Амет Сулейманов і його велике серце

Історія громадянського журналіста з Бахчисарая, батька чотирьох синів Амета Сулейманова, котрого російські окупанти ув’язнили за бажання показувати правду

26 Квітня

Амет Сулейманов народився 1984 року в Узбекистані в родині депортованих. 1991 року сім’я переїхала в Крим, оселилася в Бахчисарайському районі. В Сімферополі навчався в медресе, проте не довчився через хворобу серця. По тому вивчився на столяра в будівельному ліцеї в Бахчисараї. Разом з дружиною Лілією Люмановою має чотирьох синів — Ібрахіма, Мухаммада, Мансура, Сеїт-Османа.

Після початку російської окупації Криму став громадянським журналістом правозахисного руху «Кримська солідарність». 2020 року Амета заарештували. Йому інкримінують «участь у діяльності терористичної організації» — це типова стаття, яку росіяни в окупованому Криму застосовують до мусульман, звинувачуючи у причетності до організації «Хізб ут-Тахрір», забороненої в Росії.

Аметова справа унікальна: доки тривав процес, уперше російський суд у справі «Хізб ут-Тахрір» ухвалив рішення про домашній арешт. Та остаточний вирок російського судилища прозвучав у 2023-му — 12 років позбавлення волі, з них 3,5 роки колонії суворого режиму. Цей строк несумісний зі станом здоров’я Амета, котрий має артеріальну та мітральну недостатність, потребує заміни серцевого клапана.

§§§

[Цей спецпроєкт, присвячений вільним голосам Криму. Серія історій про журналістів-політвʼязнів — спільна ініціатива Українського ПЕН, The Ukrainians Media, ZMINA та Vivat за підтримки NED]

§§§

«Це моя людина»

Щирий і відвертий — так каже про Амета його дружина Лілія Люманова. Вони познайомилися на весіллі у спільних друзів, де Ліля й Амет були свідками: «Мені було вісімнадцять, головним для себе я вважала навчання і навіть не думала про стосунки. Та Амет був наполегливим, я погодилася піти на побачення… І після першої зустрічі зрозуміла — це моя людина. Він мене вразив поглядами на життя і родину».

Про родини молоді люди розмовляли на тому-таки першому побаченні: «Він виростав без батька — тільки мама, Амет і його молодший братик. Мій батько помер дуже рано, мені тоді було всього одинадцять, тому я добре знаю, що таке рости без тата. Я зрозуміла, що Амет рано навчився брати на себе відповідальність за родину. І що він дуже надійний, на нього я зможу покластися. Так і сталося — я з 18 років звикла, що ми все обговорюємо і вирішуємо разом».

Амет дуже спокійний і розважливий, розповідає Ліля: «Я не любила, коли він брався вдома щось лагодити — робив це довго, дуже повільно і ретельно, продумуючи все до найменшого цвяшка. Думаю, спокій — важлива риса його характеру».

«Папка — не мамка»

Амет Сулейманов — турботливий батько, це вагома частина його ідентичності. Нині в подружжя четверо синів. Ліля згадує, що перша її вагітність мала сумний фінал: «Перша вагітність завмерла. Можливо, через молодість ми ще не все розуміли, проте я важко це пережила. Моя друга вагітність принесла народження нашого старшого сина».

Амет дбав про добрі дитячі спогади синів: «Бувало так, що дзвонив після роботи і без пояснень просив зібрати дітей. Я їх одягала й чекала на чоловіка. Він приїжджав і віз нас — як потім виявлялося, наприклад, на море, аби подихати свіжим повітрям, аби діти розвіялися, покидали камінці в воду, трохи побігали. І байдуже, що зима».

Сьогодні в кожному листі Амет розпитує Лілю, як ростуть хлопці, просить розповісти, хто чим цікавиться, щоб знати інтереси кожного й розуміти, як вони змінюються. Просить кудись повезти синів, розвіятися, додати різноманітності в рутину, не сидіти на одному місці. 

