Курахове. Непоховане місто

Писати про місто — це шукати намацальне й конкретне: вулиці, маршрути, номери будинків, відрізки асфальту й імена сусідів. Писати про місто — забувати про займенники. Застерігати себе від узагальнень і штампів. Від посередності.

Писати про знищене місто — творити ілюзію присутності. Хай якою точною вийде мапа, хай якими чесними будуть описані місця, найбільше, що я можу, — це засвідчити відсутність. Підкреслити ніщо.  Неможливість повернення.

А яка, зрештою, альтернатива? Не писати про дім — означає втратити останнє, що тебе з ним пов’язує. 

З кожною спробою скласти записані розмови про Курахове у щось цілісне я, здається, даленію від нього. Я боюся знайти і сформулювати щось непристойно правдиве про місто і свої стосунки з ним. І так само боюся не знайти й не сформулювати нічого. 

Страх — лише думка, її можна замінити іншою. Тож я знову сідаю перечитувати інтерв’ю, всіяні спогадами. Свою версію Курахового мені розповіли чинний мер, учителька історії, спортсмен, художниця, студентка журналістики, бухгалтерка й архітекторка. Дві останні — моя мама і старша сестра. Вибірка, звісно, суб’єктивна й не претендує на вичерпність. 

За сприятливих обставин у Кураховому жило близько 25 тисяч людей, за несприятливих — кілька тисяч. Міський пейзаж формували саме вони. Але в жодному з варіантів він їм так і не належав. 

Писати про Курахове, яке я знала, — згадувати займенники.

Я повторюю собі: єдине, що тобі лишається, — запитати цих людей. Хто такі ми? Ким ми були? Ким не були? Ким не стали? Що робили, а на що заплющували очі? Чим для нас було воно — місто?

І відколи поміж перехожих і будинків можна було розгледіти її — війну? І почути, що її називають саме так? 

Найпроблемніший з усіх займенників — «я». Писати про Курахове — це ще й згадувати себе і які-не-які перші 16 років життя, що тепер так само даленіють.

Поки що все думання про Курахове вдається звести до припущення: місто може стати приватною катастрофою, що повільно накочується на кожного, хто колись себе з ним ототожнював. Ландшафт, якому нав’язали штучну регіональну ідентичність, у цьому не винен. Лінія зіткнення, що ятрилася під боком, була наслідком, а не причиною.

Чи доречно дякувати катастрофі, хай якою вона є, за звільнення від ілюзій і зняття полуди з очей?ʼ

Станція. Альтернативний шлях

Якщо коротко: «Звичайне, постсовєтське, 20 тисяч жителів. Спотворене перекошеними хрущовками. Воно виросло менш ніж сто років тому при тепловій електростанції і жило в її тіні. Навіть із міського пляжу на штучному водосховищі відкривався краєвид, над яким височіли димні труби». 

Це основне, що можна запам’ятати про Курахове, якщо ви Павел Решка. Цей польський журналіст 2014 року приїхав на схід України, щоб засвідчити події й написати про них репортаж. Репрезентативнішого опису Курахового у його книжці «Столик із видом на Кремль» мені знайти не вдалося.

Оминути Курахове Павелу, як і будь-якому іншому журналістові, не вдалося: це було перше більш-менш велике містечко біля фронту. Траса Н15 вела подорожніх із Запоріжжя на Донецьк, проходила через Курахове й ділила його навпіл. Вона та її відгалуження стали частим маршрутом для всіх, хто хотів потрапити на протилежний бік: звідси — «туди», звідти — «сюди». 

Під’їжджаючи до міста з будь-якого боку, бачиш, як ближчають два величезні стовпи, з яких котяться чорні, сірі й білі хмари диму. Кажуть, із них почалося місто, тож їм і годиться першими вітати гостей. Кажуть, не було б ТЕС — не було б міста. За 75 років станція виробила 317 мільйонів мегават-годин електроенергії. Цього вистачило б, щоби два з половиною роки забезпечувати електрикою всю Україну.

Я запитую: чи справді дві вертикальні лінії на горизонті, що тягнуться до неба, цілком визначають місцеву ідентичність?

— Серце міста, — відповідає Роман Олексійович, — станція.

