Наближається наша перша з чоловіком річниця, відколи ми не разом. Чи то пак разом, але не в радості, а в горі. Власне те, що ми й обіцяли одне одному, перш ніж держава Україна визнала наш шлюб, а ми стали чоловіком та дружиною.
Минув рік від початку повномасштабної війни в Україні. У перші дні березня Сергій, як і тисячі інших, пішов на фронт. Спершу він вивіз мене, але я так плакала, що мусив повернути мене назад до Чернігова, міста на півночі України, яке росіяни намагалися взяти дорогою до столиці. Там ми й попрощалися.
І я все ще бачу постать, яка віддаляється з рюкзаком за спиною. Волає сирена, чути віддалені вибухи. Мабуть, мама, бабусі й всі тітки перестаралися, коли просили в молитвах для мене найкращого нареченого. Втім, і моя родина, і родина мого чоловіка, як і наша спільна, віддала фронту всіх своїх повнолітніх чоловіків.
2016 року мій батько вирушив на війну на сході, взявши повістку й потиснувши військкому руку. В ті дні багато хто ховався. Сімнадцятирічна я була налякана, а мама застигла в німому крикові. У 2022 році в цьому крикові застигну і я.
«Бережися, як вийде»
Намагаюся пригадати щось із минулого життя, життя до лютого. Ось ми танцюємо на кухні під довгу сумну пісню. Ось, за чотири дні до вторгнення, чоловік вішає мені на шию дев’ять разків червоних коралів, про які я стільки мріяла. Вранці 24 лютого ми збиралися не на війну, а на традиційні танці. Ми мали вчитися танцювати польку.
Але спогади губляться, зриваються кудись, ніби у провалля. Я бачу ніч. Ми лежимо на підлозі й не спимо. За кілька годин настає ранок 24 лютого. Будинок тремтить — усі скочили на ноги ледь не одночасно. Початок війни так і дзвенить у мені тупотом ніг на всіх дев’яти поверхах.
Сергій одразу знав, що піде. Я не ставила додаткових запитань. Я бачила, як інші жінки просили, благали, вмовляли не йти, принаймні не одразу. Я ж поцілувала його в чоло й струсила попіл цигарки собі під ноги: «Бережися, як вийде».
За шість останніх років я ніколи не лишалася без чоловіка. Ми завжди були разом і найдовше прощалися на тиждень, коли їздила у відрядження. А найчастіше так все підлаштовували, щоби він їхав зі мною, а я з ним. Карантин 2020 року був для нас прекрасним приводом зачинитися у квартирі й насолоджуватися. Ми ніколи не сварилися, завжди розумілися, не йшли на компроміси, бо не мали в них потреб.
Тепер минають місяці у несамовитому болю — я все роблю сама, але до вечері постійно беру дві ложки.
Виходячи з магазину, я притримую двері, бо позаду має йти він із пакетами. Ніхто не йде. Ніхто не курить у витяжку на кухні о другій ночі. Наш пес уже рік на кожен рип дверей підскакує, сподіваючись.
Або до смерті, або до перемоги
Я серджуся. Бої за Чернігів минули, місто оговталося, люди, у яких нікого немає на фронті, або веселі, або говорять зі мною так, ніби з майбутньою вдовою. Мені часто кажуть: «Принаймні у вас немає дітей». Принаймні? Так, у нас навіть дітей нема. Тепер, коли він ходить по вістрю леза, я питаю себе, чому у цього чоловіка немає дітей?
Сергій — як і десятки тисяч інших — не військовий. Він ніколи не служив і не тримав у руках зброї. Він грав на гітарі, писав чудові ліричні пісні, організовував концерти в серпневі теплі ночі на березі Десни за Черніговом. І багато років тому відкрив для мене астрофізику й порошину, яка зависла в сонячну промені, — так видно землю з відстані 6 мільярдів кілометрів.
Він людина добра, неконфліктна, врівноважена. У будні працював IT-розробником. Досить багато заробляв, мав спокійне життя й мало собі в чому відмовляв, хоча сам мало що потребував, окрім нових струн. Перед вторгненням роботодавець пропонував йому переїзд до США. У нас би вистачило грошей виїхати до Європи ще задовго до вторгнення, на яке ми чекали. Просто ні він, ні я цього не хотіли. Ми без обговорень знали, як ми вчинимо. Лишень просили довшої ночі перед останнім світанком.
