Війна, що змінює нас — серія колонок до третьої річниці повномасштабної війни. Як війна впливає на нас? Які шрами й відбитки залишає по собі? Наскільки ми з війною зрослися і наскільки війна вросла в нас? Що змінилося за останні три роки?А за одинадцять? Якими ми були і якими вже ніколи не будемо?
Ми спробували шукати відповіді та попросили поділитися думками колег — істориків, журналістів і активістів, військовослужбовців і правозахисниць, письменниць, культурних менеджерок, науковців та лідерів думок.
§§§
Людина вивчає інших людей, коли спирається на себе, дослухається до різних середовищ, вивчає політики, суспільні настрої, поведінку еліт. Але коли вдаватися до узагальнень, завжди є небезпека не відчути й не помітити головного — і розкривати суспільні настрої, біль, відповідальність, мрії, страхи трохи картонно. Бо кожна людина індивідуальна навіть у страшні часи. Тоді, коли піднесення й патріотизм змінюються зневірою і втомою, коли страх і відчай формують людину зі сталі, але з ніжним серцем, коли ти хочеш жити попри все, коли почуваєшся частиною нації, яку хочуть знищити і яка проростає і квітне на попелищах.
Але я спробую. Цей текст і ці думки доволі розхристані, і я нас зараз такими сприймаю.
Повномасштабне вторгнення дало більшості людей тілесне та емоційне розуміння, що таке війна, розуміння того, що відчували мешканці анексованого Криму й окупованих територій Луганської і Донецької областей із 2014 року. Традиційно, друга хвиля трагедії вища й помітніша за першу, хоча в першій і потонуло, і вижило немало людей.
Як ці роки відкрили нас для нас самих?
Вітальність та адаптивність. Це разюча жага до життя, коли після обстрілів і втрат людина відкриває кав’ярню в розтрощеному російськими окупантами кварталі, збирається на роботу, веде дітей у садочок і до школи, намагається йти за планом і буденністю цього дня. Прибрати, навести лад, зібратися, задонатити і жити далі це життя. Я зараз говорю лише про досвід цивільної людини, хоча і він різниться залежно від обставин, місця проживання і просто емоційного стану.
Це сухий і буденний виклад, але цим, на мій погляд, розкривається наш національний характер: упертість, нескореність, стійкість, жагожитність, господарювання, пристрасть і любов.
Коли фермери Херсонщини після деокупації і попри щільну замінованість землі не кидають її напризволяще, торкаються її, цілують, обробляють, засівають, зрошують, бо земля є сакральною для нас історією.
Я тепер розумію, наскільки помилкова ця формула: повертати територію чи людей? Повертати землю. Бо земля означає для наших людей щось у рази глибше й відчутніше за територію. Земля — це про життя, про історію, про належність. Земля — це, зрештою, про людину.
Людяні. Попри втрати, попри те, якими повертаються наші полонені, яких катувань зазнають люди на окупованих територіях, як розстрілюють наших військових, що здаються в полон, на що перетворюється наша земля, всупереч усім можливим нормам міжнародного гуманітарного права, — ми зберігаємо цю гуманність, людяність, чуйність, небайдужість. Навіть коли відчуваємо порожнечу та лють, ця людяність живе в нас.
Емоційні, чутливі, легковірні. Я бачу, як легко нас емоційно розхитати будь-якою інформацією, наша культура більшою мірою формується на довірі до людини, а не до інституцій. Але ці роки вказали на те, що ми починаємо ще більше за людей довіряти штучному інтелектові, ворожим наративам — і не лише тому, що вони розвиваються і легше збивають з пантелику, а тому, що довіра до інституцій у нас не сформована. Ми відчуваємо їхню чужинність, елітарність, не довіряємо процедурам і часто їх ігноруємо, а відтак стаємо легкими жертвами різних шахрайських схем.
Але наша емоційність робить нас і чутливими.
У нас переважно дуже відкриті серця, ми самі собі робимо складні операції з шунтування, інколи щодня, бо нам болить за себе, за людей, за землю, за країну.
Нам болить те, що нас не так відчувають, не так підтримують. Ми часто кричимо про це, і це дратує, однак легше цитьнути цілій нації, щоби вона принишкла, ніж відчути причину цього крику, допомогти спільно побороти ворога. Втім, і нам важко перетворити цей крик на дію.
Нам вдалося побороти страх, але ми живемо в тривожності, і це зрозуміло, бо багато речей не залежить від нас, і це злить та розхитує, ми не можемо бачити майбутнє, нам важко усвідомити обрії нашого впливу — індивідуального, національного. І недовіра до інституцій, світу це все посилює.
У такі часи дуже важко знаходити опору, а також формулу свого впливу і своєї підтримки, але інтуїтивно ми одну з них точно знайшли. І це — волонтерство й підтримка тих, кому гірше, тих, хто слабший, тих, хто в більшій небезпеці.