Він працював на ТЕС 15 років і свою родину називає «династією енергетиків». 2010 року його призначили заступником міського голови, бо «так склалася доля». 2015-го він балотувався на посаду мера й переміг, а 2020-го переміг удруге. У моїх розмовах з батьками і друзями Роман Падун з’являвся рідко, зате як просто-не-просто: мер, впливова людина, Роман Олексійович.

— Курахове заснували 1936 року, — веде він далі. — Спершу це було лише поселення для тих, хто будував Курахівську ТЕС, а вже потім стало містом енергетиків. Приїжджали люди з найближчих сіл, шахтарських містечок, а згодом, після Другої світової, спеціалісти з різних регіонів України, зокрема багато із заходу. У моїй бригаді працювали люди, які їхали сюди суто на роботу, але зрештою залишилися жити. Їхні діти вже вважалися кураховчанами.

Цю думку поділяє Владислав Гіда — тридцятирічний майстер спорту з кікбоксингу, який справляє враження головного амбасадора міста. Його батько й дід працювали на ТЕС, і хлопцеві здавалося, що «це все завдяки станції. У всіх кожен другий родич там працював. Думаю, люди їхали сюди за стабільністю. Гóрод був робочий». 

Тепер знайомтеся: Тетяна Філіпенко, вчителька історії та правознавства. Її мама переїхала в Курахове з Кіровоградщини, коли вийшла заміж. На канікули Тетяна їздила до бабусі, завела там купу друзів і назвала це «життям порівняно з Донбасом», хай що б це означало. Там же вона закінчила Олександрійське педучилище. Ландшафт Донеччини повернувся в її життя, коли настав час вступати до університету: вона обрала Донецький. Повернувся — і вже не зник. Слухайте:

— В мене ніхто не працював на станції, — каже. — Для мене ця історія з містотвірним підприємством була не зовсім правдива. Хоча я маю подружку, у якої всі працювали на станції. Прям усі: бабуся, дід, тато з мамою, тітка, дядько… Не скажу, що на станції працювало так багато людей. Якщо в місті жило 25 тисяч, то на ТЕС було приблизно дві тисячі робітників. Але станція давала багато екологічних коштів. От чому за 2020–2021 роки місто стало таким доглянутим? Станція дуже забруднювала середовище і за це сплачувала екологічний податок. Він становив велику частку доходів міської ради, але його не можна було використовувати на щось, не пов’язане з екологією. А ти ж багато не візьмеш, щоб посадити дерева, так? Тоді придумали «формулу», яка дозволила за ці кошти утеплювати будинки, перекривати дахи і займатися благоустроєм. Щоправда, через промисловість нас дуже довго тримали в тенетах Партії регіонів, а це суто проросійський контекст.

Тобто проросійським місто було не через людей, а через те, що промисловість — це гроші. А Партія регіонів і Росія — там, де гроші.

Запитань Тетяні я не встигаю ставити. Вчительський стаж привчив її випереджати події, прогнозувати аргументи (виправдання) і пояснювати все на пальцях:

— Мені найбільше хочеться розповідати про козацькі часи. Наш край — це Кальміуська паланка. Паланок було вісім: окремо існувала Січ, а решта ділилася на паланки, як сьогодні на області. Наприклад, Буго-Гардівська паланка, Кодацька, Протовчанська. Наша називалася Кальміуська. Кальміуська, — повторює. — Мені важливо проговорювати це з дітьми. Лише коли у 1774 році закінчилася російсько-турецька війна, Росія забрала землі між Дніпром і Південним Бугом. Трохи пізніше, у 1783 році, вона приєднала Крим. Тільки після цього ідея Новоросії почала набирати сили. Треба нагадати, що раніше тут були козацькі землі. Багато поселень заснували козаки: Андріївка, Старомихайлівка, Селидове, Курахівка тощо. Річка Кальміус бере початок на південних схилах Донецького кряжу і впадає в Азовське море там, де Маріуполь. Козаки довгий час тримали Чорне море як своє внутрішнє. Вони ходили в походи на Варну, Ізмаїл, Кілію, Аккерман, Очаків, Перекоп, нападали навіть на Стамбул. А коли турки набудували фортець, щоб їх не пропускати, козаки придумали інший шлях. Вони підіймалися вгору Дніпром, заходили в Самару, із Самари — у Вовчу, звідти перетягали човни волоком у Кальміус, ним спускалися в Азовське море і далі зухвало нападали на турків. Ось цей шлях і був альтернативою. І він проходив якраз через наші землі, зокрема через ту територію, де стояло наше місто.