Розуміння, що війна триватиме довго, прийшло майже одразу. Згодом стало зрозуміло, що демобілізації не буде до кінця війни. Він у війську або до смерті, або до перемоги. Три місяці, відколи я не бачила чоловіка, випікали шкіру, позбавляли думок та слів. Він був на Луганщині, де точилися нескінченні бої. Моя туга вже вигризла в мені діру. Все частіше чоловік був не на зв’язку, інколи мав змогу подзвонити один раз на тиждень чи надіслати коротке «У мене все добре. Як ти?». В ті хвилини, коли нам вдавалося порозмовляти, його голос ставав усе тривожнішим, все суворішим, все слабшим: «Все добре, просто я дуже скучив». «Все добре, трохи напружено». «Віро, люблю тебе, ми відступаємо».
В кінці травня я не витримала. Одного ранку я прокинулася й зрозуміла, що маю їхати. Повернути собі свого чоловіка хоча б на хвилину.
Я сказала про це мамі. «Як на схід? Це небезпечно!» — кричала у слухавку жінка, коли я вже була у поїзді. Та сама жінка, яка вісім років тому помчалася до батька на війну за першим погуком. Та примара, котра ночами сиділа в полі на стільці, бо в селі ніде не було зв’язку. Вона чекала на дзвінок від тата.
Жодне медіа немає сенсу без читачів. The Ukrainians Media немає сенсу без вас
Доєднуйтеся до Спільноти TUM, підтримуйте якісну журналістику, яка варта вашого часу
«Гаряча путівка» на фронт
Та перша дорога на схід, як і всі наступні, була подібна до тої, якою рушила Герда в пошуках Кая. Адже мого чоловіка теж вкрала жінка, бо, як казав мені один дідусь: «Війна — це жінка. А коли чоловік має свою жінку, то друга йому хто?».
Спершу був нічний потяг, я вийшла на станції і, не обтяжена великим рюкзаком, вдихала важке повітря тилового міста. Біля вокзалу мене вже чекала автівка, з якої вилізла заспана Оля. Невеликого зросту, впевненої постави, занадто добрі очі.
Шоста ранку, вона приїхала забрати мене, погодувати, напоїти кавою й дати доспати. Власне, вона запланувала мій маршрут. Здається, сказала б я, що мені треба до мого чоловіка в біблійне пекло, то вона, безперечно, знайшла б якийсь вихід, точніше, вхід.
Я не знаю Олі, але здатна їй звіритися. Оля ніколи мене досі не бачила, втім саме вона прийшла тоді, коли я всіляко давала знати, що безодня поглинає мене. Оля — моя колега, журналістка, яка багато працює на фронті ще з початку війни на сході, а також у волонтерському фонді. Оля допомагає мені, бо вона допомагає кожному, хто цього потребує. Як усі ми весь цей рік.
Ми стрибаємо в авто — це пікап. Оля каже, що я можу поспати до десятої, а тоді мене заберуть. Я боюся, що буде запізно. Що будь-якої миті чоловіка можуть забрати далі, куди я вже не дістануся. Вже на вокзалі побачила маршрутки, які за вісімсот-тисячу гривень підкинуть до фронту. Але Оля наполягає: «Довірся».
Ми приїздимо до помешкання. У власника квартири, який дав Олі тимчасове житло, є доньки. Оля стелить мені на дитячому ліжку. Я кажу, що не засну, а за кілька годин розплющую очі, коли Оля вже стукає чимось на кухні. На мені нема лиця, тому на моє повернення вона підготує пляшку вина.
Щойно я підводжуся, мені телефонує дружина одного з військових. Я не знаю її, але десь вона взяла мій номер. Каже, що чоловік зник зі зв’язку. Десять хвилин я намагаюся підбадьорювати її, ми навіть трохи сміємося. Кажу, що їду до них і спробую його знайти. Я чую, як біля неї бігають діти і який біль вона проковтує, щоби відгукнутися до них. «Я не можу поїхати до нього, бо діти», — пояснює вона. Й додає: «Принаймні у вас немає дітей». Принаймні…
По десятій Оля знову вичакловує мені авто. Водій К., який привіз нас сюди, має мене кудись відвезти. Він мій ровесник, на сході з сімнадцяти років. Нині займається коптерами. Історії — відповідні. Моя улюблена — про те, як вельми розумне авто зупинилося, нагадуючи про техогляд, посеред промислової зони в Авдіївці, коли на них уже націлилося дуло ворожого танка. Ось звідки такі шалені навички водіння.
На в’їзді в Донецьку область пересадка в іншу автівку. Ми куримо, поки К. обговорює з чоловіком у пікселі «пташок». Ох ці військові орнітологи. Новий водій щойно поремонтував автомобіль, тож поки що дбає на ямах.
