Закон джунґлів спрацьовує завжди — сильніший таки перемагає слабшого. Так усюди — нас запрограмовано долати перешкоди, боротися за місце під сонцем, вибиватися в лідери і тримати планку. У шахах чи в Гімалаях, вдома чи на трибуні, у спорті, у професії, в родині чи на кар’єрній драбині — ми мусимо перемагати.
«Переможців не судять!» — відомі слова. Справді, часто ніхто не враховує обставин, за яких відбувався бій і які уможливили перемогу. Люди підлаштовуються під обставини, під інших людей, люди звикають звикати.
«If you’re going to San Francisco you’re gonna meet some gentle people there» — співав з радіоприймачів Скотт Маккензі. У 60-их сонячна Каліфорнія стала точкою на планеті, куди молодь з традиційних суспільств Заходу тікала від традиційних «західних» обставин. Там народилися хіпі — «діти квітів», що мріяли створити нові правила гри, і створювали їх.
…І коли вільна молодь вільних країн мала «секс, наркотики, рок-н-ролл», а з тим усім — фестиваль «Вудсток», то вільна молодь Радянського Союзу не мала нічого, навіть волі. Тутешнім хіпі доводилося не лише стояти за право на мир і любов. Як співали у 90-их, їм доводилося боротись за «право мати право».
Бути хіпі в СРСР — це відчувати свободу тоді, коли решта давно змирилася з обставинами і навчилася перемагати у комсомолі, в партії і в Москві. Не піддатися цій системі і не погодитися на хибне тоді — це здолати цілі джунґлі. Лишитися людиною, здатною любити, в антилюдській державі — це справжня перемога сильнішого над слабшим, перемога людини над однією шостою суші. Це успіх.
Освітлювач Львівської Опери, успішний українець Алік Олісевич замовляє кави у легендарній львівській «Вірменці», усміхається і пояснює.
Аліку, розкажи про своє дитинство. Як сталося, що радянський підліток захопився забороненою західною субкультурою хіпі?
Коли мені було 7 років, батько здав мене в інтернат. Мама не могла мене виховувати, хворіла — у неї виявили туберкульоз. Напевно, усе заклалося ще тоді. Але почну спочатку. Справа в тому, що і батько, і мама — корінні кияни. Під час Другої Світової опинилися на примусових роботах у Німеччині (там у 1943 році навіть народилася моя сестричка Галя). Коли уже радянські війська-визволителі ішли звільняти ту країну від фашистів, батька з матір’ю спершу до себе забрали, а потім назвали батька зрадником і кинули до штрафного батальйону — гарматне м’ясо. Він лишився живий, навіть до Берліна дійшов. Правда, незважаючи на те, йому дали 10 років таборів. Батько відсидів повністю, навіть на Маґадані був. Мама ж відбула 5 років ув’язнення, там і захворіла на туберкульоз. Після звільнення вона перебралася до Львова, а батько пізніше до неї приїхав. Тож я народився уже у місті Лева.
Після усього пережитого тато ставився до мене дуже уважно. Він переживав, аби я не повторив їхньої долі, щоб не жив у таборах. Але мама захворіла, батькові стало важче і він віддав мене до Брюховицького інтернату. Там я жив і вчився 2 роки (1 і 2 клас). І саме там я відчув справжню муштру, таку несправедливу, коли ідеться про дітей.
Що такого трапилося в інтернаті, що на світ з’явився Алік-бунтар?
Я у дитинстві любив дивитися фільми про ковбоїв, про індіанців. Дуже захоплювався. Природно, усі вони мали довге волосся. Ковбої та індіанці здавалися мені такими оригінальними, якимись особливими. Вони мене зачаровували. А в інтернаті раз на місяць до нас приходив перукар. Він садовив усіх дітей на стілець і стриг «під чубчик». Мені чомусь це настільки не сподобалося, що я уперше в житті, у сім років запротестував! І як! На знак незгоди підпалив дерев’яні туалети в інтернаті, а ще розробив план втечі. Проїзд в автобусі на ті часи коштував 5 копійок. Уже й не пригадаю, чи мав ті копійки, але з Брюховичів (селище міського типу, передмістя Львова, — TU) я заїхав у район Голоско і переховувався там в дворах, у старших друзів. Ось так, у 7 років, не знаючи ще зовсім нічого про різні там ідеології, я запротестував проти системи.
