Мого степу більше немає

Ключ від даху девʼятиповерхівки, де я виросла, зберігався в моєї мами. Час від часу по нього приходили сусіди, коли хотіли полагодити інтернет чи утеплити стіни, а інколи ключ брали ми самі — з батьками чи пізніше з друзями видиралися залізною драбиною під саму стелю біля ліфтової та прочиняли дверцята на дах. Досі мимоволі мружуся, пригадуючи сонце, що сліпить очі після сутінків під’їзду. Нагорі пахне розжареною смолою, а пориви сухого вітру приносять запах річки. Якщо стати лицем на південь, можна помітити, що будинок зведений на півострові — смужці суші завширшки з пів кілометра, поміж Інгулом та Південним Бугом. Праворуч — велика вода Бугу. З даху видно баранці хвиль, а у вітряний день ще й десятки спортивних вітрильників, а як пощастить — можна побачити навіть вантажну баржу. Вечорами сонце пірнає саме сюди. Ліворуч, від самого будинку і аж до Інгулу, розкинувся червонокнижний степ. Тепер він є лише у моїй памʼяті. 

Кількадесят тисяч квадратних метрів землі, вкритої мʼяким килимом трав. Дітьми ми чекали, поки сонце перестане палити все живе, і ближче до вечора вибиралися сюди на пікнік. Казали батькам, що йдемо «на зону». За легендою, колись тут стояли військові склади, від яких до кінця 90-х лишилося кілька спорожнілих будинків, у які нам забороняли потикатися, і скорочена назва від «забороненої зони». Житловий масив виростав довкола цієї ділянки, але не зачіпав її саму. Так тут самовільно виник мініатюрний заповідник, де пахло полином, чебрецем і шавлією й де можна було торкатися долонями мʼяких хвиль ковили.

Тепер я думаю: чи можливість зростати посеред степу вплинула на те, якою людиною я є? Чи цей досвід повʼязує мене з поколіннями тих, хто жив у степу тоді, коли він ще був панівним біомом?

І чи відрізняємося ми — люди з півдня — від людей, що зростали у горах чи на болотах? Чи впливає простір на соціальне тло регіону і зрештою на його історію? 

Сучасний французький філософ Оґюстен Берк інтерпретує природне середовище як «культурну конструкцію» і говорить про те, що ландшафти справді формують наше мислення та світовідчуття. Схожі ідеї лежать в основі теорії екокритики — літературознавці й філософи, що вивчають, як природа й довкілля представлені в літературі, підкреслюють вагу середовища у формуванні культурних ідентичностей. Тож я далі міркую про свій степ і про свою велику воду. 

Мені думається, що ландшафт півдня України — відкритий, просторий, із сильним вітром та умовною близькістю до моря — мав би формувати відчуття вразливості перед стихіями, та водночас дарувати внутрішню свободу, що знаходить підтвердження в історії вольницьких утворень і запорозького козацтва. А як щодо інших регіонів? Шукаючи пояснення нашим характерам, ми присвячуємо це число ландшафтам України. 

Ми віримо, що література — це також форма екологічної чутливості. І що сьогодні, коли наш простір зранений, перекопаний траншеями й вирвами, варто не тільки дивитися на нього, а й слухати його, і берегти особливо. 

Мого степу більше немає, місто його перемогло. І тепер там, де у моїх спогадах вітер хитає ковилу, стоять поверхівки. Мого степу більше немає не лише тут — він у цілому практично зник, хоч ще не так давно займав третину території країни. Те, що досі ми називаємо степом, насправді вже давно є аграрним ландшафтом — степова земля майже вся розорана під сільське господарство. Це більше не степ — це поля. Іронічно гірко, що родючою ця земля стала саме завдяки степу: чорноземи виникли, бо століттями степова рослинність збагачувала ґрунт, укривала його зеленою губкою, відбиваючи частину сонячного світла, зберігаючи вологу. Степові рослини скріплювали ґрунт корінням, і тепер, коли їх знищили, вітер утворює пилові бурі. Дика трава більше не дихає, тож ніде взятися парі для локальних дощів. 

Людина відповідальна перед ландшафтом, бо він — частина її ідентичності. З війною ми втрачаємо наш осмислений простір у ще більших масштабах. Тож цим випуском хочемо зафіксувати ландшафти, які нас сформували. Придивитися до них уважніше, прислухатися — і зрозуміти, що ландшафти — це не просто тло, а глибокі корені, з яких проростають наші пам’ять, мова і спосіб бути у світі.

Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — [email protected]. Погляди, висловлені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції. Зображення Вадима Блонського.