Персональна виставка у великій інституції буває кілька разів за життя, а буває — не стається жодної. Тож тягар відповідальності — перше, що треба побороти під час підготовки. В Анни Звягінцевої звикання до простору Мистецького арсеналу йшло поступово — вона попросила облаштувати майстерню просто в інституції: створювала там свої масштабні нові твори — чотири вертикальні живописні пейзажі, об’єкт-сорочку, думала, робила зарисовки в блокноті. У просторі, відгородженому від сторонніх очей величезною завісою, одразу впізнаєш майстерню художника: великий стіл із малюнками, крісло з картатим пледом, чайник, чашки, шафа для книжок, дошка для ідей та прихилені до стіни полотна, заввишки ледь не до стелі.
Анна Звягінцева — художниця, яка зосереджує увагу на тих речах, повз які більшість проходять не замислюючись, «на марних діях та маленьких жестах», як написано в неї на сторінці, на шляхах і стежках, які приводять нас кудись або існують як річ у собі, на слідах, на ледь помітних змінах усталеного порядку речей. Улюблене медіа Анни — швидкі зарисовки, які потім часто перетворюються на інсталяції, відео чи скульптури. Віднедавна мисткиня повернулася до живопису. Але в якому б медіа не були виконані її роботи, вони йдуть від внутрішнього відчуття. Це, до слова, підказка тим, хто хоче знати, як «прочитати» доволі герметичні Аннині роботи. І на моє запитання, чи їй важливо, щоб її роботи були зрозумілими глядачам, художниця відповідає: «Мені важливо, щоб вони були відчутими».
Про персональну виставку в Мистецькому арсеналі мріють багато художників, чому вибрали Анну? — запитала я кураторку виставки Наташу Чічасову. «Коли ми зробили виставку Олени Турянської, то подумали, що варто продовжити історію з персональними виставками. І що наступною мисткинею може бути Аня Звягінцева, оскільки вона є вагомою та помітною в полі сучасного українського мистецтва, але, на жаль, тривалий час у неї не було великих персональних проєктів. До того ж на початку повномасштабного вторгнення вона інтенсивно працювала і багато зробила, хотілося це показати, як і взагалі представити її роботи в більшому масиві. А ще — напевне, це у повітрі витає — зараз різні інституції, не змовляючись, роблять виставки художників 2000-х років: Р.Е.П. і персональна виставки Нікіти Кадана в НХМУ, буде виставка про мистецькі об’єднання — Р.Е.П., SOSka та інші в Українському домі. А ми показуємо роботи Анни Звягінцевої. Я вважаю, для молодого покоління ці художники вже стали класиками».
«Мені ще немає 40, “Світлячок” може бути репетицією ретроспективи», — каже Анна.
§§§
[Це інтерв’ю створене завдяки підтримці Спільноти The Ukrainians — сотням людей, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Приєднуйтеся!]
§§§
Династія Звягінцевих
Анно, ви часто говорите про те, що ваші мистецькі практики великою мірою автобіографічні.
Ця думка закріпилася після одного мого інтерв’ю. Але, по суті, так і є.
У вашій біографії багато художників…
Так, я з дитинства в мистецтві. Мій дідусь — художник Ростислав Звягінцев, батьки — художники: Олена та Сергій Звягінцеви. Тітка Лада, батькова сестра, — теж художниця. Але частина родини — з медичної сфери.
Тобто майстерня — це поняття, таке саме звичне з дитинства, як і дім або школа?
Так, але своєї майстерні в мене досі немає. Хоча з дитинства я звична до майстерні — це невід’ємна частина життя.
Деякий час ми жили у відомому київському гуртожитку для студентів творчих вишів на Лук’янівській, і в нас була дуже маленька кімнатка. Батько побудував мені двоповерхове ліжко, на другому поверсі була моя спальня — він розписав її малюночками, які я досі пам’ятаю, а внизу — місце для ігор, шафки, тобто в мене був свій закуточок. Згодом у батька з’явилася майстерня на Великій Житомирській, у будинку, де зараз ресторан «Косатка»: там багато художників мали майстерні. На нульовому поверсі була легендарна пивниця з вічним димом, там навіть креветки продавали, здається. Потім на цьому місці довгий час розташовувався ресторан The Wall, а тепер «Косатка».
