Зцілення
Цей текст опублікований у друкованому журналі Reporters
Ігор битися не любив, натомість слугував за боксерську грушу для своїх однокласників. Він учився у звичайній харківській школі у харківському районі ХТХ, а уявляв себе мушкетером з роману Александра Дюма. Допоки на останній парті він читав історичні романи з дідусевої бібліотеки, хлопчаки спереду кидалась в учителя м’ятим папером. Ігор собі такої поведінки не міг дозволити, бо ж він — мушкетер із високими людськими якостями, і саме за це отримував смачних стусанів. Бачте, здумав бути нонконформістом.
Нонконформіст. Тринадцятирічний хлопець слова такого не знав, він просто — вихований. Освіченістю Ігоря опікувалась мама, філологиня. Вона ж подбала про його музичний смак і записала на фортепіано. Можливо, хлопець хотів би вивчити кілька прийомів самозахисту з батьком, але той з родини пішов. Ігор взяв ситуацію під особистий контроль і записався на тхеквондо.
Якось Ігор побачив у буфеті товариша, який у юрбі боровся за булочку. Ігоря здивувала не штовханина, а лицарська кольчуга на ньому. Він запитав борця за булочку: «Де взяв?». Товариш показав на буфет, а затим утямив, що мова не про булочку.
Той хлопець відвідував клуб середньовічного бою та їздив на турніри й рольові ігри з «Володаря перснів». «У нас багато толкіністів», — сказав. І це переконало Ігоря бодай спробувати, адже він обожнював сагу Толкіна, проте не мав друзів, з якими міг про неї поговорити.
Вони тренувались у школі мистецтв, у холодному та сирому спортзалі, який винаймали за власні кошти.
Хлопці ще не тямили, якими були середньовічні бої, тож вигадували усе самі або підглядали за лицарями у фільмах, що ніяк не рятувало від недолугості — салтівські пацани не надто скидались на лицарів.
Інколи додавали залізяк. Щоб реконструювати тегиляй, салтівські недолицарі випрошували у своїх мам тканину. А хтось, як хлопець із буфету, вечорами сам плів кольчуги: на гуртових металевих підприємствах купував дріт, устромляв його в дриль — і так утворювалась пружина. Потім металеву ковбасу щипали на окремі кільця, скріплюючи між собою. Кілька тижнів — і кольчуга на тілі воїна. Щити майстрували з фанери, чіпляли на неї ручку, відкручену від дверей, шматок шкіри або мотузки.
Лицарям без грошей доводилось експериментувати. У бій ходив і ковролін, і лінолеум.
У нульових історичності дотримувались одиниці, бо бракувало інформації. Професійні обладунки, якщо й траплялись, коштували дорого. Принаймні для школяра. А тому на турнірах за історичне приймали все. Головне, щоб той ковролін чи пластик не стирчав «звідкілясь». На початках Ігор узагалі виступав без обладунків — просто натягав на себе мішковину. Заощаджував і на зброї, про що згодом пошкодував.
Із першим своїм клубом Ігор відвідав до десяти фестивалів і вперше серйозно травмувався. Досі хлопець штрикав усіх дерев’яною палицею, на якій чохол з ковроліну слугував списом. Аж раптом шлях перекрив здоровань у повному захисті та з палицею із п’ятьма шматками стадіонної гуми, обрізаної грубими квадратами. Учасників, звісно, примушували гуманізувати зброю, щоб не травмувати суперників. Та це не врятувало Ігоря.
Руку відняло на тиждень. «Добре, що вдарив не по голові», — думав. Утім, вирішив збирати гроші на обладунки. Ігор закінчив дев’ятий клас, вступив у радіотехнічний технікум та влаштувався охороняти особняк якогось вельможі.
Монголи із Салтівки
На місто сповзала зимова ніч. У будці охоронця Ігор ніс варту чи бодай намагався не заснути. Встромив ноги в бетонний калорифер і слинявив пальці, гортаючи книжку Джека Лондона. Букви плутались та поволі розпливались. Земля під ногами розм’якла — Ігор таки підкорився сну.
Уві сні Ігор ходив із рушницею і тупцював білою ковдрою снігу поміж ялинками. Побачивши вовка, спинився та взяв хижака у цілик. «Ай, курва», — Ігор обпік ноги в калорифері та вмить прокинувся.
