Із журналістом Андрієм Куликовим зустрічаємося, щоб поговорити про історію української журналістики та звʼязок між різними поколіннями медійників. Розмова виходить ширшою, позаяк киянин Куликов починає зі згадок про Київ свого дитинства — ці ж локації бачимо на світлинах. За сучасних умов, де наново постає питання свободи слова, бути журналістом — це не тільки говорити правду, а й не мовчати у критичних ситуаціях. Упродовж усієї карʼєри Куликову важили цехова солідарність і стандарти: він міркує про це не лише в контексті роботи для «Бі-Бі-Сі», «Громадського Радіо», «Комісії з журналістської етики» й «1+1», а й згадуючи роботу для радянського іномовлення, — як каже пан Андрій, в пропаганді.
Міжнародник за освітою, Куликов наприкінці 70-х довго не міг знайти роботу «за професією». Тоді виникла журналістика «з великого відчаю», яка, однак, стала справою життя.
Про шлях у професію, визначальні риси для журналіста й вагу мати авторитети — читайте в розмові.
§§§
[Це інтерв’ю створене завдяки підтримці Спільноти The Ukrainians — людей, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Приєднуйтеся!]
§§§
Опишіть звичний вам райончик — можливо, той, який асоціюєте зі своїми місцями в місті.
Їх два. Перший — самісінький центр, вулиці Богдана Хмельницького та Євгена Чикаленка. Йдеться про простір від Чикаленка до Хрещатика та, можливо, ще один-два квартали вгору від Хрещатика, де Липки. Інший бік цього мого кварталу дитинства — це бульвар Шевченка, старий ботанічний сад, простір аж до Галицької площі, колишньої площі Перемоги.
Другий, можна сказати, притуляється до першого — це сільська Шулявка, тобто та частина, що до 1913 року не входила до межі міста.
Чому цих районів два?
В першому я народився і зростав, а в другому нині живу.
Мені дивно чути, коли нині кажуть про метро «Шулявська» як про центр Києва, бо центр — це ті кілька кварталів, які я щойно змалював. Хоча в глибині Шулявки, якщо піти правим боком Берестейського проспекту, є дуже цікаві вулиці, які з невеликою часткою уяви можна сприймати і як центр.
Центру Києва властиво, що за деревами ми часто не бачимо архітектурних перлин, навіть на першій лінії. А якщо вже зайти в подвір’я і побачити там другу, третю лінію забудови, то це просто чарівний світ, який для мене Київ і уособлює, і відтворює. Це колишні садочки, скверики, фонтани в багатьох цих кварталах і подвір’ях. Вони давно вже, звісно, в неробочому стані, але вони є.
Пригадую, як доступ до цих двориків і пасажів зникав. Як з’являлися брами, кодові замки, шлагбауми. Припускаю, що ви цей простір дворів застали більш відкритим. Певно, він змінювався на ваших очах — і ця зміна контрастніша за ту, яку бачила я.
Звичайно, але я досі знаю чимало невідомих іншим шляхів, якими ці квартали можна пройти наскрізь. Це вже не так легко, бо іноді доводиться через щось якщо не перелізти, то переступити. І справді, не всіма стежками пройдеш. Проте один із моїх улюблених кварталів між вулицями Чикаленка, Володимирською, Хмельницького і Прорізною досі можна пройти і вздовж, і впоперек щонайменше двома різними маршрутами.
Ви вже говорили про Київ, що його перша лінія цікава, але друга і третя лінії, можливо, навіть цікавіші. Це дуже цікава метафора про наше місто. Можна ще трошки про це поміркувати?
Що ж тут міркувати? На мою думку, ми недостатньо уваги приділяємо навіть першій лінії. Існують кілька абсолютно знаменитих туристичних цікавих будівель і кварталів, які ми бачимо й помічаємо. Але ти спробуй ту саму вулицю Чикаленка пройти від початку до кінця та постарайся подивитися за лінію дерев. Дерева — це дуже добре, але за ними ми часто не зауважуємо балконів, різноманітних прикрас, форми вікон. Також не помічаємо дивовижних малесеньких-низесеньких квартир над підворітнями, де, очевидно, колись були двірницькі.
В такий спосіб ми дещо в Києві пропускаємо, навіть якщо тут дуже довго живемо. Я й себе іноді підловлюю, що раз на пів року починаю знову звертати увагу на те, чим у дитинстві милувався, а потім за буденністю забув. Око замилилося щоденними маршрутами.