Водосховище. Побічний ефект

Над робочим столом висить контурна карта міста, яку я навчилася малювати із заплющеними очима. Я вдивляюся в неї щоразу, коли сідаю писати. Вона складається з двох частин: півночі з водою і півдня на суходолі. Рука сама виводить контур водосховища, що так очевидно віддзеркалює решту міста.

Що нового можна побачити у кривих, хаотично залишених на аркуші 20 × 15 сантиметрів? Ні, не так. Чи можна розгледіти бодай щось у лініях, невипадково розташованих на тих більших 24 км²?

Є ще одна нитка, що тягнеться через усю країну: Івано-Франківськ, де я живу останні чотири роки, і Курахове. Їх розділяє тисяча кілометрів. Ця сама тисяча їх і сполучає, принаймні коли я вкотре дістаю аркуш паперу.

Іншого разу я вирішую, що саморобні контурні карти відповідей не дають, хоч які запитання я ставила б і хоч як сильно тиснула б на папір, виводячи лінію. Тож наступною спробою став березневий вечір: відкриття виставки у Промприлад Артцентрі, де я познайомилася з художницею Анастасією Лелюк. Виставка об’єднувала роботи кількох митців, але до Франківська приїхала лише Настя. Кураторський текст на стіні біля серії її картин «Коли я дивлюсь на гори, я бачу терикони» стверджує, що вона родом з Луганська.

— Але мій тато і його батьки жили на Рою, тож частину дитинства я провела там, потім щоліта приїздила побачитися з рідними, відпочити, — каже Настя. І я відчуваю незнану доти репортерську фортуну.

Роя — вантажна залізнична станція на сході Курахового, що сполучала шахти. Її доводиться уявляти з Настиних слів, бо, хоч як це смішно, я жодного разу її не бачила: «Це була цегляна будівля з гострим дахом. Чомусь вона мені подобалася: така сувора, у стилі німецьких колоністів». Та й у моїй пам’яті ніхто не пов’язував район Роя із залізницею. Після 2014 року станція перестала працювати, а інших приводів їздити туди не виникало.

А от водосховище мені уявляти не треба: близькість води була спільною для всіх. Слухайте:

— Мені здавалося звичним, що поруч є пляж, а водосховище я сприймала як частину природи. Коли була дитиною, точно не думала, що це все — побічний ефект індустріальної інфраструктури. Важливим здавався відпочинок: усі ходили купатися, рибалити. Іншим я б насамперед описувала водосховище, я його дослідила з усіх боків. Воно самодостатнє, захопливе… там є всі можливі перепади: каміння, піщані схили, обриви, вигини ландшафту, місця, де все вкрите травою і ніби переливається. Є очерет. І це все — свобода. А ще, звісно, терикони, звична частина ландшафту. Людям з інших регіонів їх доводилося пояснювати, а для мене це захоплення, такий постапокаліптичний пейзаж. Після початку повномасштабного почала звертатись до них інакше: ландшафт розкривається по-новому, коли не можеш до нього наблизитися. Коли така можливість була, я, здається, недостатньо це робила. Хоча завжди здаватиметься, що недостатньо.

Село. Хто навчив тебе брехати?

Шовковиця росла при самій дорозі. Чиєсь подвір’я поряд здавалося занедбаним.  Уся дитяча увага діставалася дереву. Воно було п’ять метрів заввишки, у червні-липні з нього сипалися кисло-солодкі ягоди, а лазити по ньому можна було цілий рік, якщо тільки не заважала зимова курточка. 

Дорога, при якій росла шовковиця, не здавалася занедбаною — вона такою й була. Кількості ям і тріщин я не назву, але доросле тіло досі пам’ятає послідовність рухів, що їх тато викручував за кермом, коли ми їхали по селу. Будинок маминих батьків під номером дев’ять, з альтанкою і горо́дом, стояв на вулиці Юності. Це третій поворот праворуч, якщо заїжджати в село Дачне зі сходу, тобто з Курахового, тією самою п’ятнадцятою трасою. Сам будинок стояв праворуч, а шовковиця — якщо пройти ще трохи вперед — ліворуч. 