Я про себе кличу його Батьком. Він питає в мене дозволу закурити в авто. Ми куримо разом і говоримо. Розповідаю йому про власного батька, який воював на сході, про те, як він зник зі зв’язку на окупованій території на початку повномасштабного вторгнення аж на 22 дні, про те, куди їду, чому. Про напівоточений Чернігів і свист мін під останню мою цигарку без фільтра. Шукати сигарети в місті, яке намагаються захопити росіяни, — назавжди мій улюблений і найцікавіший досвід.
Несподівано з’являються терикони і я розумію, що не була тут, на сході, вже кілька років. Водій наче знає.
— Бувала тут?
— Два роки тому востаннє.
Розповідаю йому, що на початку повномасштабної війни ми з чоловіком мали стільки грошей, що могли б оселитися десь у Карпатах. Я не випускала б чоловіка з двору на вулицю, як роблять мої знайомі, аби йому не дали повістки — «гарячої путівки» на фронт, як ми жартуємо.
— У мене четверо дітей, я виїзний. Я б теж міг зараз сидіти десь на березі моря, пити італійське пиво і переживати за країну. Мої побратими дзвонили б до мене, прохаючи дістати те і те, а я, опускаючи ноги у солону воду, казав би: «Держіться, хлопці, я зараз дуже зайнятий, але допоможу чим зможу».
Ми регочемо.
— І чому ви цього не зробили? — питаю. — Чому не біля моря? Відчуваєте обов’язок?
— Та ти що, в мене четверо дітей, це тут відпочинок! — відповідає.
І ми регочемо знову.
Повертаємо до вокзалу, прошу, щоб висадив мене будь-де, але батько чотирьох дітей готовий віддати мене лише в руки чоловікові.
Найщасливіша у світі доба
Я налякана. Боюся трьох місяців розлуки. Ми ніколи не прощалися більш як на тиждень відтоді, як замешкали разом. Рідко хто бачив нас окремо. Це неможливо. Він мій найкращий друг, мій читач, редактор, учитель і автор найліпших казок на ніч.
— Мені тривожно, розкажи мені казку.
— Жив-був великий смуток. Він поселився в будинках людей після великої війни.
— Великий в сенсі «great» чи «big»?
— Ти слухаєш казку чи ні?
Нарешті я бачу його. Він засмаглий, худий, аж світиться, неголений і брудний. Тисне батькові чотирьох дітей руку й просить взяти блок цигарок. Той відмовляється, каже: «Хай краще твоїм хлопцям залишиться». Але чоловік наполягає: «Це найменше, що я можу запропонувати за те, що ви привезли дружину». Чекаю, коли це закінчиться, і нарешті втискаюся в нього, як у подушку. Я мовчу. Я вию. Я чую, що він тремтить. Я бачу, що він знесилений і розгублений. Він втомився.
Уперше за три місяці я проспала всю ніч без скрикувань. Мріяли про хвилину, але мали цілу добу. Наступного дня чоловік поїхав назад.
Сергій був реальний. Ми лежимо на розкладених сидіннях у зеленому радянському «Запорожці», який нам виділили його хлопці для ночівлі. Під головами у нас військові баули та рюкзак. Автомат і кулемет мого чоловіка в багажнику. Східне небо чорне і простріляне. Чути було віддалені вибухи, автоматні черги й розкоти грому. Я така щаслива, що хотіла б, аби ракета поцілила прямісінько в машину і на цьому скінчилася ця історія.
— Розкажи мені казку.
— Про що?
— Ні про що.
— Жило-було ніщо, і було воно ні про що.
— Це вже було.
— Ти слухаєш казку чи ні?
Вранці світло аж сліпить. Біля мене пластиковий стаканчик із кавою, що плавиться від окропу, й булочка, обв’язана стрічкою. Це були найсмачніша кава і булочка в моєму житті. Ми просто сиділи й говорили про все, як завжди. Про степ, про письменників, про Сатурн, про біль, про його втому, про злість і ненависть. Сергій сказав мені, що більше не витримує. Я сказала, що я люблю його і мені потрібен лише він. Я приймаю будь-яке його рішення і я завжди на його боці. Дезертирство і в’язниця — жодних питань. Я ж твоя дружина.
Найщасливіша у світі доба як хвилина. Мені і йому треба повертатися. Я обіймаю свого чоловіка і не знаю, як розчепити руки. Я вию всередині. Я серджуся. На себе, на нього і на кожного, хто має змогу не робити цього.