Де в цьому просторі дитинства, а потім у дорослішому житті було місце медіа? В яких місцях із медіами можна було зустрітися?
Я вважаю, що і театр, і кіно, і література — це медіа, хоча їх сприймаємо радше як мистецтво. Але, якщо брати етимологію слова «медіа» як засіб передачі чогось, то й мистецтво є медіа.
Книжок було дуже багато. В кіно час від часу ходили. Але насправді головним був футбол на асфальті у нашому дворі.
Щодо газет, радіо, телебачення, то років до чотирнадцяти мені пригадати нема чого, окрім окремих публікацій в журналах «Піонер», «Барвінок».
І невже вдома не бубоніло радіо? Не можу повірити.
Вдома воно не бубоніло, тому що батько був серйозний науковець-викладач. Коли він працював, а вдома він працював часто, то нічого вдома не бубоніло.
З радіо я більше стикався, коли приходив на роботу чи додому до бабусі, маминої мами, бо вона працювала на радіо. Змалечку я бував на Хрещатику, 26, де розташоване Українське радіо.
Слухав радіо, але не дуже часто, бо тоді саме тривала мода на телебачення. В нас удома був телевізор, називався «КВН» — отакенна скриня, а в ній малесенький екран, тож для того, щоб там нормально дивитися програми, треба було приставляти до нього спеціальну лінзу. Та телевізор у нас в родині не сприймався як щось аж надто захопливе.
Зі старих київських фотографій маю враження, що в міському просторі було щось, подібне на репродуктори, з яких могло звучати радіо. Здається, також були якісь стенди, де висіли газети.
Репродукторів не пам’ятаю. Натомість у центрі, якщо ми простягаємо центр до Маріїнського парку, стояли стенди з газетами, які могли почитати перехожі. В парку Шевченка також були газети — здається, не на стендах, а в людей, які приходили читати газети й грати в шахи, — це переважно були чоловіки третього чи четвертого зрілого віку. А в старому ботанічному саду був павільйон, призначений саме для читання газет, але я його в такій якості вже майже не застав, бо він перетворився на місце, де збиралися люди, котрі торгували та обмінювалися поштовими марками.
Розкажіть про перші візити на радіо. Припускаю, бабуся знаходила можливість маленького Андрія взяти до себе на роботу і показати цей світ.
Радіо — це був світ зі своїми правилами. Я чітко пам’ятаю свій прихід на радіо, коли мені вже було 14-15 років. Тоді треба було думати, що робити після школи. І бабуся попросила одного зі своїх колег, щоб він мене послухав. У разі, якщо є якась надія, якщо є перспектива, що з мене вийде диктор на радіо, ішлося про те, щоб він зі мною попрацював. Це був Петро Бойко, дуже-дуже професійний диктор.
Він не був у захваті від того, ким я тоді був. Приязно та ретельно зі мною попрацював раз чи два, а потім ми цю справу припинили.
Я дуже шанував радіо, шанував цих людей.
Саме радіо стало для мене одним із входів до української мови і української культури. В ті часи саме на радіо лунала й обговорювалася і класика, і сучасна культура.
На людей радіо я часто натрапляв у гостях у бабусі. І коли довкола тебе п’ятеро-шестеро людей розмовляють вишуканою, але природною українською мовою й добре поставленими голосами, то ти тягнешся до цього.
Перші професійні порухи в бік радіо в мене стались аж у середині 1980-х, коли я дещо робив для українського іномовлення — записував різноманітних іноземців, віддавав записи в англомовну редакцію або ж сам щось із них робив, наприклад, інтерв’ю.
Коли у вас з’явилася думка про те, що це все може стати професією? «Це все» означає не тільки радіо, а й загалом роботу в медіа. Адже ви за фахом перекладач.
Питання про фах і освіту — це різні питання. За освітою я фахівець з міжнародних відносин і референт-перекладач англійської мови. А за фахом я дуже довго не був ні тим, ні іншим.
Фахівцем з міжнародних відносин, власне, за фахом я так і не став, не працював у цій галузі. Перекладачем по-справжньому почав працювати набагато пізніше, ніж працювати в журналістиці, чи то пак у пропаганді.
Думка про те, щоб працювати в засобах масової комунікації з’явилася наприкінці 1979 року з великого відчаю.
Чому?
