Ще з Донецька та інші речі

Усі речі я тепер ділю на два типи: ті, які ще з Донецька, та інші. Часом іншування — єдиний спосіб зберегти пам’ять. Історію інших я пам’ятаю не завжди. Історій тих, що з Донецька, тримаюся, наче дерево, яке чіпляється корінням за землю, щоби не впасти. Надто коли йдеться про взуття.

«Які гарні туфлі! Я теж такі хочу. Де ти їх купила?» — на Книжковому Арсеналі 2025-го мої жовто-канаркові броги стали справжньою зіркою. Я ж від цього, здавалось би, простого запитання щоразу губилася: розповідати усе чи обмежитися грайливим «там, де брала, більше немає»? За воєнні роки я вже звикла, що згадкам про окупацію довколишні не дуже радіють, а тут іще й фестиваль, свято читання й культури. Я й забула, що прийшла на нього у взутті з незручною історією.

А купила я ці жовті туфлі в Донецьку. Уже після перших боїв за аеропорт, але ще до повного розуміння: усе, що відбувається, незворотне. Що це вже війна, так — саме війна, війна, війна.

*

1986-й рік. Мені рік і вісім місяців. У білій шубці, світлій в’язаній шапочці та смішних хутряних черевичках я стою поруч зі скіфською бабою і дивлюся спідлоба. Дивлюсь я на свій перший дім — він навпроти. Або, можливо, на батька, який відповідає за документування моєї присутності у світі. Або, ще того не знаючи, вдивляюся у війну, яка здалеку насувається на моє місто. На знімку не видно, але поруч зі скіфськими бабами на подвір’ї Донецького краєзнавчого музею стоять радянський танк Т-34 і гармати часів Другої світової.

Лише після 2014-го, коли людські й технічні експонати з музеїв російської історії раптом ожили і з’явилися на вулицях Донецька, я зрозуміла, що в дитинстві з вікна дивилася на війну.

Цей знімок — єдине дитяче фото, яке я маю. Та й те лише цифрове. На наступній світлині я вже студентка філологічного факультету: наче й не було молодих батьків, дитсадка, школи й залитого щедрим степовим сонцем міста з мільйоном троянд і дрібкою чорнобривців із мого дитинства. Війна — погана сценаристка, а окупація — добра режисерка монтажу. Вжик ножицями — і п’ятнадцять років життя зникають, начебто й не було. Точніше, лишаються у Донецьку разом з усім родинним фотоархівом: і аналоговим, і значною мірою цифровим.

У слові «лишаються» я тепер теж не впевнена, адже війна, немов божевільна редакторка, весь час переписує досвіди, вимагаючи нових і нових приміток, виносок і коментарів на полях бойових дій. Не впевнена, бо після 2022 року моя квартира в Донецьку двічі потрапляла в епіцентр обстрілів. Можливо, того, що я звикла вважа