Ярослава Джонсон: від табору біженців до бізнесу в Києві

Це аудіо створене за допомогою ШІ

Вона говорить швидко — і, здається, ще швидше думає. Неважливо, англійською чи українською. Як президентка Американського фонду підприємництва в Україні та Молдові, (Ukraine-Moldova American Enterprise Fund), створеного для розвитку підприємництва та економіки у двох країнах, Ярослава Джонсон працює у Києві з американським бізнесом від початку 1990-х. І далі розвиває ці зв’язки під час великої війни.

Юристка переконана: попри особливості американської політики за президента Дональда Трампа, інтерес великого й середнього бізнесу до України не зникає. Навпаки, частина компаній хоче зайти на український ринок ще до завершення війни, поки конкуренція не посилилась. Ярослава не сумнівається в українській перемозі, хоча якою саме вона буде, прогнозувати не береться.

Ми зустрічаємося з Ярославою в Києві під звуки повітряної тривоги. На початку осені юристка приїхала до України на тиждень — уперше за пів року. Відзначає, що російські атаки на столицю стали агресивнішими: Росія намагається тримати цивільних у постійній напрузі, запускаючи сотні дронів і ракет, руйнуючи школи, наукові інститути, мости та житлові будинки.

«Так часто лунає сигнал тривоги. Помітно, що більшість людей поспішає в укриття. Ми в офісі теж. Це не нормальне життя. Я жила тут тридцять років і знаю, яким воно буває», — говорить жінка, поглядаючи у велике вікно офісу.

Родина Ярослави також часто бувала в Києві. Тепер чоловік і дочка постійно живуть у США й можуть лише на відстані стежити за подіями в Україні. «Вони кажуть: у вас там дрони літають, але до кінця оцінити небезпеку не можуть. Для американців дрони — передусім іграшки, які купують, щоб фотографувати свої будинки й родини, — пояснює Ярослава. — Там мало хто може уявити, яку смертельну небезпеку вони несуть. А тим паче ніхто не може знати, як летить балістична ракета. В американських новинах розповідають про російські удари по Україні, прості громадяни співчувають та підтримують. Але спостерігати збоку та жити у цьому — це різне».

Тим часом стає чутно вибухи й роботу протиповітряної оборони, тож Ярослава пропонує спуститися у підвал, аби продовжити розмову.

Мама казала, що тато був у лісі

«Моя мама Раїса Булавка — з Любомля на Волині. До школи їздила електричкою в сусідній Холм — містечко на території сучасної Польщі. Вивчала іноземні мови», — говорить Ярослава.

Її батько Борис Зелинський — з Кременця, що зараз у Тернопільській області. Закінчив тамтешній ліцей, став учителем і поїхав працювати на Полісся.

«Мій тато любив учителювати. Він навчав української. Але у школі серед поліських боліт треба було викладати все. То він знав не тільки мову, а й математику. І ще був фельдшером для села — надавав просту медичну допомогу», — продовжує оповідь про родину.

На Волині батьки Ярослави зустрілися та одружилися.

Про подальші події на території України жінка знає з родинних переказів. Спочатку деякі факти замовчували, бо саме вони стали причиною болісних змін у житті родини, а потім, коли старші родичі померли, уточнити вже не було у кого.

Під час Другої світової війни Ярославин батько зник. Мама пізніше говорила: «Тато був у лісі». Що саме це означало, Ярослава довго не знала. Хоча здогадувалась, що саме це «в лісі» було вкрай небезпечним — тата могли вбити. Материного брата вбили — раптово, на порозі власного будинку. Тітка через це втратила дитину.

«Не видати, що ворог — це ти». Історія останньої зв’язкової Романа Шухевича

Дарка Гусяк, зв’язкова головнокомандувача УПА — про свою основну мрію

Маму Ярослави заарештували й відправили до трудового табору в Австрії. Там вона шила одяг для німецьких військових. Вижила завдяки відмінному знанню німецької мови: була перекладачкою для інших українських жінок.

