«Мене називають популістом», — описує Антон Кухлєв свої відносини з депутатами Новогродівки, шахтарського містечка за сорок кілометрів від передової.
У громадську діяльність він прийшов нетиповою дорогою. До Майдану займався гуртковою роботою з дітьми, а після — вирішив практично доносити європейські ідеї з плакатів впливовим дорослим. Та коли лідером у консервативних лавах стати не вдалося, депутат звернувся до спраглих за змінами містян і створив Платформу ініціатив «Move».
Адже Антон Кухлєв переконаний: війна — це також вікно можливостей. І завдання в тому, щоб якомога швидше переконати у цьому громадськість, а за її допомоги — вперту верхівку.
[Текст створений у партнерстві з Інститутом лідерства та управління УКУ — лідером у сфері освіти для представників неприбуткового сектору в Україні. Разом ми розповідаємо історії випускників ІЛУ УКУ, які підтверджують важливість професіоналізації громадського сектору.]
Розкажіть, будь ласка, свою історію. Як ви стали спочатку депутатом, а потім громадським активістом?
Як і для більшості друзів, 2014 рік став переломним у моєму житті. Особливо березневі події, коли я побачив, що коїлося в Криму. Потім ми потрапили у вир: референдуми та всі інші неприємності. У нашій Новогродівці, маленькому шахтарському містечку на 15 тисяч мешканців, ДНР-івці теж кружляли.
Я по-особливому переживав те все. Так сталось, що я побачив у Facebook оголошення про Літню школу лідерства, яку проводив ІЛУ в Новояворівську. Я подав заявку — і мене відібрали. У липні 2014-го було тривожно залишати родину, та дружина сказала — їдь. У мене було відчуття, що я маю побачити в Україні щось відмінне від того, що було в нас на сході.
Ця школа лідерства змінила моє життя — сподіваюсь, раз і назавжди. Десять днів молодь зі сходу та заходу жила разом, і нас не роз’єднувало ні питання мови, ні Бандера, нічого такого. Ми були класною командою, і це було яскраве спілкування. Перед нами виступали Ярослав Грицак, Мирослав Маринович. Я так слухав цих людей — ніколи настільки близько з львів’янами не спілкувався. Відчував іншу Україну. Зрозумів, що з’явилась абсолютно інша молодь, яка не питає, якою мовою ти спілкуєшся. Побачив, що нас єднає інше — цінності та спільне бачення майбутнього. І це було дуже приємно та круто.
Після цього я весь натхненний повернувся додому і почав переосмислювати своє життя та діяльність. Думав — треба робити щось інше, ніж доти.
А до школи я працював у Будинку дитячої та юнацької творчості — будинок піонерів по-старому. Там був керівником гуртків, багато років працював із дітьми. Взагалі, в мене дві освіти — економічна та історична. Тоді я ще паралельно навчався в аспірантурі, а тепер — кандидат історичних наук.
З осені 2014 року почав активніше займатись громадською діяльністю. ІЛУ не поривав зі мною зв’язків. Я отримав маленький грант, почав проводити на сході різні зустрічі, діалоги. Намагався показати місцевим мешканцям, які на той час були дуже зашорені, що є інше життя. І що все, що нам показують на телебаченні, не варто сприймати за остаточну правду. І що як би гірко та боляче нам не було у нашому повсякденні, почалась серйозна війна, а тому давайте дивитись у майбутнє та налагоджувати діалог.
У 2015-му я більше займався переселенцями — дуже шкодував цих людей. Розумів, якщо вони сюди приїжджають, то не хочуть поривати з Україною. Я думав — а що їм дати, що ми можемо разом. Так почав проводити заходи, де люди могли якомога комфортніше почуватися в нашій громаді.
На тренінгах нас познайомили із ненасильницькою комунікацією, вчили розмовляти мовою потреб. Тобто це все були такі маленькі речі, від яких я почав рухатись далі. На той момент мені було 32 роки — вже не юнак. Так почав відкривати світ по-іншому.
Чому вирішили йти в депутати?
Наприкінці 2015 року ми з друзями дізнались, що будуть місцеві вибори. Пам’ятаю, святкували День незалежності, як мій друг сказав: «І що, Антоне, ми так все залишимо? Може, і нам спробувати балотуватися?»