Унікальна єдність під час трагедії, поляризація та конфлікти під час відносного затишшя. Мене вражає, які ми стаємо зібрані й упорядковані перед небезпекою, трагедією, руйнацією. Як тисячі незнайомих людей перетворюються на єдиний розумний механізм, коли розбирають завали зруйнованого ворогом «Охматдиту», коли розхапують зброю з вантажівок у «спальнику» Києва, коли збирають мільйони на нову зброю, коли відчувають персональну відповідальність за гідну меморіалізацію загиблих.
І як після цього стану афекту і злагоджених дій нам важко знову зібратися в кулак проти ворога, а не проти самих себе. Щойно «небезпечна вода» відступає, ми починаємо розпорошуватися, вибудовувати лінії оборони від своїх, знаходити крайніх, десуб’єктизувати себе, коли нам це вигідно, і агресувати. Власне, агресія — це наша звична відповідь на безпорадність.
Серед нас існує цікаве переосмислення крилатої фрази Quod licet Jovi non licet bovі (Що можна Юпітеру, не можна бику) — на «що дозволено малій людині, не дозволено парламентарю». Тим самим також постулюється наявність подвійних стандартів, але навпаки.
Це дуже інтересний феномен, і його наявність не останньою чергою ґрунтується на недовірі до інституцій. І хоча європейське право також більш готове обмежити право на приватне життя владних людей, ніж звичайних громадян і громадянок, але в нас це переростає в те, що «мала людина» не готова відчути себе відповідальною за власне життя й існування власної країни до того, як усе це зробить, наприклад, обраний «малими людьми» депутатський корпус, суддівство, урядовці. А свої протиправні або ж корупційні дії означує як інструменти виживання, а не як правопорушення, бо, мовляв, є ті, хто наживається на людському горі, на війні, реальні «гниди», — то і претензії більше до них, а не до нас.
Мені йдеться не про те, щоб не помічати урядову корупцію, не про те, щоб боронити недоторканність владних еліт, а про те, щоб ми осмислили та прийняли власну суб’єктність і відповідальність за життя.
Криза ідентичності. Радикалізація. Категоричність.
Екзистенційна війна, щоденна загроза радикалізує людей, і це природно. Щоб боротися з сильним і нещадним ворогом, з насильницькою та нелюдською системою Російської Федерації, з дезорієнтацією, потрібно менше кольорів і простіший поділ. Добро і зло. Чорне й біле. Людина настільки емоційно виснажена, що не здатна розрізняти відтінки. Я на собі відчуваю, як мої погляди і сприйняття ситуацій, людей, життя змінилися в радикальніший бік. Але я про це думаю і констатую, і це корисна практика.
Серед нас є люди, котрі декомунізацію і боротьбу з колоніалізмом для самих себе трактують як не менш загрозливу, ніж війну й ворожу деукраїнізацію. Це щонайменше дивує і сильно дратує.
Але сформована ідентичність — фортеця людини. Ми знаємо, ким ми є, і часто не хочемо знати, чому так сталося і ким ми станемо.
Людям дуже непросто складати себе з інших пазлів, переосмислювати дитинство, родину, історію свого дорослішання. Відмовлятися від шкідливого, але того, що становить тебе. І примус до цієї відмови сприймається як насилля, і настає глухота щодо болю й життєвої необхідності інших людей, що також втомилися доводити своє існування, обстоювати себе роками.
Важко щодня окреслювати і знов малювати свою мапу, самих себе, свою культуру на всіх можливих стінах, де за ніч примудряються затерти написане вчора.
Ніби ми постійно пишемо літопис про себе на піску, а до світанку все змиває вода.
Ми є, ми — українці, велика європейська країна, частина європейської цивілізації та історії, переможці нацизму. Ось наші героїні та герої, ось наша мова, культура, державність, кордони, унікальність і неповторність. Ми є. Нас знищують — ми боремося. Не міняйте нас на сите життя, газове постачання, російський балет, пам’ятники імператрицям. Це не співмірно, не людяно, не справедливо.
Так, ми не ідеальні, але чи є хтось ідеальний на цьому світі? І чи це підстава для того, що нас мають убити й поглинути?
Боротися за свою національну ідентичність у такій множинній кризі ідентичності дуже складно. І нам потрібно шукати мову порозуміння, мови тлумачення самих себе всередині країни та поза нашими кордонами, що також дуже складно в умовах щоденної боротьби. Але це виклик, якому ми маємо дати раду, на який маємо знайти сили, щоб зберегти і зміцнити свою соборність. Бо і вона нас робить такими, якими ми є.
Лариса Денисенко, письменниця, правозахисниця.
Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — [email protected]. Погляди, висловлені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції. Зображення — Вадима Блонського.
