«Не видати, що ворог — це ти». Історія останньої зв’язкової Романа Шухевича

Дарка Гусяк, зв’язкова головнокомандувача УПА — про свою основну мрію

7 Серпня

Коли їй було 26, вона отримала чверть століття ув’язнення в таборах суворого режиму в далекій росії. Відбула увесь термін, вийшла на волю в 51. За цей час тендітна дівчина із в’язничної світлини змінилася. Замість туго заплетених чорних кіс — коротко стрижене волосся з проблисками сивини. 

Дарка, або Одарка, Гусяк — одна з чотирьох українок, котрим радянський режим дав максимальний термін ув’язнення.

Ці чотири українки, які так дошкуляли чекістам, — зв’язкові Романа Шухевича, керівника антикомуністичного підпілля на Західній Україні, якого рекордний термін не могли упіймати. З його найближчого оточення в живих донині залишилась тільки Дарка. 

§§§

[Цей матеріал створений завдяки підтримці Спільноти The Ukrainians — сотням людей, які системно підтримують якісну журналістику. Приєднуйтеся!]

§§§

«Досить нагúнулося наших» 

Вона мешкає у Львові, на вулиці Сорочинській, на північно-східній околиці Клепарова. Колись — львівське передмістя, що у 1931-му році приєднали до Львова, тепер це Шевченківський район міста. Звідси можна почути гул потягів, що прибувають до головного вокзалу, і звідси ж за кілька хвилин ходу — Музей тоталітарних режимів. Зокрема радянського, з яким боролася Дарка Гусяк майже все своє свідоме життя. 

Живе у скромній однокімнатній квартирі, збудованій за так званим чеським проєктом, на шостому поверсі. Це помешкання їй вдалось отримати завдяки шаленим зусиллям і небайдужості відомого художника-графіка Богдана Сороки, сина іншої зв’язкової, Катерини Зарицької (псевдо «Монета»). 

«Ми її називаємо тета Одарка. Так привикли називати. Насправді вона не є нам тетою, а товаришкою бабці. Але більшість свого свідомого життя вона була нам як рідна. Коли вже постала незалежна Україна, тета Одарка жила сама. В неї був туалет і вода надворі, то тато доклав максимально зусиль, щоб проголосували за надання їй житла», — розповідає Устина Сорока.

Зараз Дарці — 98. Рік у рік в неї погіршується слух і координація, але вона зберігає жвавість і досі читає сама. Нею опікується сім’я Сорок, зокрема молодша донька Богдана та Люби Сорок — Устина, художниця й викладачка кераміки у Львівському коледжі ім. Івана Труша. 

«Переважно ми говоримо про якісь успіхи, чим займаємося, а вона запитує про дітей, тобто стараємося говорити про якісь позитивні речі, бо говорити про москалів — то переливати з пустого в порожнє. Москалі не міняються з часів Батурина», — каже Устина. 

Довге інтерв’ю з Даркою Гусяк ми записали ще до початку повномасштабної війни, у другий тиждень лютого, за кілька днів після її 98-го дня народження, коли вона вбралася у свою найкращу вишиванку. Вдруге зустрілися у перші тижні липня — в часі війни — у шпиталі імені Митрополита Андрея Шептицького. Тоді Дарка мала травмовані ноги. Її фізичний стан погіршився, однак позиція, як і пів століття тому, — зосталася непохитна. 

«Треба нам самим творити свою історію. Кожна людина має своє місце. Вже досить нагúнулося наших», — сказала Дарка у шпиталі. 

Дарка вдома за кілька днів опісля її 98-го дня народження. 2022 рік. Фото — Ірина Середа для The Ukrainians Media

Пістолет із набоями і ампула з отрутою

Її впіймали 72 роки тому в цьому ж місті. 1 березня 1950 року Дарка прийшла на конспіративну квартиру у Білогорщі, на окраїні Львова, й розповіла побратимам, що за нею пильно стежать. Зв’язкова передчувала, що це її останні дні на волі. Тоді в Білогорщі переховувався головнокомандувач УПА Роман Шухевич та інша його зв’язкова Галина Дидик (псевдо «Анна»). Дарка лише зрідка навідувалась у сховок. На той момент викрили вже більшість львівських конспіративних квартир. 