Я зацікавився. Зараз ми сміємось із цього моменту в нашій біографії, коли вирішили під час родинного застілля іти в депутати. Взагалі, спочатку моїй родині було дуже самотньо. Потім ми подружились з іншою родиною. І так наше родинне спілкування переросло у родинну партію «Демократичний альянс». (Сміється) Так ми і стали депутатами, отримали чотири мандати. Що було дуже добре, бо це ж схід, Донеччина — хто тоді про нас що чув?
На всю передвиборчу кампанію ми витратили 4 тисячі гривень. Це була фантастика.
Що ви обіцяли людям перед виборами?
Ми чесно пішли дворами, спілкувались із людьми. Перш за все ми говорили про відкритість. Казали, що нам нема чого приховувати, ми не є місцевими бізнесменами, директорами підприємств чи шкіл, головними лікарями — всіма тими, хто раніше був у «Партії регіонів». Казали, що ми прості, з людей, і давайте спробуємо спілкуватись вашою мовою та працювати для вас. Ми самі з цього середовища, розуміємо його проблеми. Я не хотів жити за принципом «я начальник, а ти — дурень». Мене дуже бентежило все це рабство, совок. Від цього треба було позбуватись. І хотів, щоб завдяки депутатству мені це вдалося. Але не так сталось, як гадалось.
Мріяв, щоб перед сесією депутати йшли до народу і радилися з ним. Але нас спіткало страшне розчарування — не вдалося переформатувати міську раду, налагодити стосунки з мером. Нас не почули. Всі мої пропозиції про електронне самоврядування, петиції, бюджет участі — все відкидали, з усього цього сміялись. Я пропонував запровадити в місті стратегію розвитку — а у відповідь глузували, не підтримували.
Чому сміялися?
Бо звідки я взявся такий хлопець, який був десь за кордоном і всяке таке. Ти, казали, на семінарах надто багато побував. Це все не для нас. «Наші люди не готові» — була відповідь міського голови. А я кажу — а як ви можете вирішувати, готові чи ні? Та до вас жоден інвестор не зайде, якщо не буде цього пакету — бачення, стратегії, залученості громади, членства в різних асоціаціях.
Відчув, що у депутатському корпусі не буде роботи, про яку я мріяв. Мені було соромно перед виборцями. Тож почав думати — а що я можу для них зробити? Я не можу нічого вибити для них від міської влади чи мера, не можу вирішити їхніх проблем. Я ходив між людей, брав їхні запити, писав заяви на ім’я мера з проханням внести до програми соціального розвитку чи бюджету вирішення питання того і того будинку, а у відповідь — тотальне ігнорування.
Скажімо так, я був неуспішним депутатом. Зрештою, ми билися-билися — і на межі 2015-2016 років разом з друзями-депутатами та їхніми родинами створили громадську організацію Платформа ініціатив «Move». У громадських організацій гнучкіша структура — отже, через неї і будемо доносити до людей якісь меседжі чи активності.
І нам це вдалося. Ми виграли один проект, другий, третій, десятий. Їх — позитивних і теплих — уже стільки було!
Розкажіть про ваші найбільші проекти.
Зазвичай ми працюємо з донорами, міжнародними організаціями. З ними дуже круто і приємно. У нас були проекти від USAID, ЄС. А деякий час не було проектів, і ми власними силами робили різні речі в Новогродівці. Тобто в нас є досвід і залучення коштів, і використання власних ресурсів — і ми цим пишаємось.
Ми провели День вуличної музики. Сім години музики, чотири локації, діти, аніматори — це було суперсвято. І все це ми зробили за 2800 гривень!
Ми провели День вуличної музики. Сім години музики, чотири локації, діти, аніматори — це було суперсвято. І все це ми зробили за 2800 гривень! Склалися грошима по 50-100 гривень, люди щось нафандрейзили. Ми запросили музик — ті з радістю відгукнулися на громадську ініціативу. Декому просто компенсували проїзд з міст та сіл — вони приїхали, і ми зробили фестиваль європейського рівня. Фестиваль за 100 баксів, як я кажу.
За підтримки USAID ми також створили молодіжну платформу ініціатив «Move». Так у 2016-2017 роках ми про себе заявили, а зараз завдяки американському народу та їхньому гранту знову її відновили.
