Творити імідж України у світі. Задля такої великої мети два місяці тому програмний директор Кримського дому Алім Алієв зайняв посаду і один із кабінетів в Українському інституті. Громадський діяч, співзасновник організації «Крим SOS» і координатор літературного конкурсу «Кримський інжир» прагне, щоб нову державну інституцію легітимізувало передусім українське суспільство. Разом з однодумцями він намагається долати безконечні виклики і зрушити з місця зашкарублі бюрократичні плити.
На The Ukrainians Festival 2020 Алім у розмові з літературознавицею та письменницею Анастасією Левковою розповів про сучасних героїв, чому в роботі насамперед важливі цінності і що його спонукає йти вперед.
Публікуємо текстовий фрагмент цього інтерв’ю за підтримки інформаційного партнера фестивалю Work.ua —сайту із пошуку роботи №1 в Україні. Повне відео доступне учасникам і учасницям нашої Спільноти. Приєднуйтеся!
Пригадую нашу першу після знайомства розмову в кафе «Дзиґа» у кінці 2012-го. Ми говорили про Крим, і від тебе пролунала думка, що покоління твоїх батьків — втрачене покоління. Мовляв, це люди, які соромилися спілкуватися кримськотатарською мовою, боялись говорити про травми, які водночас є і особистими, і колективними історичними. Натомість молоде покоління сильніше. Чи змінилось це твоє переконання за вісім років, і що зараз ти вважаєш місією та силою твого покоління?
Пам’ятаю цю розмову. Тоді про втрачене покоління говорив мій максималізм. Сьогодні я був би менш різким, проте сказав би, що це покоління травмоване. Покоління моїх дідусів зачепила депортація. Потому мої батьки поверталися до невідомого, однак рідного Криму. А моє покоління спіткала друга окупація й анексія. Часто запитую себе, як зробити так, щоб наша гіпертравмованість (адже травми нашаровувались одна на одну) не заважала розвиватись. Відверто скажу, не можу терпіти, коли з мене хочуть зробити жертву й намагаються пожаліти. Коли таке відбувається, то це означає, що тебе об’єктивізують.
Не можна бути суб’єктним повністю, коли не рефлексуєш, не проговорюєш свої травми
Об’єктивізація загалом у світі стосується багатьох речей. Тому, наприклад, рух за права жінок — це не про те, що жінка краща, а чоловік гірший, — ні. Тут ідеться про те, що і чоловік, і жінка є суб’єктами. Те саме з кримськими татарами. Для мене важливо, щоб наш народ був суб’єктом. Проте ти не можеш бути суб’єктним повністю, коли не рефлексуєш, не проговорюєш свої травми.
Чи ти маєш відповідь на питання, як зробити так, щоб травми вашого народу не зупиняли ваш розвиток?
Перша річ — проговорення. Коли ти зберігаєш ці травми в собі й не проговорюєш з іншими, такими ж травмованими, то це породжує багато комплексів.
Тобі йдеться про усне чи письмове проговорення? Британська письменниця Лілі Хайд, авторка книжки про репатріацію кримських татар «Омріяний край» якось сказала в інтерв’ю, що для вашого народу критично важливою є саме усна історія. Ти засновник літературного конкурсу та фестивалю «Кримський інжир». Конкурс створений, зокрема, для того, щоб кримські татари більше писали рідною мовою, щоб з’являлося більше якісних зразків кримськотатарської літератури. Як розумію, тобі важливо, щоб ці проговорення також були письмовими. Якщо все ж порівняти силу впливу усної історії у середовищі кримських татар та літературних творів, що б ти тут ставив на перше місце?
Я б навіть не порівнював, бо це два дуже важливих процеси. Не може лікування відбуватись лише одним із цих шляхів. У кримських татар наприкінці 90-х — початку 2000-х була поширена усна історія. Історії про депортацію, історії про те, як їх везли, а потім — як вони жили в Середній Азії. Виник проєкт Tamirlar (у перекладі — коріння), присвячений усній історії. Це онлайн-музей про геноцид кримськотатарського народу. Там ми збираємо історії тих, кого депортували, — ці історії є і в усному вигляді, на відео, і розшифровані, тобто записані. Сучасний «Кримський інжир» — письмові тексти. Таким чином, і письмова, і усна історія — це два пазли, які творять культуру пам’яті.