«Дивлюся: навпроти йде енкаведист. Ми їх упізнавали. Вони всі були зовнішньо похожі. Мали однакове взуття, одяг, з одного складу. Ми якось так розминулися, він не підходив до мене. Я його так обсервувала. Він, видно, знав, що в мене зброя. Ми розсталися мирно. Я постаралася ходити вулицями, щоб згубити хвоста». 

Наукова співробітниця Центру досліджень визвольного руху та Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького» Олеся Ісаюк розповідає, що на слід Дарки Гусяк (у підпіллі «Нуся») чекісти вийшли в жовтні-листопаді 1949 року, коли почали ретельно перевіряти всіх львівських лікарів і всі львівські аптеки. 

«В агентурно-розшуковій справі “Вовка”, як іменували чекісти Шухевича, з’являється орієнтування на Гусяк. Детальний план перевірки її контактів. Саме Гусяк водила Романа Шухевича до лікарів. У 1948-1949 роках — це вже стало необхідністю. Підпілля дуже сильно відбилося на здоров’ї Шухевича. По-перше, він мав різного роду ревматизми, по-друге — проблеми із серцем. І хоча самі візити організовувала Галина Дидик, здоров’я Шухевича належало до, так би мовити, компетенцій Дарки». 

Дослідниця пояснює, що з 1949 року тривала фактична демобілізація підпілля, йшлося не про повернення учасників підпілля до цивільного життя, а про так звану легалізацію. Легалізований підпільник, чия належність до підпілля не була розкритою, мусив дбати про свою «легенду». Найчастіше легалізовувалися з певним завданням, але зробити це могли не всі — дехто був надто «відомий».

Ситуація у підпіллі насправді була вкрай напружена і складна, в той час у центрі Львова під час сутички з гебістами коло будинку Головної пошти загинув начальник Головного військового штабу УПА Олекса Гасин (псевдо «Лицар»), арештований крайовий провідник Львівщини Зиновій Тершаковець (псевдо «Федір»). Решту зв’язкових спіткала така ж доля. На той момент Роман Шухевич (псевдо «Тур», «Тарас Чупринка») очолював антикомуністичне підпілля вже шість з половиною років поспіль, але постійно вислизав із чекістських рук. Важливо було дістатися бодай до когось із його найближчого оточення. 

«Наявність живого Шухевича в руках противника — це дуже великі можливості для політичної гри. Треба розуміти: яким би героєм не був Шухевич як особистість, якби його захопили живим, то він би був під повним їхнім контролем. Вони могли видавати різні листи, відозви, заяви начебто від його імені». 

Після тривожної розмови з Шухевичем і Дидик «Нуся» отримала своє останнє завдання. Про його результати мала доповісти Галині та негайно покинути Львів. Через день, 2 березня, Дарка пішла на зустріч, з якої не повернулася. 

«Сіла до трамваю “двійки”. Нікого підозрілого. Мала передати Галині інформацію, але боялася її підставити. Поїхала до червоної школи на вулиці Чупринки. Подумала висісти, згубитися манівцями. Пішла в першу-ліпшу вулицю направо. І ви знаєте, пройшла кілька кроків, ще раз обернулася, нічого підозрілого не побачила. І тоді може, зробила 15 метрів і почула топіт». 

Її затримали чотири оперпрацівники. Заломили руки, затягнули в машину. Спершу завезли в обласне управління НКВД на вулицю Дзержинського (сьогодні Вітовського, — TU), там допитували кілька годин і перевели в сумнозвісну тюрму на Лонцького.

Дарці відрізали косу. Били по руках, вухах і ногах. Знущалися, то гасячи цигарки об нігті, то затискаючи пальці між дверима.

З офіційних документів, що містяться в Галузевому державному архіві СБУ, відомо, що її п’ять годин поспіль цілу ніч допитувало троє людей. Серед виконавців допиту був слідчий майор Гузєєв.

