img

Юрій Андрухович, «Листи в Україну»

13.03.2016 Богдана Неборак

13 березня день народження Юрія Андруховича, ім’я котрого можна як дуже довго визначати, так і не говорити ні слова, оскільки усім і так усе зрозуміло.

Андрухович, відоміший зараз як есеїст та романіст, також є блискучим поетом. У одному з есеїв пише так: «Моя тодішня концепція вірша передбачала фонетичну ефектність, рок-н-рольну гостроту ритмічної структури, багатство, точність і — головне — цілковиту іновативність і несподіваність рими, драстичну й рідко вживану лексику, що в ній архаїка сусідувала б зі сленґом, а ейфорійна піднесеність — із межовою обсценністю… Так і поет у вірші — він мусить добирати єдино можливі слова, інтонації, ритмічні структури…»

Також пише, що це не могло не породити культу мови. І це не могло тривати довго. «Кінець тієї епохи можна добачити десь у середині 90-их років. Упродовж цього другого п’ятиліття я жодного вірша вже не написав. У грудні 1990 року я дописав останній рядок останнього циклу “Індія” і зрозумів, що мій жарт (залишатися поетом після тридцяти є принаймні кумедно) сам пожартував наді мною».

До вашої уваги  добірка віршів Андруховича із книги вибраних текстів «Листи в Україну», опублікованої видавництвом «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА».

 

МУЗЕЙ СТАРОЖИТНОСТЕЙ

Як ми ходимо обоє
нетрями старого дому!…
Гобелени і гобої
славлять пару невідому,
ніби бачать
нашу змову:
кожен дотик –
теплий спалах.
І тоді ми знову (й знову)
переходимо
в дзеркалах.
На годиннику з гербами,
як завжди, година друга,
і крадеться вслід за нами,
може, туга, може, фуга…
Повз портрети
і портшези
з нами йде
луна від кроків.
Ми кудись надовго щезли
(двісті років?
Триста років?)
І, коли вже стане темно,
з неопалених покоїв
(я, здається, вівся чемно,
я нічого не накоїв),
у жаркі вогні неонні
повертаємось
навіки.
Я несу тебе в долоні,
і життя таке велике…

 

ОПІВНІЧНИЙ ПОЛІТ З ВИСОКОГО ЗАМКУ

авжеж не райський сад не світять помаранчі 
загублено стежки і втрачено сліди 
а все що є у нас ліхтарик на підзамчі 
і треба нам туди

збігати у пітьму яка непевна втіха 
чи виросте вогонь 
коли позолотить найменша іскра тиха 
розсипаний пісок розрив поміж долонь

і тісно між дерев і темно в сьому граді 
і тягнуться до нас обуджені гілки 
та крізь нічне зело що пнеться на заваді 
злітаємо з гори злітаємо таки

і жодної зорі лиш доторки тернові 
і де ще той ліхтар чи світиться йому 
подряпини легкі падіння варте крові 
і навіть без надій

і навіть у пітьму

бо хто на світі ми 
за сімома шляхами 
шукаємо любов як золото в ріці 
закрито всі доми 
спідниця з реп’яхами 
і скалка 
на щоці
і скалка
на щоці

 

ВУЛИЦЯ ЄРЕВАНСЬКА

Наш дім уже зносять, а ми ще живемо у ньому, 
ховаємо в ринву щербаті ключі, мов колись, 
і стелимо на ніч худу споконвічну солому, 
та вікон уже не відчиниш — вони розтеклись.

Ще птиці бувають у нас, але множаться втрати; 
збираєм дощівку в роззявлені нутра горнят 
і хочемо щось підлатати і підмалювати, 
Та — поверх за поверхом — нижчає темний фасад.

Ще ходимо тут, оминаючи шпари й завали, 
І гріємо чай, і говоримо про переїзд, 
а лози не сохнуть, і крила дерев дотривали, 
та птиці минають, уже не звиваючи гнізд.

І в цю аварійну, хистку й неосвітлену зону 
от-от увірветься забуте волання сурми; 
і ти ще стоїш на ламкій половині балкону, 
а знизу вже кличуть і гупають лунко дверми.

У небі, такому старому, тісному, блідому, 
легкими уламками світла розвіємось ми — 
салют, вибухівко, у ребрах колишнього дому! 
Хоч будуть великі, і білі, і вічні доми.

 

З циклу «Нотатки фенолога»

Травень є травень. І ми неповторно живі, 
й наші сади мов ліси з непролазною тінню. 
Скільки тепла подаровано цьому камінню, 
світла — цим вікнам, підземного тління — траві?

Скільки увімкнуто в нас кольорових вогнів? 
Травня несем на собі неспокійну відзнаку: 
тут, між великістю каменя й малістю злаку, 
чи не обернеться милість природи на гнів?

Скільки на наших очах облетіло кульбаб? 
Що залишається — стебел пусте безголів’я? 
Мислячих стебел розкішно-густе пустослів’я? 
Стежмо за вітром, і промінь — мов поданий трап.

Кров переміниться. Цвіт на каштанах мине. 
Ми поспішаємо жити, немов після мору. 
Може, у тім і спасіння — пізнати цю пору, 
ніби останнє цвітіння. Єдине. Одне.

Юрій Андрухович
Розмова з відомим українським письменником та поетом

 

ПІДЗЕМНЕ ЗОО

Живуть кити під містом. І тритони. 
А ще — дельфіни. В сумерку глибин, 
в западинах, де чорний місяць тоне, 
де вибрано породу з порожнин, 
вони живуть — міноги і мурени, 
сирени, восьминоги. І смиренне 
сліпе суцвіття губок та медуз — 
у вирвах шахт, у ямах наших душ.