Уранці хлопець отримував бажані двадцять гривень, потім досипав на парах і ввечері повертався назад. Самотужки оплатив кілька семестрів навчання й таки купив перші обладунки: шолом, рукавиці, захист для ніг та рук. На корпус усе ще не вистачало.
Ігоря виперли зі старого клубу, але так і не пояснили причини: «З тобою щось не так». Для такого удару обладунків не вигадали. Він ішов додому дві години замість п’ятнадцяти хвилин, ніби пливучи на чайці у морі власних сліз. Утім, швидко оговтався, бо і в технікумі з’явилися рольовики.
Поступово, десь у 2005 році, почали розділятися течії, які досі були одним цілим: настільні ігри, толкіністи, стрільба з луків, реконструктори, ковалі та музики, ранятники, які бились в обладунках зразків іще до XI століття. Вийшли окремо і бугуртсмени — спорт, який базується на середньовічних лицарських боях.
Реконструкторів уважали занудами, бо в них кожен елемент костюма, аж до самих ґудзиків, мав відповідати певній історичній добі. Ранятники бились тільки до першого влучання, а їхні обладунки не захищали від травм. Якомусь вікінгу могли легко відрубати щелепу через шолом, який закривав тільки ніс. Ігорю хотілося залишитись неушкодженим.
Спочатку клуб називався «Швеція», потім — «Степові Вурдалаки», але ці назви не відображали шляху хлопців. Тоді під Харківською академією культури знайшли залишки шаруханського поселення половців, яке існувало в ІХ століття, а пізніше підпорядковувалось Монгольській імперії. Хлопці гуртом полізли в книжки з історії та викрили брехню, яку їм розповідали у школі: «монголо-татарське іго» виявилося російським міфом.
— Коли монголи захопили Київ, у місті побільшала кількість торгових операцій, — говорить Ігор. — Легенда про спалене місто, яке ще й сіллю посипали, — це вигадка Росії, щоб стати спадкоємицею руських земель. Московія мала б називатись — Москва-Орда, але Петро І перейменував її в Росію.
Тож вони взяли на озброєння думку, що монголи розбудовували Київ, бо він перебував на Шовковому шляху. Ігор знав і про темне минуле монголів, але ворогом у його голові стали не вони, а росіяни.
Уже скоро Ігор із друзями поїхав на перший чемпіонат світу, в Хотин. На кожному чемпіонаті «Битва націй» українці билися з росіянами. Навіть коли у 2014 році почалася війна. І так тривало аж до пандемії 2019 року.
Битва націй
Тіло пашіло жаром. Ігор складав обладунки, щоб вони сохли, потім чухав їх щіточкою і змащував солідолом. За кілька годин випаде вечірня роса. Обладунки захищали Ігоря протягом дня, а тепер настала його черга захищати метал від іржі.
Він заліз у шатро. Повсюди лежало розкидане сіно та шкури, на яких сплять і якими вкриваються. В шухляді зберігали «сатану». Так учасники жартували про сучасні речі: телефони, кока-колу, зубні щітки та інший непотріб.
Ігор хотів іще покупатися у Дністрі. Натягував бре, спідню білизну XII століття, й камізу. Разом із друзями спускався до річки. Поволі привиди минулого спадали на Хотинську фортецю. За Київської Русі споруда охороняла від завойовників. У XXI столітті вороги таки підкрались сюди, маскуючись під учасників бугуртного фестивалю.
У 2010 році в «Битві націй» брали участь Україна, Росія, Білорусь і Польща. Щороку до турніру долучалися Британія, США, Німеччина, Італія, Канада, а золоті медалі гребли переважно росіяни. Можливо, бо турнір організовували українці, а фінансували росіяни. Інколи у команд виникали питання до суддів, але команда росіян таки майстерно спарингувала на ристалищі. Вони користувалися слоганом: «Бити людей залізною палицею — законно» і пропагували ультранасилля. Росіяни билися жорстоко, вкрай рідко здавались та робили все задля перемоги, бо ж за це платили гроші. Українців поважали як гідних суперників, каже Ігор. А українці поважали їх:
«Коли суперник сильний або рівний тобі — це викликає повагу. Навіть якщо він — зло. Ця повага виникає до самої сили», — говорить чоловік. Однак поза ристалищем між росіянами та українцями виникала порожнеча та глибока прірва.