Питання: Где в настоящее время укрывается Шухевич Роман?

Відповідь: Где укрывается Шухевич Роман в настоящее время, я не знаю. Последний раз я с ним встречалась в Бобрском районе, в лесу… Точные места встречи указать не могу, так как это было в глубине леса, в кустах, куда, как видно, выходил на встречу Шухевич. 

До вироку Дарка впродовж року перебувала під слідством у тюрмі на Лонцького, ще рік — у Києві. Фото — зі справи Головного державного архіву СБУ

У справі 71180, що зберігається в тому ж таки архіві, є перелік особистих речей, що їх виявили в затриманої. Це список із 12 пунктів. Серед них: квитанції на переведення грошей, аркуш із розкладом потягів на Самбір, Стрий та Ходорів, рецепт на ліки, ймовірно, для Шухевича, світлина жінки з хлопчиком, яку ідентифікувати нам не вдалося. А ще фіктивний паспорт на ім’я Денис Анастасії Петрівни, пістолет системи ТТ №ФН 855 із патронами і ампула з отрутою. 

«Ми знали, що виборюємо собі волю. Для цього не шкода навіть життя, і всі так були налаштовані. Вбивали самі себе, щоб живими не здатися. І я мала такий намір, але не змогла забезпечник відтягнути, розумієте? Замок той був заміцний. Не змогла скористатися з того пістолета», — пояснює Дарка. 

Якийсь час оперпрацівники намагалися лагідно завербувати Дарку, переконували співпрацювати, обіцяли відпустити, але дівчина не піддалась. Тоді слідчі вдалися до нових засобів тиску. У сусідню кімнату помістили Дарчину матір, яку арештували раніше. Катували її так, щоб Дарка чула кожен удар і крик. 

«За зміненим почерком, слідами на папері можна здогадатися, в якому вона [Дарка] була стані. По-перше, в хід ішло биття. Те, що називають смертним боєм, жорстоке биття», — коментує Олеся Ісаюк.

Але Дарка так і не заговорила. Тоді слідчі спробували її спровокувати. У камеру підіслали нібито іншу понівечену ув’язнену, яка пообіцяла передати записку «своїм». Дарка їй повірила й написала таке.

«“Мої дорогі, я на Лонцького. Наразі тримаюся, не знаю, як буде дальше”, — я передала слова от такого змісту, шоб вони розуміли, шо треба йти з хати». 

Дарка надіслала записку за іншою адресою, не тією, де переховувалися Шухевич із Дидик, але цього разу ставки були занадто високі.Оскільки полювання на очільника підпілля тягнулось уже роками, гебісти для певності вирішили оточити відразу кілька будинків у Білогорщі. В одному з тих будинків справді ховався той, кого вони так відчайдушно шукали.

«Ми мали велику родину»

Дарка, або ж Одарка, Гусяк народилася 4 лютого 1924 року у Трускавці на Львівщині. Середульша донька в українській родині Юрія та Марії. 

«Трускавець був осердям свідомих людей. Я не знаю, шо на то вплинуло. Надзвичайно активні були. Очевидно, велику роль відігравали товариства “Бесіда”, “Просвіта”. Усі були задіяні в тих товариствах. Мені було 12-13 років, а я вже співала у хорі. При “Просвіті” був і церковний, і просвітянський. Там були одні і ті ж люди. Концерти давали, влаштовували національні свята. Миколая робили щороку. 20 років батько грав роль святого Миколая. Від хлопця до старости», — пригадує Дарка.

Батько Юрій працював у «Просвіті», був головою товариства «Сільський господар», яке допомагало селянам. Господарі, що мали більше землі, кооперувалися, позичали техніку, щоб зібрати чи засіяти збіжжя. Мама Марія ще до заміжжя була знана кравчиня, навчалась у Львові в жіночій школі «Труд». 

