Це аудіо створене за допомогою ШІ
Риба не ловилася. Хоч ніби й має бути осінній жор, як кажуть рибалки про пору, коли риба нагулює жирок на зиму.
Не клювало. Щоправда, вода в Тетереві впала. Під протилежним берегом, навпроти схилу з каменюками, біля яких я любив сидіти, з’явився острівець, якого раніше ніколи не було. А верболози, які стояли у воді й за які постійно чіплялися блешні, коли я намагався закинути під протилежний берег (адже здавалося, що саме там, під кручею в заростях, і сидить величезна щука), повипинало із сухої землі покручене коріння, наче кістляві ступні.
Риба не ловилася не лише в мене. Та що я — розмахую одним спінінгом із силіконовою приманкою, що імітує рибку, без особливої надії на улов. Адже в цьому місці я ще не зловив жодного хижака, хоч як не старався. А от хлопчина поруч обклався кількома закидушками з дзвониками, щоб не проґавити клювання, двома поплавцевими вудками, ще й спінінгом. А головне — величезною підсакою, щоб уже точно не лишити жодного шансу рибині, яка таки вчепиться на гачок.
— Ось, мідні блешні, — простягає він мені потемнілу металеву рибку з трійником. — Ще совдепівські. Я їх більше як сувеніри тримаю. Раніше тільки на такі й ловили. Були часи! Можна було закинути шмат залізяки у воду — і риба ловилася. А зараз що не кидай — і воблери по сімсот гривень, і джиги, — а вона не хоче.
Скільки ж це йому років, думаю я, якщо він пам’ятає, як ловили совдепівськими блешнями? Навіть я такі бачив хіба в батька, коли сам ще на рибу не ходив, а поки підріс, ними вже ніхто не користувався. На вигляд йому років тридцять, не більше. Круглолиций, повненький, але досить збитий. У стильній кепочці, чорній майці з голими плечима (погода, знову ж таки, як на жовтень, чудова), у мілітарних оливкових штанях і з військовим наплічником. Взагалі на півночі, неподалік від білоруського кордону, завжди є військові. Але цей хлопчина, схоже, місцевий. Можливо, як і я, у відпустці.
— Колись тут було риби… Я приходив і по штук п’ятдесят-сімдесят карасів брав.
— Дрібних чи великих? — уточнюю, бо в дитинстві, у бабці з дідом у селі на Полтавщині, теж ловив їх десятками, але переважно невеличких карасиків, з дитячу долоньку, і лише раз чи двічі за риболовлю, якщо пощастить, траплявся великий.
— З ладошку, — відповідає. Мабуть, таки з дорослу.
— Як казав мій товариш, якщо риба не клює, треба ставити блешню Mepps, — мовив він після паузи, почепив на шнур свого спінінга невеличку ядуче-смарагдову рибку й почав закидати. — От колись було… Батя виріже вудку з ліщини, ржавого гачка почепиш, груз, пір’їну — і клювало. Чотири види. Японський — круглий такий, і червоний, їй-богу, японець. Чорний — темний такий, дикий, довгий — як короп. І карась-москаль — постійно отак робить ротом, ніби смокче… А зараз що не кидай — не хоче.
Раніше я собі ще з зими готував місце. Прорубував у кризі кілька віконець і вичищав очерет, водорості. Щоб потім, навесні, закидати туди. А був у нас колись такий дід, так він навіть яму собі в річці викопував. Вибирав усе, муляку, пісок вимивав… Вона так і називалася — яма Дударенка, бо таке в нього прізвище, і він у тій ямі яку хочеш рибу ловив. Питав дружину: «Що тобі сьогодні впіймати? Раків?». Ішов на базар, купував печінку й ловив раків… Карасів — не питання. Окуня — будь ласка. Я в нього теж трохи мудрості набрався. Й собі яму робив. А зараз… Той дід мені ще тоді казав, що річка занепадатиме. Він бачив, як вона почала змінювати русло. Як у воду дивився. Зараз тільки навесні багато води. Ото коли розливається по ланах і звідти риба встигає сюди потрапити, ту потім рік і ловимо, бо з Київського моря не заходить — усе сітками перегороджено. А раніше було стільки води, що куди ті сітки…
Я вже кілька разів змінював силіконові рибки, ставив грузики різної ваги — легші, важчі. Почепив вертушку Mepps — жодних змін. Багряна мутна вода й далі неслася руслом повз Т-подібне перехрестя із затокою, у якій, за всіма законами, мала б водитися риба, і не несла жодних добрих змін — хіба що відблиски білих хмарин і трохи небесної блакиті.
— Опа, жмура в річці виловили, — раптом каже мій новий знайомий, знудившись марно закидати спінінг, підходить до мене й простягає телефон. — Ось, глянь, друг з де-се-нес прислав фотку.
На березі, на траві, лежало майже безформне тіло в темних лахах, радше схоже на купу сміття.
— Це, мабуть, той, що ще зимою зник… Якось у нас тут «волгу» з двома мокрушниками піднімали з річки. Тих два бика так і сиділи на передніх сидіннях в шкіряних курточках, розпухлі, наче… Нас, студентів-криміналістів, визвали піднімати, бо самі не хотіли. З багажника і з дверей як полилася муляка — і кілька сомів випало. А раків скільки на них було! Я після того на раків і дивитися не можу, не те що їсти… Даааа, були врємєна, вміли тут у нас пацани рішать вопроси. На Житомирщині, на Поліссі багато кар’єрів…
— Ага, Московський кар’єр у нас в Коростені, Київський…
— Так-так, — підтверджує він, усміхаючись вузькими оченятами на круглому, мов пательня, лиці. — Скільки там таких познаходили, з раками…
Не клювало.
— Може це м’яса посмажити? — кажу. — Погода гарна.
Я пішов зустрічати друзів, дружину й доньку. Коли ми повернулися до річки, мій знайомий складав свої численні вудки в чохли, так нічого й не впіймавши. А потім пішов, навіть не попрощавшись. Ми ще годину марно намагалися щось зловити, а тоді сіли в машини й поїхали в ліс. Друг назбирав два пакети грибів — білих, польських, боровиків. А ми з донькою просто гуляли лісом. Ми не грибники. Колись, ще малим, я пішов із батьком по гриби й знайшов лише один. Ото були часи.