Бо за двома тими своїми професіями я ніяк не міг знайти роботу.
Випадкова зустріч зі старшим колегою мені відкрила шлях у газету. Та це не можна назвати початком роботи в журналістиці. Моя робота в газеті починалася, як я тепер розумію, не з журналістики, а з пропаганди. Тобто вона починалася з журналістики в тому розумінні, в якому журналістика існувала в Радянському Союзі.
Не вся журналістика в СРСР була пропагандою. Були дуже відважні і дуже вправні люди, які, попри партійний контроль і тиск, робили журналістику.
Для цього треба було майстерно уникати певних тем, зате з інших певних тем можна було писати правду. Якщо в публікаціях знаходили «антирадянщину», автори матеріалів за це страждали — тут було й відсторонення від роботи, і внутрішнє заслання, іноді й справжнє заслання. Звісно, були й ті, хто писав на заборонені цензурою теми, але опублікувати це у дозволених владою засобах масової комунікації було неможливо. Хіба що знаходили редакторку чи редактора, які потім ділили сувору відповідальність з тими, хто писав. І більше вже такої нагоди в цих людей не було, хіба що починали працювати «на закордон» чи у «самвидаві», що було надто ризиковано.
Тому величезна частина журналістики насправді була пропагандою, хоча й здійсненою певними журналістськими методами. Думаю, що перші 7-8 років своєї роботи я був радше пропагандистом, який розхвалював радянський спосіб життя.
Перевага моєї роботи полягала в тому, що це було видання для закордонної аудиторії. Тобто ми не писали в тому стилі, в якому писали б українською чи російською мовою для внутрішнього споживача. Наш тодішній головний редактор Валерій Михайлович Грузин та інші старші колеги знали так званий західний світ, читали газети, розуміли підхід до заголовків, до розташування матеріалу, до вживання епітетів тощо. Наш підхід був не зовсім радянським, а часто й зовсім не радянським.
Але все одно це була спроба видати бажане за дійсне, бо були люди, які вірили в переваги радянської системи. І я великою мірою належав до них — за винятком царини національних відносин і класових репресій. Поруч зі мною були люди, які не вірили, але все одно працювали, бо ця робота мала престиж, а якщо ти ще й володів якоюсь іноземною мовою, то тобі за це доплачували 10% до зарплати.
Але що вас туди привело? Хтось когось мав привести в редакцію, бо не можна було просто прийти з вулиці та влаштуватися в газету.
Я поклав собі за мету після випуску працювати там, де працюють українською мовою, що в тодішньому Києві було не дуже просто.
Розповім для прикладу: якось я підрядився у фірмі «Світанок» попрацювати Дідом Морозом на Новий рік. Кожух і борода сиділи на мені добре, тож роботу мені дали та відправили навчатися «речевок» — дали тексти російською. Я попросив дати слова українською, але мені відповіли, що їх нема. Я сказав, що знайду, — але мені сказали, що «у нас Дід Мороз працює російською». І взагалі, мовляв, хто буде слухати вашу українську, адже замовляють це люди певного рівня освіти й високих вимог і стандартів. То я розвернувся й пішов, Дідом Морозом так і не попрацювавши.
Після третього курсу я проходив виробничу практику в Товаристві культурних зв’язків з українцями за кордоном, де практикував, звісно, і українську, і англійську. Спілкувався з канадійцями, американцями, австралійцями українського походження, які приїздили відвідати Україну. Запам’ятався там як здібний студент, але в те товариство не було державного розподілу.
Тому я ходив дуже смутний всю другу половину 1979 року — туди, куди я хотів, мене не брали, а туди, куди мені пропонували, я не хотів. Перебувався випадковими заробітками, непогано заробляв, але треба було шукати постійну роботу — в нас от-от мала народитися дитина.
Мені допоміг Ярослав Королевич — журналіст і письменник, який під час моєї практики керував відділом зарубіжних зв’язків. Саме він час від часу довіряв мені самостійно провести розмову, а не просто взяти в ній участь. І він розповів, що газета, де він працює, розширюється вдвічі, і що потрібні люди, які добре знають і українську, і англійську. Дав мені три завдання й попросив принести їх у газету за тиждень. Два з тих трьох матеріалів взяли до друку. І запропонували мені роботу.
Напевно, багато чого довелося навчитися в цій професії — навіть попри те, що цензура, пропаганда й так далі.
