Будівничі острова Мир

Як у чистому полі під Києвом троє сміливців будують собі країну

20.10.2016 Марічка Паплаускайте

— Ейй! Стііій! Стій, кажу тобі! — намарно кричить Павло. Його голос потопає у звірячому ревінні величезного комбайна. Той суне полем крізь темряву. Лиш здоровенні фари світять хижими очима. Він і не думає спинятися — поки над Семиполками опустилася недільна ніч, комбайн шурує по самовільно засіяних соняшником полях — врожай збирає.

— Та шо ж то за чортяка? Стій, ну! — Давид кидається у промені фар Голіафа. — Стій! Ну! Cлава Богу.

Протяжно рикнувши наостанок, мотор стих.

FL6A5013

Дві години чекали на поліцію. Тоді довго пояснювали що й до чого.

Півроку тому частину полів за селищем Семиполки, що під Києвом, розділили порівну і віддали у власність учасникам війни на Донбасі та тим, хто їх рятував, — медикам добровольчого мобільного шпиталю імені Пирогова.

Півроку тому частину полів за селищем Семиполки, що під Києвом, розділили порівну і віддали у власність учасникам війни на Донбасі та тим, хто їх рятував

Із часом тут має з’явитися нове компактне поселення, а поки що — сама земля, розділена кілочками на 70 однакових ділянок. У травні кілочків ще не було, і хтось засіяв тут соняхи — певно, думали, що встигнуть зібрати врожай на «нічийній» землі. Не вдалося.

— Добре, хоч не відстрілювалися, — змовницьки прошепотить великому начальству, що приїхало розбиратися, одна з місцевих селянок. — Вони ж контужені! Нєрвнобольні, — зі знанням справи покрутить вона пальцем біля скроні.

Новий дім

За місяць до того у полі за Семиполками закипіла робота.

— Ну де ж та бетономішалка?! — питає у всесвіту Павло. Від обіду він та двоє приятелів, Андрій і Міша, чекають на замовлену машину з бетоном. Вони вже викопали кількадесят розміщених колом дірок — готують фундамент для майбутнього дому.

FL6A4921

Цей дім, пояснюють, буде незвичним — максимально енергоефективним, бо купольним: складеним напівсферою з десятків дерев’яних трикутників.

— Куля — ідеальна фігура, — каже Андрій, стираючи піт з лоба долонею. — Співвідношення площі до об’єму мінімальне, а значить, втрати тепла найменші з усіх можливих споруд. Ми ще й піднімемо її над землею — будинок стоятиме на стовпах, тож отримаємо ідеальний і, головне, безкоштовний ізолятор — повітря. Бо воно ж як? Зазвичай при обігріві відсотків 15-20 тепла іде у землю, а тут так не буде.

FL6A5032

Андрієві та Міші близько сорока. Обидва родом із Горлівки. Колись працювали разом у тамтешньому педінституті — відтоді і товаришують. Останнім часом фрілансили: Міша —  перекладачем, Андрій — програмістом. А тепер от вперше зводять на замовлення будинок.

— Пам’ятаю, у травні 14-го пішли ми з Мішкою на ринок. Ходили, шукали, чого там нам треба було, аж тут з’являється якийсь вася-в-камуфляжі, листівки роздає — щось про «Россия приди». Ми давай його питати, нашо нам та Росія. І пам’ятаєш, що він видав, Мішо?

— Угу.  

— Той від нас відсахнувся (а ми шо? Звичайні пацани, одягнені скромно), подивився з огидою, ніби ми дохлі жаби, і каже гнівно: «Вы! Американцы!». Ми навіть розгубилися, що йому відповісти.

Сміються.

FL6A4674 FL6A5165

FL6A4553 FL6A4547

— Ну де вже та мішалка? — далі нервує Павло.

Встає на ноги, може, так вгледить машину, — але ні. Навкруги самі соняхи.

Просто посеред поля чоловіки облаштували мінімальний будмайданчик. Викопана власноруч криниця, три намети, дерев’яний стіл з лавкою, зелений вагончик з емблемою мобільного шпиталю, що служить за кухню та склад одночасно, і рукомийник на тринозі — ото і все господарство. Вони перші, хто почав тут будуватись.

Сонце пече. Сховатися ніде. Поки чекають, пригадують далі. Як після звірячого вбивства горлівського депутата Рибака зрозуміли, що все серйозно і пора виїжджати. Як кілька днів не вилазили з «Нової пошти» — відправляли речі до рідних на мирну землю. Як виїжджали самі без жодного уявлення, як жити далі.

— Їхнє улюблене заняття — пригадувати, що вони там залишили, — підстьобує східняків Павло. Сам він із Кам’янця-Подільського.

