Ґевін Різ: «Ми не стаємо кращими людьми лише тому, що зазнаємо травми»

З початком повномасштабного вторгнення Росії в Україні почали більше говорити про психічне здоров’я, створювати проєкти, державні програми та платформи з психологічної підтримки. Проте в розмовах про війну все ще багато міфів, нерозуміння та узагальнень. Одне з них стосується того, що всі ми тепер травмовані і страждаємо від цього. Але чи це справді так? 

Ґевін Різ із Дарт-центру травми та журналістики, проєкту Колумбійської школи журналістики, пояснює, що вплив травмуючих подій на суспільство неоднорідний, не завжди катастрофічний і точно не незворотний. 

«Ідея «те, що вас не вбиває, робить вас сильнішим» не дуже корисна. Можливе посттравматичне зростання, іноді люди можуть проходити через труднощі і ставати сильнішими в різний спосіб, — наголошує Ґевін. — Але загалом ми не хочемо, щоб це відбувалося. Ми не стаємо кращими людьми лише тому, що зазнаємо травми». 

Про те, з чого складається травма, як вона впливає на журналістів, що розповідають про неї і як у роботі з травмою тримати одночасний фокус на минулому й майбутньому — читайте в розмові.

​​[Це інтервʼю було записане на конференції Lviv Media Forum у травні 2024 року]

В Україні, незважаючи на розвиток травматерапії з 2014 року і дотепер та попри велику потребу, немає дослідницьких чи освітніх інституцій безпосередньо про травму. Ви працюєте в Дарт-центрі — саме такій структурі, яка існує на межі досліджень, журналістики та освіти. Розкажіть, будь ласка, з чого ця структура складається і які принципи сповідує?

Дарт-центр виник у 1999 році як спільнотний проєкт — це була спроба об’єднати журналістів, психологів і клініцистів у розмові про те, що слід знати медіа для якісного висвітлення насильства.

Чому почався цей діалог?

У той час був високий рівень насильницької злочинності, наприклад, убивств. Газети мали спеціальних кримінальних репортерів. Але журналісти не завжди були добре навчені висвітлювати горе та втрати таким чином, щоб не завдати додаткової шкоди потерпілим.

Журналісти, як правило, були добре навчені того, як брати інтерв’ю в політиків чи інших людей влади. Але як вести розмову з людьми у вразливому стані, які, можливо, втратили близьких або бачили надзвичайно важку подію? Як журналістам розмовляти з людиною так, щоб не посилити її страждання? Для такого спілкування був потрібен інший набір навичок.

Так почалася розмова з клінічними психологами. Журналісти зрозуміли, що їм потрібно знати більше про травму та вплив насильства на людей, щоби створювати репортажі, які були би правдивими й точними щодо того, що сталося, і водночас не погіршували ситуацію для людини, з якою вони розмовляють.

Дарт-центр організував у редакціях дискусії про ці виклики, і під час них журналісти також зрозуміли, що вони зазнають впливу від власної роботи, а їхнє психічне здоров’я може постраждати від того, що вони спостерігають страждання інших.

Двадцять років тому в індустрії новин було багато скепсису щодо цього питання.

Існувала думка, що якимось чином журналісти є ідеальними записувальними машинами, які виходять у світ, свідчать про страждання — і чомусь жодне з цих страждань не впливає на них самих.

Не лишається з ними — ніби вони зроблені з тефлону. Журналістам кажуть, що вони не повинні мати почуттів, щоб бути об’єктивними, — але це нереально. Звісно, ​​журналісти мають почуття, як і герої та аудиторія.

Ці подвійні стандарти виникли частково тому, що новини мали пріоритетом ідеологію об’єктивності. Звичайно, журналісти повинні бути точними. Але вдавання, що вони не мають почуттів, не робить їх об’єктивнішими.

Якщо ми будемо вдавати, щÐ