Звичайно, вчитися довелося, але дещо мені стало зрозуміло вже в перший день мого офіційного працевлаштування.
Мене призначили на посаду «кореспондент відділу пропаганди». У тому ж відділі працював мій на рік старший знайомець з університету, котрий навчався на журналістиці, — він на той час уже був старшим кореспондентом відділу пропаганди.
Він запропонував навчити мене трьох головних правил радянської журналістики. Правило перше: якщо тебе не пускають у двері, то лізь у вікно. Правило друге: якщо події, яку тобі сказали описати, нема, створи її. Головне — правило третє: брехня на користь радянської влади — то свята правда.
Я розумів, що брехня не може бути святою правдою. Мій товариш у такий спосіб давав зрозуміти: він знає, що пише не те, що насправді відбувається. Це дійсно великою мірою стосувалося і повідомлень, які поширювали всередині країни, і тез, які йшли за кордон.
Та я не одразу зрозумів, що більшість того, про що пишу, є величезним прикиданням. І що коли копнеш глибше, то все не так. Але спершу ти не дуже хочеш чи боїшся глибше копати, приймаєш ці правила гри й працюєш у цій системі. А потім починаєш усвідомлювати, що береш на душу гріх.
Прийоми, методи, навички, які ми використовували, були здебільшого журналістськими, але основа, на якій це все будувалося, була не журналістською, а пропагандистською.
Коли ви усвідомили, що це проблема? Коли ці всі настанови щодо свободи слова, визначальні сьогодні для України, стали для вас значущими?
Це відбувалося поступово. Якщо брати до уваги саме питання свободи слова в тому значенні, в якому я його тепер розумію, то все почалося 1987 року. Думаю, це наслідки Чорнобильської катастрофи, тобто нашої публікації на роковини Чорнобильської катастрофи.
В тій статті ми вирішили написати про демонстрацію на річницю катастрофи в центрі Києва. Того дня кілька десятків людей вийшли на вулицю й вимагали сказати правду про Чорнобиль, покарати партійних і державних керівників, які її приховували. Демонстрантів грубо розігнали, побили, декого вивезли за місто й там викинули в полі. Коротше, типова штука.
Наш тодішній головний редактор Віктор Іванович Стельмах сказав, що це буде наш пробний камінь — будемо писати правду, оскільки декларували «гласность». Наш молодий кореспондент пішов і взяв інтерв’ю в представника прокуратури, представника міліції, в одного з побитих учасників демонстрації та в свідка, який просто проходив повз, усе бачив і не побоявся розповісти, що бачив.
По тому було два тижні борюкання з цензурою. Цензура спочатку сказала нам, що готові це підписати до друку, якщо ми викинемо звідти того, котрого побили, й того, котрий бачив, як били, тобто якщо залишимо у статті тільки представників прокуратури і міліції. Але ми вперлися, вистояли — і публікація зрештою вийшла. Для нас це стало першим явним кроком.
Але й до того ми писали на деякі теми, як-то про Голодомор, і про, як тоді це називалося, роки громадянської війни в Україні — нині це називається Українською революцією. Нам допомагало, звісно, те, що ми виходили англійською, тому для тих, хто був при владі, не становили великої небезпеки розхитування умів. Але в Києві у нас утворилося певне коло читачок і читачів, які знали англійську, і до певного часу певні відомості з відкритих джерел могли отримувати саме від нас.
Але питання не тільки в тому, щоб не брехати й писати правду, а й у тому, щоби не мовчати.
За ті роки, що я був пропагандистом, ніколи не писав про «дружбу народів», тому що в цьому питанні я з системою ніяк не сходився та вважав, що в СРСР існує національне гноблення, зокрема української культури. Та мовчати й не писати про речі на кшталт «дружби народів» було недостатньо. Треба знаходити в собі сили і вправність, щоб іще й вказувати на те, що, на твою думку, неправильно.
Там, де йдеться про свободу слова й дотримання всіх стандартів журналістики, потрібно вчитися. Словосполучення «говорити правду» саме по собі нічого не означає — для говоріння правди в медіа є правила, які дозволяють говорити і правильно, і зрозуміло, і прозоро. Як це навчання відбувалося для вас, якщо відбувалося?