Коли батьки навчалися в академії, я часто бувала поряд і бачила студентські майстерні, з дитинства знала усі ці запахи фарб і розчинників — дух мистецтва. Дідусь після академії поїхав у Рівне, бо мав можливість оселитися там і отримати майстерню в будинку, де жили інші художники і на верхніх поверхах — майстерні.
У нього була дуже красива майстерня — сонячна, кутова, з вікна видно берези, снігурі взимку прилітали, яких дідусь підгодовував салом. Згодом зʼявилася дача і майстерня була і там.
Тобто це постійне перебування поряд із мистецтвом.
Я ходила в дитячу художню студію до Наталії Борисенко (при студії Миколи Гроха у Спілці художників), вважаю її першим своїм учителем. Але стати художницею я вирішила десь за два роки до закінчення школи і тоді почала готуватися. Хотіла вчитися в Дніпропетровському художньому училищі, яке закінчували мої батьки, але не склалося. Спочатку батько сам готував мене до вступу, і це була погана ідея, тому що і він, і я нервували. Тоді вирішили, що батьки не мають бути вчителями, тож вони давали гроші на курси й підтримували морально.
Академічне викладання рік у рік гіршає, але мені подобалося навчатися в академії, у мене не було опозиції до навчання, я не ставала в позу «зроблю щось сучасніше і не буду робити академічне». Мені подобалось рухатися в тих рамках, які задавала академія. Ще до неї я познайомилася з майбутнім колом Р.Е.П.у й почала читати про сучасне мистецтво, дивитися, слухати, ходити в ЦСМ Сороса.
Як ви зараз оцінюєте роботи своїх батьків, дідуся? Чи відображають вони свій час?
Мій дідусь працював у системі радянського мистецтва, як і всі тоді: художники отримували в худфонді замовлення на розписи, мозаїки в кафе, поліклініках тощо, так вони заробляли. Він був доволі талановитий і відомий у мистецьких колах і міг брати багато замовлень, але не мав на меті заробити багато грошей, тому брав у худкомбінаті невелику кількість замовлень на рік — мінімум, щоб родина могла жити, але паралельно працював творчо — робив те, що йому близьке, — пейзажі, наприклад. Частина моїх колег вважає, що це ідеологічний пейзаж. Я часто про це думаю і, знаючи свого дідуся, не сприймаю його роботи як ідеологічні. Він бачив у малюванні поза замовленнями певну свободу. Дідусь на мене дуже вплинув — у плані уважності, любові до природи, яка є безкінечним джерелом натхнення і тем. Мені його живописні роботи досі цікаві, я їх розглядаю.
Я пам’ятаю, як він стоїть у саду, щось пише, і це триває годинами, і мені було цікаво, про що художник може думати в цей момент. Він відповів: «Я думаю про тебе, про твою маму, про тата, про сім’ю, про всіх». У дитинстві мене це дуже вразило, це щось таке тепле…
Я люблю роботи своїх батьків. Під час повномасштабного вторгнення батько в якийсь момент почав писати тихі невеличкі роботи — етюди з вікна, фрагменти майстерні, будинку…
Одну маленьку він міг робити довго. Я сприйняла це як спробу зачепитися за буденність, за те, що тебе оточує, у той час, як тлом несуться події, новини, емоційні коливання. Для мене це суперполітична й актуальна штука. Бо це певний спосіб спротиву війні, намагання не заморозитись і навіть сміливість почати робити те, що ти давно хотів.
Мама теж малює те, що її оточує, якісь буденні штуки, і якщо я роблю більш соціальні роботи, це не означає, що мені не цікаве їхнє мистецтво.
Одна художниця сказала мені: я бачила роботи Олени Звягінцевої, у неї такі красиві картини! Припускаю, що для художниць вашого покоління поняття «красиві» звучить як лайка… Кілька років тому це було слово-табу.
Я теж таке чула, ці розмови звучали, коли я вчилася в академії і трохи пізніше. Але я — за красу. Краса — дуже широке поняття. Наприклад, Люся Іванова теж малює те, що її оточує, і в неї красиві роботи. Я сподіваюсь, мої нові роботи теж можна назвати красивими. Я думаю, ми всі безумовно тягнемося до краси, але є такі великі і тонкі теми, як краса, любов, щастя, навколо яких багато спекуляцій і перекручень, їх можна легко звульгаризувати, тому на початку хотілося трохи відсторонитися, сказати «я про це не говорю», бо це складно. І не кожен митець наважиться.