Амет багато працював, аби прогодувати родину, Ліля ж більше часу приділяла вихованню дітей. В часи домашнього арешту подружжя ніби помінялося ролями, згадує Ліля: «Я перетворилася на міністерство зовнішньої сімейної політики, натомість Амет був удома з дітьми. Він любив у ті дні жартувати, що папка — не мамка. Він і суміші для годування наймолодшого чудово готував, і знайшов особливий індивідуальний підхід до кожного зі старших. Сьогодні мені його дуже бракує, бо Амет справді допомагав. Тут у нас були взаємність і порозуміння. Навіть якщо я була неправа у вихованні дітей, він ніколи про це не сперечався при хлопцях — лише потім, коли ми були наодинці, міг сказати, що варто було вчинити інакше». 

Після початку домашнього арешту Амет дбав, аби діти пережили це без травм: «Коли йому почепили браслет на ногу, діти дуже переживали. Амет із ними спав перший місяць чи два. Думаю, він відчував, що попереду дуже довга розлука, тому намагався проводити з синами якомога більше часу. Можливо, саме тому, що він був поруч, сини зазнали меншої травми через його ув’язнення», — згадує Ліля. Тоді діти ще не розуміли, що таке «запобіжний захід» або «домашній арешт». Сьогодні ж найстарший у свої п’ятнадцять самостійно моніторить усі новини про батька.

Під домашнім арештом Амет готував будинок і рідних до своєї майбутньої відсутності — наприклад, навчив користуватися інструментами, насосом, чистити його, якщо заб’ється. Сьогодні сини підтримують Лілю в господарстві — чудово знають, де пензлі, фарби, ключі та інші потрібні речі.

Після заміжжя Ліля не працювала: «Раніше я пропонувала відправити дітей у садочок і піти на роботу. Амет у відповідь запитував, чи мені чогось не вистачає. Але всього вистачало, тому я далі сиділа вдома. Наші діти не ходили в садочок, я була з ними, а всі клопоти з купівлею продуктів та іншими справами взяв на себе Амет. Це дозволило мені з синами мати час на логопедів, гуртки та інші потреби».

Домашній арешт Амета Сулейманова змінив їхнє життя — Ліля мусила вийти на роботу, аби утримувати родину: «Я досі працюю в ювелірному магазині — весь заробіток тепер на моїх плечах. Спершу Аметові було незвично залишатися вдома — він навіть не вмів готувати. Але навчився, й тепер деякі страви йому вдаються краще, ніж мені. Він зліпив тандир, навчився робити в ньому випічку. Потім я купила великий шістнадцятилітровий казан — і він навчився робити плов. І його плов такий смачний, що я свій більше не готую — розівчилася. Пробувала раз, уже після того, як Амета забрали, але вийшла якась жахлива каша з рису, а не плов».

Громадянський журналіст

Ліля згадує, що Амет завжди був активним громадянином і членом спільноти: «Він ніколи не відмовляв у допомозі. Його можна було набрати в будь-який час доби, він відгукувався, і мене це навіть трохи злило. Хотілося, щоб удома, після роботи, він залишав усі справи за порогом і бодай ненадовго випускав телефон із рук. Після навчання в медресе Амет із другом організовували спільні молебні щоп’ятниці у мечеті. Йому дуже довіряли в нашій громаді — довіряли навіть ім’янаречення немовлят».

Після 2014 року його готовність допомагати була такою ж сильною… проте змінилася допомога, якої потребували інші. Амет допомагав родинам, де чоловіків незаконно заарештували як членів «бахчисарайських груп», — відвозив продукти в СІЗО, допомагав у господарстві, підвозив жінок у справах. Ліля згадує: «А потім він не всидів і просто, з телефоном у руках, пішов знімати обшуки. Так він став громадянським журналістом».

Поняття «громадянський журналіст» в Україні стали вживати переважно у зв’язку з кримськими подіями.

«З 2015-2016 року ми в “КримSOS” багато про це говорили, а це означає, що на території півострова вже з весни 2014 року почали з’являтися такі журналісти», — згадує Таміла Ташева, співзасновниця «КримSOS» і Постійна Представниця Президента України в АР Крим. 