Це було перше дерево, на яке мені вдалось вилізти й заслужити визнання загартованих сільським повітрям дітей. І єдине, яке я пам’ятаю, хіба що крім однакових тополь, розсаджених по всьому місту. 

Розповідаючи про село посеред степу, я згадую про дерево. Не тому, що воно здавалося дивним чи зайвим у цьому ландшафті, а тому, що годі забути фіолетові від шовковиці руки, губи й футболки. Розповідаючи про село посеред степу, я думаю: немає нічого щирішого за цей ландшафт, у якому не сховаєшся, навіть вилізши на дерево. 

Дачне, де виросла моя мама, і Курахове, де виросла я, складаються з однакових вулиць, паралельних одна одній і перпендикулярних до головної. Ця страшенно проста система забудови не залишає жодного шансу загубитися.

Я думаю про тих, хто ріс у такому просторі й водночас навчився брехати: як їм це вдалося? А може, саме ця позірна простота і навчила шукати альтернатив і непевних шляхів?

Хай там що, а село під боком водночас притягувало і відштовхувало, як і ТЕС. «Їдь звідси, — казало воно, — ти можеш бути тут лише тимчасово, інакше залишишся тут назавжди». І водночас: «Вертайся, бо хоч і не сховаєшся на дереві, то бодай перепочинеш».

Очевидно було б пов’язувати село з теплом бабусиної хати. Але моя дитяча уява насамперед вибудовує довгу вулицю Юності і старшу сестру, яка вчила мене лазити на шовковицю. Юля жила в селі довше за мене й провела там останні чотири роки свого шкільного життя. Її спогади, як і ті вулиці, складені чітко й лежать паралельно моїм. Слухайте:

— Що тепер важко пояснити людям з інших міст? Якщо по-нормальному, я мала б розповісти про 2014 рік, коли почалася війна, коли пиздячили танки по дорозі, а я виходила з бабусею у двір і дивилася, що відбувається. Мені було 13 років, я все добре пам’ятаю. Коли ми їхали в село і назад до міста, тато страшно сварився, бо дорога була пошматована. А вона була такою не тому, що гóрод хєровий, а тому, що танки, які їхали цією дорогою на Донецьк, усе розбили.

Пам’ятаю, як з’явився блокпост. І ганебних ДНРівців, які приїжджали скуповуватись у наших магазинах, бо в їхніх нічого доброго не було. Зате вони ж розповідали, що українці — падли, обстріляли їм паркани, і вони, бачте, жити не можуть.

Були й інші прекрасності життя прифронтового міста. І бажання, щоб нас усе це обійшло. Люди то їхали, то поверталися. Але хоча б російську мову у школі прибрали. І я змінилася: сторінки в соцмережах вела українською, старалася слухати українську музику. Тоді ж почала люто ненавидіти Росію і все, що з нею пов’язано. Я розуміла, що ми з ними геть не схожі. Хоча російського контенту все одно було дуже багато. Сьогодні значно легше ігнорувати все це лайно.

Сьогодні Юля каже, що не знає, де її дім, хоча я не так формулювала питання. Занадто просторове це «де», занадто фізичним видається його вимір. Я могла б запитати: а де ти — між роботою й побутом, телефонними розмовами й нав’язливими думками? Та вона б не почула. Вона пригадує:

— Коли вступила в Краматорську академію і переїхала туди, кожна поїздка додому була радісною. Я чекала на ці поїздки: поїхати на село, подихати свіжим повітрям. Хоча воно було грязне як не знаю що, але все одно здавалося чистим. Це ж саме тут були перші побачення, перша любов. Кущі, в яких сиділа і через ту любов ридала. Або, бувало, зібралися з друзями і попиздячили на шлюзи за три кілометри пішкаря по жарюці, щоб покупатися в річечці, яка, здається, міліметрова і жахливо смердить п’явками. Купаєшся в цій смердючій воді — смердиш сама, додому вертаєшся у водоростях. А потім якийсь Дімка приїде і на мотоциклі покатає. Увечері — гуляти на заброшку, яку називали домом культури, там усе село тусується. Ну веселуха ж!

Квартира. Хто ходив нею до мене?