Біля Р.Е.П.у
Коли ви починали працювати, це був період об’єднань художників, становлення інституцій. У той час художник одразу мав заявляти свою політичну, громадянську позицію і якимось чином рефлексувати на злободенні теми. Як ви давали собі з цим раду?
В молодому віці ніби легше відчути, що тобі ближче, плюс у тебе є друзі, які на тебе впливають.
Зараз більше резиденцій, лабораторій всередині країни, інституцій, а тоді було надзвичайно мало можливостей показати свої роботи. І якщо мене кудись запрошували або я сама могла щось організувати, то роботу треба було зробити не просто добре — в мене не було права на помилку. І це було важко. В тому моменті я не розуміла, який це тиск очікувань.
Тоді навіть кураторів було обмаль — їх можна перелічити на пальцях однієї руки. Тому я й приєдналася до «Худради», ідея якої полягала в тому, щоб самим робити виставки: якщо кураторів мало, тоді ми самі собі станемо кураторами. У це об’єднання входили архітектори, активісти, перекладачі, письменники, художники, люди з різних сфер. До «Худради» я не входила в жодні художні угруповання, і ця дотичність до групи позитивно на мене вплинула, мені це дуже багато дало. «Худрада» офіційно не розпалася, але, по суті, об’єднання вже кілька років нічого не робить.
Ви не були членом жодного художнього об’єднання, чому?
Я була поряд із Р.Е.П., але не як їхня частина. Я бачила, що там відбувається цікаве життя — поїздки, виставки, у мене такого не було, але підсвідомо я відчувала, що мені треба так, як є. І я рада, що так сталося, що я не робила з кимось робіт. Це дуже складно — домовлятися, я бачила, з якими складнощами стикаються групи. Тому я вибрала роль спостерігача: чогось навчалася в них, чула різні історії, але рухались ми паралельно. І навіть цікаві мені теми відрізнялись від тем групи Р.Е.П. Я рухалася тихіше, більше прислухалася до себе. І ні про що не шкодую.
Крім того, що ваше становлення як художниці припало на час становлення інституцій та груп, об’єднань, це ще збіглося з революціями. Як сильно політика впливала на те, що ви робили?
Помаранчева революція почалася, коли я вчилася на першому курсі, і тоді я більше зосереджувалась на навчанні. Я ходила на Майдан, але не можу сказати, що відчувала свою причетність до того, що відбувається. А коли почалася Революція Гідності, я вже три роки як закінчила Академію. Я зробила кілька робіт довкола теми Майдану, точніше, його слідів. Я не хотіла робити твори як швидкі відповіді на події, миттєві реакції. Це мені не притаманно і досі. Мені потрібна дистанція. Я теж говорю про ці події, але з іншого боку.
Про Революцію Гідності я зробила таку роботу: коли Майдан уже закінчився, я помітила, що комунальні служби з повагою ставляться до слідів революції, не прибирають їх, як зазвичай прибирають усе зайве. І ці сліди зникали дуже повільно.
Я ходила на Майдан два роки — з великими проміжками, і фотографувала сліди революції, які поступово стиралися.
Проєкт «Подія (Проміжок)» — це серія фотографій, де біла лінія розділяє аркуш на дві частини — на одній стороні явний свідок подій, а на іншій вже ніби нічого й нема. Ще є робота «Єдності», створена до Революції Гідності, але з відчуттям закипання різних політичних сил: я помістила в каструлю голоси з різних протестів в Україні, людей, які опозиційно налаштовані одне до одного, — там лозунги, агресивні кричалки. Це більш пряма, політична робота.
Мабуть, мені притаманно звертати увагу на щось не так явно злободенне — я фокусуюся на тому, що відбувається у моєму персональному житті. І навіть дуже політична робота «Клітка»(2010), яку я сприймала як соціальне, громадське висловлювання, — насправді про мої відчуття. Я ходила на судові слухання наших друзів і колег, яких судили за активізм. Цей проєкт ніби й про них, про їхню діяльність, але водночас це і про мій час, мої відчуття, як ця система починає мене одомашнювати: я вже впізнаю суддю, від нудьги ми починаємо щось своє робити під час цих засідань — хтось перекладає вірші, хтось відповідає на листи, хтось малює. Ця чесність та інтерес до своїх відчуттів допомагають мені рухатись далі, працювати.