Коли стало ясно, що Німеччина програє війну, в австрійських таборах настали часи умовної відлиги, і маму відпустили. «Вона їхала в Україну порожнім потягом, який мав забрати німецьких солдат додому», — каже Ярослава.

Але все це відбувалося ще до її народження. Ярослава Зелинська з’явилася на світ улітку 1944 року, коли її батьки вже збиралися втікати з України.

Поїхати вирішили через причетність батька до Української повстанської армії: кодове «в лісі» означало, що Борис був з підпільниками на Волині. Про це Ярослава Джонсон дізналася вже у середині 1980-х. Виявилося, двоє батькових двоюрідних братів залучили його до УПА. «Мій тато був пацифіст. Зараз я думаю, що з нього добрий солдат не був», — каже Ярослава.

У 1944 році родина Зелинських, як і ще десятки тисяч українських сімей, скористалась «вікном можливостей». Червона армія витісняла німецькі війська з території України. «Тоді люди не знали, яка влада буде наступною», — пояснює Ярослава. Багато людей уже пережили репресії 1939-1941 років і знали, що повернення радянської влади означало загрозу переслідувань. Тому українці тікали на захід.

Зелинські через Польщу поїхали до Чехії, звідти — до Південної Німеччини. Там, в окупаційній зоні, затримались на три роки у таборах для біженців. Тоді світ вирішував, що робити з людьми, які залишили свої домівки. Сталін домагався повернення всіх до Радянського Союзу. Більшість опиралася, дехто наклав на себе руки, аби не повертатись.

Зрештою генерал Дуайт Ейзенхауер, який командував американськими військами в Європі, проголосив зміну політики: американські війська не будуть підтримувати примусового повернення, люди мають самі обирати, куди їхати. І Ярославина родина обрала Сполучені Штати Америки. У 1948 році Конгрес ухвалив закон про переселенців (Displaced Persons Act), що дозволив 200 тисячам біженців переїхати до США.

З німецького Гамбурга кораблем пливли батьки Ярослави з нею самою, її дід і баба та дві тітки. Сім днів через Атлантику — до Нью-Йорка. Ярославі було три роки, й вона дещо пам’ятає про ту мандрівку. «Через Північне море, Ла-Манш, повз узбережжя Англії. З одного боку височіли величезні скелі білої крейди — White Cliffs of Dover», — каже вона.

Родина Зелинських отримала гроші на дорогу від американського спонсора. У ті часи іммігранти не могли просто приїхати до Америки — хтось мав гарантувати, що їм буде де жити. Так родина опинилась на фермі у Пенсильванії. Там вони мали відпрацювати вартість своїх квитків. Мама займалась будинком, тато — худобою та полями. «Та батько — вчитель, він не знав, що робити з коровами та свинями, робітник був із нього не найкращий. За пів року фермер відпустив родину, хоч вона й не відпрацювала домовленого, бо толку було мало», — говорить Ярослава Джонсон.

Україна за океаном

Уже восени 1948 року родина Зелинських переїхала до Балтимора — міста «великих будинків» на південь від Нью-Йорка.

Ярослава пішла до школи. Англійської не знала. Місцева вчителька не хвилювалася: малі діти швидко опановують нове. Так і сталося. Ярослава поступово занурювалась в американський світ, але вдома говорила лише українською. Дід і баба англійської так і не вивчили.

Дід Ярослави Василь Булавка — священник. З родинних розповідей вона знає, що дід працював на залізниці, але змолоду прагнув служити в церкві. У 1942 році він став священиком Української автокефальної православної церкви (УАПЦ), яка на той час відновлювала свою ієрархію та розбудовувала церковне життя в умовах німецької окупації України.

Уже в Балтиморі Василь Булавка служив у місцевій церкві й був близьким до владики Мстислава (Степана Скрипника), майбутнього предстоятеля УАПЦ.