Живуть під містом леви, жовті й сонні. 
Сховала їх розпечена трава. 
Летючі зебри, антилопи й коні 
цвітуть на дні пасовищ і савани. 
Живуть також під містом крокодили. 
Заплутані в ліан солодкі жили, 
тріпочуть тіні мавп або папуг. 
І сотні сотень мух, мурах, ропух.

Живуть під містом зебри і буйтури, — 
ревуть їх сурми в ніч, мов мерзла мідь. 
Сайгаки й сарни, пасерби натури, 
пасуться на межі нічних угідь. 
І мамонти, сумирні, мов корови, 
і мастодонти. Кам’яні діброви 
двигтять від них, тремтять, як тепла твань, 
вони сюди втекли від полювань.

Живуть під містом люди. І прочани, 
і міщухи. І крила в рукавах. 
Розкручується знову копійчане 
порочне коло вицвілих розваг, — 
усе так само. Пиво ярмаркове, 
скрипки весільні, ліхтарі, підкови, 
цілунки, плач, кохання і пітьма… 
Під містом. Тільки міста вже нема.

 

ЗМІНА ДЕКОРАЦІЙ

У приміщенні церкви відкрито вокзал: 
почекальні, лампади, ікони, кабіни. 
Перелюднені хори гудуть, мов казан, 
a в касирок вуста, як фальшиві рубіни. 
Туалети і фрески. Колишня зоря 
закотилась у тлін, мов Марія у чорнім. 
Відчиняєш, як двері, врата вівтаря — 
і виходиш, і ходиш по першій платформі.

А на ній — протяги, паротяги. Свічок 
пересохлі світла, як пісні на бенкеті. 
Облягаєм вагон. І свистить у сюрчок 
пролетарський пророк у червонім кашкеті.

У приміщенні школи відкрито готель: 
там завжди хтось із кимсь укладається спати. 
Сталактити волого пульсують зі стель, 
старшокласниці прагнуть солодкої вати 
і, сплітаючи русла заламаних рук, 
опановують суть природничих наук.

У приміщенні замку відкрито шпиталь: 
там гуляє лицарство в потертих піжамах, 
мов побите вогнем чи познімане з паль, 
і діагноз готують на них, ніби замах. 
Адже в кожній з нічних півосвітлених веж 
їх лікують від стиду. І цвяхами теж.

У приміщенні цирку відкрито завод: 
там летить над верстатами гордий народ 
у блискучому гримі — від вуха до вуха.

У приміщенні неба відкрита тюрма. 
У приміщенні тіла відкрита пітьма. 
У приміщенні духа відкрита розруха.

 

***

Весна виникала, де тільки могла: 
трава на фронтонах, дощі і сухоти, 
і тепла бруківка. Весна була зла. 
Блукаючі танки і рештки піхоти 
вертались nach Osten. Черешня цвіла, 
і груди, сповиті в паси портупей, 
зітхали в жаданні нових епопей.

Костел описали — від нефів до веж, 
а все ж залишили стояти на площі, 
забивши дошками всі двері, а все ж 
виносили мармур і крила, і мощі — 
все золото чаш і шовковість одеж, 
всю темінь вина і кривавість корон, 
і мумію графа у шапці з пером, 
серця пілігримів, сідниці блудниць, 
правиці рубак і синиць із очниць, 
мечі, дароносиці, книги і фіги 
листок з антикварного лона Ядвіґи, 
покривлені м’язи і німби святих, — 
уче це призахідне тління Європи 
виносили геть. Мов у піч, мов на допит – 
жбурляли в машини. Ти вчасно затих, 
а потім озвався, хрипучий органе, 
тебе розкрутили на тисячу труб, 
тебе прикладали до вуст, як до рани, 
ці душі найменші, ці діти з халуп, 
з підвальних яскинь, де каміння і плющ, 
з низів, de profundis, ти виник пискляво. 
тебе на свистки і гудки розпиляли, 
і ти засурмив з-над катуш і калюж, 
з міського підпілля, де ніч і сухоти, 
де квола весна зеленіла зі стін. 
Ці губи, ці труби, ці дотики. Доти, 
аж поки ця розкіш, ці мури, цей тлін…

→ Ілюстрація — Юлія Тверітіна / Pictoric

Богдана Неборак

Текст Богдана Неборак

Журналістка, книжкова блогерка, студентка магістратури права НаУКМА

Схожі публікації

7733 5

Сімнадцять секунд над Бучачем

«Хотілось би написати про Бучач»

06.12.2016 Софія Андрухович
3921 10

Емма Андієвська, «Джалапіта»

Фрагмент сюрреалістичного твору Емми Андієвської

19.03.2016 Богдана Неборак
26273 6

Іздрик, «AB OUT»

Декілька віршів Юрія Іздрика

20.01.2016 Тарас Прокопишин

Популярні публікації

262399 6

8 речей, які кожен повинен зробити до 8 ранку

Декілька простих, але важливих порад
25.02.2017 The Ukrainians
52680 5

Піаніно для Ніколя

Як «нездатному до навчання» хлопчику вдається перемагати у міжнародних фортепіанних конкурсах
13.04.2017 Катерина Олексенко
50181 8

Легенда Хрещатика

Чому інженер, який запускав у космос ракети, а тепер миє вікна на Хрещатику, так не любить вихідних
25.11.2016 Анна Давидова

Введіть слово, щоб почати