«Хоча філософія не буде цікавою для всіх, та в кожній епосі є люди, яким вона потрібна», ― так окреслює точки дотику людини з філософією Андрій Дахній ― доктор філософських наук, історик філософії, перекладач.
У розмові для The Ukrainians Андрій Дахній розповів, чому хороший філософ мусить бути хорошим філологом, які філософські праці варто зараз перечитати і який головний виклик сучасного викладача.
Як ви стали тим, ким є зараз? Що вас сформувало?
Людина дуже строката в плані того, що її формує. Великий вплив на мене мали книги, друзі і шкільні вчителі. Так само формуванню ідентичності сприяли зустрічі й комунікації. Приміром, зі шкільними друзями спілкуємося досі.
Колись справжнім відкриттям для мене стала російська література ХІХ століття. Вона дуже сильна. Те, що я почав цікавитися антропологічними питаннями, значною мірою зумовлене творчістю Федора Достоєвського і Льва Толстого. Був шокований, коли прочитав у школі роман «Злочин і кара». Є щось дуже відразливе, огидне в тих речах, які там зображені, але це щось глибоке. Воно мене зачепило.
Мені подобається теза, що людина може прожити кілька життів, якщо прочитає кілька книг, бо кожен автор має унікальний погляд на світ. До того ж мені було до вподоби мистецтво. Я й сам непогано малював, декламував вірші.
Існує поділ на ліриків й фізиків. Я, очевидно, не фізик, а лірик — мене завжди цікавили гуманітарні предмети, як-от література чи історія.
Так само відкриває світ і збагачує людину іноземна мова. Я мав хороших учителів із німецької, і це теж вплинуло на моє становлення. Хоча у радянський період соціального замовлення на вивчення іноземних мов не було. Ти міг їх знати, але, живучи в країні за «залізною завісою», не мав змоги застосовувати.
Як виникло бажання вивчати мови, попри відсутність запиту?
Знаю українську, російську, німецьку, англійську, італійську й трохи французьку. Польську знаю на рівні побутового спілкування. У моїй школі в Стрию була лише одна іноземна мова ― німецька. Уже в університеті самостійно почав вивчати англійську, трохи французьку й трохи італійську. Кілька разів купував мовні календарі й щодня сумлінно читав діалоги, приказки, тексти італійською.
Мені завжди подобалася інакшість. От є певна ідіома у твоїй мові, а в іншій мові вона звучить по-іншому. Відкривається зовсім інший контекст, проблема починає вигравати іншими гранями. Важливо не просто вимовляти слово, а розуміти, як воно утворилося, які конотації були, як воно перекочувало в нашу мову, ― це створює новий горизонт. Кожна мова ― особливий світ.
Для мене важливою є німецька. Я бував на різних стипендійних програмах в Австрії й Німеччині. Ця мова дуже потрібна для тієї галузі, якою я займаюся, бо у філософії кінця ХVIII ― початку ХХ століття тон задають німці ― «нація поетів і мислителів». Тому знання німецької та зацікавлення філософією досить близькі. Я міг читати праці мовою оригіналу, й це завжди було захопливо. Окрім того, коли я 1995 року став викладачем на кафедрі історії філософії (філософський факультет ЛНУ ім. Івана Франка, ― TU), мені довірили якраз новітню філософію, ХІХ-ХХ століть. Це було доречно, бо було потрібне знання англійської, французької, німецької, італійської мов. Тому ці філософсько-філологічні моменти мені дуже близькі.
Колись я натрапив на тезу Ганса-Ґеорґа Ґадамера: «Ein guter Philosoph muss ein guter Philologe sein» ― «Хороший філософ мусить бути хорошим філологом». І це дійсно так.
Спершу ви вивчали журналістику у Львівському університеті, потому ― вчилися в аспірантурі. Щоправда, за спеціальністю «історія філософії» ― й зараз ви доктор філософських наук. Що спричинило такий вибір і стало «демаркаційною лінією» для вас?