Українське середовище було в Балтиморі ще з першої хвилі еміграції. У місті діяли дві церкви, банк, українська суботня школа, де став викладати Ярославин батько, осередок «Пласту».

«А ви знаєте, що українське суспільство навіть в Америці було розділене на бандерівців і мельниківців? — запитує Ярослава, згадуючи про «Пласт». Каже, емігранти приїхали за океан уже розділеними. — Бандера вже давно лежав у землі, Мельника теж поховали, а їхні люди й далі сварилися. Бандерівці віддавали дітей у Спілку української молоді, а мельниківці — у “Пласт”».

Перші десятиліття еміграції українці у США ретельно зберігали свої традиції та культуру. Більшість мала вишиті сорочки та строї, організовували українські фестивалі, трималися за все, що нагадувало про дім. Емігранти несли любов до України та хотіли передати цей скарб своїм дітям.

«Мені змалку доводилося пояснювати, що таке Україна»

Дослідниця українського жіночого руху Марта Богачевська-Хомяк про біженство, життя емігрантів в Америці, а також поєднання українства та американства

Для багатьох Україна залишалася не тільки місцем походження, а й мрією. Так було і з Ярославиним батьком. Він помер у 1964 році в Балтиморі, але до самої смерті зберігав складену валізку, з якою сподівався повернутися в Україну. «Він не міг змиритися, що буде емігрантом назавжди, вірив, що ми повернемося і я буду навчатись у київському університеті», — каже Джонсон.

Мама Ярослави, Раїса Зелинська, змогла знов побачити Україну у 1990 році. Ярослава ж побувала в Україні раніше — у 1976 році — разом з бабусею.

«Американські шпигуни»

Потрапити до України за радянських часів було непросто. Спочатку отримати радянську візу в посольстві СРСР у Вашингтоні, а далі подорож брав під контроль «Інтурист» — радянська державна організація, яка визначала, де іноземні туристи житимуть, куди їздитимуть і що зможуть побачити.

Спочатку Ярослава з бабусею полетіли з Вашингтона до Москви, звідти дісталися Києва, а потім поїхали до Тернополя і до Львова. «Працівники “Інтуристу” не хотіли, аби іноземні туристи вільно гуляли містами, зустрічалися з пересічними людьми, — згадує Ярослава. — Не дозволяли їздити громадським транспортом. Мовляв, американці хоч і не багаті, але дуже вирізняються одягом і манерою говорити — вільно, голосно, не боячись. Тож ми були фактично ізольовані».

Ярославиній бабусі на той час було 82 роки. Вона приїхала з конкретною метою — розшукати свою сестру, яку радянська влада під час Другої світової війни відправила на заслання до Казахстану. У 1976 році сестра вже жила у Львові.

«Бабуся просто втекла з готелю “Дністер”, де ми зупинилися, і навіть не ночувала там. Я подумала: їй уже за вісімдесят, що ті совєти з нею зроблять? Я бачила, що за нами ходив чоловік у цивільному», — згадує Ярослава.

Те, що вона побачила в Радянському Союзі, здивувало її не менше. Ярослава знала, що все перебуває під контролем, але не уявляла, наскільки. Люди боялися говорити навіть у власних квартирах.

«Бабусина сестра не хотіла говорити на власній кухні. Вона без слів показувала рукою на лампочку на стелі, натякаючи, що там може бути прослуховування. Та й “брехунець” (радіо, — ред.) завжди працював: ми чули їх, а вони — нас», — каже Ярослава.

Удруге вона приїхала до України 1990 року — з мамою, чоловіком і дочкою. Цього разу, напередодні розпаду Радянського Союзу, Ярослава відчула в Україні більше свободи. Проте подорож знов організовував «Інтурист», а іноземців і далі контролювали спецслужби.

«Жіночка, яка нас супроводжувала, гарно говорила українською та англійською. Але була радянського виховання й менталітету. Вона думала, що всі ми — американські шпигуни. А насправді шпигункою була вона», — каже юристка.