FL6A4738

Перебралися двома родинами у Ромни на Сумщині.

— То рідне місто моєї жінки, — пояснює Андрій. — Вона там старі знайомства відновлювала, сина в технікум влаштовувала, а я майже рік в нєпанятках просидів. Щось фрілансив потроху. Втратити усе на п’ятому десятку — це геть не весело, скажу вам. Жінка ще вірила, що ми додому повернемося. А я кажу — все, забудь, немає Горлівки, немає Донбасу. Для нас нічого там більше немає. Я туди не вернуся, навіть якщо дорогу кренделями встелять. Для Павла, може, це смішно звучатиме, але занадто багато друзів виявилися лайном. Критично багато.

А я кажу — все, забудь, немає Горлівки, немає Донбасу. Для нас нічого там більше немає. Я туди не вернуся, навіть якщо дорогу кренделями встелять. Занадто багато друзів виявилися лайном. Критично багато

— О! Нарешті! Їде наша машина, — Павло аж підскочив.

До заходу сонця лишається якихось чотири години. Вже не до розмов — навіть на перекури часу немає. Чоловіки завзято заливають бетоном вкопані у землю циліндричні форми з цупкого картону. З того будуть стовпчики, що стануть основою для майбутнього будинку.

FL6A4501 FL6A4858

Втомою опускаються на плечі сутінки. Разом з ними над похиленими голівками соняхів стелиться легкий вечірній туман. Що темніше стає навколо, то яскравішають барви на обрії — такого заходу сонця не побачиш у місті.

Закінчують роботу вже у повній темряві.

— Просили ж їх в обід приїхати! — свариться Павло, обмиваючи руки навпомацки. — Ніхто у цій країні працювати не хоче.

Бізнес-плани

Як було Андрієві 12, розбирав він знайдену на вулиці стару гранату. Розпиляв коробку і тільки-но збирався підчепити викруткою срібний ґудзик, що насправді був детонатором, як граната вибухнула просто у хлопця в руці. Що побачила мама, коли зайшла на кухню після роботи, краще не уявляти. Андрію пощастило — лікарня була за 200 метрів від дому, тож добіг сам. А чергував тоді якраз старенький лікар, що свого часу оперував солдатів із подібними ураженнями. Чотирьох пальців на правій руці врятувати не вдалося, але хоч живий лишився.

FL6A4895

Разом з тим жага до «цікавих дослідів» не вичерпалася. Пропрацювавши все життя програмістом, Андрій, якого тепер частіше кличуть Васілічем, після втечі з Горлівки вирішив кардинально змінити ще й професію.

— Хтось з дівчат із соцзахисту запропонував піти на дводенний курс із самозайнятості для переселенців. Його Канада фінансує. Сказали, як буде толкова бізнес-ідея, ще й грошенят трохи дадуть — близько 800 доларів. А чого ж ні? У перший день нас прийшло 20. Наступного лишилося 16. До захисту бізнес-планів дійшло 13. Але всі ідеї були прийняті.

Одна жінка каже: «Я все життя шию. Купіть мені хорошу швейну машинку, буду й далі тим заробляти, бо моя удома в Торезі лишилася». Інші, батько з сином, купили в Глухові будинок невеликий, кажуть: «Маємо там ділянку. Хочемо часник вирощувати. А то шо ж: китайського, голландського часнику до фіга, чого ж нам в Україні його не вирощувати?». Різні люди були.

План Васіліча простий — створити невеликий цех з виробництва купольних каркасів для будинків.

— Потрібен хороший інструмент, який точно до градуса все відміряє й відріже. Сам по собі каркас недорогий виходить. Три з половиною кубометри лісу, саморізи, гвинтики — до 500 доларів. Плюс робота найманих працівників. Ну й обшивка — то вже яку хто собі захоче. Такий будинок, як ми Павлу будуємо (100 квадратів на два поверхи), мав би вийти не дорожчим за 5-6 тисяч. Я так прикинув: у нас вже більше мільйона біженців, але й окрім них небагатих повно, тож має бути попит.

FL6A4565 FL6A4597

Павло — теж ризиковий дядько. Він у Андрія з Мішею перший клієнт.

— З минулої осені понад двісті людей до мене зверталися, цікавились, розпитували, — пригадує Андрій. На сьогодні з роботою вже закінчено — у тисняві вагончика чоловіки заварюють міцний чай. — Я всім відповідав те саме: Так, хочу. Ні, жодного ще не побудував. І — до побачення.