Ви написали в себе на сайті — а далі всі журналісти користуються цими формулюваннями, — що ваші теми — це «тіло, марні жести, непомітні вчинки…» Чи війна не змінила вашу оптику? Чи не з’явилась у вас цікавість до героїчного, до кардинальних рішень і визначальних вчинків?
Ні. Мені здається, героїчність дуже часто полягає якраз у понятті keep going, продовжуванні життя, буденній діяльності, відчутті опори, не «заморожуванні» свого повсякденного руху вперед.
У війні багато і тілесного, і марного, і непомітного, і героїчного. Я не бачу своїм завданням глорифікувати війну.
В інтервʼю для книжки «(Не)свідоме мистецтво», яку впорядкувала Олеся Геращенко, я сказала, що війна малює нами. Цю фразу зробили окремою виноскою, і мені було дуже дискомфортно її читати. Чому вона мене так шокувала? Бо я якраз хочу опиратися цьому, я не хочу, щоб війна диктувала, що мені робити, не хочу, щоб вона малювала мною. Але фактично, все так і є — я не стою осторонь війни, вона дуже на мене впливає. Тож інтерес до звичних мені тем лишається, але крізь них проривається нова буденність, нова реальність.
З віком, зі зміною обставин і часу, на нових витках життя теми, які турбують і цікавлять, ускладнюються. Ви це помічаєте?
Я думаю, ускладнюються в тому, що я йду до простіших речей. Мені дуже хочеться й далі бути уважною до першого відчуття. Це база, найпростіше, що в нас є, основа нашої діяльності, нашого сприйняття реальності. Водночас складно говорити про прості речі, щоб не збаналізувати їх, не спростити. У цьому я бачу зараз складність.
Виставка «Світлячок» як «репетиція ретроспективи»
Ваша персональна виставка «Світлячок» відкривається в Мистецькому арсеналі, який ви бойкотували з 2013 року, після того, як тодішня очільниця Арсеналу Наталія Заболотна здійснила акт цензури й замалювала роботу Володимира Кузнєцова…
Був такий період.
В одному інтерв’ю ви сказали, що не ходите на відкриття виставок навіть після зміни директорки інституції, але ходите на Книжковий арсенал.
Так, певний час я не ходила на відкриття, але ходила на виставки. Згодом почала бувати і на відкриттях. Коли прийшла Олеся (Островська-Люта, нинішня директорка Мистецького арсеналу, — авт.), відбулися зміни. А коли почалося повномасштабне вторгнення, бойкот став для мене неприйнятною формою щось вирішити між нами, і я його припинила, ніяк цього не оголошуючи…
Наташа Чічасова (кураторка Мистецького арсеналу і кураторка виставки «Світлячок», — авт.) запросила мене взяти участь у виставці «Серце землі». Мені було дуже важливо, що в Києві можна показати роботу, яку на той момент я реалізувала за кордоном, на виставці, яка ще більше підсвічувала важливі теми, закладені мною. Це була моя перша участь у виставках Арсеналу взагалі.
Є в мене колеги, які досі бойкотують Мистецький арсенал, але вони прийдуть на мою виставку, бо бойкот — це не завжди про повне відсторонення від інституції.
Уперше за весь час?
Ні. Бойкот дуже варіативний. Хтось узагалі ноги не ступить, хтось просто не бере участі у виставках та інших подіях. У мене немає ворогів, нема великих суперечностей, але в кожного з нас є свої історії. А коли відбувається така велика подія, як війна, всіх хочеться обняти і об’єднати. Зараз складніше, бо ми в цьому живемо три роки і адаптувались, але на початку було дуже єднальне відчуття.
Як виникла ідея виставки в Мистецькому арсеналі?
До повномасштабного вторгнення я поїхала на резиденцію в Нідерланди — це було заплановано дуже давно. Річна резиденція перетворилася на дворічну, один рік з яких я була уже на своїх хлібах. Потім вирішила повернутися в Україну, і в серпні 2023-го приїхала шукати для Зої (донька, — ред.) школу, готуватися до переїзду. За кілька тижнів Наташа Чічасова запропонувала зустрітися, а відтак зробити разом виставку. Це було надзвичайно радісне відчуття: я повернулася і мені ще й буде чим займатися.