Відразу після закінчення факультету рік працював у багатотиражній університетській газеті «Каменяр», тому журналістську «кухню» трохи знаю. Я написав дипломну роботу про сторінку історії в газеті «Neues Deutschland» («Нова Німеччина», ― TU), науковим керівником був Йосип Лось. Планував вступати в аспірантуру на журналістику й продовжувати з ним працювати. Але склалося інакше.
Узагалі той період між 1987-м і 1990 роками був унікальним у моєму житті й у житті мого покоління. Це була дивовижна атмосфера свободи й новизни, руйнування будь-яких обмежень і табу, коли людина дійсно відчувала, що дихає на повні груди, втрачає зашореність, залежність від чогось. Руйнувалася комуністична партія і тріщав по швах Радянський Союз. І тут, серед іншого, з’явилися західні філософські тексти, яких раніше не допускала цензура. Це було відкриттям і дуже приваблювало.
Тоді якраз почав формуватися філософський факультет у Франковому університеті. В аспірантуру запрошували людей з різних факультетів ― випускників філософського у Львові не було, бо його не існувало. Мені теж зробили таку пропозицію. Було б логічніше йти в аспірантуру на журналістику, але я подумав, що філософія мені цікавіша. А ще розумів, що перекладатиму праці, бо перекладів було мало, особливо українських.
Філософія охоплює питання вічного, непроминального характеру. Журналістика більше пов’язана з моментом, квапливістю. Я, за своєю природою, мушу спочатку добре обдумати написане, а в журналістиці потрібна оперативність. Зрозумів, що філософія ― моя сфера, бо вона давала трохи більше часу й приваблювала раніше забороненими іноземними працями. Тому обрав історію філософії.
Філософія приваблювала раніше забороненими іноземними працями
Хоча з факультетом журналістики остаточно не розпрощався і багато років викладаю цей предмет в студентів. Історії філософії не читають на більшості факультетів. Але можна скористатися нагодою існування дисциплін вільного вибору студента. Загалом обрати щось одне складно, бо перелік курсів дуже великий, та я вважаю це прогресивним кроком, тому що студенти дійсно можуть зробити вибір самі.
Я веду курси про нігілізм Фрідріха Ніцше та екзистенціалізм. Їх відвідують не тільки гуманітарії, хоча їх і більше, так само приходять фізики, біологи, юристи, географи, програмісти. Якось на одному курсі були представники 14 факультетів. Трапляються дуже мотивовані особи, які свідомо прийшли, читають тексти, беруть участь в обговореннях. Живі реакції свідчать про те, що ці люди справді хочуть щось почерпнути для себе. Тоді на семінарах витає атмосфера спільного пошуку істини.
У такому сенсі можна розраховувати на ширше проникнення філософії в інші галузі. Розумію, що треба знайти такий тип викладання, щоб і фізики, і лірики зорієнтувалися в тому, про що йдеться. Щось треба спрощувати, але доносити так, щоб люди з різним бекграундом відкривали для себе щось цікаве, отримували певні уявлення про ті чи інші матерії, зрозуміли їх. Ось це головний виклик для викладача.
У чому ви вбачаєте сенс своєї викладацької та дослідницької діяльності?
Мені важливо, аби ідеї, вагомі речі, які були промислені у світовій філософії, стали більш–менш доступними для молодих українців, які цікавляться гуманітаристикою та філософією. Якщо пишу статті чи підручники, то маю спрямувати інтерес до, наприклад, Ясперса, Сартра, Камю, збагативши мого потенційного реципієнта. Так, це досить вузьке коло людей, які читають наукові статті й навчальні посібники, але вони в моїй особі бачать посередника між працями філософів і адаптованим матеріалом на їхній основі. Я маю ретранслювати ідеї аудиторії.
Наукова робота й викладацька діяльність мали б поєднуватися. Але на наукову діяльність у мене лишається менше часу, тому більше ідентифікую та сприймаю себе як викладача. Науковець береться за спеціалізовану, вузьку тематику й копає вглиб, а викладач переважно працює з ширшими темами, і тут є певна поверховість. Викладач може загально сформулювати проблему, розповісти про якийсь напрям чи філософа. Я хочу, щоб люди не просто дізналися про якесь ім’я чи прочитали статтю у Вікіпедії, а виявили для себе те, що дійсно може стати корисним, буде інтригувати.