Якось під час поєдинку з росіянами Ігор помітив в одного з них сегментовані рукавиці з відкритими пальцями. Удар по сардельках — мінус учасник. Однак Ігор не зробив такого удару, згадавши слова одного ізраїльтянина: «Бережіть одне одного — нас мало». Він зберіг свого суперника і далі насолоджувався боєм. Бувало, українці й росіяни підправляли суперникам захист на тілі, який злетів.
У 2014 році «Битва націй» відбувалась у місті Трогір у Хорватії. В перший день турніру приїхала поліція: «Надійшла інформація, що сьогодні росіяни й українці вбиватимуть тут одне одного». Усі пореготали і розійшлись готуватися до параду. Росіяни вже окупували Крим.
Вожак
Щоліта в Судаку відбувався фестиваль історичної реконструкції «Генуезький шолом». Туристи стріляли з гармат і луків, метали топірці, гончарували на колі. Шеруханці з Харкова катались туди на заробітки. Вони проводили бугуртне шоу в п’ятницю, суботу й неділю, а у вільний час скидали обладунки й реконструювали первісних людей: купались голяка у морі та засмагали під убивчим для спини сонцем. Та щойно бовваніли зірниці, збирали лахміття і прямували до фортеці, бо вже розпочинався турнір.
Крім масових турнірів, хлопці за тридцять гривень вовтузились із туристами. Навіть фотографувались за гроші. Ігор складав металеві та паперові в радянський рюкзак-колобок. Наприкінці місяці гроші буквально висипались із нього. Хлопець гарно заробляв і не мав квитка назад. Просто ганяв собі з кримським вітром, який і привів його до майбутнього вожака.
Ігор виріс без батька, але у 2007 році в Судаку познайомився з тим, хто ним став, — Антоном Яковиною. Чоловік мав ніс римлянина, гострий та з горбинкою, і глибокі хвилі зморшок від усмішок. Він викладав фрирайд у власній гірськолижній школі. А влітку зазирав у Крим і дряпався в тамтешні гори. Та коли злазив, забігав на фестиваль «Генуезький шолом». Там Ігор і познайомився з Антоном, який запропонував юному другові поїхати взимку на Закарпаття в село Подобовець на лижі.
— Та я не вмію, — казав Ігор.
— Навчу, — відповідав Антон чи то як тренер, чи то як батько.
Їхні стосунки переросли у щось більше, ніж просто дружні. Ігор називав Антона своїм вожаком, а його сина сприймав за брата. Щозими Ігор, не маючи грошових заощаджень, звільнявся з офісної роботи та їхав на лижі. І хоч працював тренером — повертався також без коштів. Заробляв суто на житло й харчування і спорядження, щоб вільно займатись улюбленою справою цілий сезон. Навесні сніг танув і Ігор повертався до ристалищ.
Улітку Ігор завжди був на «Битві націй». Йому здавалося, що бугурт здатний виховати людяність та шляхетність. Навіть у росіян. Росіяни ніяковіли від питання: «Чий Крим?». Казали щось таке: «Чувак, давай не будемо». А дехто з них носив георгіївську стрічку, а ще один нашивку ДНР на гаманці. Ігор запитав: «А ти розумієш, що твоя нашивка означає для українців?». Чоловік покірно кивнув і зняв подарунок друга. Хтось сам стягнув із себе помаранчево-чорне ганчір’я.
Утім, українці перестали ручкатись після спарингів із росіянами аж у 2017 році. Це почалося за каденції капітана, який уже побував в АТО.
А росіяни кліпали очима й не розуміли цього жесту. Того ж року збірна України вперше побила росіян у найпрестижнішій номінації — 21 проти 21. Після спекотного бугуртного сезону Ігор повертався у задубілі гори.
Так тривало чотирнадцять років. Ігореве волосся добряче посивіло. Тепер друзі називали його — сніговий барс. Але Ігор лишався спритним та маневреним.
Тільки-от напередодні повномасштабного вторгнення, 2 лютого 2022 року, сили різко покинули Ігоря. Хтось летів на швидкості 150 кілометрів на годину і збив вожака. На горі — понад сотня людей, але на шляху трапився саме Антон. Пневмоторакс, гемоторакс, перелом стегон і ребер, розрив селезінки. Ігор поїхав у лікарню з вожаком.
— Треба видаляти селезінку, — казали лікарі. — Хто ви потерпілому? Можете написати дозвіл?
— Я прийомний син, — відповів Ігор.