«Ми мали велику родину. Всі дружно жили. Тоді газети були дорогі й вони були не в кожній хаті. Батько читав сусідам про той процес над Василем Біласом і Дмитром Данилишиним (члени ОУН, які були родичами по матері Дарки. Їх стратили за вироком польського суду 1932 року. Більше про цю справу читайте за посиланням, — TU.) То все було пов’язане. Родина».

Дарка Гусяк, 1943 рік. Фото — з архівів «Локальної історії»

Перейнявшись розмовами про родичів-українців, яких стратили поляки, Дарка, другокласниця української народної школи, разом з товаришками вчинила свій перший в житті протест. 

«Не знаю, чия то була ідея, ми зняли портрет Пілсудського і Мосціцького — викололи очі, бо там скла не було, і поставили під стіл догори ногами». 

Гусяки тримали велике господарство, а кімнати у своєму будинку здавали курортникам. Завдяки цьому, зауважує Дарка, усі троє доньок мали змогу навчатися. Юрій Пуківський, кандидат історичних наук та заступник головного редактора журналу «Локальна історія», зазначає, що родинна історія Дарії Гусяк підважує тиражований міф про те, що основу національного підпілля ОУН становили насамперед соціальні низи суспільства. 

«На прикладі біографій зв’язкових Шухевича чітко видно, наскільки далекими від істини є подібні твердження. Майже всі вони походили з міст (Львів, Стрий, Трускавець), народилися в доволі заможних, інтелігентних, національно свідомих родинах. Їхні батьки — з покоління Українських січових стрільців, покоління, яке сформувалося за Першої світової війни та національних змагань українців за власну державу, періоду, хай нетривалого, існування власної держави — ЗУНР. Усі вони — Катерина Зарицька, Ольга Ільків, Ірена Савицька, Галина Дидик, Дарія Гусяк — отримали патріотичне виховання, здобули як мінімум гімназійну або й університетську освіту», — пояснює Юрій.

Гусяки мали чітке переконання, що освіта є ключовою. І Дарка, і її сестри закінчили українську народну школу і Дрогобицьку торгівельну гімназію. Дівчата готувалися до успішного життя галицького середнього класу, проте їхнє плановане майбутнє різко змінилося з приходом радянських окупантів. 

«Мій батько був громадським діячем і свідомою людиною. Говорив: “Яка би та Україна не була, але Україна. Ми чуємо по радіо українську мову, чуємо українські пісні — може, то і не найгірше”. Він читав “Холодний яр” Горліс-Горського, але не хотів вірити. Думав, там трошки придумано. Але вже потім сам на своїй шкірі переконався. Батька вибрали головою сільради, але скоро його арештували і поставили свою людину». 

Після арешту ні дружина, ні діти більше ніколи не побачили Юрія. Його слід загубився 1940 року в Архангельській області. Він — перша жертва окупаційного режиму з родини Гусяків. 

«Нуся»

По сусідству з Гусяками мешкала родина батькової сестри Наталії. Саме двоюрідний брат Роман Різняк, у підпіллі відомий як «Макомацький», залучив до ОУН Одарку. Вона часто зв’язувала його з різними людьми з підпілля: Олею Ільків (псевдо «Роксоляна»), Мартою Пашківською (псевдо «Мартуня»), Богданою Світлик (псевдо «Світлана»). Щоправда, тоді дівчина не знала, чиї вони зв’язкові. 

«Знаєте, треба було вже мати такий навик серед людей жити. На кожному кроці був твій ворог і треба було не видати, що ворог — ти. І на кожний крок свій вважати. То була велика штука». 

Навесні 1947 Дарка разом з матір’ю Марією покидає Трускавець. Жити на звичному місці, де родину знають усі, стає небезпечно. Тоді вони обоє ще не усвідомлюють, що більше ніколи не повернуться в рідне місто. 

«Ми організували таку фіктивну сім’ю: донька з мамою, а Марта Пашковська — племінниця. Приїхали до Стрия, там була Оля і Катруся Зарицька (псевдо «Монета»). Вона зі мною безпосередньо розмовляла і гроші на витрати давала Марті. Марта займалася касою. Я вислухала, чого від нас чекають, і з моєї ініціативи ми троє поїхали на Городеччину. Ходили по селах, шукали хату. Зупинилися в Грімному Комарнянського району. Довідалися, що там є переселенці, а ми якраз мали документи на переселенців із Польщі».