За кілька тижнів після утечі мене вистежила міліція. Одразу викликали батька. Мами уже не було, тато знайшов іншу жінку і вони прийняли рішення забрати мене до себе додому. Так з горем навпіл минули два роки муштри в інтернаті. І то була справді муштра, а не навчання. Третій перший дзвоник я чув уже у звичайній середній школі.
А від кого ти вперше дізнався про культуру хіпі, вільних людей?
Через мою «важку поведінку» я вже з 10 років стояв на обліку в дитячій кімнаті міліції. У ті часи почали з’являтися так звані трудові колонії для таких дітей — на ціле літо (офіційно усе це називалося військово-трудовими таборами). Я бував там двічі — у Дрогобичі, коли виповнилося 10, і у Раві-Руській наступного року. Нам видавали військову форму, вчили стріляти з автоматів Калашнікова тощо.
Незважаючи на те, що завданням таких таборів було виховання у кращих традиціях побудови комунізму, саме там я познайомився зі старшими 15-17-річними хлопцями, які носили довге волосся і привозили зі собою платівки «The Beatles», «The Rolling Stones», Jimi Hendrix. Я глянув на них, на картинки і подумав: «Ух ти!». Був вражений, мені сподобалося те, як красиво виглядала людина з довгим волосся. Почав цікавитися у хлопців, що це таке. А водночас саме зароджувалася мода на потерті джинси, «патли», усе дотичне. Хлопці щось пояснили, і в одного з них я за цілих 3 рублі придбав свої перші джинси — хтось йому вислав з Канади справжні «Levi’s»!
Муштра минула, і перше, що я зробив, коли повернувся, — прийшов у своїх джинсах на лінійку. І, звісно, мене вигнали. У щоденнику щось написали і відправили по батьків. Тато джинси порвав і спалив.
Однак я все одно постановив собі, що буду вільною людиною, що свобода для мене — понад усе. Я думав: «А чому не можна носити той одяг, який подобається? У цьому ж немає нічого протизаконного, кримінального». А радянські правоохоронці думали інакше.
…Ну а більше про хіпі дізнався у 68-му, з журналу «Вокруг света». Там опублікували начерк відомого публіциста Генриха Боровика про новонароджений рух молоді, яка у далекому Сан-Франциско організувала так званий карнавал-виклик системі — «Літо кохання 1967» (На Великодні канікули 1967-го відбувалося масове паломництво підлітків до Сан-Франциско, молоді люди осіли у кварталі Хейт-Ешбері, пропагували вільну любов, проводили вуличні вистави у стилі партизанського театру, — TU). Це був масовий бунт, справжній протест. На «Літі…» зібралося аж 100 тисяч людей! Я зачитав цей журнал до дірок. Звісно, раніше, у таборі я чув щось про хіпі, але тут — бах! Там навіть фотографії їхні були. Настільки прикипів до них, наче вони були моїми рідними. Прочитав про хіпі усе і відчув схожість, спорідненість — незважаючи на тисячі кілометрів. Відчув, що є такі самі молоді люди, як я, що вони прагнуть свободи і кидають виклик буржуазному суспільству. Я був у захваті.
А чому саме хіпі? Чому це було важливо для тебе?
Найперше мене вразила їхня доброта, братерство і любов. Як не дивно це звучить сьогодні, але то були дуже важливі християнські засади, цінності. І саме хіпі їх проповідували. Вони оцінювали людину не за кар’єрою, а за людяністю. Знаєте, більшість людей, беручись до діла, меркантильно думає: «А що я буду мати з того чи з цього?» Саме тому я був прихильним до хіпі — вони думали інакше. Для них кар’єра ніколи не стояла на першому місці. Для вільних людей кар’єра — не головний пріоритет. Це не означає, що вільна людина не може пробитися у владу чи очолити якусь установу. Я знаю, що хтось став директором музею, хтось єпископом навіть. Є різні історії, але їх одиниці. Хіпі належать до таких людей, які не готові прогинатися перед кимсь, не люблять бути машиною або її частиною, додатком до системи. Головне для хіпі — бути самим собою, не зраджувати своїм ідеалам, бути патріотом не на слові, а на ділі. Аби любити свою країну, своє місто, аби бути патріотом, не обов’язково вступати до лівої партії, правої чи червоної.