За декілька днів розпочалася повномасштабна війна. Вожак, напевно, знав би, як діяти, але зараз Ігор опинився сам. Знову. Ще з 2019 року Ігор підозрював, що війна неминуча, але й подумати не міг, що поруч не стоятиме вожак. Ігор з іншими інструкторами спробував тренувати далі, але в’яло. Тоді ж чоловік наважувався на крок у невідомість — піти у військо. Його гризла злість.
За два дні прийшла звістка з лікарні. В кімнату зайшов друг і сказав, що вожака більше немає.
26 лютого Ігор з командою зібрав речі та поїхав у військкомат.
Командир реальності
Він боявся цього дня і готувався евакуювати рідних із Харкова ще у 2019 році. З дружиною купили будиночок на Закарпатті, на максимальній відстані від кордону з Росією. Хата не схожа на хату, а радше на трухлявий барак. «Перетворимо ці руїни на маленький рай?» — запропонував чоловік. Щойно почалася війна, дружина поїхала в рай, а Ігор — у пекло.
«Якби я не читав правильних книжок, то мені б не вистачило цієї люті», — говорить. Якось Ігор мандрував із дружиною по Європі, вони слухали в машині аудіокнижку «Чорний ворон» Василя Шкляра. Це історія про холодноярського отамана, який зі своїми людьми з останніх сил бився проти росіян на Черкащині, розуміючи, що це радше спосіб померти, аніж претензія на перемогу. Ігор плакав. Від сліз розпливалась розмітка на дорозі, а від люті тремтіли руки й кермо. Чоловіку доводилось час від часу зупинятися на узбіччі. Він чихвостив усіх навколо, але потім заспокоювався і їхав далі. Щось схоже відчував і зараз, дорогою до військкомату. Забув про грижу у спині, бо тої миті вона його не хвилювала.
— Що тобі писати? — запитали чоловіки у військовій формі.
— Пишіть, що здоровий, — відповів.
Він і четверо його друзів опинились у Мукачеві у 128-й гірсько-штурмовій бригаді. Їх попереджали, що робота, м’яко кажучи, не офісна. Хлопці погодились, сіли в бусик і поїхали на Волинь, ближче до кордону з Білоруссю. Чоловік пішов у розвідку, до того жодного разу не стрілявши з автомата. Натомість він мав при собі середньовічну алебарду і носив залізні обладунки. Навички минулого стали в пригоді, коли батальйон опинився на Херсонщині.
Ігор знав, що броня — це спорядження професійного воїна, тому на захисті заощаджувати не став. Пішов у розвідку інтернетом і нарив протиуламковий захист, який закривав сухожилля, артерії та життєво важливі органи. Тепер Ігор душився слиною і мріяв про стовідсотковий захист. Майже як у Середньовіччі, але теперішня броня балістична. А ось зброя з того часу еволюціонувала до невпізнання — махати сокирою вже не вийде. Автомат потребує навчання, та ознайомитись із ним вдалося тільки в липні. Можливо, це сталось би пізніше, однак Ігор увімкнув організаційні якості.
Ігор просив керівництво про регулярні тренування для побратимів, бо такою стала його особиста місія — зберегти життя кожному. Тренуючись, вони ділились на групи, давали умовні назви. Від’їжджали від позицій і займались фізичною підготовкою та стрільбою. Ігор надокучав усім про «фактори ризику». Він набридав ідеєю: розділити усіх за талантами.
— Барс, ти вже так заїбав, — казав побратим. — Чого ти виносиш мозок?.. Ми втомились.
— Ми за сьогодні зібрали 30 факторів ризику, роздуплись, — відповів. — Ненавидь мене, але я хочу, щоб ти лишився живий.
Шлях мирного воїна
З лісової гущавини з’являється Сніговий Барс. Кволий, змучений та спітнілий. У війську Ігоря наздогнала стара травма хребта, і одного дня, не змігши підвестися й одягнути бронежилет, він зрозумів, що муситиме перевестись у тил. Згодом Ігор і загалом пішов з війська.
Повернувшись із фронту, Ігор іклами вчепився в ідею — залучати ветеранів до бугурту. Ще на «Битві націй» Ігор дізнався, що 80 % бійців з американської збірної — колишні морпіхи, а загалом у світовому бугуртному спорті 60 % — ветерани. Так Ігор разом з подругою Оленою Кречет заснував проєкт «Бугурт Січ».