Задля конспірації вдень вони видавали себе за кравчинь і вміло кроїли одяг. Вночі разом з хлопцями готували криївку для провідника, виносили землю й розсівали її по полю. 

«Шухевич кілька днів був у нас у Грімному. Мамі дуже сподобався. Страшно товариський і надзвичайно скромний. Видно, що людина інтелігентна, і по мові, і по поведінці. Глибоко релігійна. До хлопців говорив: “Хлопці, моліться, бо молитва іноді має більшу силу, аніж зброя”».

«Краще в тюрмі сидіти, ніж піти на їхні поступки». Фото — Ірина Середа для The Ukrainians Media

Хата-криївка в Грімному протрималася місяців п’ять, по тому Дарка ховалася по квартирах у Львові, а мати працювала домогосподаркою у моршинського священника.

«Мали такі квартири, де нас приймали, знаючи, хто ми є. Білогорща була задіяна увесь час, але треба було мати для резерву ще щось. Шухевич ніколи в такій справі, в організації хати, не звертався до підпільної мережі. Ніколи. Як були в Княгиничах, то місцеві підпільники нічого не підозрювали. Так само в Білогорщі». 

Дарка каже, не раз почувалася зацькованою твариною. Постійно мусила оглядатися і бути готовою будь-якої миті покінчити з життям. 

«Дарія Гусяк уклала фіктивний шлюб з одним із мешканців села Зимна Вода під Львовом. Цей план, щоправда, провалився. Фіктивне весілля зіграли, але «чоловік» виявився доволі язикатим. Його довелося застрелити. Ліквідувати. Підпілля — річ жорстока насправді. Дарії тоді вдалось уникнути арешту», — говорить Олеся Ісаюк.

Коло замикається в березні, коли чекісти ловлять Дарку, а за кілька днів по тому розкривають останнє місце переховування Шухевича. Близько семиста бійців внутрішніх військ беруть участь у спецоперації з ліквідації «Вовка». Аби не здатись, останню кулю Роман Шухевич лишає собі. Галина Дидик приймає отруту стріхнін, однак кагебісти її реанімують і розпочинають слідство. Особисті зв’язкові Шухевича знов опиняються разом.

«Усі вони, за винятком Ірени Савицької, якій вдалось уникнути арешту і успішно перейти на Захід, отримали найвищу на той час міру покарання — 25 років ув’язнення. Покарання відбували разом у тюрмі Верхньоуральська Челябінської області, потім у Володимирському централі — для особливо небезпечних злочинців», — каже Юрій Пуківський.

Із сім’ями «зрадників Батьківщини» також розправилися жорстоко. Дарчину матір засудили на десять років таборів, а сестру Олександру на заслання в Якутію. Обидві доживали віку на чужині й ніколи не повернулися в Україну. Так само спровадили до в’язниці матір і сестру Ольги Ільків, а Ольжиних дітей забрали у дитбудинки, змінивши їхні імена й прізвища й виховуючи в комуністичному дусі. 

«Вже більшими ворогами не виховаються»

Спершу Дарка сиділа в одній камері з Галиною Дидик, потім з Олею Ільків, а з Катрусею таємно листувалася. Але було й таке, що всіх чотирьох зв’язкових тримали разом, коли жінок у тюрмі майже не залишилося. Тоді найбільшою розкішшю було читання книжок із таборової бібліотеки. 

«Прекрасні бібліотеки. Певно, десь конфіскували якісь раритети, а там — різні видавництва, ще довоєнні. Давали дозвіл в’язням, бо їм нічого не поможе, бо вони вже більшими ворогами не виховаються. При помочі бібліотеки ми підтримували контакт. Я беру книжку й вистукую, що таку і таку книжку маю, щоби при нагоді за місяць ту книжку хтось попросив у бібліотеці і витягнув записку. Між двома листками було заклеєно, і так я листувалася», — згадує Дарка.

