Зник безвісти на фронті: історія мами, яка чекає

Це аудіо створене за допомогою ШІ

Моя мати знайшла кохання свого життя після сорока. Пам’ятаю, як розповіла історію мами й вітчима подрузі в кафе, а вона сказала: «Ти навіть не розумієш, що для мене значить це почути, Алісо! Моя мама розчарувалася, вона вже не вірить, що можна взаємно закохатися після сорока. Поставила хрест на цих мріях. Я розповім їй про твою маму. Скажу, що це можливо! І хай не сміє втрачати віри».

Дорослі мами. Звичайні українські жінки з непростими долями, які попри всі розчарування досі мріють про справжнє почуття. Я дуже ціную ту розмову. Вона про щось справжнє: про долі наших мам, про те, чого ми їм зичимо. Про взаємну любов і її магію в нашому житті.

А потім почалася війна. У життя українців увійшла інша «магія» — темна. Зло в чистому вигляді. Ми впритул зіткнулися з такою концентрованою, безжальною нелюдськістю, яку колись годі було й уявити.

Моє рідне місто стало прифронтовим. Мій вітчим пішов на фронт. Після навчального центру він став кулеметником на Донецькому напрямку.

Після першого ж виходу на позиції він і всі захисники, які пішли з ним того дня, зникли безвісти.

Скільки зараз таких історій? Багато.

З вітчимом моєї троюрідної сестри сталося те саме. Коли їй подзвонили, вона спитала: «Скажіть чесно, що насправді означає “зник безвісти”?» І людяний голос на тому кінці скорботно відповів: «Фронт — не те місце, де завжди є змога й час відшукати та впізнати кожного. Ви ж усе розумієте».

Усі все розуміють. Але ж надію ніхто не відбирав?

Сестра не надто сподівається, що її вітчим повернеться. Вона людина прагматична: вірить у диво, але ставить на нього небагато. Моя мати — інша. Вона зайшла в казино життя, купила фішок на останні гроші й поставила все на надію.

Перші дні після трагедії мати була ввічливою. Кожен знайомий і найдальший родич вважав за потрібне подзвонити чи підійти, розпитувати, казати шаблонні слова підтримки, підбадьорювати недолугими жартами. Ніби не розуміючи, що в кожного українця під час цієї війни бувають моменти, коли важко добирати слова й тримати маску привітності.

Вона була ввічливою на роботі, в церкві, із сусідами. А ввечері приходила додому, зачиняла двері, що відгороджували її від людського світу, падала на коліна просто в коридорі й починала кричати. Волати. Вити.

Мені шкода, що я не могла обійняти її в ті моменти. Я й сама була ледь жива.

Найпекельніше в цій історії — масштаб. Скільки таких хат? Скільки коридорів, скільки людей, що падають на коліна, ледь переступивши поріг? Скільки таких криків? Ми знаємо, що багато.

Я зрозуміла, що між нами й тими, кого ми любимо, тягнеться незрима нитка. Коли болить душа в близької людини, біль по цій нитці передається й тобі. Думаю, кожен знає, з ким у нього ця нитка. І кожен хоч раз її відчував.

Біль, що різав мене перші півтора року після трагедії, майже неможливо описати — бракує слів. Хіба що так: найчорніший стан, можливий у людському житті. Так почуваються ті, хто втратив Своїх на фронті.

Тепер я знаю, що ніколи не вивезу матір з нашого рідного прифронтового Нікополя. У мене немає шансів проти її віри, надії й любові. Навіть якщо вона доживе до дев’яноста, вона все ще чекатиме на нього.

І якщо мамині ставки в казино життя зіграють, вітчим повернеться й побачить, що вдома все пофарбовано в його улюблений колір, кожну річ куплено на його смак, а у дворі посаджено лаванду й гортензії, бо він їх любив.

Ми всі все розуміємо. Але ж надію ніхто не відбирав?

Читайте до теми