Ще у нас був дуже цікавий проект «Картування громад». Там ми вивчали соціальну реальність міста, сильні та слабкі сторони нашої громади. Заразом ми мали 14 фокус-груп — шахтарі, пенсіонери, школярі, вчителі, ВПО тощо. Просто неба повісили карту міста і просили людей клеїти стікери — червоний, зелений або жовтий. Зелений — це об’єкти, які подобались, червоний — не подобались, та жовті — об’єкти, як викликають дискусію.
Над ними люди підписували коментарі. Тобто ми оцінювали різні сфери і просили людей показати пріоритети розвитку міста. Були й інші заходи. Завдяки залученості стількох людей ми створили видання «Картування громад». Це була перша сходинка до стратегії. І там люди прописали, що їх хвилює у місті, яким вони бачать його майбутнє тощо.
І що найбільше хвилює новогродівців?
Найбільше їх хвилює чотири сфери. Система опалення — у нас в місті немає опалення, люди гріються кам’яним вугіллям, пічками та електрикою.
А ще у нас погано з екологією та робочими місцями. Місто має дві шахти і жодної альтернативи. Не можна говорити про майбутнє, коли у місті тільки дві шахти.
Великі труднощі з медициною. У нас є дві лікарні — первинна та вторинна ланки, проте дуже мало лікарів і низька якість послуг.
Тобто шахтарів немає кому лікувати?
Так, і в них безліч хронічних захворювань. Медицина у нашому місті має бути радше профілактичного характеру. З огляду на те, що гроші йдуть за пацієнтом, тут є куди розвернутись.
І четверта проблема — дозвілля. У місті взагалі немає місць, де можна відпочити. Типове шахтарське містечко з палацом культури в центрі, де рідко щось проводять. Немає спортивних гуртків, секцій для дорослих. Тобто взимку ти просто сидиш вдома і тухнеш. І проведенням різних акцій та фестивалів ми намагались це дозвілля розворушити.
Чи вирішуєте ви екологічні проблеми?
Поки що ні. У місті маленький потік машин, але мені дуже подобається велотема. І це також гарна картинка для майбутніх інвесторів і донорів — ось ми дбаємо про довкілля та безпеку руху. Велостоянки встановили, будемо висаджувати дерева.
А сміття сортуєте?
Ще ні. Але ми робили таку акцію, як плогінг: бігали та збирали сміття. За 45 хвилин — 125 кілограмів сміття! Це така тема прийшла зі Скандинавії.
Щодо сортування, то наша організація не настільки велика. Я змушений хапатися за все, не можу поринути в щось одне та остаточно пролобіювати якусь тему. Ось сьогодні мені школа подзвонила: «Антоне, прийди, ми ось це робимо». Завтра в мене настільний теніс з хлопцями на стадіоні. «Можеш нам організувати?» Можу! «А завтра в нас ще висадка дерев. Можеш?» Можу! Цей мікс мене розпорошує. Тому так і виходить що з екологією, що з робочими місцями. Хочеться взяти проект з підприємництва — навчити людей створювати малий та середній бізнес. Мало би бути дуже круто.
Ми більше займаємось культурними, спортивними та відпочинковими акціями. Тобто за можливістю. Сконцентрувати увагу на одному напрямку не вдається. Хоча мені б хотілось більше зосередитись на стратегічних речах — виробляти у людей бачення того, яким має бути наше місто, які реформи — болісні та неминучі — мають тут пройти.
Зараз нам треба добре попрацювати над порядком денним, бо в нас обмаль ресурсів, конкуренція, шалений відтік молоді, смертність майже втричі переважає народжуваність. І я хочу прописати все це: що не так і куди рухатись. І щоб це був не «Move» і кілька депутатів, а суспільний діалог.
До чого привів ваш проект із картуванням?
Відтоді про нас багато дізнались. Ми сподівались, що публікація нашого бачення стане фундаментом майбутньої стратегії. Того, щоб ми почали вивчати нашу реальність, чим дихають наші мешканці, та приступили до такого серйозного проекту, як стратегія розвитку громади.
Я запропонував міському голові та депутатам використовувати результати картування, щоб сформувати бюджет і програму соціально-економічного розвитку. Щоб вони подивились, що людей бентежить та хвилює, і вписали відповідні заходи.
Моя ключова позиція — наших людей треба розворушити, дати їм можливість відчути, що від них щось залежить. Потім мені багато людей дякували за те, що їх запитали. Бо таких практик, на жаль, бракує.
Після того як ви знайшли контакт з людьми, чи змінили про вас думку місцеві депутати?