Українки виявилися вкрай незручними ув’язненими: то скаржилися прокурору за те, що не мають права писати листи українською, то за гнилу їжу, то за фізичне перевантаження. У Володимирському централі Дарка з іншими зв’язковими певний час працювала у пральні й лазні. Розвішувала і прасувала на катках простирадла для в’язнів, прибирала в лазні. Робота була каторжною. 

«Ми дуже сумлінно виконували свої обов’язки. Як зачали прибирати в лазні, то грибок пропав. Дуже люди почали скаржитися на грибок, бо там було дуже брудно. Люди заражувалися через ту лазню. Тази і вода були брудні. Ми дуже дезінфікували, але для нас було затяжко вісім годин у пральні працювати і після тої роботи ше у лазні дві години». 

Дарка Гусяк, 1989 рік. Фото — з архівів «Локальної історії»

Деякі тюремні співробітники щиро симпатизували українкам, навіть приносили за пазухою з дому свіжі овочі й ліки. Але були й ті, які українських політичних в’язнів люто ненавиділи. 

«Допомагало витримати… всі прожиті роки, навіть те ж дитинство. До батька завше приносили підпільні видання ОУН — не до кожного могли піти, бо могли викрити, а треба було розповсюджувати, щоби гроші на організацію були». 

Українки в тюрмах і таборах намагались дотримуватись розпорядку й зберігати традиції: читали, вишивали, робили на Різдво кутю, а на дні народження торт із печива і повидла. 

«Шабатура (Стефанія) вишивала чудові художні речі, взори. Можна було так робити за рахунок їжі. На рік можна було отримати одну посилку у п’ять кілограмів і дві бандеролі по кілограму. Коли ми просили тканину чи нитки, то за рахунок їди (мусили лишатись голодними, — TU). Але з тим ніхто не рахувався, вишивати хотілося». 

Дарка відсиділа усі 25 років. Хоча керівництво тюрми вмовляло на співпрацю, яка б допомогла звільнитися швидше, якщо покається. Але на таку «щедру» пропозицію Дарка не погодилася. Трішки раніше вийшла тільки Ольга Ільків, яка постійно переживала за своїх дітей.

«До Мордовії приїхав суд із Москви, щоби мене звільнити, — розповідає Дарка. — За то вони шось вимагають. Я просто на той суд не пішла. Моя начальниця казилася і грозила, вмовляла і просила. Я вперлася. Як 23 відсиділа, то ше 2 відсиджу. То був дуже добрий крок з мого боку. Я мала спокій. Бо вони завше: “Ви — нам, а ми — вам”». 

На волі можна було зробити багато

Коли ж термін закінчився, повертатися Дарці не було куди і до кого. Старша сестра Леся залишилися жити після заслання в Якутії. Там же спочила Дарчина мати. 

«У арестованной Гусяк Дарьи Юрьевны личное имущество отсутствует, так как последняя вместе со своей матерью Гусяк Марией Ивановной с 1947 года по день ареста находилась на нелегальном положении». 

Повернутися до рідної Галичини й шукати там помешкання «ворогам» не дозволяли. Дарку покликала жити до себе у Волочиськ на Хмельниччину Катруся Зарицька, якій родина допомогла купити пів хати. Але навіть там зв’язкових довго не хотіли прописувати. 

«Тяжко собі уявити життя людини, яка має лише те, в чому вбрана, і те, що тримає в своїх руках, а більше нічого немає: ні на хліб, ні на одяг, ні на що», — згадує Дарка. 

У Волочиську Дарку й Катерину, високоосвічених жінок і водночас колишніх в’язнів, намагалися всіляко стигматизувати, їх постійно перевіряли, влаштовували обшуки, налаштовували проти них місцеву громаду.