— А я, — Павло смачно відсьорбує чаю з літрової залізної кружки, — вже й так хотів їхати з Кам’янця. Колись депутатом був місцевим. Але люди дивні там живуть: знову й знову «ригів» обирають — не знаю, як з тим жити. Отримав тут ділянку. Учасникам АТО, які будуватимуться в селі, пообіцяли кредит до 300 тисяч під 3% річних. Якраз підпадаю. Спершу хотів саманну хату ставити — з глини, знаєте, таку. Але то затяжка технологія — на кілька років роботи.

Павло зиркає на стіл: чого б такого з’їсти?

— Та он же курки ті ваші лишилися з обіду, — підказує Даня — один із шістьох дітей Павла. Поки ще канікули, він приїхав допомогти.

— Так звана тушонка, — гидливо поправляє хлопця Васіліч.

— Ой, — відмахується Павло. — Нам в Авдіївці таку гидоту давали, що ця консерва — то делікатес.

Горнятко з минулим

Ноги по щиколотки у чорній воді. Дощ заливає очі, густі краплі зрадницьки затікають за комір. Втім, уже все одно — одяг і так мокрий наскрізь. Павло не помічає цього, так само, як і холоду. Раз за разом кришить він лопатою землю — готує місце для резервної криниці. Лише коли скінчить роботу та вилізе з ями, відчує, як насправді змерз.

FL6A5433

Зуб на зуб не потрапляє.  

Хутко розпалив вогнище, присів біля нього навпочіпки, заховавшись під плащем, руки витягнув до вогню.

Тиша навколо. Лише чути, як потріскують вологі дрова та шелестить у полі дощ. Робота три дні стоїть. От Павло і не витримав — вирішив хоч щось зробити.

Той дощ та холод, та чорна земля з похиленими соняхами ніби знову вертають його на війну.

— У нас в батальйоні фельдшер був — ото герой! Пам’ятаю, бій такий сильний — просто над головами соняхи кулями різало — а він не боявся, бігав від одного пораненого до іншого.

FL6A5598 FL6A5607

FL6A5460 FL6A5526

Сам він, зізнається Павло, не такий сміливий. Він лиш асистував військовому лікарю — вивозив поранених, ставив крапельниці, робив уколи та перев’язки. Якось вночі, розповідає, летіли розбитою дорогою із вимкненими фарами — щоби ворог не помітив. На спідометрі — 140. Спішили врятувати пораненого. Павло боявся, але не показував цього. Обійняв товариша, розмовляв із ним, заспокоював. Хлопець вижив.

Але так щастило не завжди.

— Один з наших обгорів до чорна — упізнати не можна. Всяке бувало, — каже стиха.

FL6A5358

На передову Павло потрапив добровольцем. Спершу служив у лавах 25-го батальйону «Київська Русь», пізніше перевівся в «Гарпун».

Рік тому, коли ми з Павлом зустрілися вперше, теж просила його розказати про війну. Тоді про себе він говорив мало — більше про мужність побратимів. Згадував загиблого товариша — Миколу Гордійчука із позивним Гризун. Вони були знайомі більш як 20 років — ще з «Пласту». Колись Павло був його виховником. Гризун загинув напередодні власного весілля. 40 днів за хлопцем справляли у тому самому кафе, де планували святкувати одруження, і в той самий день.

FL6A5628

Павло розповідав про це, потупивши погляд у горнятко з обліпиховим чаєм. Тоді раптом підняв очі — а вони повні сліз. Більше не розпитувала. Не питаю і тепер.

— Всяке бувало.

І цього справді досить.

— Павло! — чути раптом з вагончика. Міша кличе. — Ходь сюди!

Перехоплюю його запитанням:

— А ви не маєте образи на хлопців — Андрія, Мішу? Ви собою ризикували, друзів втратили? А вони?

FL6A2945 FL6A3213

FL6A2932 FL6A2867

Я своїх дітей захищав — аби до них «рускій мір» не прийшов. А воювати чи ні, то справа кожного. Не всі ж можуть

— Та де там! Я своїх дітей захищав — аби до них «рускій мір» не прийшов. А воювати чи ні, то справа кожного. Не всі ж можуть. Мені тільки за пластунів прикро — дуже багато толкових хлопців, воєнізовані табори проходили, а на війну не пішли.

Один з майбутніх сусідів Павла — товариш по службі — зараз знову на передовій. Павла теж кликали повернутися. Але він більше не може — здоров’я не те. Після поранення під Костянтинівкою (уламки міни зробили у ньому багато дірок, навіть легеню пробило) права рука досі терпне і до кінця не розгинається.

— Ані запобіжника з автомата швидко не зніму, ані укола нормально не зроблю, — пояснює. — Війна — то ж не ігри. Я не маю права нікого підвести.