За кілька годин у реабілітаційному центрі для військових «Лісова поляна» розпочнуться дуелі. Здоровань Дмитро ламає голову, як розпалити вогкі дрова. «Зараз би окопну свічку», — каже. На ристалище підходить чоловік у куфайці. Розгублено роззирається навсібіч, він тут лише утретє. Певно, ще не з усіма познайомився. Чоловік реабілітується після важкого поранення в голову. А Макс, колишній одноклубник Ігоря, має кілька вихідних перед бойовими і користується ними на повну. Сповзаються й інші.
Ігор з Оленою розпитували психолога про те, чи справді дієвий бугурт у реабілітації. А якщо дієвий, то чому? Нові технології на війні порушили природну реакцію на загрозу: «Бий, біжи, замри». Якщо в Середньовіччі вороги бачили один одного, тобто мали кого бити, то в сьогоднішній війні до противника можна дістатись ракетами або дронами.
Відтепер коктейль гормонів, який мусив би вмикати тіло до бою, залишається осадом. Він нікуди не зникає і впливає на нервову систему. Наше тіло буде адаптуватись до нових реалій кілька тисяч років. Є припущення, що ми до цього дня не доживемо.
«Спаринги в бугурті дозволяють реалізувати тактильний контакт, розмістити агресію, відчути її, визнати й навчитись контролювати. Агресія — це не погано, це одне з джерел сили», — каже Ігор. Він саме повернувся зі своєї хижі й тепер блукає серед усіх, наче блідий привид — у нього сьогодні температура.
— Я так і знала, що треба було надягати шоси, — кричить Ольга, подруга Ігоря, теж реконструкторка.
Це вона про плундри, тобто штани. Ольга відповідає за бенкет. Несе на стіл бутерброди з салом, а в окреме блюдце кладе смалець. Їй допомагає Олена, але зараз жінка крутить у руках Ігорів подарунок — саперну сокиру часів Першої світової. Чоловік сказав, що бойова, а не просто цяцька, тому на ристалище з нею виходити небажано. Тут займаються тільки у м’яких обладунках, які імітують лицарські, та б’ються гумовими мечами задля безпеки. Так військових не пригнічують гучні звуки. Крім цього, дешевше і заощаджує сили. В залізних обладунках людина займається п’ятнадцять хвилини, а у м’яких — сорок. Ще один плюс: меншає навантаження на суглоби. Утім, це все одно обладунки і треба знати, як правильно їх надягати. Чоловік у куфайці підглядає за всіма, бо поки що не запам’ятав, як то все робиться. Воїни виходять на арену і починають місити один одного. У задоволення, безпечно та абсолютно легально.
Геп-геп, гупають м’які мечі. Тренер Григорій стає у відкриту позицію, щоб новачок зарядив йому. Однак той лише гамселить у м’який щит. Дрейфить чи що. «Бий мене, а не щит!» — каже Григорій. І вмить полетіли стусани в голову і по тілу. Аби новенький зовсім не сів на голову, Григорій попускає його на землю ударами. Один бабах, і чоловік ледве не впав. «Підсковзнувся», — каже та знімає шолом. Усміхається на всі 29 зубів, бо інші десь загубив. Спітнілий та щасливий, бродить тепер навколо дерев.
— Один із найчастіших відгуків хлопців: «Чувак, я спав як убитий. Я вже забув, коли востаннє так спав». А сон — це відновлення, бо тільки тоді в нас відновлюються клітини, — каже Ігор.
Ігор підпер рукою сиву бороду й дивиться на бої. Тепер він не говорить про те, що бугурт — це любов. Росіяни вбивають його побратимів, випалюють землю. Ігор прийняв нову реальність — тепер він бажає помсти.
— Треба, щоб люті було більше, ніж страху, — каже Ігор. — Час змінюється, а війни — ні.
Сніговий Барс лащиться і обіймає друга Пашу: «Чим хочеш займатись після…» — питає пошепки. Шеф із люлькою в зубах кличе всіх до столу сьорбати борщ із вогню. А потім усі кочують до ватри, де чутно тільки шматки обірваних фраз про фронтове життя. Ігор розтанув у темноті лісу. Так само непомітно, як і з’явився. Він волів би ніколи не битись, але тепер це необхідність. Бугурт не виховав росіян, але виховав Ігоря і всіх його друзів. А отже, бугурт — це шлях, який тільки розпочинається.
Ознайомитись з виданням