Наташа запропонувала виставити ті роботи, що є, — в мене їх доволі багато, а я сказала, що мені цікавіше зробити для виставки нові твори. І в цьому був виклик, бо зосередитися лише на створенні нового не вийшло. Моя увага була ще й на старих роботах. Наприклад, «Намалювати своє вікно, зім’яти папір» зварена з арматури і має цікаву виставкову історію: її мінімум п’ять разів збирали та розбирали і вона трохи втратила свій первісний малюнок, іржа почала псувати зварювальні шви. Вирішуючи, зробити роботу наново чи відреставрувати, зупинилися на другому варіанті, і в Арсеналі виставлене те перше, «оригінальне» вікно.
Я не знаю, чи була в когось із художників майстерня просто в Арсеналі, як у вас у період підготовки виставки «Світлячок»?
Так працював Андрій Сагайдаковський. Він монтував виставку, роблячи деякі роботи саме в Арсеналі, але вони були в нього Super Site Specific (завʼязані на просторі, — TU.). А так, щоб окрема кімната виділена під майстерню, — це вперше.
Цікаво, що я зайшла — і одразу з’явилося відчуття майстерні. Напевне, через чайник і крісло з картатим пледом?
Я все продумала. Я знала, що має бути настільна лампа, чайник, чашки, стіл, крісло, кілька стільців для друзів, відвідувачів: це все завезли в перший же день. Полицю і стіл дав Арсенал.
У перші тижні мені було дуже важко тут працювати — тиснуло розуміння, що я маю дуже хороші можливості, і страх це проґавити. Потім нарешті вдалося розслабитись, і процес був дуже приємний.
Чотири великі живописні роботи — це абсолютно нові твори, зроблені тут. Які ще нові роботи на виставці?
Ідею для серії великих живописних робіт я придумала в Маастрихті, зробила нотатки в блокноті, замальовки. Твори мали бути великими, і я не знала, де це показати і чи буде в мене така можливість. Але стався щасливий збіг обставин.
Це вертикальні пейзажі великого розміру, зроблені безпосередньо в Мистецькому арсеналі.
Зазвичай пейзаж асоціюється з горизонтальним форматом, а тут ми не бачимо горизонту, жодних розпізнавальних елементів конкретного краєвиду.
Це ніби фрагменти пейзажів — кущі, хтось їх може назвати посадкою, потім якийсь темний ліс і світлом вихоплені рослинки, дерева, які губляться в мареві, трава, яка огортає. Це мої моменти занурення в пейзажі та марення. Наприклад, на листочку раптом маленький будиночок. Ніби ці хащі затишні, хоч іноді схожі на камуфляж. Але це й те, як військові діляться з друзями й рідними тим, де в цей час перебувають: фрагменти того, що їх оточує, але без явних ознак локацій. Я тут, я бачу це, я є. В якийсь момент я переживала, чи маю пояснювати, що там намальовано, і навіть трохи змінила одну картину, бо з’явилось надто явне пояснення для глядача, щоби зробити йому зручно. Потім я відійшла від цього, думаю про колір, об’єм, масу і намагаюсь насамперед передати відчуття. І живопис тут найкраще підходить для того, щоб із мінімальним набором інструментів — площина й фарба — передати свої відчуття і стан.
Для мене в цих роботах було багато про живопис як річ у собі — тепло-холодні кольори, пляма, тон. Я це все дуже люблю, живопис мені приносить велику насолоду і заспокоює. Це можна порівняти з прогулянками на природі. Мені важливо передати певні настрої.
Я хотіла зробити залу, де людині хочеться вглядатися в живопис, пробувати щось прочитати для себе. Живопис — дуже складне медіа ще й тому, що має дуже велику історичну тяглість. Стільки художників працювали в цій царині. У мене немає завдання зробити щось унікальне, нове, експериментальне. Думаю, я рухаюсь у знайомій площині, є певні перегукування з різними художниками, для мене це ок. Я не намагалася тут винайти велосипед чи відкрити Америку.
З нового буде ще текстильний об’єкт — моя улюблена біла сорочка, збільшена в багато разів, у яку глядач зможе заходити, як у хатинку. Я шила її тут, бо це великий об’єм і треба було десь розгорнутися. Але будуть і роботи різних років, найстарша — із 2013 року.
Ця персональна виставка може бути репетицією ретроспективи, хоча тут представлені не всі роботи, важливі для моєї практики. Наташа Чічасова запропонувала побудувати експозицію хронологічно, щоби глядач рухався від останніх робіт до ранніх років. У кожному залі будуть вітрини з моїми начерками, блокнотами, тобто показаний процес або якісь підказки, цитати з моїх щоденників або інтерв’ю. Кожна зала показує, що мене цікавило в певні роки.