Також проблемою є різна завантаженість викладачів в українських вишах і викладачів у Європі. У середньому викладач у Європі має одне або два заняття на тиждень. Звичайно, у нього залишається значно більше часу для написання статей, монографій. У нас викладач на тиждень має близько 10 занять (позаяк змушений паралельно підпрацьовувати в інших навчальних закладах), а на наукові дослідження часу лишається обмаль. Тому одна сфера завжди страждає. А ще є багато прикладів прекрасних науковців, які були не дуже добрими лекторами, і навпаки. Тут різна специфіка.
Так само на Заході викладачі не дуже прагнуть ставати адміністраторами, бо це інший тип діяльності й вони не матимуть часу для наукових досліджень. Я очолюю невелику кафедру історії філософії і розумію, що адміністративна сфера для мене не дуже комфортна. Треба проводити наради, збирати засідання кафедри, організовувати семінари, обговорювати дисертації… Усі ці моменти насправді дуже розсіюють.
Чи мали вплив праці філософів на формування вашої системи цінностей і принципів?
Безсумнівно. Хоча не лише праці філософів, звісно. Мова йде про людей, які впливали безпосередньо, ― батьків, вчителів, викладачів, а також про літературну та релігійну традицію, зокрема про Біблію, надто ― про Новий Заповіт. На мій погляд, це безцінне джерело, навіть для нашого дедалі секуляризованішого світу. У Новому Заповіті, наприклад, не можуть не вражати історії глибокої людяності та співчуття до упосліджених, уміння піднестись над звичними упередженнями, поставити себе на місце іншого, як це, приміром, робить добрий самарянин. Це може бути моделлю поведінки у ставленні до чужинців, навіть до ворогів. Або ж, наприклад, як нас може вчити притча про Сіяча, ― не лише ставлення до Божого слова, а й ставлення до Слова як такого, до певних непроминальних істин, уміння бути зосередженими до важливого й не надто уважними до другорядного.
Якщо ж говорити про окремих філософів, я б виокремив передусім такі постаті, як-от Аристотель, Августин, Блез Паскаль, Григорій Сковорода, Артур Шопенгауер, Сьорен К’єркеґор, Фрідріх Ніцше, Микола Бердяєв, Людвіґ Вітґенштайн, Карл Ясперс, Мартін Гайдеґґер, Альбер Камю. Найінтенсивніший вплив з-поміж них на мене мали Паскаль і К’єркеґор.
Француз (Паскаль) «супроводжує» мене з юнацьких років. Він захоплює парадоксальним поєднанням неймовірно потужного інтелекту, здатністю творити геніальні ідеї, з одного боку, та моральною чутливістю, делікатністю, чуйністю, скромністю, почуттям відповідальності ― з іншого.
Данець (К’єркеґор), якого я відкрив для себе десь аж у 25-річному віці, імпонує дещо іншими речами ― надзвичайною літературною обдарованістю та психологізмом, глибиною, новаторством, тонкою проникливістю в багатьох антропологічних питаннях, зокрема у вимірі проблематики статі. У Сьорена К’єркеґора справді є вельми глибокі рефлексії з цього приводу.
Він умів дуже тонко підмічати особливості жіночої та чоловічої психології. Наприклад, у вуста гедоністичного персонажа Йоганнеса-звабника він вкладав ідею про жінку як «буття-для-іншого», показував, наскільки химерно, але й органічно можуть поєднуватися в жінці такі різні риси, як милосердність, сердечність, з одного боку, та мінливість, непередбачуваність ― з іншого. Взагалі таємничість жінки ― ось що данцеві дуже добре вдалося висвітлити. До нього ці матерії у філософії обговорювали вкрай рідко.
Життя сучасної людини наповнене поспіхом, багатофункціональністю. Чи є, на вашу думку, у ньому точки дотику з філософією?
Соціолог Зигмунт Бауман каже про плинні часи. В античну добу людина сприймала час як те, що повторюється по колу. У Середньовіччі через християнство час почали сприймати як послідовність, висхідний рух до вищої мети. А зараз людина в сприйнятті часу має на увазі дуже різні фрагменти, які між собою ніяк не пов’язані.