Так, вони змінили свою думку — зараз вони мене просто ненавидять.
Ось тепер у нас є інший великий та крутий проект «Єдина громада». Цю програму реалізують організації IREX та ГУРТ за підтримки USAID, і вона направлена на згуртування влади та громади як запоруки розвитку міста. Ми півтора року над цим працювали, а зараз реалізуємо. Там є багато крутих компонентів, і мер підписала меморандум про співпрацю, але як виявилось на ділі — жодної допомоги. І тепер нам намагаються встромляти палиці в колеса.
Вони не вірили, коли я казав, що цей проект буде дуже гарним і що нам вдасться зробити революційні для Новогродівки речі. Наприклад, вивезти 25 різних людей — і депутатів, і простих мешканців — переймати досвід у Тростянець. У нас були чотири круті лекції, толока, зараз до нас підтягуються люди. Ось завтра маємо еко-акцію — висаджуємо в парку берези. І все це не за великі гроші.
За 40 кілометрів від лінії фронту ми робимо те, що можемо. І для такого містечка, як Новогродівка, на мою думку, це великий прорив. Тоді влада це сприймала як «ну бавляться хлопці», а тепер бачать, що виростає штука, на яку вони не можуть вплинути. «Дякуйте донорам». Так, це все донори, але тим не менш.
Ось ми поставили в місті чотири велостоянки — та вони копійки коштують. Так, донори дали гроші і ми поставили. У нас досить велосипедне місто. Хто вам заважає? Ніхто. Ціна питання — 8 тисяч гривень.
У нас є села, з якими ми маємо створити об’єднану громаду. Про ті села ніхто не дбає. Ми написали невеличкий проект. Одному селу поставили дитячий майданчик і провели там дитяче свято — селяни були шоковані. А в іншому селі поставили турнік і бруси — раніше цього не було. Ціна питання — кілька тисяч.
Я вірю в людей. Кажуть, що вони не готові. Та звичайно, не готові, але що ми робимо, щоб їх підготувати? Я дуже вірю в європейські цінності, багато разів був у Європі. Ми нічим не гірші, й так само можемо впроваджувати бюджет участі. На лекції у Чехії нам весь день про нього розповідали. Та що ж там коштує його впровадити!
А що передбачає цей бюджет?
Це коли міська влада виділяє певну частину грошей — зазвичай до 1%, і люди можуть писати під них свої проекти. Після обговорення комісія їх схвалює, вивішує на сайті, а мешканці голосують. Тобто беруть участь в розподілі коштів місцевого бюджету, тим самим долучаються до прийняття рішень, а отже, відчувають свою значущість. Своїм баченням та ідеями люди можуть щось змінювати — чи то дитячий майданчик, чи нові лавки. Ми виступали за всі ці ініціативи. Нам треба творити бренд відкритого міста — тоді підтягнуться інвестори і зміниться економіка, а не лише одні шахти.
Я просто звихнутий на цій демократії — вірю у все це. Має бути активна спільнота — ідеальна чи ні, але має бути. Громадські активісти вже заявляють про себе, а мер сприймає їх за конкурентів і фріків, які щось ходять, вимагають і критикують владу в Facebook.
Що депутати пропонують натомість, коли вважають, що люди не готові до європейських цінностей?
Це переважно риторика міської голови. Вона нічого не пропонує — легше керувати містом в ручному режимі. Тобто не завдяки залученню громади та суспільного діалогу, а тим дала, а тим не дала. Лояльна школа — виділю кошти, нелояльна — не виділю.
Можна і так жити. Але яке майбутнє ви тоді будуєте? Ради чого хлопці за 40 кілометрів від нас віддають свої життя? Ну виграєте ви тактично. А стратегічно? А стратегічно — з нашого міста поїдуть всі молоді люди, які більш-менш активні. Вони осядуть у Львові, Києві, Дніпрі та Харкові.
А міська голова мені — люди не готові, ми колись потім це все будемо впроваджувати. Коли потім, якщо ми вже зараз на прикладі нашої організації залучаємо іноземні інвестиції, згуртовуємо громаду, робимо якісні зміни, що коштують набагато дешевше, ніж те, що робить влада?! Ми робимо людей впевненішими та щасливішими.
Війна за 40 кілометрів дається взнаки людям та місту? Мотивує працювати активніше чи демотивує?