Рідний Любомль Ярославі вдалося відвідати лише з третьої спроби разом з мамою — вже після проголошення незалежності України.

Вулиця-палімпсест

Якщо першою дією була сварка, то сварились про те, як назвати вулицю

Будинок, який її дід збудував у 1911 році, стояв. Із нього вийшла жінка й запитала: «Ви хочете його забрати?» «А ми з мамою та сестрою хотіли лише подивитися», — згадує Ярослава. Жінка показала їм будинок зсередини. Проста хата, одна велика кімната під дахом. Стріхи вже не було. У дворі залишилася криниця, а біля неї — напис, який Ярославина мама зробила дитиною: ім’я і дата. Вони сфотографували його, ніби залишили собі доказ того, що ця історія справді була їхньою.

Вікно в Америку для України

1 серпня 1991 року американський президент Джордж Буш-старший виступив у Верховній Раді України. Ярослава уважно стежила за промовою. Виступ, у якому Буш закликав українців не гарячкувати з незалежністю та зберегти Союз, згодом став відомим як Chicken Kiev speech — «котлета по-київськи».

Для американської адміністрації тоді головним питанням було, що станеться, якщо Радянський Союз розпадеться. «Америка просто не знала, що буде далі, — пояснює Ярослава. — То був великий союз, незмінний після закінчення Другої світової війни, стабільний у світовому порядку, він мав ядерну зброю. Буш не розумів, що Україна найдужче прагнула змін».

У вересні 1991 року до США поїхав голова Верховної Ради Леонід Кравчук. «Ми у діаспорі говорили, що Україна була ізольована, їй варто допомогти пробити вікно на Захід. І ми організували цю першу поїздку», — пояснює Джонсон.

Кравчук і ще кілька чиновників прилетіли державним літаком із написом «Україна». Літак посадили на військовому летовищі у Чикаго. Були зустрічі з місцевою владою та українською діаспорою. Ярослава згадує: кожна річ, яку члени делегації бачили в Америці, їх дивувала. «Ми тепер знаємо: нам брехали, що капіталізм — це погано», — казали вони.

Коли члени делегації захотіли привезти щось на згадку додому, Ярослава привела їх до універмагу: «Очі розбіглися — так багато товарів було: в одному відділенні — харчі, в інших — взуття, одяг, парфумерія. На полиці з чаєм було, може, три тисячі сортів. І вони нічого не могли купити — були паралізовані. Запитали: “Як ви вибираєте?” Я кажу: сьогодні один, завтра — інший. Вони раніше бачили упаковки чаю, на яких було написано просто “чай”».

На зворотний шлях до Києва літаку Кравчука забракло пального. Американський уряд звернувся до Ярослави: хто заплатить за паливо? «Я кажу, що не знаю. “А скільки це буде?” — “40 тисяч доларів”. Я поговорила зі своїми партнерами у фірмі, і ми заплатили за це», — згадує юристка.

Розмови про Макдональдз на Банковій

Перехід до ринкової економіки давався Україні складно, говорить Ярослава Джонсон. Польщі, наприклад, на початку було боляче, але реформи дали результат. Але Україна не йшла за сценарієм болючих змін. Спершу до ідеї розбудови ринкової економіки ставились легковажно: мовляв, вона є, бабусі ж продають сметану на ринку. Потім стало очевидно, що самих ідей для розвитку бізнесу не досить: необхідні знання у сфері управління та підприємництва.

Після розпаду Союзу американська політика щодо колишніх радянських республік змінилася. 24 жовтня 1992 року Конгрес США ухвалив закон про підтримку свободи та відкритих ринків (Freedom Support Act), почали виникати фонди розвитку ринкової економіки, підтримки малого й середнього бізнесу на пострадянському просторі.