Нотатка, карколомно витягнута зі щоденника за 2025 рік: «Страшенно дратують ці павзи між записами, що тягнуться так само довго, як потяг із заходу на схід, у якому мене нема».

Ще довші павзи — між розмовами зі шкільними друзями, якщо їх узагалі вдається відновити. З Анею я не бачилася чотири роки, але ні відстань, ні час не забрали в нас спільного. Вона теж вчиться на журналістиці, теж інколи вживає «-ть» замість «-ти» наприкінці дієслів у неозначеній формі і теж помічає, що забуває вулиці та будинки:

«Іноді я дивлюся на фото з Курахового і думаю: Боже, де це?».

Я теж іноді дивлюся на фото. Але думаю про інше: це місто забуває нас, тих, хто виріс і поїхав геть, бо ми навіть не пробували його змінити. Аня каже:

— Я весь підлітковий період хотіла поїхати з міста, хотіла здихатися всього, що там відбувалося. Поїхати від людей, які мене не те щоб сильно розуміли. Я почувалася самотньою. Дивно спочатку хотіти виїхати, а потім нити, що не можеш повернутися?

Дитинство Аня ділить поміж двома містами: Кураховим і Донецьком. Загалом її родина часто переїжджала через роботу батьків: були і Маріуполь, і Запоріжжя, і Кам’янське, і навіть Бурштин біля Франківська. Але Курахове залишилося ядром, до якого зрештою повертаєшся.

Переїзду з Донецька Аня не пам’ятає. Єдине, що відклала для нас її дитяча свідомість, — шкільні збори, на яких розповідали про мінну небезпеку й роздавали брошурки з картинками «не підіймайте це», «не ходіть у поля». «Але, якщо чесно, я тоді не розуміла, навіщо це все». Здавалося, так усюди. Або ж дитиною ти просто не ставиш таких питань. Або поруч немає дорослого, який дав би відповіді, не чекаючи запитань.

— Зі своєю мамою та бабусею я не можу говорити про окупацію Курахового. Я пробувала, але мама каже: «Давай не треба». І я не розумію, що це означає. Сподіваюся, що вона теж сумує. Якось видала мені, що не знає, чому живе в іншій області. Серйозно? Тобі пояснити чому? Дивись: прийшли росіяни, зруйнували наше місто, окупували його, ти виїхала, в тебе немає дому. Тримаю в курсі. В неї немає позиції, вона вважає себе маленьким гвинтиком. Мого молодшого брата вивезла до Німеччини. Її політика у вихованні така: вона йому нічого не говорить, просто кудись возить. Він постійно змінює місце проживання, але не розуміє причинно-наслідкових зв’язків. Коли я кажу їй, що важливо пояснити, допомогти зрозуміти, хто він, чому він тут, як так сталося, — вона не вважає це потрібним. Я виросла й розібралася, але мені знадобилося багато часу й ресурсів. А брат виросте — і не факт, що зможе зробити висновки.

Аня не вагається, якою мовою говорити. Принаймні тепер, принаймні зі мною. Але так було не завжди. Наприкінці 8-го класу, у 2019 році, школа почала переводити навчання на українську мову. Паралельного «А»-класу зміни не торкнулися: там діти від початку вчилися українською, бо так обрали.

— А я боялася, що не розумітиму. Сьогодні мені за це соромно. Пам’ятаю, на одному з уроків української мови чи літератури я попросила вчительку дозволити мені відповісти російською, бо українською було важко. І вона дозволяла. А що вона зробить? Хоча в мене бувало кілька хвиль «патріотичного піднесення»: приходила додому й казала: «Усе, відтепер говорю українською». Це тривало хвилин 40 максимум. Усе здувалося, бо навколо була лише російська.

Але звідки бралися ці хвилі? Чому почуваєшся інакшою, попри весь контекст навколо?

— Я не знаю. Можливо, тому, що мені все-таки нічого не нав’язували. Не було такого, що щось точно хороше, а щось точно погане. Я вважаю, що мені просто пощастило. Коли я намагалася дізнатися більше про свою родину, ніхто нічого не розповідав. Ніхто не знав. Не було прийнято про це запитувати. А мені так цікаво: хто ходив по тій квартирі до мене?