Намагаючись усе встигнути в цьому світі, ми, напевно, не дуже мали б цікавитися питаннями світоглядного, філософського характеру. Філософія ніколи не претендувала на захоплення мас. Це як театр, як мистецтво взагалі. Більшість людей ніколи не ходить до театрів. Щось подібне і з філософією. Це та сфера, яка не всіх цікавитиме, але завжди в суспільстві знайдеться певний відсоток людей, яким вона буде потрібна.
Філософія, наприклад, ХV-XVI століть не мала великих досягнень. Людина того часу ― Ренесансу ― хоче якомога більше встигнути, реалізувати якомога більше проєктів, розкривати можливості, руйнувати заборони, усе опанувати. Це vita activa ― активне життя. А vita contemplativа ― споглядальне життя, яке є стихією філософа, на той час було менш затребуваним. Окрім Миколи Кузанського й Мішеля Монтеня, у тодішній філософії немає помітних осіб. А вже у XVIІ столітті їх було багато.
Філософія потребує особливого стану раціонального зосередження. Тут пасує слово «медитація». Найголовніша праця Рене Декарта (у найновішому перекладі Олега Хоми) називається дуже близько до тексту ― «Метафізичні медитації». Не роздуми, а медитації. Наприклад, наука мислить так: є проблема ― вирішення, нова проблема ― нове вирішення. Тут є однозначність. У філософії ми не позбавляємося проблеми раз і назавжди, а лише пропонуємо певні рішення, в остаточності яких ніколи не впевнені. Герменевтика стверджує, що людина ― історична істота, яка завжди в пошуку й інтерпретує все з позиції певного історичного контексту. Що буде завтра, як складеться система уявлень ― невідомо.
У філософії ми не позбавляємося проблеми раз і назавжди, а лише пропонуємо певні рішення
Наприклад, питання на кшталт «що таке свобода», «чи є сенс життя» виникають завжди й у кожному часі дуже по-різному висвітлюються. Наука налаштована на вичерпність і достеменність. Філософія теж хоче істинності, але природа предмету, яким вона займається, не дає визначеності та впевненості.
Як філософія координується з різними сферами життя? Як взаємодіють філософія та соціальні мережі?
Філософія вельми тісно координується з різними царинами життя нашого сучасника. Існують так звані когнітивні науки. Так от, у їхніх межах філософія тісно переплітається і взаємодіє з лінгвістикою, психологією, нейронауками. У цьому випадку від філософії очікують чіткого визначення тих чи інших понять, наприклад, поняття свідомості. Але мені завжди важливою була кореляція між філософією та літературою, кінематографом, мистецтвом загалом.
Стосовно ж філософії та соцмереж, то цей зв’язок є на сьогодні доволі значним. Невипадково, скажімо, такий сучасний німецький філософ і історик філософії, як Петер Травни активно веде свою сторінку у фейсбуці. Так само і українські філософи Володимир Єрмоленко й Тарас Лютий. Тобто у нашій «медіатизованій» реальності таких речей, мабуть, не уникнути.
Яке значення мають філософські праці в епоху постправди?
Узагалі я б наважився закликати до обережного поводження з конструкціями на кшталт «епоха постправди». Насправді це досить умовний термін. Хоча годі сперечатися, що нині простежується скепсис до «абсолютних істин», натомість є очевидним тренд у бік релятивізації будь-яких цінностей, а тому щоразу більше актуалізуються маніпулятивні стратегії і технології, «гібридні війни» тощо. Тож філософські праці в цьому розбурханому морі розмаїтих істин і симуляцій мали б слугувати орієнтирами ― ну, приміром, щодо інтелектуальної чесності та непроминальних істин. Байдуже, чи йдеться про приклади таких взірців, як Спіноза, Кант, Вітґенштайн, чи про ще когось іншого.
Зараз ми живемо в умовах пандемії. Світ змушений призупинятися через локдаун, побут людей також змінюється. Які праці ви б радили переглянути, аби зрозуміти цей час, відкрити для себе щось нове у сповільненому ритмі?