Воно відбувалося на практиці, у дотриманні виробничої технологічної дисципліни: якщо тобі сказали написати на 150 рядків, то це має бути 150 рядків, якщо сказали, що маєш зробити інтерв’ю на 200 рядків, то це має бути 200 рядків. І поступово ти починаєш розуміти, як головне помістити в ці рядки. А також привчаєшся одразу будувати розмову так, аби говорити про головне й важливе.
Це потім повторилося, коли я почав працювати на радіо. Тільки там це сталося набагато швидше, бо в мене вже було 12 років досвіду. До того ж на Українській службі BBC, як і взагалі на Всесвітній службі BBC, справа навчання була поставлена неймовірно добре. Спершу там людина проходить так званий курс новачка, потім — основи радіожурналістики. І за місяць-півтора людина практично готова працювати на відповідному рівні.
Як ви потрапили на BBC?
Пройшов відбір. 1991 року до Києва приїхали троє чи четверо людей із Всесвітньої служби BBC, котрі влаштували навчання для кількох десятків українських журналісток і журналістів. Це був радше обмін досвідом між людьми досвідченими та людьми інтуїтивно готовими, але ще не досвідченими. Говорили про те, як працює журналістика, які принципи справжні і так далі.
Під час навчання вони дуже пильно придивлялися до всіх нас, а потім приблизно половину з тих, хто був на семінарі, запросили скласти іспит і, можливо, отримати запрошення на BBC. Трохи менше ніж половина з тих, хто складали іспит, отримали запрошення в Лондон. Я був у числі перших чотирьох.
І ось нова редакція, нова країна, нове місто, нова мова, все нове. Розкажіть трохи про цю зустріч з іншою цивілізацією, з іншою реальністю. Припускаю, що це мало стати подією, яка б маркувала все подальше життя.
Коли 1992 року я разом з колегами потрапив до Лондона, то спершу отримав два головні враження і відкриття.
По-перше, я побачив, у наскільки суворих рамках працює ця успішна, вільна журналістика, на яку, звісно ж, все одно місцевий уряд намагається тиснути. Але те, що журналісти працюють у самовизначених межах, захищає їх, допомагає опиратися практично будь-якому тиску. Ця ж рамка зумовлює поважні, взаємно шанобливі відносини з аудиторією, бо визначає тон розмови з аудиторією, зокрема ставлення до вразливих груп населення.
Я ж приїхав з України, де, на мій погляд, був розквіт саме вільної журналістики. Так, ми працювали з багатьма труднощами і помилками, але стільки таланту було… Таланту не поменшало, але на поле вийшли великі потужні гравці, які почали то ділити галузь на двадцять різних шматків, то контролювати її. Це відрізнялося від тиску з боку комуністичної партії. Коли ворог або противник один, то з ним боротися легше, ніж із двома десятками ворогів.
Отже, з цього розквіту журналістики, де не існувало правил і законів, я приїжджаю на BBC, де мені дають товстенну книгу «Настанови продюсерам ВВС», яка регламентує твою поведінку і твої методи роботи в дуже-дуже багатьох випадках.
Спочатку я дуже здивувався.
Це ніби після кількох років скасування шкільної форми, яке ти вважаєш свободою, ти приїздиш в Англію і бачиш, що всі діти ходять до школи у формі.
І я зрозумів, що це не обмеження, а спосіб зробити твою роботу ефективною. Ці правила ти починаєш сприймати не як те, що тобі нав’язують, а як те, що допомагає працювати.
А друге враження полягало в тому, що я щодня стикався з набором засадничих принципів, за якими працює потужна корпорація ВВС. Відкривав, що це ті самі принципи, за якими вже тоді працювала більшість української журналістики. Себто ми цих принципів дійшли самі, не дуже багато знаючи про те, як працює ВВС. Для мене це стало підтвердженням, що українська журналістика і якоюсь мірою вся Україна розвиваються в напрямку, який може привести нас до демократії в тому вигляді, в якому вона може та має існувати.
Коли для вас особисто як для журналіста це стає важливим? Маю на увазі, коли ці настанови, правила, стандарти ви привласнюєте — мислите як важливі особистісно, вважаючи принципово важливими саме для себе.
Усвідомлення цього настало в перший рік роботи на Всесвітній службі ВВС. Але інтуїтивно і я, і колеги в Україні до цього дійшли набагато раніше. Просто оформити це інтуїтивне усвідомлення в якесь чітке зведення правил ми не те що не могли, але на той час не вважали за потрібне, та й часу на це бракувало. Нам треба було писати, записувати, знімати, робити експерименти.