Анина квартира була в одному з будинків на проспекті Прокоф’єва. Я досі не знаю, хто це. Зате досі пам’ятаю, де це. Будинок з квартирою моєї родини стояв недалеко, трохи північніше, на Соборному проспекті. Ці вулиці з’єднували три інші, перпендикулярні: Перемоги, Лєрмонтова і Пушкіна. На останній стояла наша спільна з Анею школа №1.

Школа. То хто зняв пам’ятник?

Тетяна Філіпенко не була моєю вчителькою. А якби й була, це, можливо, нічого б не змінило: хороших учителів історії Кураховому не бракувало.  

— Чи якось вплинула Помаранчева революція 2004 року на місто? Якщо чесно, те, що відчуваєш ти, і те, що відчуває місто, — це різні речі. Можливо, та революція і вплинула, але дуже опосередковано. Зміни в ідентичності міста почалися у 2014-му, — каже Тетяна. — Розумієш, Росія дуже впливала на наші території. І після проголошення незалежності при владі тут особливо нічого не змінилося. Містом керувала умовна Партія регіонів (у різні часи вона називалася по-різному) і несла свої проросійські ідеї. Але мені здається, що рушіями тут були освітяни, бо освіта змінювалася. Я з 2000 року возила обласну команду на всеукраїнські олімпіади, і ми здобули купу перемог. Тоді мені казали: «Донбас порожняк нє гоніт». Ця фраза мене напружувала, і я, бувало, соромилася, що представляю команду з Донецька. Хоча варто розуміти, що таке ставлення пов’язане не з людьми, які там живуть, а саме з Януковичем… Я дуже рада, що звання заслуженого вчителя отримала саме від Ющенка, а не від Януковича. А зараз на кожному кроці підкреслюю, звідки я.

Окрім першої школи, на вулиці Пушкіна була ще друга, і навпроти неї стояв пам’ятник тому самому Пушкіну. Ця ж вулиця сполучала школи з центральною площею, де колись стояв другий у місті пам’ятник комусь конкретному — Леніну.

— З пам’ятником Леніну в мене особиста історія. У 2015-му його треба було знести, а всі, звісно, стали проти. Навіть діти. Я опитувала своїх учнів: як ви ставитеся до того, щоб прибрати пам’ятник Леніну? Вони кажуть: ні, це історія, це має залишитися. Минає 15 хвилин, я навмисно розповідаю про інше, а тоді раптом запитую: скажіть, а хто такий Володимир Ульянов? Не знаємо, кажуть…

На дітей очевидно впливали батьки, але я їм довела, що Ленін не має жодного стосунку до нашого міста, хіба як радянський символ. Тож коли назріла потреба зняти цей пам’ятник, я керувала депутатською групою, яка за це відповідала. Зібрала комісію і пояснила, що нам треба ухвалити рішення про перейменування однієї з вулиць і знести Леніна. І всі починають гарчати! Тоді я кажу: «Не зробимо ми — ось дивіться (зачитую закон про декомунізацію): обласна рада зробить це без нас». І всі погодилися. Сталося це в мій день народження. Після того я пішла святкувати з сім’єю. Через кілька днів до мене приходить мама (а вона тоді ходила в церкву, на яку впливав московський патріархат) і питає: «Таню, а кажуть, що ти пам’ятник Леніну знімала?». Я їй: «Мамо, ти пам’ятаєш, що це був мій день народження? Де ми були?». «Та на винограднику, шашлики їли», — відповідає. «Ну от бачиш, я ж з вами була». А вона: «От уже люди кажуть».

Міст. Потонуть, ясна річ, усі

Моя мама Енга, бухгалтерка з майже 20-річним стажем, переїхала у Курахове на початку нульових. Вона не пригадує жодних помітних змін у місті до 2014-го. І не дивно: 2001 року народилася сестра, а 2005-го — я. Виховувати дітей важливіше, ніж няньчитися з містом.

Чи бувають міста достатньо дорослими, щоб дати собі раду без участі кожного мешканця? Або так: чи можна колись припинити піклуватися про місця, які з різних причин стали для нас важливими?

Мама розповідає про знайомих, які не уявляли свого життя, наприклад, без Донецька: «Вони не могли зрозуміти, що люблять більше: Україну чи просто Донецьк? Їм доводилося робити вибір».