Назад їду улюбленою дорогою, яка хилиться то вниз, то вверх, то вбік: терикони, невисока трава, сухе повітря й грозові сині хмари позаду. Одинокі кафе при дорозі. Всередині самі військові. Офіціантка, з зачіскою Емми Вайнгауз і такими же стрілками, знає тут усіх. Коли я з’їла пюре і гуляш, то спитала в неї, скільки з мене. Вона відповіла, що хлопці за мене розрахувалися. «Вони такі хороші», — каже. Джип рушає й позаду нас здіймається курява.
Дорога додому, якої немає
За місяць ми ризикуємо ще раз. Три хвилини буде вже щастям. Підрозділ чоловіка вивели в тилове містечко на доукомплектування. Чи я встигну долетіти — не ясно. Але ми спробуємо.
Я вже не смикаю Олю, а просто з вокзалу в Дніпрі стрибаю в маршрутку за тисячу гривень у бік фронту. Місцеві обговорюють, що кому побило на городі. І йдеться не про погодне явище, а про «Град» — артилерійську установку. Зазвичай — я журналістка ж — завжди прислухаюся. Але зараз не хочу слухати. Не хочу слухати. Я зараз не журналістка.
Я кожна п’ята і кожна друга, кожна третя і кожна перша — я жінка.
Вервечки блокпостів, вся дорога в пилу, мов у пустелі, крутий виверт, ще один насип, знову виверт, водій чомусь не причинив вікна, протираю очі від піску, всі кашляють. Як він щось бачить? Назустріч нам один за одним їдуть автобуси «Евакуація», пил вщухає, очі вже не сльозяться. Я бачу в останньому хлопчика, його рот застиг у безмовному крику.
— Чого сюди з Чернігова? — питає мене військовий на блокпості.
— Я дружина, — відповідаю.
Сергій через дорогу — і я просто біжу. П’ємо каву на лавках, шукаємо на ринку суші. Знаходимо такі великі, недбало скручені й ще гірше порізані, і їмо їх на камені посеред чужого двору.
Чоловік почав більше розповідати. Не лише смішні історії, а й страшні. Про поранених, про загиблих. Нещодавно він перечитав «Пастку-22» Джозефа Геллера, і тепер зрозумів Віссаріона. Дійсно, всі тут бажають його смерті. Ми сміємося. Каже, що ця книжка найкраще оповідає про фронт. «Колись, під моїм редагуванням, — кажу, — ти все опишеш».
Під вечір Сергій мусить виїжджати зі своїми побратимами на нове місце. Я не можу поїхати з ним. Але я можу наздогнати їх — і роблю це. Ввечері нам вдається зустрітися в селищі, де ночує підрозділ. Ми лежимо до сходу сонця у високій траві й куримо. Повз нас постійно проходять військові, які шукають річку, якої тут не існує.
— Де тут дорога?
— Куди?
— Бажано додому.
Абонент не в мережі
Третя поїздка була найстрашнішою. Чоловік виїхав у Покровськ, тилове місто на сході, щоби відремонтувати пікап. Я вирушила назустріч потягом. У Дніпрі, за десять хвилин до станції, мені на WhatsApp хтось телефонує. Сьома ранку, я дещо сонна. На екрані поволі з’являється піксельне зображення. Чорний силует, із закритим балаклавою обличчям, перед собою тримає автомат.
— Сонце, це ти? — питаю.
— Я, — відповідає зображення, — твоему мужу конец, и тебе конец.
Я не одразу розумію, що це не мій чоловік. Людина говорить російською, але мій Сергій не говорить російською. Я відчуваю, як усередині все крижаніє.
— Мій чоловік у полоні? Він у вас?!
Далі зв’язок обривається і мені починають телефонувати різні номери, де один і той самий голос кричить, що вб’є мене і мого чоловіка. Я кидаю слухавку і в сльозах намагаюся додзвонитися до Сергія. Він уже мав бути в Покровську, але його номер не в мережі. Я заливаюся сльозами посеред вокзалу. Я не можу зрозуміти, як мені діяти, як вчиняти. Голос нічого не вимагає, він лише кричить. Уже не можу стояти на ногах, коли чиясь рука рішуче вириває в мене телефон.
— Здохни, гнида москальська.
Крізь сльози бачу незнайомого. Він у військовому строї, видно, що мав поранення на обличчі. Оповідаю йому, схлипуючи, все від початку. Геть невідомому чоловікові, віку мого тата. Кажу, що мені треба в Покровськ, там мав мене зустріти чоловік. Але він не в мережі.
Незнайомець бере мене під руки й садить до авто з іншими військовими. Кажуть, що якщо не знайдемо його в Покровську, то відвезуть мене на позиції. «Обов’язково його знайдемо, це не важко». Літній чоловік у пікселі дістає із пакета, де в нього лежить паспорт, військовий квиток і гроші (точно, як у мого чоловіка), валер’янку. Двері в авто побиті, тож у машині гуляє протяг.