По-різному. Нас вона дуже мотивувала — як це не страшно. Ми би не були такими, якими стали. Дехто — і таких більшість — не сприймає сьогоднішніх подій. Бо погіршився рівень життя, все подорожчало, немає впевненості в завтрашньому дні. Шахтарям затримують зарплати. Раніше за курсом вони мали $800, а зараз — $200-300.
І, звичайно ж, на цьому тлі все погане. Та не треба це сприймати тільки як трагедію — якщо дивитись вглиб, то це водночас і вікно можливостей. Головне — як цим користуватись. Інвестор сюди не зайде, бо близько до війни. Та я вірю, що все владнається.
Чи виникають у вас труднощі в керуванні громадською організацією?
Можливо в тому, що багато питань я закрив на собі. Це не через недовіру — просто якось так сталось. Громадська організація — це дуже цікава робота, але мені б хотілось передати трохи відповідальності. Та поки що я не знаю, як до цього дійти. Я розумію, що всі люди працюють, у них є родини. Я ж більше зосереджений на громадській діяльності. Офіційного працевлаштування зараз, на жаль, не маю.
Люди — те, що найбільше мотивує мене все це робити і залишатися на сході. Шаленію від них. Треба робити — роблять. Треба бігти — біжать
Люди — те, що найбільше мотивує мене все це робити і залишатися на сході. Шаленію від них. Треба робити — роблять. Треба бігти — біжать. Ми робимо благодійний забіг — з нами біжать і ті, кому 60, і ті, кому 10. І всім разом цікаво. І не через те, що я це кажу чи наказую, це просто розуміння того, що ми пливемо в одному човнику — одна громада, одна країна.
Перед вами ніколи не стояв вибір — залишитися чи виїхати з Донбасу? Все ж так близько до лінії фронту.
Ні, страшно не через війну. А через емоційне вигорання та непорозуміння. Через те, що ти борешся, борешся, а у влади немає розуміння елементарного. Інші міста все це пройшли, а я тут маю ще це все доводити.
Без образ, але ми відстали від містечок Західної та Центральної України. Ми робимо речі не гірші, ніж на Галичині чи ще десь. Але тут немає чи то сталості, чи то стратегічного підходу. Відчуття того, що ми дійсно закладаємо фундамент майбутнього Донбасу. І мене це пригнічує. Бо зараз тут такі великі гроші крутяться, а стратегічних підвалин майбутнього розвитку я не бачу.
У Краматорську — нинішній столиці Донецької області — є USAID, ПРООН, різні донори, купа проектів і всього іншого. Проте методи управління коштами і людьми залишаються совковими. Є зміни — десь завод відкрився, десь школу опорну побудували. Але мені в моєму місті хочеться бачити і виходити з розуміння того, куди ми рухаємось. А не просто проїдати міський бюджет.
За три роки я не вмовив запровадити жодного інструменту демократії — який сюди може прийти інвестор чи міжнародна організація? А якби у нас була стратегія та всі ці різні штуки… І це не блабла — а реальні інструменти, від яких буде відштовхуватись співпраця з тими ж USAID та ПРООН. Ось так я все це бачу. На мене в місті кажуть, що я популіст. Ну, нехай кажуть.
То чи є у вас план?
Через два роки я планую балотуватись у голови громади, якщо об’єднання все ж таки відбудеться. Дуже хочу, щоб ми стали гарною командою. Моя величезна мрія — щоб люди приїжджали по досвід у Новогродівку.
Сподіваюсь, що за два роки нам вистачить сил підготуватись і перемогти на виборах. Бо активізмом можна займатися багато років, і бути там однаково щасливим і нещасливим, але мені хочеться перезавантажити місто і йти таким класним європейським шляхом — будувати нормальні відносини та громаду.
Тобто таким чином ви хочете впливати на депутатів?
Ні, не впливати. Я хочу задавати темп, співпрацювати. В тому й біда, що мер зараз впливає на депутатів. Бо той — бюджетник, той — вчитель, той — директор комунального підприємства, а той ще хтось. І ця картинка жахлива. А я хочу, щоб шляхом роботи над стратегією і різними засадничими речами ми напрацювали спільне бачення, побачили трохи далі свого носа.
Чи допомагає вам досвід навчання в ІЛУ УКУ?