Вона наголошує, що громадянські журналісти особливо помічні в умовах, коли під загрозою опиняється незалежна професійна журналістика: «В лютому і березні 2014 року Росія супроводжувала військове захоплення Криму спробою тотального контролю над інформаційним полем, включно з тиском на журналістів і кримських, і з материкової України, і з-за кордону, які приїжджали і намагалися фіксувати, що відбувалося в Криму. Окупаційні війська, так звані правоохоронці та “козачки”, викрадали та переслідували журналістів, які висвітлювали окупацію Криму. Вже пізніше, з травня, тиск на місцеві редакції та медійників так посилився, що ті були змушені тікати з півострова». Цілі редакції мали релокуватися в інші міста, тож професійний пул журналістів станом на 2015 рік у Криму фактично зник.

За таких умов потрібно було шукати якісь альтернативні джерела інформації, пояснює Таміла Ташева: «Цими людьми фактично стали ті, хто просто фіксували події на свої мобільні телефони, робили стріми про обшуки та порушення прав людини тощо. І це все викладали одразу в онлайн, тобто інформацію про те, що насправді відбувається в Криму, ми могли отримувати з перших рук тільки так — від громадянських журналістів. Це люди без професійного бекґраунду, без професійної освіти, не працювали в жодних медіа, не мали досвіду якогось медійного менеджменту. Слюсарі, продавці на ринках, айтівці, колишні викладачі просто взяли в руки гаджети й почали робити цю роботу».

Ліля Люманова згадує, що кожен зафільмований обшук, кожен зафіксований арешт дуже впливали на стан здоров’я Амета: «Було важко. Після кожного такого випадку Амет на декілька днів злягав. Відчував тривогу, смуток. Я бачила, що все це він пропускає через власне серце».

«Такого бути не може»

Початок окупації Криму Росією для родини став важким випробуванням, попри сподівання, що все скоро владнається. Ліля згадує власну віру в те, що «в двадцять першому столітті такого бути не може… думаю, це була наша боротьба з реальністю, яку ми не хотіли приймати». 

Згодом старша Лілина сестра вирішила виїхати з Криму: «Між нами дев’ять років різниці, і в нас з дитинства все спільне — одяг, інтереси, діти. Вона для мене — як друга мама. Коли вона поїхала разом з доньками й чоловіком до Львова, мені було дуже боляче. Амет це бачив, тому 2015 року купив квитки, і я з двома синами (й вагітна третім) поїхала у Львів побачитися з сестрою. Потім Амет зустрів нас — і ми разом повернулися додому».

До окупації Ліля з Аметом лише в новинах читали про переслідування за релігійною ознакою, що відбувалися в Росії. Після початку російської окупації це стало сумною реальністю і для них.

Перше затримання Амета — осінь 2017 року. Це сталося після того, як він знімав на телефон силовиків біля дому Сейрана Салієва, активіста «Кримської солідарності», в котрого саме був обшук. Тоді окупанти стосовно Амета обмежилися рішенням про адмінштраф — п’ятнадцять тисяч рублів.

Арешт

У жовтні 2019 року Амета затримали після поїздки на суд проти одного з незаконно затриманих кримських татар. За пів року — перший обшук. Того ж дня, 11 березня 2020 року, ФСБ провела обшуки й затримала п’ятьох кримських татар. Усіх росіяни звинувачували в належності до організації «Хізб ут-Тахрір». Амета незаконно судять за ч. 2 ст. 205.5 Кримінального кодексу РФ («Участь у діяльності терористичної організації»).

Таміла Ташева наголошує на системності незаконних і політично мотивованих переслідувань в окупованому Криму: «На території півострова окупанти незаконно переслідують кілька груп громадян України. В першу чергу, це кримські татари. На початок січня 2024 року маємо 204 політично вмотивовані кримінальні справи на території півострова, 123 з них є справами проти кримських татар».

Чому саме цю спільноту переслідують російські окупанти? На думку Таміли Ташевої, кримські татари — найбільш згуртована та найбільш нелояльна щодо Російської Федерації група: 

«Це стало очевидним із самого початку тимчасової окупації, коли кримські татари проігнорували так званий референдум і будь-які так звані виборчі процеси на території півострова. Росія визначила кримських татар як групу ризику для присутності Росії в Криму, тому почалося системне переслідування за етнічною та релігійною ознаками. Та в першу чергу окупанти переслідують кримських татар як політичних українців — як громадян України, котрі відкрито говорять, що не сприймають окупації, вважають Крим частиною української держави».