В який час правила та обмеження стають справді важливими? Напевне тоді, коли бачиш, що твоя робота може ставати чинником реальних змін — скидати несвободу і вести справу до свободи.
І от ви повертаєтеся в Україну. На що схожа тодішня журналістика в Україні?
Вперше я повертаюся 1995 року. І тоді бачу, що є певні осередки дуже прогресивної, дуже якісної журналістики. Пішов працювати на ММЦ «Інтерньюз», де робили цікаве телебачення. Також були цікаві радіостанції, які я слухав, були газети, які читав, — вони робили якісну журналістику.
Але був і зворотний бік бурхливого розвитку, який у нас відбувався на межі 1980-90-х. В той час виникло дуже багато привабливих видань, каналів, радіостанцій, які економічно не могли існувати далі. Та вони існували, бо ці люди свято вірили у свою корисну справу, а також публіка вимагала різноманітності.
Тому на нашому економічно ніяк не обґрунтованому полі виростають ці 12-15 загальноукраїнських телеканалів і величезна кількість газет. Водночас практично не було загальноукраїнських радіомереж — лише локальні радіостанції.
В той час відбувається становлення приватних телеканалів, зокрема 1+1, куди мене запрошують працювати на ТСН.
Попереду — кучмізм, темники, Медведчук. На що схожий цей простір?
Я почав працювати на ТБ трохи раніше, але воно справді потім туди приходить. Мені з темниками не випало мати справу, та це не означає, що вказівок не було, — їх просто давали не у формі темників.
Власне темників я так ніколи й не побачив, щоправда, в часи, коли це розквітло, я вже знову не був в Україні. Вони з’явилися у 2000-х, а до їхньої появи вказівки щодо роботи міг давати або власник каналу, або той, хто видавав себе за власника каналу, або якась спеціально призначена людина. Від когось із них можна було почути, що ми чи не підтримуємо тих або тих, або що маємо ту чи іншу точку зору на певні події.
Кучмізм у медіа проявлявся насамперед у тому, що в тебе могли забрати майданчик. Людина могла набрати достатньо матеріалу з певної теми, але були такі теми, яких ніколи не публікували. Тобто матеріал є, а публікувати ніде. І в цьому контексті виникає «Українська правда» та інші онлайн-видання, що були засобом опублікувати суспільно значуще, важливе. Потім ця історія повторилася в кількох інших справах, наприклад, так само було створено й відновлено 2013 року «Громадське радіо».
Розмовляючи з колегами за кордоном, я усвідомлюю, що в нас в українських медіа станом на цю мить дуже розвинута система саморегуляції. Маємо багато зусиль у нормальних редакціях щодо внутрішнього саморегулювання — редакційні статути, редакційні ради, наглядові ради тощо. Високий стандарт тут задає і моє рідне Суспільне. Існують також самоорганізовані загальноцехові інституції, як-то Комісія журналістської етики, Незалежна медійна рада та інші. Плюс є офіційні регулятори. Як ми тут опинилися? Чому в Україні це таке присутнє, таке численне, таке дієве?
Я думаю, це частково пояснюється тим, що ми пізніше за багато інших країн стали на шлях розвитку й розбудови нашої медіагалузі. І те, що вони пройшли раніше, ми проходимо тепер.
У Великій Британії регулювання газет почалося ще в дев’ятнадцятому столітті, а у Швеції — ще у вісімнадцятому. Коли в таких країнах виникало радіо й телебачення, то деякі регулятивні моменти одразу переносили з преси на ці нові платформи, пристосовуючи до них, звичайно. А яким було регулювання в Україні всього тридцять років тому? Партія сказала «треба», партія сказала «не треба», партія сказала «так», партія сказала «не так». Оце і все регулювання.
Існували хіба зародки саморегулювання в межах якоїсь редакції, де могли існувати певні правила, які не збігалися із загальною партійною установкою. Але потім, коли партійний контроль зник, скинутий зусиллями колег, то потреба регулювання була усвідомлена не одразу. Спершу була ейфорія від свободи й можливості нібито робити все, що завгодно.
От тільки «все, що завгодно» має два аспекти. Перший — можливість експериментувати та робити краще, робити так добре, як завгодно. Другий — робити, не звертаючи уваги на інші думки.
Лиш наприкінці 1990-х в Україні виникає відчуття, що потрібна саморегуляція не тільки в межах редакцій, а й на рівні всієї нашої гільдії.