За останні роки ми побачили, що у державних інституціях реально робити зміни. Раніше ти працював у громадському секторі, та ось уже три роки працюєш у державному: спершу був програмним директором державного підприємства «Кримський дім», тепер працюєш в Українському інституті. Скажи, що тебе надихало у громадській діяльності, і які речі надихають у роботі в державній структурі?
У лютому 2014 року ми з Тамілою Ташевою та Севгіль Мусаєвою заснували «Крим SOS». Це була реакція на те, що сьогодні називаємо анексією, окупацією, а тоді — незрозумілими речами. Тобто ми мали щось робити, бо бачили: те, що відбувається в Криму, є небезпечним і може призвести до трагедії.
У той час величезна кількість людей з абсолютно різних куточків України, які і сьогодні можуть не називати себе громадськими діячами, робили свою справу: допомагали, долучалися до соціальних, культурних, волонтерських ініціатив, і таким чином змінювали цю країну — починаючи від власної вулиці, продовжуючи країною та світом. У громадській діяльності це дуже надихало: багато людей зі спільними цінностями просто приходили й пропонували свою допомогу. Коли ти говорив одну частину речення, а люди логічно продовжували другу — пазл складався. Як це може не надихати? Надихають і люди, які живуть на окупованих територіях, і там, незважаючи на страх, роблять неймовірні проєкти. Бо страх — це те, що демотивує людину, під його тиском ми закриваємось. І, власне, ці люди, які творять попри страх, — герої мого часу.
Письмова і усна історія — це два пазли, які творять культуру пам’яті
Коли Ахтем Сеїтаблаєв, актор, режисер, керівник Кримського дому,запропонував мені стати програмним директором цієї організації, я думав над цим близько півтора місяця. Довго сумнівався, чи хочу йти в державний сектор, чи мені це потрібно, зважував усі ризики. Тоді мої друзі сказали просту річ: «Якщо хочеш щось змінити, то треба також змінювати всередині». Досі це пам’ятаю і абсолютно погоджуюсь. Хоча вважаю, що державні інституції — найменш ефективна форма дії.
Результат набагато більший, коли діє бізнес, громадські інституції. У державному секторі багато бюрократичних схем та механізмів, але знову ж таки це питання результату. Коли команда націлена на результат, а не процес, тоді все вдається. Так у мене було у «Кримському домі» і в Українському інституті, де я почав працювати два місяці тому. Зараз у нас команда із 45 різних осіб, які мають спільну базу цінностей. Це люди, які хочуть змінювати й палають своєю роботою. Це надихає.
Друге, не менш важливе, — це питання: що буде, якщо я піду в державну сферу, і що буде, якщо не піду? Для чого я туди йду? Я добре розумів, для чого потрібні проєкти, які ми запустили за три роки в «Кримському домі»: і Україні як країні, і кримським татарам як народу, і переселенцям із Криму, і людям, які ніколи не чули про Крим, про окупацію, про кримських татар.
Які цілі ставиш собі в Українському інституті?
У мене різні керунки роботи в цій структурі. Зараз засновуємо напрями громадянського суспільства, бо в нас є величезна кількість прикладів, які можемо показувати за кордоном. Це надихає людей з різних куточків світу. Також окремим напрямом діяльності Українського інституту буде кримський фокус. Він покликаний оприявнювати тему тимчасово окупованого Криму й посилити голос кримськотатарського народу за кордоном у сфері культурної дипломатії.
Для мене важливо, щоб Український інститут як нова інституція був легітимізований в українському суспільстві і в українській державі. Для мене така інституція — одна з найважливіших, які були створені за останні десять років. Бо це не тільки про імідж України у світі, а і про побудову культурних зв’язків між країнами, про побудову суб’єктних зв’язків. Коли ми проактивні, коли пропонуємо ідеї, знаходимо партнерів і сприймаємо їх як партнерів, а не конкурентів. Мені це дуже імпонує.
Також це порушення кримської теми через історію, культуру, освіту, права людини. І загалом — це про імідж України як країни, яка може демонструвати успішні приклади.
Нагадуємо, повна відеоверсія цієї розмови доступна учасникам і учасницям нашої Спільноти. Приєднуйтеся!