У цьому контексті справа Амета Сулейманова — виняткова. Він чи не єдиний, хто з такими звинуваченнями отримав від окупантів домашній арешт замість перебування в СІЗО. Чому це сталося? Певною мірою, це диво — тоді російське судилище врахувало Аметову хворобу серця, справжню загрозу для життя. 

Три роки тривали суди, згадує Ліля: «Всі засідання йшли онлайн, хоча Амета двічі намагалися з конвоєм вивезти в Ростов-на-Дону до окружного суду. А 29 жовтня 2023 року прозвучав вирок — 12 років ув’язнення, з них 3,5 роки тюрми, а потім мають перевести в колонію. Звичайно, подали апеляцію, проте вирок залишили без змін».

Родина була готова до такого: «Ми знали, з ким маємо справу. Амет мені зразу порадив зняти рожеві окуляри. Тож сумку з речами зібрали ще поки тривали суди. Поставили її вдома якомога далі від очей дітей і батьків. Коли суддя озвучив вирок про 12 років ув’язнення, я одразу ж подзвонила подрузі, попросила привезти речі».

Амета спершу планували негайно відвезти в СІЗО, просто із зали суду. Та після суду подружжя все ж повернулося додому — мали дочекатися з Москви мокрої печатки на документах. Тож іще два місяці вдалося провести вдома, в Бахчисараї.

В’язниця

Амета забрали у священний місяць Рамадан — родина саме готувалася до вечірньої молитви і трапези: «Коли у ворота подзвонили, ми одразу зрозуміли, що прийшли по нього, — згадує Ліля. — Він попросив вивести дітей в іншу кімнату. Ті двоє, що прийшли, говорили з нами, опустивши очі. Вони чудово знали нашу родину, бо попередні три роки приходили сюди відмічати всі формальності щодо дотримання домашнього арешту. Вони розуміли, що прийшли забирати невинну людину».

Амет попросив дружину не впускати в дім тих людей: «Я винесла всі потрібні речі, а Амет пішов перевдягатися — робив це перед відчиненим вікном у дитячій, аби вони могли бачити його з вулиці й контролювати».

Він не прощався з дітьми — просто пішов із двома сумками, попросив передати дітям, що тато скоро повернеться. Амет просить Лілю не приводити дітей на побачення в тюрму — каже, що не хоче травмувати ні себе, ні їх.

Його відвезли в Сімферополь, спершу — в СІЗО №1, потім — у СІЗО №2. Ліля говорить про виняткову жорстокість тамтешніх тюремників: «Там були просто нелюдські умови утримання. Наприклад, Амету не дозволяли ні лежати, ні сидіти — він мав цілий день із шостої ранку до десятої вечора стояти на ногах. Адвокат бачив, як від того розпухали ноги». 

Два місяці Ліля не мала жодного зв’язку з Аметом: «Йому не передавали наших листів — думаю, це форма психологічного тиску. До нього допускали тільки адвокатів, та й тих лише на п’ятнадцять хвилин — спеціально тягнули з початком візиту до кінця робочого дня, аби мати причину швидко вигнати адвоката й припинити спілкування».

Перший лист прийшов із сімферопольського СІЗО №2 — після двох місяців тиші. Листи були рідкісними, та все ж доходили. А потім Амета вивезли із сімферопольського СІЗО в Росію: «Він писав, як боляче усвідомлювати, що його вивозять із Криму. Думав, чи побачить іще колись рідний Крим. Писав, що важко переживати насильницьке вивезення з рідних місць.

Це була паралель із депортацією — досвідом, який пережили наші старші.

Його ув’язнення, як і ув’язнення інших кримських татар, — це також свого роду депортація».

Амет Сулейманов наразі у місті Володимир — посилки потрібно адресувати у Володимирський централ. Листування ж — електронне, розповідає Ліля: «Я надсилаю свої листи, оплачую йому бланк для відповіді. Амет пише від руки, відповідь сканують і надсилають мені як PDF через програму “Зона телеком”». 