Дуже насичений другий зал, де виставлені роботи 2022-2023 років: це був шалений період для мене, бо від заціпеніння перших тижнів війни я перейшла в дуже активну стадію, по суті, безупинно працювала. Це було правильне рішення, хоч робота дуже мене виснажила. Це мої спроби говорити про те, що відбувається тут і тепер.
Виставка називається «Світлячок», і спочатку я думала зробити розсип маленьких об’єктів, які випромінюють світло, а потім зупинилася на одному, щоб був контраст величезної будівлі і дуже маленького джерела світла.
В останні два тижні перед відкриттям я відчула хвилю сумнівів: а чи вийшло в мене? Дуже важко з цим відчуттям. Але я себе заспокою, що людині притаманні такі хвилювання, я не перша і не остання, хто переживає страхи й сумніви.
У великих світових музеях ви також любите оглядати живопис?
Так, у мене особлива любов до живопису. Я завжди приділяла увагу давнім майстрам. У 2024 році під часу монтажу у Венеції, напередодні бієнале, наповненого роботами найкращих сучасних художників, я зайшла в галерею Академії, де була не раз, пройшлася залами і відчула, як заземляюся, заспокоююсь і відтаюю.
Моя улюблена робота — картина французького художника П’єра Боннара. Я мала щастя побачити її наживо в Парижі у 2023 році. Він постійно малював свою дружину, є кілька варіацій сцени, де вона, вся осяяна сонцем, приймає ванну в кімнаті з вікном. Я дуже люблю приймати ванну і мрію про ванну з вікном.
Я дуже олдскульна щодо живопису. І ще я не байдужа до класичної графіки.
В одному з ваших інтерв’ю я читала, що на прикладі вашої доньки ви побачили, що твори у галереях та музеях висять зависоко для дитячих очей і дітям незручно сприймати мистецтво. Ваші великі полотна стоятимуть на підлозі?
Мені хотілося, щоб це не був класичний живопис на стіні, щоб це був живописний об’єкт, відірваний від стіни, який стоїть на спеціальних підпорках на землі, як і глядач. Полотна чотири метри заввишки, тож для будь-якого зросту споглядання має бути комфортним. Так з’являється ніби більша відкритість, запрошення до діалогу, це немовби портал у якийсь світ.
Що в цій виставці — у висловлюваннях, темі, медіа — є таке, чого не було раніше у ваших практиках?
У нових роботах є сміливість говорити про щось більш чуттєве, ще більше про відчуття — тут воно максимально оголюється.
У 2022-2023 роках я створювала більш явні роботи про війну. Не те щоб вони трагічні чи дуже сумні, але відчуття від них невеселе.
У нових роботах мені захотілося передати більше світла, добра, радості, легкості. Ми тут усі живемо у війні, хтось більше, хтось менше відчув її на собі, у кожного своє почуття провини, у всіх різний досвід, але ми стараємося бути на одній хвилі. І мені не хотілося робити щось, що посилює, педалює цей важкий досвід. Я думаю, якщо хтось навіть не зрозуміє, що ці картини теж про війну, мені ок.
Знаєте, я вірю в те, що художники чутливіші за інших людей, і, можливо, ви вже відчули мирну вітальність, яка буде незабаром, що ви передчуваєте повернення до мирного життя?
Усі війни рано чи пізно закінчуються, але не завжди так швидко, як хочеться, і з тим результатом, яким хочеться. Але трава буде рости і на окупованих територіях, і на забруднених, і на замінованих. Варто пам’ятати, що життя завжди знайде свій шлях. Тільки невідомо, скільки людей доживе до цього моменту…
Для вас важливо, щоб ваші роботи були зрозумілими?
Мені важливо, щоб вони були відчутими. Я спочатку думала: та ні, мені не важливо. Звичайно, важливо. Мені б хотілося, щоб мої твори знайшли свого глядача. Не кожна робота знаходить свого глядача — комусь воно буде неблизьке, можна це назвати незрозумілим.
Можливо, деякі колеги можуть сприйняти мої нові живописні полотна як відкочування назад, бо це традиційний живопис, великий розмір, старе медіа. Але я роблю це у просторі, полотна як обʼєкти, які можна рухати, вони не висять на стінах, і вибір живопису мені диктує ідея.
«Нова рутина — вчитися менше тривожитись через новини і через сигнали повітряної тривоги»
Ви пам’ятаєте свою першу продану роботу?