Ярослава переїхала до Києва у 1992 році. Спочатку представляла американські компанії, зацікавлені в розширенні свого бізнесу на український ринок. Для цього відкрила київський офіс своєї американської юридичної фірми. У 1994 році президент США Білл Клінтон призначив Ярославу до ради директорів Ukraine-Moldova American Enterprise Fund. «Нам дали 150 мільйонів доларів, щоб ми почали процес», — згадує Ярослава. Фонд не просто давав гроші підприємствам, а мав допомагати навчитися працювати за ринковими правилами: модернізувати виробництво, поліпшити управління та стати конкурентоспроможними.

Ярослава тоді вже жила на два міста: Чикаго й Київ.

Коли вона запитала чоловіка, чи варто їй погоджуватись на постійну роботу в Україні, той відповів: «Якщо ти цього не зробиш, то потім пошкодуєш, що не скористалась можливістю».

Вона згадує, як купувала велике підприємство — шоколадну фабрику в Тростянці Сумської області. Корпорація Kraft Foods запропонувала за неї п’ять мільйонів доларів акціонерам — працівникам підприємства. Для іноземного інвестора небагато, але для українців тоді це були величезні гроші. Переговори тривали пів року. Коли ціну погодили, колектив мав проголосувати, чи готові акціонери продати свої частки. На одному з засідань старший чоловік підняв руку: «Поясніть мені: Kraft купує цю шоколадну фабрику. Чи ви її розберете на кусочки і повезете за кордон?» «Ми всі почали сміятися, — згадує Ярослава. — Вони боялися, що іноземний інвестор забере фабрику, а люди залишаться без роботи. Я їм сказала: американці хочуть завоювати ваш ринок. Їм цікавіше продавати шоколад тут, ніж за кордоном».

Ярослава говорить, що в Україні хотіли бачити Макдональдз. «Не повірите, але про нього говорила Адміністрація Президента України. Для них це було підтвердження виходу України на міжнародний рівень», — сміється Джонсон. Зрештою Макдональдз зайшов на ринок 1997 року. Перший ресторан відкрили у Києві біля станції метро Лук’янівська. Нині він — один із символів незламності: розташований у районі, який не раз ставав мішенню російських ракет і дронів, тож після обстрілів йому доводилось відновлюватися знов і знов.

Смак дорослішання

Історії та досвіди, що супроводжують нас та країну від 1990-х до сьогодні

Згодом з’явилося ще два. Один з них на Хрещатику. «Люди їхали ескалатором нагору і потрапляли у чергу. Народу було так багато, що поліція мусила регулювати. Більшість не могла собі дозволити біґ-мак, але бабусі приїжджали з онуками, аби чи не на останні гроші купити бутерброд», — згадує юристка.

Після війни

Американські інвестори й нині зацікавлені Україною, бо бачать тут великі можливості, каже Ярослава. Вони розуміють, що в умовах війни можна заробляти великі гроші. Але можна просто скористатися ситуацією, а можна інвестувати у створення чогось вагомого.

За словами Ярослави, американські компанії, з якими працює вона, розуміють: заходити на український ринок потрібно не після війни, а вже зараз. «Після війни місцевий ринок буде завалений всім. Якщо хочете мати першість, треба вже», — говорить вона.

Великі компанії з масштабним виробництвом обережніші через безпекові ризики. Натомість сервісні й технологічні бізнеси, яким не потрібні великі фабрики, вже працюють в Україні. Українські компанії створюють спільні підприємства з американським і британським бізнесом. Особливо швидко розвиваються військові технології.

Український безпосередній досвід ведення сучасної великої війни сьогодні унікальний.

«Те, що Америка мала в Ірані, Афганістані, не порівняти. А те, що робиться в Ірані, — трагедія. Американські бази на Близькому Сході були атаковані іранськими шахедами. Україна пропонувала ділитися досвідом, але США не хотіли», — каже Джонсон. Президент США Дональд Трамп публічно сказав, що США не потребують української допомоги.