Згладити гострі кути

Згідно з планом, за два місяці від початку будівництва Павло з родиною мав справляти новосілля. Але дощ, раптово холодна осінь і недосвідченість будівельників внесли свої корективи. В середині жовтня чоловіки лише закінчують каркас майбутнього дому.

FL6A3321

— Дуже хочу, щоб наступна збірка зайняла днів десять, — Васіліч балансує на хиткій драбині. Рівняє кувалдою черговий ярус дерев’яних трикутників. — Але то, пам’ятаєте, як у фільмі «Поганий Санта». Там головний герой, власне Санта, казав хлопчику: «Хлопче, ти мрій в одну руку, а сери в іншу. А тоді порівняй, яка швидше заповниться», — сміється.

Гуп-гуп — обережно кувалдою по дереву.

FL6A2947 FL6A3179

FL6A3125 FL6A3311

Усі троє виглядають стомленими. Третій місяць життя посеред поля дається взнаки. Ще й холодно останні дні. Зігрітись ніде.

— Не сваритесь тут? — питаю.

— А чого? — дивується Павло. 

— Ну не знаю. Всяке ж буває. Робота нелегка. Чи там з ідеологічних питань? Он хлопці російською говорять, а ви — українською…

— Тю. Дурниці. Вони прекрасно мене розуміють. Ви до них, до речі, теж українською можете говорити. Вони розуміють, — підморгує.

FL6A2898

Гуп-гуп. Дерев’яні трикутники притискаються один до одного щільніше. Гострі кути ховаються.

— Я от ненавиджу слово «переселенці», — ні з того ні з сього гнівається Васіліч. — Мене ніхто не переселяв!

Я от ненавиджу слово «переселенці». Мене ніхто не переселяв!

FL6A3033 FL6A3049

FL6A2997 FL6A2913

— Ти ж сам переселився? — обережно питає Павло.

— Я втікав!

— Значить, ти біженець…

— То вже ближче. А то у нас всі кругом — «переселенці»! От коли ви мене переселите, тоді інша справа. А так ми просто зрадники. І там зрадники, і тут не справжні українці.

Гуп-гуп. Міцніє конструкція.

FL6A2982

Ніч, здається, старанно збирає усі невидимі над Києвом зірки, аби розсипати їх тут, за Семиполками. Не злічити тих вогнів — увесь зоряний атлас. Аж дух захоплює.

Щойно поїхала геть та вистраждана бетономішалка. Бетон розлито, можна нарешті перекурити.

— Востаннє я таке небо бачив на трасі Горлівка-Донецьк, — раптом каже наш фотограф Данило. Він, виявляється, теж із тих країв. — Ми з братом ще не розуміли небезпеки, рибалити ходили. А машин майже не було. Лягли просто на дорогу і розглядали небо. Асфальт теплий.

— О, а ти знаєш водосховище біля Горлівки? — питає Васіліч.

— Аякже!

— От я там любив вночі рибалити. На вугра ходив…

Їм ще довго було що згадувати і про що говорити.

***

[Цим текстом ми продовжуємо серію репортажів під загальною назвою «Траєкторія війни»Проект здійснюється за фінансової підтримки Уряду Канади через Міністерство міжнародних справ Канади.]

Марічка Паплаускайте Данило Павлов

Схожі публікації

11607 7

Захисники

Фотопроект Романа Закревського про внутрішній космос українських військових

15.12.2016 Роман Закревський
4358 6

Винні, що хворі?

Що приховують за собою двері українських психіатричних лікарень та чому в них так мало місця для гідності

10.03.2017 Маргарита Тарасова
35059 17

Ярослав Грицак

Розмова з відомим українським істориком та публіцистом

04.04.2014 Володимир Бєглов

Популярні публікації

30013 15

Відчути світ

Ігор Шаверський та Олена Петросюк залишили престижні роботи і за два роки відвідали майже 40 країн
22.08.2016 Софія Пилипюк
43202 8

Сам собі пастир

Що знайшов у лісах Житомирщини колишній в’язень «ЛНР» і чому краще фантазувати, ніж бути реалістом
19.07.2016 Євген Руденко
41006 2

Чи зобов’язаний пасажир «Укрзалізниці» збирати за собою постіль?

Як спілкуватися із провідником
22.12.2015 Роман Рак

Краудфандинг

Малі міста

2608
зібрали
36000
потрібно

Нові медіа нової країни

36
зібрали
5000
потрібно

Найрозумніші діти країни

2538
зібрали
4500
потрібно

підтримайте проект

Donate

Введіть слово, щоб почати