Їх, на жаль, не дуже багато. Напевне, це був мій «малий диплом» на бакалавраті — жіноча фігура на веранді, така буденна, навіть банальна сцена. Її купила знайома моїх батьків, яка до того купувала роботу в дідуся. Не пам’ятаю, за скільки я її продала, — це була символічна сума.
Я прочитала у вашому інтерв’ю, що зараз ви живете винятково за кошти від мистецтва.
Так, мені якось вдається це робити: це загалом гонорари за виставки, іноді викладаю, даю право на публікацію своїх малюнків, аналогових фото, іноді хтось купує мої роботи.
Леся Хоменко в одному інтерв’ю сказала, що арт-ринок — це дуже снобська річ і треба вміти балансувати.
На жаль, я цього не вчилась. Знаю, що не все роблю правильно. Рідко виставляю роботи в інстаграмі, невчасно додаю на сайт свіжі проєкти й події. Наприклад, нещодавно я запостила в інстаграмі одну свою стару роботу — вважала її загубленою, але потім знайшла, — і працівник музею з Польщі запитав мене про її вартість, тобто їх зацікавила ця робота.
При цьому кілька важливих моїх робіт є в європейських музеях: дві роботи в музеї сучасного мистецтва MHKA в Антверпені, Бельгія, — «Єдності» і «Клітка», і в нідерландському Museum de Fundatie у місті Зволле «Найбезпечніше місце».
Ви вирішили повернутися в Україну з донькою. Напевне, багато мам переконували вас обрати безпеку для дитини. Це було рішення художниці?
Це було дуже комплексне рішення. По-перше, мені було куди вертатися — я не з окупованих територій, моє житло не зруйноване. Це дуже важливо. По-друге, мені було до кого вертатися, до моєї сім’ї. Я розумію людей, які не вертаються через непереборні обставини — втрату роботу, житла, рідних — чи якщо просто відчувають, що їм так краще.
Я повернулася, бо відчувала тугу за рідними, за містом. Я гостро відчула, наскільки люблю Київ і як мені бракує мого звичного середовища.
У якийсь момент стало ясно: попри старання бути в контакті з людьми, важливими мені професійно й особисто, попри те, що я тримала руку на пульсі, донатила на ЗСУ, кілька разів приїжджала, — все одно я не відчувала напівтонів життя тут, і це, безумовно, впливало на теми і практики.
Цікаво, що коли я повернулася, мої роботи стали більш життєствердними, вітальними, хоча я зіткнулася з тривогами, вибухами, ППО. Спочатку це була підсвідома, а потім дуже навіть свідома тяга до вітальності, до тріумфу життя, радості, і мені дуже хотілося передати це у роботах. Як не дивно, реалізувати це я змогла, коли повернулась. Це видно з моїх блокнотів. За кордоном я робила малюнки, які рефлексували новини, прочитане: тіла, загорнуті у тканини, понівечені дерева й так далі. А тоді я повертаюся, їду в село до батьків, і з’являється багато трави, рослин, ніби стався збій, змінився фокус.
На відстані більша тривога, а небезпека здається страшнішою. Я зараз частіше буваю в Харкові і на собі відчула, що коли бачиш усе вживу, то виникають зовсім інші відчуття, ніж після перегляду новин. Звісно, там небезпечно, туди прилітають КАБи, але все одно ти бачиш дітей, жінок із візочками, доглянуті парки, чисті вулиці. Тож усе пізнається через власний досвід. І, мабуть, мені хотілося цього досвіду.
Ваша донька Зоя також малює?
Періодично. Їй 9 років, і інтереси часто змінюються.
Ви навіть робили шовкодруки з її малюнків і збирали гроші на ЗСУ.
Так, був період нашого життя в Маастрихті, коли вона дуже активно малювала. І жінки з майстерень шовкодруку сказали: «О, Зоя малює, давай зробимо щось на допомогу Україні, ми тобі допоможемо».
Ми відібрали кілька малюнків — дуже позитивних і світлих, Академія підтримала, закупила матеріали, і ми надрукували футболки, а другий тираж я вже друкувала за свої гроші. Спочатку це купували мої друзі, колеги, потім продавали на відкритих майстернях, куди приходили дуже різні люди. Ці гроші ми передавали волонтерам. Зою я завжди питала, що це, і вона давала назви. І раптом на великому папері вона намалювала песика без рота і над ним три варіанти того ж песика з різними емоціями, поставила галочку на псові з усмішкою і назвала роботу «How To Be a Happy Dog / Як бути щасливим псом». Я дуже люблю цей малюнок.