Україна на порозі повоєнної відбудови, втім держава не може відкочуватися назад у розвитку й має самостійно шукати політичну волю на проведення змін, каже Ярослава. «Україна не має боятися засудити прокурора, суддю за корупцію, як боїться зараз. Бо вони, мовляв, помстяться, адже мають компромат на інших. Такою була радянська система. І вона існувала так довго, бо її боялися змінити», — каже вона. І натякає, що в Україні мають бути агенти змін, які не просто повірять в Україну, а захочуть жити по-новому.

Пані Ярослава згадує, як її фонд 2015 року виділив гроші на підтримку Prozorro — електронної системи публічних закупівель, яка обмежує можливості корупційних зловживань. Головною умовою співпраці з розробниками було те, що система мала застосовуватися на практиці. Так і сталося — уряд погодився використовувати систему для держзакупівль. «І сталося диво — підприємства, які не могли брати участь у тендерах через корупцію, стали вигравати. І всім сподобалось» — каже вона. За рік з’явилась система Prozorro Sales для продажів державного майна і теж стала успішною. «Але залишилась не реформованою ніша стратегічних закупівель», — зауважує Ярослава Джонсон.

Україна після війни матиме велике завдання — відбудову. «Але ви не мусите відбудовувати те, що було переважно радянським. Воно не було добрим, повторювати нема чого. Треба будувати державу на майбутнє, — каже вона. — І держава має бути вагома й сучасна».

Ярослава Джонсон пропонує створити спеціальну комісію «з освічених, розумних, переважно молодих людей, патріотів, а не корупціонерів, які спроєктують розвиток України». «Відбудова держави буде залучати іноземні гроші, тож корупція у цій сфері неприпустима. Людина, яка очолить комісію, має бути патріотом із високими моральними якостями, що прагне будувати нову Україну на етичних засадах, а не набивати власні кишені. Будуть болючі зміни, які мають врятувати країну», — говорить вона.

На думку Ярослави, Україні необхідно відроджувати людський капітал, адже населення країни істотно зменшилось. «Мене часто запитують, як повернути людей. Старі баби й діти не зможуть відбудувати. Треба залучати людський ресурс. Запрошувати з інших країн», — каже Джонсон і згадує європейський досвід. «З арабських країн? Досвід Німеччини не досить успішний: більшість приїхали у країну, але не бажають асимілюватися. Представників колишнього Радянського Союзу — бо “менталітет схожий”? Та не треба нам того менталітету. Путін вас позбавив того менталітету. Ностальгію за Радянським Союзом зараз важко знайти в Україні», — говорить вона і згадує свій візит на відкриття навчального року в Українській академії лідерства, де мала розмову з молоддю 16-18 років. «Я сказала: майбутнє України на ваших плечах. Ви маєте створювати державу для себе і знати, як робити це правильно», — додає Ярослава.

Особливості американської політики

Нині Україні, говорить Ярослава, складно погоджуватись на пропозиції, які лунають від окремих партнерів, зокрема з Вашингтона. Це стосується й підходів, які озвучують спецпредставники президента США — мільярдер Стів Віткофф і зять Дональда Трампа Джаред Кушнер.

«Замість пропонованої win-win ситуації для обох сторін має бути one loss and one win на користь України. Попри зрозуміле прагнення американців укласти угоду, для українського суспільства від умов закінчення війни залежить безпека і якість життя на десятиліття», — каже Ярослава Джонсон.

Вона вважає, що турбулентність, яка зараз склалася в американській політиці, треба перечекати: на зміну одним підходам приходять інші, загострюються внутрішні дебати перед проміжними парламентськими виборами. Говорячи про зміну адміністрацій, Джонсон зазначає, що в ході політичного процесу змінюються й підходи самого Дональда Трампа.

«Україна демонструє та має демонструвати нові зразки зброї, які допомагають отримати стратегічну військову перевагу. Україна вже переросла статус держави, яка лише просить допомоги. Сьогодні українські військові та інженери володіють унікальним досвідом сучасної технологічної війни, якого не має жодна армія світу. Тому обом державам вигідні спільні підприємства, які виробляють новітню техніку — від систем ППО до безпілотників. Коли американський бізнес бачить, що українці здатні швидко модернізувати технології, адаптувати їх під виклики реального бою та створювати додану вартість, сприйняття змінюється», — говорить Джонсон.

