DSC_8143

Після фестивалю я пройшла курс громадянської освіти. Дізнавалася, як працює місто і бюджети. А наступного року, по його завершенню, мені написали з БУРу і запропонували створити осередок організації на сході. Тепер я працюю тут менеджеркою. Ми гуртуємо волонтерів, які повертаються з таборів, проводимо невеликі події і працюємо окремо з громадами. 

Думаю, що Донецька і Луганські області перспективні саме тепер, бо молодь нарешті усвідомлює свою незалежність від мономіст і тамтешніх підприємств, обирає цікаву освіту. У регіоні працюють донорські програми від ПРООН, наприклад, або USAID. Люди поки що працюють переважно з інфраструктурою, тепер у нас є комфортний громадський простір, дороги, цілі ліхтарі, дискусія про стан довкілля. Також громадський сектор Донецької області багато працює з мистецтвом. 

Цікаво, що в Луганській області активістам переважно 25-45 років, а у Донецькій ― до 25. Вони починали розвивати свої міста ― Дружківку, Костянтинівку, наприклад, ― під час війни і досі залишаються у своїх містах. Тобто це вже сталі сформовані люди, але середовище природно оновлюється. Тепер я розумію: коли щось зникає ― це нормально. Бо рух розбудовується. 

Уже тепер я дізналася, що до війни в Донецькій області було багато цікавих ініціатив. Але чи то я не те читала, чи то не з тими людьми спілкувалася ― все пройшло повз мене. Звісно, інші регіони були і є активнішими, а у нас переважно громада тримається на кількох окремих людях, що все розвивають. Але я не раз чула від них, що вони звідси не поїдуть. Зрештою, у великих містах так багато усього відбувається, а тут кожна ініціатива є цінною й унікальною. На Донбасі ще можна творити.

Фото — Євген Бражко.

[Цей спецпроєкт виконується в рамках Проекту «Зміцнення громадської довіри» (UCBI II), що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID).]

Місія The Ukrainians — уможливлення позитивних соціальних змін в Україні
Долучайтеся до Спільноти, підтримуйте якісну українськомовну журналістику та приєднуйтеся до змін!
Приєднатися
Наші головні тексти тижня у красивій розсилці. Щовихідних у ваших емейл-скриньках.

Запросіть друга до Спільноти

Вкажіть, будь ласка, контактні дані людини, яку хочете запросити

Придбайте для друга подарунок від TUM

Вкажіть, будь ласка, контактні дані цієї людини, щоби ми надіслали їй посилку

Майже готово

Вкажіть ще, будь ласка, своє ім’я та емейл.

Дякуємо і до зв’язку незабаром!

Дякуємо за покупку!

Дякуємо і до зв’язку незабаром! Ваш тарифний план буде активовано на протязі 10 хвилин.

Повернутись до статті

Вхід в кабінет

Відновлення пароля

Оберіть рівень підтримки