Нещодавно Амет написав, що не буде на зв’язку, бо його везуть на обстеження, тож не зможе отримувати листів і відповідати на них. Ліля нагадує, що адвокати раніше подали скаргу: «Амета за станом здоров’я не мали права поміщати ні в СІЗО, ні в тюрму. Засідання мало відбутися у Криму, але Амета перевели у Володимир і весь процес має відбутися там. Перше засідання планували на 20 грудня 2023 року, але його перенесли, бо Амета нібито повезли на обстеження».

Наприкінці 2023 року, в останні дні грудня, Ліля досі не знає, де Амет: «Він говорив, що далеко його не повезуть. Але з 11 грудня я не отримувала від нього повідомлень, хоча моя двоюрідна сестра отримала від нього лист трохи пізніше — значить, він іще деякий час був у тюрмі. А згодом його все ж вивезли, бо більше ні я, ні родичі, ні адвокати не отримували від нього повідомлень».

На думку Лілі, це обстеження має на меті довести, що Амет — здоровий і що росіяни рішенням про ув’язнення нічого не порушували: «Проте Амет іще до того писав клопотання з вимогою підняти з його справи всю медичну документацію».

Тут виникає наступна проблема — доступ до ліків. Ліля пояснює, що дуже важким викликом є неможливість передати Аметові посилку з необхідними ліками: «Передачу в тюрмі спочатку відмовилися приймати особисто з рук у руки — туди їздив знайомий і намагався її передати, але марно. Потім я надіслала її поштою, та за місяць коробка повернулася в Крим. Це означає, що Амет із вересня не отримує потрібного лікування. В тюрмі йому дають якісь таблетки, він казав їхні назви. Один із препаратів йому точно не підходить. Хоча етикеток йому не показують, тому точно ніхто не знає, які саме ліки йому дають. Він мусить їх пити, вибору немає».

Дуже важливим у цій справі є рішення комітету проти тортур, яке ми отримали в лютому 2023 року. Ліля пояснює, що йдеться про три пункти з вимогами, адресованими Росії: «Перший — утриматися від винесення вироку через стан здоров’я підсудного. Другий — вимога провести комплексне обстеження його здоров’я. Третій — лікування та хірургічне втручання. Цей документ від міжнародної інстанції Росія проігнорувала».

Востаннє Ліля бачилася з Аметом у вересні 2023 року — дві години розмовляли через скло: «Тоді нам вдалося і отримати коротке побачення, і передачу йому зібрати й передати — двадцять кіло продуктів. Загалом Аметові дозволяють на рік два коротких побачення, отримати посилку в 20 кілограмів та бандероль і одне тривале побачення на три доби. Все це, крім тривалого побачення та бандеролі, я використала ще під час його ув’язнення в Криму».

Ліля згадує, що під час зустрічі Амет виглядав не дуже добре — було схоже на серцеву недостатність: «Синці під очима, сильна задишка… Все те, що ми робили в Криму, і всі ті ліки, які я намагаюся передати, — це не лікування, а відтермінування, підтримка організму. Аметові допоможе тільки заміна серцевого клапана».

P.S. Уже коли цей текст був майже готовий, Ліля з двома старшими синами та швагром поїхала на тривале побачення з Аметом. Їхня зустріч почалася з кави, звареної в домашній джезві, яку Ліля привезла з собою. Амет рік не пив кави. Він жартував із дітьми, мірявся з ними зростом (вони дуже виросли за час, коли не бачились), давав їм настанови, яких весь цей час дуже бракує, розпитував про кожного родича, друга, сусіда, знайомого. Амет схуд на 10 кілограмів і його стан погіршився. «Амет детально розповідав, що відбувалося з ним весь цей рік. Від почутого стало зрозуміло, чому йому стало гірше».

Колажі Анастасії Струк. На головному зображенні використано ілюстрацію Марії Глушко. Світлини з родинного архіву надала Ліля Люманова.

Місія The Ukrainians — уможливлення позитивних соціальних змін в Україні
Долучайтеся до Спільноти, підтримуйте якісну українськомовну журналістику та приєднуйтеся до змін!
Приєднатися
Наші головні тексти тижня у красивій розсилці. Щовихідних у ваших емейл-скриньках.

Запроси друга до спільноти

Вкажіть, будь ласка, емейл свого друга якого хочете запросити.

Купи Welcome Pack для друга

Вкажіть, будь ласка, всі дані свого друга якому хочете подарувати WP.