Біля будинку Катерини Зарицької. Дарія Гусяк з сусідською дитиною та собакою. Кінець 1970-х років. Фото — з архівів «Локальної історії»

«Тета Одарка ніколи не нарікала на ті умови, в яких вона перебувала, але, очевидно, що вона виросла в Трускавці в заможній родині. Там були помічниці, які допомагали по хаті. Вона виросла в добробуті. Звичайно, після Радянського Союзу воно все не так виглядало. Так, як і моя бабця, вони виросли в інакшій країні. Для них те, що за кордоном, було абсолютно природньо, що люди краще живуть, що воно так виглядає, тому що вони пам’ятали, що це так виглядало. Це ми, виїжджаючи за кордон, були вражені, наскільки воно інакше, а для них це норма, вони розуміли, що там, де вони живуть, це все неймовірно зруйноване», — ділиться Устина.

Дарка й Катерина фактично були позбавлені змоги знайти хоч якусь роботу на волі й частіше займалися шиттям на замовлення: одяг для дітей і дорослих, убрання для ляльок. У той же час українка єврейського походження Хава Волович у містечку Мена, що на Чернігівщині, після радянських таборів ліпила для місцевого театру ляльок і робила для них костюми.

Дарка Гусяк на з’їзді ОУН. Початок 1990-х років. Фото — з архівів «Локальної історії»

«Зрідка ми приїжджали з сестрою у Волочиськ. Моя сестра скрипалька, все грала на скрипці, а я мала більше часу і можливостей бавитися, і в мене були ляльки, яких я часто перевдягала. Звичайно, весь той одяг для ляльок шила бабця за допомогою тети Одарки. Бабця більше кроїла, а тета Одарка вже шила на машинці», — пригадує Устина Сорока. 

За незалежної України Дарка змогла носити власні елегантні сукні, а не шити їх для інших. У Львів, місто, де її впіймали, жінка повернулася майже через пів століття. Організовувала обласні осередки ОУН в українських містах. Дев’ять років очолювала Всеукраїнську лігу українських жінок, організацію, що дбала про відродження національно-релігійних традицій. У віці 60-70 років Дарка на запрошення української діаспори часто літала за кордон: Канада, США, Німеччина, Нідерланди, Велика Британія, Фінляндія… У 2008-му Дарка Гусяк отримала орден Княгині Ольги III ступеня.

«Основна мрія — Україна, але в тюрмі вона була недосяжна, бо там вже нічого не можна було для України зробити. Але потім на волі можна було зробити багато», — пояснює зв’язкова

І вона таки зробила. Щоправда, про ціну, сплачену за це, Дарка розповідає неохоче. 

Завдяки Устині Сороці нам вдалося довідатися, що Дарка мала нареченого Мар’яна Касприцького, який імовірно загинув в підпіллі. Родом із Дрогобицької області. Більше нічого нам про нього невідомо. 

«Ми знали, що ми виборюємо собі волю. То одно, засадниче. Для цього не шкода навіть життя». Фото — Ірина Середа для The Ukrainians Media

Дарка досі хворіє зламала руку. Наразі її доглядають сестри-монахині. На питання, що таке для неї бути українкою, Дарка відповідає так:

«Великий обов’язок. Скільки років ми боремося за Україну, скільки ще боротися, скільки життів пішло, щоби здобути незалежність. Забагато ворогів маємо і занадто приваблива наша Україна, що всі зазіхають на неї. Всім вона бажана. Ми маємо непогану марку в світі. Відзначаємося і мистецтвом, і літературою. Ми багатий народ. Якби ми мали стільки можливостей, як інші, то би процвітали».

І потім додала, що найважче випробування у її житті вже було. Це роки, прожиті за п’ять тисяч кілометрів від рідних. 

Місія The Ukrainians — уможливлення позитивних соціальних змін в Україні
Долучайтеся до Спільноти, підтримуйте якісну українськомовну журналістику та приєднуйтеся до змін!
Приєднатися
Наші головні тексти тижня у красивій розсилці. Щовихідних у ваших емейл-скриньках.

Майже готово

Вкажіть ще, будь ласка, своє ім’я та емейл.

Дякуємо і до зв’язку незабаром!