БАГАТО ХТО СКАЖЕ, ЩО УСПІШНА ЛЮДИНА — ТА, ЯКА ЗРОБИЛА СОБІ КАР’ЄРУ. АЛЕ ЯКИМ ЧИНОМ ВОНА ЗРОБИЛА ТУ КАР’ЄРУ? ОЦЕ ПИТАННЯ
Як у той час налагоджували між собою контакти хіпі з різних республік СРСР? Це ж було не лише непросто, але й небезпечно…
Після 8 класу я з наплічником, довговолосий, їздив до Литви і саме там краще познайомився з рухом хіпі. Це було після того, як у травні 72-го у Каунасі молодь вийшла на демонстрацію проти русифікації та радянської окупації Литви. На знак протесту 17-річний литовець Ромас Каланта навіть спалив себе. Через ту демонстрацію заарештували 402 особи, а у Каунас навіть ввели танки. Такою була ціна за власну думку. Після того молоді люди у Литві не могли вільно дихати, а довговолосих хіпі, інших протестувальників вважали антигромадськими елементами. Проте вони все одно збиралися у центрі Каунаса. Звичайно, я дуже хотів це все побачити, познайомитися, відчути. Разом з товаришем Сашком автостопом поїхав туди через Білорусь. Так ми познайомилися зі старшими литовськими хіпі, потім вони до нас приїздили.
Але ж це був великий ризик. Вас могли арештувати. Чи не так?
Так. Тоді діяли такі собі комсомольські оперативні дружини з боротьби з хуліганством. Там, де сьогодні «Міленіум» (нічний клуб у центрі Львова, — TU), працював штаб добровільної народної дружини, ДНД. Ті дружинники проводили свої рейди у кожному районі. Забирали до відділку просто через джинси чи коротку спідничку — мені за потерті джинси дали 15 діб, а мого товариша на такий самий термін посадили за довге волосся. Могли побити, зняти хрестики, якісь наші атрибути. Але на околиці (от я відвідував заняття з танців у районі Голоско) вони їздити боялися. Там були місцеві хулігани, цигани. То вдома було простіше.(Усміхається)
20 вересня 1987 року ми у Львові організували першу політичну демонстрацію за гласність, перебудову, за свободу і права людини
А яким вчинком львівських хіпі ти по-справжньому пишаєшся?
20 вересня 1987 року ми у Львові організували першу політичну демонстрацію за гласність, перебудову, за свободу і права людини. Це був перший такий захід в Україні. Змін хотіли усі, до нас тоді приєдналося близько 200 львів’ян. Це сьогодні смішна цифра, а тоді мене така кількість дуже окрилила, додала наснаги. Переповнювала така незрозуміла віра в те, що все має змінитися на краще, що та Імперія Зла от-от розпадеться… (Усміхається) Тоді ми навіть написали свій маніфест хіпі, де чітко наголосили на потребі громадянських акцій. І так сталося, що усе написане справдилося. Ми у 87-му хотіли багатопартійності — так воно є. Ми прагнули вільного виїзду за межі країни маємо. І СРСР ми теж добили.
Ще була така подія, яку називаємо «Львівська гастроль Джимі Хендрікса» (про неї розповів Андрій Курков в однойменній книзі). У той час на Личаківському цвинтарі збиралися мої друзі хіпі, біля польської арки (сьогодні Цвинтар Орлят, — TU). Доводилося збиратися на кладовищі, бо це менше уваги привертало. І от, 18 вересня 1977 року, у день пам’яті Джимі Хендрікса ми мали намір там провести рок-сейшн за участю групи «Супер вуйки»(легендарний львівський рок-колектив, одним з лідерів якого був відомий історик Ілько Лемко, — TU). Але усюди були свої «вуха», кагебісти якось дізналися, що сотні людей мають бажання сюди, на цвинтар приїхати. Ну а далі усе за стандартною схемою — наших довговолосих друзів з Литви, Латвії, Естонії, інших республік Союзу забирали просто з вулиці. Не тільки учасників нашої події, усіх — навіть художників звичайних забирали. Знімали відбитки пальців, паспорти перевіряли. Ми, ясно, знали про це, але все одно гуляли з друзями містом, показували їм наші «точки». Домініканський собор, наприклад.