Оскільки цех наш дуже розділений, до того ж, усі уряди намагалися тією чи іншою мірою зробити дресированих і приручених колег, то ми витрачаємо багато зусиль на з’ясування відносин між собою. Це нормально, хоча часто відбувається не в тих формах, в яких це варто робити. Та з’ясування відносин потрібне, бо саме тоді виробляються ті правила, які ми можемо використати для нашого успішного розвитку.
Цей процес іще не закінчився. Ми пережили декілька революцій, ми пережили сплески демократичного розвитку, відкат, сумніви, тепер ми переживаємо війну, плюс будь-який уряд так чи інакше намагається контролювати медіа. Для порівняння, в тих країнах, де є вже століття чи більше років розвитку демократії, контролювати медіа складніше. В нас це набагато легше робити, бо ми самі ще всередині гільдії не домовились.
Але головне — що не домовилися з рештою суспільства.
Де лінії незгоди? Хто з ким і про що саме не мають згоди?
Думаю, великою мірою тут ідеться про те, що ми називаємо толерантністю. Комусь важко зрозуміти толерантність у сенсі ставлення до інших верств співгромадянок і співгромадян. Комусь важко зрозуміти і практикувати толерантність, коли критикують тебе і твої погляди, які ти свято вважаєш єдино правильними. Коли виникає критика, тим більше обґрунтована, ти це відчуваєш, але не хочеш у цьому зізнатися.
І ще є проблема пізнання журналістами і самих себе, і суспільства, і пізнання суспільством нас. Ми великою мірою міфологізовані, ще з радянських часів є стереотип, що людина-журналіст — це щось особливе. З іншого боку, є й протилежне упередження. Мовляв, усі вони тут за гроші і не треба нічого особливого вміти чи знати, щоби бути журналісткою чи журналістом. Так, ніби це паркан, на якому будь-хто може щось намалювати крейдою. Приблизно це в нас поширювалося й поширюється через соціальні мережі.
Третій виклик — невміння поважати інших, брак намагання зрозуміти, чому в іншої людини погляди й сприйняття не такі, як у тебе.
Коли я тільки входила в журналістику, то думала, що навколо нас, початківців, не так багато колег старшого покоління, які залишаються у професії, можуть бути авторитетами, джерелами інституційної пам’яті. Багато хто згорів у часи кучмізму, хтось поміняв фах, хтось утратив репутацію. Наскільки ця моя оцінка про брак видимих старших поколінь у сьогоднішніх медіа в Україні є для вас релевантною? Якщо так, то чи можемо поміркувати про те, чому це відбулося?
Мені це не спадало на думку, але ви це сказали, і мені сяйнуло, що так воно і є. Є проблема браку старших людей, на яких ти можеш спертися, від яких ти можеш навчитися. Але мені важко про це говорити, тому що я й сам уже старший.
Ви саме з тих, чия репутація встояла й дожила. Для мене, коли я починала, було важливо розуміти, що в цеху є Андрій Куликов як можливий референс. І дотепер, після сімнадцяти років роботи, мені важливо знати, що в медіа можна працювати до старшого віку, адекватно працюючи, самовдосконалюючись, залишаючись нормальним для наслідування орієнтиром. Але це така рідкість.
Я не знаю. Можливо, це саме тому, що нас тут забагато. Забагато тих, хто вважає, що вони — журналістки і журналісти. Так само коли було забагато телеканалів, але з часом це змінилося.
У моєму випадку варто враховувати й те, що я більше восьми років жив і працював за кордоном, тому не брав участі в певних процесах, які тут відбувалися. Тобто я перебував у вигідніших умовах, ніж багато інших колег. Великою мірою, мені не довелось поборювати ті загрози, які часом занапащали колег-ровесників. І, щоби бути чесним, скажу, що не вповні знаю, наскільки я опірний до загроз. А от за що справді себе хвалю — то за те, що свідомо і вправно опирався спокусам, яких у нашій галузі багато. Це інший вид професійного ризику, і дуже важливо це усвідомлювати.
Для мене авторитетами часто були й залишаються люди, набагато молодші за мене, котрі не стільки років у професії, як я. Але вони є, і я дивлюся на них і навчаюся в них. І, звісно, радію, коли бачу, що й вони часом навчаються в мене. Або коли я маю підстави таке уявити, бодай для самого себе.