Пандемія стосується непередбачуваного й кризового стану суспільства. Коли вона вибухнула, на порядку денному була «Чума» Альбера Камю. У літературі осмислюють схожі моменти, наприклад, у «Декамероні» Джованні Боккаччо та в «Коханні під час холери» Габрієля Гарсії Маркеса. З-поміж філософів це найбільше актуалізують насамперед стоїки. Це ті філософи, які ще в античні часи показували, яким чином людина може зберігати внутрішню основу, гармонію, рівновагу в ситуації, коли все руйнується, усе непередбачуване й страшенно мінливе.
Це й праці Марка Аврелія, і Епіктета, і Сенеки. Сенека узагалі пережив правління п’ятьох імператорів. У той час були змови, інтриги, будь-кого могли вбити коли завгодно. Це була шалена криза, й Сенека писав, як людині навчитися жити в таких умовах. Стоїцизм дає це розуміння, хай його представники й жили дві тисячі років тому. Це, до речі, свідчення того, що філософія не може так застаріти, як наука. Те, що говорив Сенека, є корисним і для сучасної людини.
Раніше ви проводили чимало зустрічей і лекцій. Як карантинні реалії змусили вас переглянути формат роботи? Чи залишилася взаємодія зі слухачами настільки ж інтенсивною онлайн?
Формат роботи суттєво видозмінився, і, як на мене, не на краще. Ніщо не здатне замінити живого спілкування. Пригадаймо у цьому зв’язку міркування перед смертю незабутнього Стіва Джобса. У тому числі, це стосується живого спілкування в межах публічних лекцій чи семінарів в офлайн-форматі. Якщо дещо провокативно «загострити кути», можна було б ствердити, що за такої «онлайнізації» «техніка перемагає людину»: за новітнього формату спілкування зникає безпосередність, неповторна аура спілкування та співприсутності, співпошуку, справжній зворотний зв’язок і обмін енергіями.
Все-таки мав би бути спільний фізичний простір, а віртуалізація багато що вихолощує, робить пласким, поверховим, фрагментарним. Екран, хочемо ми цього чи ні, «роз’єднує», відчужує, і з цим наразі нічого не вдієш. Проте, раніше чи пізніше, ми всі таки повернемося у світ, де будуть можливі велелюдні заходи.
Які з авторів сьогодення, на вашу думку, уже чи в майбутньому можуть зватися філософами?
Я б назвав Тараса Лютого. Я захоплений тим, що робить Тарас і як він це робить, як усе встигає. Він викладає у Києво-Могилянській академії, багато книжок видає, досліджує Ніцше й нігілізм, дописує в «Українському тижні». Завжди у своїй колумністиці Тарас порушує нову суспільно значущу тему. І на платформі «Українського тижня» він долучає до різних гуманітарних питань певну аудиторію. А ще чудовий есеїст Володимир Єрмоленко.
Щоправда, Єрмоленко більше тяжіє до межі літератури й філософії. Сказати, що зараз є якісь проривні філософські ідеї, можливо, я б не наважився, але ці люди креативні, цікаво мислять і є найоригінальнішими й найпліднішими в українському середовищі.
Є ще академічні філософи. Десь на межі літератури й філософії, літературознавства й есеїстики працював Леонід Ушкалов з Харкова. Це зірка української гуманітаристики. Досі немає кращого знавця Григорія Сковороди, ніж Ушкалов. Без сумніву, варто ще згадати такого інтелектуала, як Вахтанґ Кебуладзе.
Що для вас є найціннішим досвідом?
Дуже ціную несуперечливе поєднання в одній людині певних філософських ідей і відповідного способу життя. Інакше кажучи, гармонію того, що латинською мовою, як зазначав раніше, іменується vita contemplativа (життя споглядальне) та vita activа (життя активне). Та й, зрештою, вельми приваблюють ті люди, чиї вчинки не розходяться з принципами, які вони ж проголошують.
[Ця публікація створена стажерами The Ukrainians у межах проєкту «Підвищення рівня кваліфікації талановитих молодих журналістів і журналісток», що реалізується за підтримки Фонду Розвитку ЗМІ Посольства США в Україні. Зміст публікацій відображає виключно точку зору авторів.]