Йдемо по Личаківській, а позаду міліціонери їдуть і у мегафон кричать: «Кто главный? Главного ко мне!» Близько 70 наших людей тоді завезли до райвідділку. Питали, для чого усі вони приїхали. Ми чесно відповіли, що на відзначення дня пам’яті Джимі Хендрікса. Коли вони це почули, то кричали на нас і запитували: «А где он живёт?!»
Одного разу мій друг помітив, що нас знімають: «О, дивіться, нас туристи фотографують!» А наш покійний товариш Міша Бомбін, позаштатний кореспондент «Радіо Свобода», каже: «Які там туристи! Це ж кагебісти!» Він мав рацію — йдемо по Личаківській, а позаду міліціонери їдуть і у мегафон кричать: «Кто главный? Главного ко мне!» Близько 70 людей наших тоді завезли до райвідділку. Питали, для чого усі вони приїхали. Ми чесно відказали, що на відзначення дня пам’яті Джимі Хендрікса. Коли вони це почули, то кричали на нас і запитували: «А где он живёт?!» Ми пояснили, що він американець, що він вже мертвий американець, і нам почали клеїти політику. Начебто ми хотіли зірвати річницю возз’єднання Західної і Східної України (так співпало, що річниця їхнього єднання 17-го вересня, а день пам’яті Джимі Хендрікса — 18-го). Вони усе одно казали, що ми мали на меті зірвати радянське свято, що ми антирадянщина, націоналісти. 20 людей запроторили на Кульпарківську (психлікарня, — TU) на три місяці, декого арештували на 10-15 діб.
Є одна відома фотографія, де ти сидиш у колі львівських дисидентів. Які стосунки між вами були? Вони брали участь у ваших акціях?
(Усміхається) Ми з ними познайомилися у 1987 році. Після нашої політичної демонстрації про нас говорили BBC, «Радіо Свобода». Так Чорновіл почув про мене і попросив свого знайомого, аби мене знайшов. Було дуже приємно, що такі великі люди звернули увагу на таке молоде покоління, як ми. В’ячеслав Максимович зацікавився хіпі, багато слухав, а сам говорив про свої державницькі ідеї, казав, як би було добре, щоб була незалежна Україна, що для цього потрібно багато працювати. Ми виявилися однодумцями.
А що для тебе успіх? І чи вважаєш ти себе успішною людиною?
Для мене успіх — бути у товаристві людей, які тебе надихають, розуміють, які дають тобі заряд оптимізму. От зараз ми разом з моїм товариством видаємо альманахи у Львові: пишемо про хіпі, про батярів, про дисидентів. Нещодавно вийшла моя книга «Революція квітів». Багато хто скаже, що успішна людина — та, яка зробила собі кар’єру. Але яким чином вона зробила ту кар’єру? Оце питання. Те, що вона побудувала триповерховий котедж, не є успіхом. Янукович теж вважав себе дуже успішною людиною, але до чого його така «успішність» привела. Такі можуть вважати себе успішними, але хто з цим погодиться? Хіба що такі ж нечесні люди, як вони.
Аліку, а як думаєш, люди мають відповідати кожен сам за себе чи допомагати, брати відповідальність за долю інших людей?
Відповідати за когось — це трішки неправильно. Тобі потім можуть казати: «От бачиш, ти взяв відповідальність, а у тебе і те не так, і тут не те». Зовсім інша справа — допомогти людині, підказати їй. У такому випадку відповідальність виправдана.
Любов, чесність, братерство — оці засади найголовніші для мене. Головне завжди думати про те, як ти проживаєш кожен свій день. Бо невідомо, що з нами завтра буде
А якими принципами ти керуєшся у житті?