Ці незнайомі військові кажуть, що росіяни просто кошмарять рідних тих, хто на фронті. Я це знаю, я б сама так заспокоювала інших, але зараз я — у проваллі.
Перед Покровськом Сергій з’являється на зв’язку. Я плачу ще пів дня і всю ніч.
Коли ми бачимося, то говоримо про космос і те, якими ми вийдемо з цієї війни. Говоримо про Сатурн і його кільця. За місяць — у жовтні — мого чоловіка зіб’є БТР.
— Не БТР, а БМП М113, це легка… — поправляє чоловік.
Байдуже. Цілий місяць він лікуватиметься вдома і ми впіймаємо в його телескоп неймовірні кільця Сатурна. І стоятимемо, завмерлі, на порошині, яка зависла в сонячному промінні. Я щиро думаю про те, щоби зіштовхнути його зі сходів. Скінчити на цьому всю цю історію. Більше не змагатися. Припинити це і зажити так, ніби цієї війни не існує. Світ врятують без нас.
Але тоді я думаю про тих, хто дав мені життя. Завдяки кому я зустріла цю чарівну й мужню людину. Адже безліч людей мусили пройти всі випробування, мусили виборсатися, аби з’явилися я і він. Мабуть, десь тут схований сенс життя.
Ми створюємо історії, що залишаються актуальними роками — щоб пояснювати, надихати та зберігати пам’ять. Це тексти, до яких хочеться повернутися. Допоможіть нам продовжувати цю роботу.
З покоління в покоління
Моя прабабця Віра була красивою єврейкою. Ані її врода, ані походження не були причиною, чому вона опинилася над виритою траншеєю в очікуванні кулі. Опинилася тут зі старшою сестрою, яка нещодавно вступила до партії і її схопили німці. Віру забрали теж як комуністку. Єврейок у них не запідозрили, бо в Білорусі євреїв писали білорусами, чи б пак радянським людом.
Сестра буцім отримала кулю першою, бо взялася співати «Інтернаціонал». Щодо Віри, то її донька чула кілька версій: або ж Віра впала перш ніж її досягла куля, або ж хтось випросив її із натовпу у німецьких солдатів.
Тож Віра була красивою єврейкою. Ані її врода, ані походження не були причиною, чому вона через двадцять років завмерла в очікуванні кулі, доки її власний чоловік перезаряджав рушницю. Був ревнивим, вважала їхня дочка, втім, здається, неврівноваженим, як усі в нашій родині. Тож вигадав собі, що Віра зрадила йому із сусідом, і пристрелив сусіда. Рушниця була одноствольна, тож поки чоловік її перезаряджав, Віра встигла втекти й сховатися в лісі.
У нас із чоловіком є гарна світлина, де його прадід Василь сидить на ґанку свого дому на хуторі, що зветься, як і прізвище Василя. Він чорнявий, зачесаний, у широких штанях і темній сорочці з вишитим набік коміром. Він красивий. І вуса у нього підкручені. Вони страшенно схожі з моїм чоловіком.
Знаємо, що Василь був веселий чоловік і перед дзеркалом, змазуючи вуса воском, казав:
— Галочко, який я в тебе красивий.
Десь так перед дзеркалом робив і Сергій, коли ми ще не знали цієї історії.
На знімку з ним поруч — Галочка. У неї на шиї перламутрове намисто, сорочка, гарна спідниця. Влітку 1934-го її наздогнала куля німецьких солдатів у полі. Вона полола город, люди тікали й ховалися в криницю поруч, а вона — працювала, мов кам’яна. На полі розстріляли чотирнадцять людей і Галочку.
Василь прожив іще багато років. Ми знайшли його між акаціями й іншими деревами на старому хутірському кладовищі, такому порослому, що я подерла собі щоки. Біля кладовища й у полі земля піщана і вся обросла «скочками», маленькими рослинками із сукулентів, які ще називають кам’яними трояндами. Я висмикнула кілька штук і ми з чоловіком посадили їх удома. І вони прижилися.
Чомусь із покоління в покоління хтось божевільний зводить на тебе дуло. А ти борсаєшся і борсаєшся.
Я кожна п’ята і кожна друга, кожна третя і кожна перша — я.
Текст створено в рамках проєкту «Українські автори для Європи. Європа для українських авторів», організованого порталом Rozstaje.art. Проєкт фінансує Міжнародний вишеградський фонд, місія якого — просування ідей сталого регіонального співробітництва у Центральній Європі.
