Біль у спадок

«Бо війна, знаєте, не закінчується тоді, коли закінчується», — нотує Войцех Тохман у книзі «Піяння півнів, плач псів» про геноцид у Камбоджі й описує химерний феномен під назвою баксбат. Із кхмерської це слово можна перекласти як «зламана відвага», «зламаний хребет» або «навіки переляканий». Людина з баксбат відчуває, що ніколи не поверне собі колишнього спокою. Вона прагне залишатися в тіні. Не допомагає іншим, бо боїться інших. Їй легше померти, аніж спробувати ще раз. Баксбат — убивця будь-якої спільноти.

Місцеві народні цілителі гадають, що баксбат може означати втрату душі — вона просто вистрибує з тіла. На думку місцевих психіатрів, баксбат — це різновид травми: страх, що лишається після жахливих подій і живе у нащадках.

Тобто баксбат передається у спадок.

Віддалені наслідки

Наталії Сатурській було трохи за тридцять, коли вона прийшла до психотерапевтки, щоб узятися працювати зі своїм нічим не виправданим і непоясненним страхом виражати себе, радіти, відчувати задоволення, вирушати в далеку дорогу, яка завше їй навіювала: «а раптом не повернуся?». Вона розуміла: мала б жити своє життя, мала б відкриватись до різних досвідів — але боялася.

Відколи почалася повномасштабна війна, Наталя часто проїжджала повз Гарнізонний храм у Львові, і коли там відспівували військових або ж процесії вирушали до кладовища, у її тілі здіймалася надзвичайно сильна тривога, якої вона досі не знала. Особливо гостро жінка реагувала на історії про безвісти зниклих і про загиблих, чиїх тіл не можуть забрати додому. Наталя приносила ці переживання у терапію. І так із забуття на світло повернулася історія її родини.

Досі Наталя знала лише уламки історії: когось з родичів виселили до Сибіру, але чому і як це сталося — ніхто не розповідав. З’ясувалося, що ні мама, ні тітки також майже нічого не знають. У радянський час про таке не говорили. Наталя взялася поступово відновлювати пам’ять про ці події.

Частково це історія Наталиного дідуся Любомира. Точніше — його брата-близнюка Володимира,