Любов, чесність, братерство — оці засади найголовніші для мене. Головне завжди думати про те, як ти проживаєш кожен свій день. Бо невідомо, що з нами завтра буде. Для когось з нас його може і не бути. Мені дуже подобаються слова із фільму «Земля Саннікова»: «Есть только миг между прошлым и будущим, именно он называется жизнь».
Буває часом так, ніби щойно говорив з людиною, і раз — не стало її. Але що після неї залишилося? Оце цікаво, оце питання. Що то є ті хороми, ті машини, той непотріб всякий? Коли людина має посаду, звісно, перед нею усі кланяються — то «потрібна людина». А позбав її того всього — і вона ніхто. Нуль. От тоді ти бачиш, хто твої друзі.
Відтак зараз, у такий непростий для України момент особливо важливо нам бути чесними. Коли згадуєш про ті жертви, ті події, розумієш, що чесність потрібно за еталон брати. Щоби кожен починав з себе. Мало казати, що той чи той нечесно вчинив, маєш найперше починати з себе. Повинна бути Революція Духу — без агресивних методів, але свідома. Приклад є, це наша молодь сьогодні, це ті, хто зробив Майдан. Вони хочуть жити інакше, налаштовувати себе на краще. І це правильно.
Як думаєш, а що варто змінити українцям?
Думаю, не треба ставати песимістами, впадати в депресію. Те, що ми пережили Майдан, є нашим великим поступом. Ми згуртувалися. І патріотизм став справжнім: люди частіше носять вишиванки, вивішують на балконах жовто-сині прапори. Однак цього поки замало. Треба, щоби люди згуртовувалися у різні неформальні, незалежні групи, аби створювали організації, профспілки, добивалися своїх прав легітимним способом. Молоді адвокати, юристи мають захищати права народу на різних рівнях.
Мені дуже імпонує колишній президент Грузії Міхеїл Саакашвілі, який через реформи змінив свою країну. І у нас є молоді люди, які побачили світ, вони теж мають змінювати Україну.
Молода людина має задуматися над своїм місцем в житті, над духовними речами, і це має бути не показуха. Не може бути так, що хтось у неділю іде до церкви греко-католицької чи в православної, однією рукою хреститься, а іншою бере хабарі. Це жах, цю систему, всякі корумповані схеми треба ламати у корені. У мене є колега, він інвалід другої групи. Він щороку лягає в лікарню для повторного перегляду інвалідності, хоча пальці в нього ніколи не відростуть. Ця вся система вимушує його давати 500 доларів чи скількись там, щоби йому ставили ту інвалідність. Про такі ситуації людям треба говорити, пояснювати. Бо так не можна.
Аліку, а хто то для тебе авторитет, приклад для наслідування?
Для мене прикладом був мій батько, який пройшов війну, який витерпів страшні страждання і муки в таборах, але залишився самим собою, не прогнувся під систему. Він був справедливим і завжди знаходив у собі сили йти далі. Навіть коли моя мама померла. Це все фактично було заради мене. Він мені багато різних історій розповідав і завжди казав, що не треба ні перед ким стелитися, треба бути чесним. На жаль, тато помер, коли мені було 24 роки. Він помер на моїх очах, інсульт.
Батько був дуже чуттєвою людиною, дуже переживав за мене. Звичайно, міг колись вдарити і казав: «Аліку, я тебе розумію, але я це роблю не зі злого умислу, я просто не хочу, щоб ти повторив мою долю». Я батькові дуже нагадував себе.
Скажи нам, які книги, на твою думку, варто почитати? І що подивитися?
Мені подобається фільм моєї молодості «Генерали піщаних кар’єрів», а ще пораджу кінострічку про злидні, називається «Під стукіт трамвайних коліс». Ну, а з книг люблю «Львів понад усе» Ілька Лемка і «Записки українського самашедшего» Ліни Костенко.
І наостанок, одна порада нашим читачам.
Будьте самими собою, не плазуйте ні перед ким, живіть чесно, справедливо, насолоджуйтеся життям на повну міць! А якщо бачите, що застоюєтеся, міняйтеся! Не бійтесь революції в собі. (Усміхається)