Вона дивується й водночас пишається тим, як українці можуть одночасно боротися з агресією й не лише покладатись на партнерську допомогу, а й самостійно купувати чи створювати необхідну їм зброю.

«Під час такого масштабного нападу головне завдання — вижити. І українці роблять для цього все можливе», — підсумовує вона.

Зберегти українське за океаном

Ярославі важливо зберегти не лише саму Україну, а й українське за океаном. Вона каже, що після здобуття Україною незалежності та відкриття кордонів ситуація у діаспорі почала змінюватися. Тужити за Україною вже не потрібно — можна купити квиток і відвідати будь-який її куточок. Інша річ, що не всі хочуть цього. Адже кожне наступне покоління дітей іммігрантів ставало дедалі менш українським. «Вони українці до тої міри, що люблять вареники, борщ, може, на Різдво з’являються в церкві. Більшість уже не розмовляє українською», — говорить Ярослава.

І, аби хоч частково повернути до українського власну родину, Ярослава вирішила написати книгу про кулінарію. Кулінарією вона захопилась у подорожах, у різних країнах світу купувала кулінарні книжки — нині у її колекції понад п’ятсот видань.

«Я була найстаршою з усіх дітей у нашій американській родині. Ми жили в одному будинку: моя бабуся, дві тітки з сім’ями і моя мама. А я весь час крутилася на кухні. Любила їсти, любила дивитися, як вони готують. Мені подобалося все: запахи, рухи, сам процес. Я просто висіла на тій кухні і все це вбирала», — каже вона. А коли почала жити у Києві, поверталася з роботи, заходила в ліфт — відчувала запахи. Хтось варив гречку, хтось готував голубці. «І я раптом подумала: моя дитина, племінники не мають цього відчуття, — згадує Ярослава. — Вони бачать, що на свята ми щось готуємо, але не знають, як саме це робиться».

У Києві все було під рукою: можна було просто піти на ринок і купити потрібні продукти. В Америці деякі з них годі було знайти. Кріп — уже майже скарб. Гречана крупа — теж. Тож на вихідних вона йшла на ринок, купувала продукти і щось готувала.

«Коли я почала працювати над книжкою, померла тітка. А мамі було вже 92 роки і вона поступово забувала, як готувати. Мама могла сказати: “Сирнички — це смачно”, але вже не знала, з чого почати. Тоді я почала розпитувати інших жінок, із якими працювала, і вчитися», — згадує Джонсон.

Раніше вона ніколи не записувала рецептів; деякі кулінарні нотатки надсилала у листах Ярославина мама після весілля дочки. Згодом ці листи загубилися.

«Моїй племінниці вже п’ятдесят років, а тепер вона сама варить борщ і ліпить вареники. Раніше тільки я і моя сестра мусили готувати на всіх. А тепер і вона щось приносить. Для мене важливо, щоб вони не просто вміли готувати: родина має розуміти, чому ця їжа для нас важлива», — додає пані Ярослава. Улюблена її страва — гречка. У день нашої зустрічі на обід їла борщ.

Коли говорить про українські страви, згадує знайомство з українським кухарем Євгеном Клопотенком.

«Кулінарія — це також культурна дипломатія», — каже вона. Зараз є шанс розповісти світу більше про Україну через кулінарію, художнє мистецтво, музику, моду.

Нині Ярослава Джонсон дедалі частіше думає про татову валізку. «Після його смерті я знайшла там листи. Тато писав своїй сестрі, яка залишилась у Союзі. Дуже дрібним почерком, синім чорнилом. Писав до самої смерті й складав у ту валізку. Він сильно ностальгував за Україною, особливо за рідним Кременцем. Він жив цим — це все, що в нього було».

Читайте до теми