Ви часто говорите, що рутина — це важлива частина вашого життєвого балансу. Що сьогодні охоплює ваш звід правил і звичок?
Думаю, ця рутина стала більш різноманітною. Скажімо, вранці може бути затяжна тривога, дитина пізніше піде у школу і це впливає на весь ритм дня. Хочеться більш регулярних зустрічей з близькими людьми, хочеться приділяти час продуктивному відпочинку — для мене це прогулянки і читання. Періодично готую нову смачну їжу, це я теж дуже люблю.
Мабуть, нова рутина — вчитися менше тривожитись через новини і через сигнали повітряної тривоги.
Чи книжки, які ви читаєте, впливають, наприклад, на підготовку до цієї виставки? Що ви зараз читаєте?
Впливають. У мене були дуже гарні перегуки прочитаного з тим, над чим я працюю чи думаю. Якось, готуючи виставку «Пустота дверей і вікон робить кімнату живою», я почала читати книжку Франсуа Жульєна «Великий образ не має форми, або Через живопис — до не-об’єкта» про ставлення до живопису в європейській та китайській традиціях, і там були фантастичні перегуки з моїми думками. Дуже класна книжка, просто обожнюю її. І в мене так часто трапляється. Я читала книжку Едіт Еґер «Вибір». Вона — єврейка з Угорщини, яка вижила в Голокості. І в її книжці була фраза «Завжди носіть із собою яку-небудь маленьку солодощ», і я потім згадала, що мій дідусь теж так казав, на основі цього я потім зробила роботу «Маленька солодощ».
Читання може неявно впливати на роботу, але завдяки читанню я сповільнююся.
На початку, коли мене запрошували долучитися до виставки, а в мене виникала розгубленість і нерозуміння, що робити, я просто починала читати якусь книжку — і паралельно з читанням у мене виникали якісь ідеї.
Зараз я читаю прекрасну книжку Джоан Дежан «Як Париж став Парижем», вона класно написана, там багато інформації про архітектуру, соціологію, культуру.
А які роботи висять у вас вдома? На що ви кожен день дивитесь?
Нещодавно з’явилося кілька. У кімнаті, де я сплю, висить моя робота «Посадити палицю» — фотографія вербової палиці, яка проростає в дерево, кілька етюдів студентських років, які я люблю. І чорно-білі фотографії. Я зараз живу в сімейній квартирі, там є і роботи дідуся, і батьків, тобто з усіх боків оточена я «сімейним музеєм». У нас вдома багато картин, ескізів, листівок, скульптур, усе це створює затишок. Раніше я думала: «Чому так багато всього?!», мене це дратувало. А після повернення воно все рідне, кожна деталь мені важлива, воно мене гріє. І коли в мене з’явиться своє житло, думаю, там теж буде багато всього — це для мене не міщанство, це дуже важливі речі, які гріють.
Ви отримали премію PAC, зараз маєте персональну виставку в Мистецькому арсеналі, брали участь у Венеційському бієнале. Сьогодні художники більше не мислять локальними категоріями — як ви бачите своє місце на глобальній артсцені?
Певною мірою я присутня у глобальному контексті, мене запрошують на закордонні виставки. Чесно кажучи, я завжди уявляла собі наступні кроки в мистецтві. Я довго працювала з Pinchuk Art Centre і отримала максимум досвіду й бонусів від цієї співпраці, зокрема участь у Венеційському бієнале. Після цього я почала думати про Мистецький арсенал, минуло кілька років — і у 2025-му моя виставка відкривається в МА. Я завжди мріяла потрапити на резиденцію в Академію Ян Ван Ейка — це одна з трьох найкращих резиденцій у Нідерландах, у них прекрасна програма, умови і багато претендентів. Я побачила оголошення про відбір, дуже гарно підготувалася, і мене взяли. Я маю великі мрії, але нехай вони лишаються поки що у моєму щоденнику. Хочу знаходити нові можливості для показу своїх робіт і в локальному контексті, бо зараз тут мені найцікавіше. Хіба він не глобальний?
Думаю, зараз мені треба добряче відпочити, а потім здійснити свою давню мрію — написати й намалювати дитячу книжку. Хочеться спробувати себе у новому жанрі.