Щоправда, не для всіх цей вибір був остаточним: «Дехто отримував виплати і в Україні, і в Росії. Ті, хто лишався на окупованій території, найпевніше, оформляли там паспорти, щоб отримувати пенсію, а тут реєструвалися як внутрішньо переміщені особи. На підконтрольну Україні територію приїжджали, знімали гроші і бігли в АТБ. Це закінчилося тільки під час пандемії, коли закрили кордон. До певного часу українські соціальні працівники ходили по адресах і перевіряли, чи справді ці люди живуть за місцем реєстрації. Деяких ловили, відмовляли їм у виплатах».

Художниця Настя вважає: «Курахове виграло від того, що стало прикордонним. Близькість смерті робить життя насиченішим. Як зараз: коли міста стають периферією і туди приїжджає багато військових, з’являються гроші й попит». Усі встигають змучитися, змиритися і звикнути до нового. А щойно звикають — починається щось інше.

Сестра згадала останній день, коли змогла побувати в Кураховому. Слухайте:

— Нічого не змінилося. Тільки вікна забиті щільними тканинами. А так — моя кімната, мої домашні тварини, все було на місці. Вийшла з батьками подивитися на універмаг «Донбас» біля дому. За кілька місяців до цього туди влучив снаряд і одна частина будівлі обвалилася. Це, звісно, ніхуя собі. Інша частина вціліла, магазин «Файна пані» працював уже наступного дня. Здавалося, що життя триває, але очевидно, що всі живуть із заплющеними очима. І з затуленими вухами.

А потім ми поїхали у село, до бабусі, на шашлички. Там теж усе ніби звично, але залишатися на ніч моторошно: зв’язку нема, телевізор не робив.

А ще бабуся спиляла шматок сливового дерева, бо за гілку зачепився білий пакетик. Бабуся боялася, що там подумають, ніби вона вивісила білий прапор, і пульнуть у її хату.

Яно, я не думаю, що Курахове могло б щось сказати. Ніхуя воно вже не скаже, його вбили. Так, місто житиме, поки ми його пам’ятаємо і згадуємо. Поки я люблю свою кімнату, люблю цей блядський АТБ, куди ми ходили з мамою, люблю свою рутину і поїздки до бабусі на вихідні. Але я не уявляю, як Курахове воскресне. У мене немає відчуття, що ми відіб’ємо наш гóрод, що я його відбудую і він буде таким же чудовим. Він пронизаний війною, його розстріляли, він порожній і більше нічого не говорить. Його навіть не поховали.

На розі Соборного проспекту і вулиці Перемоги стояв двоповерховий будинок №33: два під’їзди, по чотири трикімнатні квартири в кожному. Зі східного боку за вікнами були приватний сектор і церква, збудована 1992 року. Із західного — тихе подвір’я і мовчазні тополі. З подвір’я виднілися неприкметні частини хлібзаводу, який почав занепадати з початком війни.

Якщо пройти вулицею Перемоги трохи вище — ліворуч ринок, праворуч автостанція, поперек, горизонтальною лінією, траса. За нею коротка вулиця Грушева, яку так ніхто ніколи не називав, бо всі просто йшли в АТБ. Ця вулиця переходила в міст. Міст, як і п’ятнадцята траса, ділив місто: він перетинав водосховище й залишав по обидва боки рівноцінні частини. За мостом місто закінчувалося й починалась дорога чи то на Покровськ, чи то на Краматорськ.

Ніхто з тих, хто розповідав мені про своє Курахове, не назвав цей маршрут особливим чи прикметним. Можливо, тому, що він був не єдиним шляхом, яким можна було покинути місто. А можливо, бо він, як і все інше в Кураховому, виявився тимчасовим.

Читайте до теми

Прогулянка містом, що пахло сухостоєм

Колись у Селидовому жило трохи більш як двадцять тисяч людей за якихось сорок кілометрів від Донецька

Місто невидимого фронту

Віднайдення справжньої одеської ідентичності, яка знищувалася й висміювалася триста років, повернення українського півдня до своїх витоків — питання нашої безпеки

Ще з Донецька та інші речі

Жовто-канаркові броги, куплені на розпродажі в окупованому Донецьку, несуть незручну історію і майже ні до чого не пасують. Але тільки в такому взутті й можна перейти з одного світу в інший