Анна Бурячкова:  «Мені цікаво показувати розгубленість, яка формує і штовхає»

Українська режисерка та кліпмейкерка Анна Бурячкова дебютувала зі своїм першим повнометражним фільмом «НАЗАВЖДИ-НАЗАВЖДИ» наприкінці 2024 року. Робота над фільмом тривала близько чотирьох років. До цього Анна була знана передусім як режисерка коротких форм. Для неї перехід між короткими та довгими формами органічний, адже вона переконана, що перші є не менш значущими та цікавими.

«НАЗАВЖДИ-НАЗАВЖДИ» оповідає історію українських підлітків у 90-ті роки. Пошук себе й дорослішання серед насильства, токсичних стосунків і булінгу в час, коли цьому ще не існувало назв, але було всуціль цим просякнуто. На думку Бурячкової, фільми про 90-ті допомагають нам прожити травматичний досвід. І хоча відтоді в українському суспільстві відбулися системні зрушення у ставленні до насильства, все ще трапляються випадки, які не отримують належної реакції. Тут, переконана режисерка, важливо, щоб реакція спричиняла незворотну зміну людини, яка чинила насильство.

Як творити свій режисерський почерк та продовжувати тяглість в українському кіно — читайте в розмові.

§§§

[Це інтерв’ю створене завдяки підтримці Спільноти The Ukrainians — тисячам людей, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Приєднуйтеся!]

§§§

«НАЗАВЖДИ-НАЗАВЖДИ» особливий тим, що це був ваш перший повнометражний фільм. До того ви мали успішну карʼєру у зйомці реклами та музичних відеокліпів. Наскільки це різні візуальні мови й наскільки легко вам маневрувати між ними?

Я знаю мало людей, які прийшли в коротку форму, не мріючи про кіно. Не те щоб я обирала короткі форми. Коли я закінчила Карпенка-Карого, кіно, в принципі, не існувало як такого: в країні не було ні грошей, ні можливостей його знімати. Тому я пішла працювати в Radioaktive Film, великий український продакшн, який спеціалізувався на коротких формах. Я працювала там другим режисером, не знімала сама. 

До того я працювала на телебаченні. Коли зрозуміла, що не можу більше мовчати, перемкнулась на короткі форми. І я їх люблю. Я знаю, що деякі українські кінематографісти стоять на позиції, що це все комерція і щось незрозуміле. Я не можу сказати, що я просто обожнюю знімати рекламу, бо вона буває різна. Але я обираю завжди ті проєкти, які мені до душі, не беру все підряд. А кліпи — це класна можливість реалізувати саме свій задум у короткий термін з великою мірою творчої свободи. Тому що всі кліпи, крім тих, що я знімала для Стасік, бо з нею ми скоріше разом щось вигадували, це мої ідеї — й це класно мати можливість їх реалізувати. Це вправа для того, щоб розуміти, як працює майданчик, як працювати з акторами, як робити це швидко. Тому я не можу сказати, що вийшов фільм і я собі подумала: «Все, більше ніяких коротких форм». Але, звісно, після такого досвіду точно хочеться робити кіно.

Як ви поєднуєте ці жанри зараз? Як перемикаєтеся між цими візуальними мовами? 

У мене є два проєкти в розробці. Один тривалий, ми його називаємо «довгобуд», — «Тигролови». Це матеріал, з яким треба жити певний час. Я з ним дуже давно живу. Але це ще й екранізація, яку не можна зробити «на колінці».

Одні «Тигролови» «на колінці» 1993 року в нас уже є. Для того, щоб це дійсно стало хорошим фільмом, потрібні доволі великий бюджет, емоційні витрати й підготовка.

Тому я, чесно кажучи, навіть і не думаю, що це буде мій другий фільм. Я думаю, що, можливо, щось буде до того. 

З короткими формами в лютому я зняла  соціальний ролик у співавторстві з Лєрою Мельник — він мені був важливий і цікавий. Для мене немає рецепта поєднання. Ти просто береш і робиш. Коли розумієш, що це не зовсім робота, а життя, ти знаходиш час. Навіть коли ми готували «НАЗАВЖДИ-НАЗАВЖДИ», я паралельно знімала рекламу. На жаль, у цій країні не можна жити нормально, працюючи тільки з кіно. Для мене це, безумовно, і спосіб заробітку, який я теж люблю.

Що творить режисерський почерк? Як ви працювали з власним?

Надивленість. Надивленість не означає копіювання. Надивленість означає усвідомлення, що існує ще щось, що вже було, можливості з ним працювати. Для мене це абсолютно інтуїтивна штука. У мене часто питають, що було референсом для «НАЗАВЖДИ-НАЗАВЖДИ». Не було референсу. Це процес, який йде зсередини. Якщо ви класна, спрацьована команда з такими ж творчими та палаючими людьми, то це вибудовує почерк. 

Мені, наприклад, часто кажуть, що я драматична, жорстока режисерка. Я не те щоб це обирала. Я люблю і легкі речі. Але просто це для мене дуже важливо. Напевно, на почерк впливає те, що ти хочеш сказати.

У «НАЗАВЖДИ-НАЗАВЖДИ» мені було важливо пропрацювати травми, щоби всі, хто були травмовані 90-ми, подивились туди, куди не хотілось дивитись. І мені теж не хотілось туди дивитись. Терпіти не можу ці 90-ті. Але звідти народжується вже конкретно почерк для конкретного твору. Це щось, що вилазить із тебе, і якщо ти маєш певну майстерність і навички, то можеш це скласти в якийсь результат. 

Сьогодні багато українських митців — кураторів, письменників, художників — працюють із темою 90-х. Чому ця епоха нам важлива і що нам належить осмислити? 

Ми вже виходимо зі стану перетравлюв