Коли за рік до війни я побачив УКУ — був шокований. У мене дві вищі освіти — я закінчив Донецький університет, але такого я ще не бачив. Я ходив, плакав і дивився, куди рухається світ і Львів зокрема. Там була ще та атмосфера.
На Літній школі лідерства в нас не було як таких лекцій чи тренінгів. Але там мені дали можливість відчути свої сили, відчути себе впевненішим і потрібнішим. Я побачив, що світ не чорно-білий, він весь у відтінках — ось у чому заслуга ІЛУ та УКУ.
Через чотири роки після школи у Новогродівці пройшов дуже гарний проект від ІЛУ «Citizen Lab» — лабораторія активного громадянства. У нашому місті три дні проводили лекції, зустрічі, а потім ще була поїздка до Львова. Через цю школу пройшли наші місцеві мешканці. На тренінгах їм розповідали про громадський активізм, вирішення особистісних конфліктів, як ставати спільнотою та відчувати одне одного.
І після цього у місті з’явились нові активісти. Адже вони почули лекції, побували у Львові, побачили новий тип спілкування. Ось і кажуть, а що ваші семінари дають? Та нічого не дають, тільки після одного із тренінгів до нашої організації додався ще десяток людей.
Тобто можна сказати, що освіта відіграє ключову роль у становленні активіста?
Так, освіта і спільна діяльність. Зазвичай люди слабо відгукуються на семінари та тренінги, їм це здається нудним. Але коли я все ж наполягаю, чи тема цікава, то люди допитуються — а коли наступна зустріч буде? Наші інструменти роботи з людьми, як і всюди, просто тут своя специфіка. Адже Новогродівка — це шахтарське містечко, у минулому під впливом «Партії регіонів», зі своїм менталітетом та проблемами. І тут бац — якась активність з’являється.
Львів, Івано-Франківськ, Тростянець — люди стали виїзними. Якісно суспільство стає абсолютно іншим, і це дуже помітно. Можливо, через це і таке ставлення влади: вона змушена наздоганяти нас, а тому й нервує. Цього року ми підписали угоду мерів — про зменшення викидів СО2, а також вступили в Асоціацію «Енергоефективні міста України». Хоча я і моя команда говорили про це давно. А ось тепер і влада побачила. Міський виконком тепер і фестивалі робить. І за нашим же зразком створили молодіжну платформу.
Чи плануєте вчитися далі?
Наприкінці цього чи наступного року планую податись на навчання. Дуже хочеться отримати польську стипендію Лейна Кіркланда чи піти в Українську школу політичних студій. З подібних місць виходиш новою людиною.
Освіта мене надихає, дає можливість відкрити інші обрії, побачити чи почути інших людей. У 2014-2015 роках я багато їздив — як губка все всмоктував. Журналістика — їду, про ЄС — теж цікаво, громадські організації — і тут я, антикорупція — ох, це ж так актуально. А зараз мені просто хочеться вступити у якийсь проект, який би дав мені стратегічне бачення, де б у мене виросли крила. Тобто не практичні штуки, а щось таке, після чого я би собі сказав: «Антоне, не бійся ставити амбітні завдання. Тобі все вдасться».
Як ви боретесь з емоційним вигоранням?
Ох, це про мене. Десь на межі 2017-18 років абсолютно не знав, що з цим робити. Навіть складно відповісти… Та сьогодні в мене немає часу вигоряти! Ось ми зараз говоримо, а на телефон уже двадцять разів дзвонили. Ми плануємо проекти, а ще у листопаді маємо два фестивалі, дві подорожі.
Радше немає часу відновлюватись?
Так, немає. Не знаю, чим це все може скінчитись. Мабуть, від вигорання мене може врятувати поїздка за кордон. Ось у п’ятницю вирушаю до Німеччини вивчати досвід маленьких шахтарських містечок — як вони переформовувалися. Ревіталізація, енергоефективність тощо.
Мені просто треба змінити картинку і сім днів десь поспати самому в готельному номері.
А ще в мене вигорання від спілкування з друзями — ми можемо страждати, що і сесія депутатська погано пройшла, і там у нас проблеми, і тут нас не підтримали. В основному вигорання через те, що немає підтримки та діалогу з владою. Немає дій — натомість знущання, образи, інтриги. То громадську раду в нас розігнали, то кімнати, про яку ми 5 років мріяли, в оренду не дали, то на нашу активістку, яка працює в школі, почали тиснути. Врятувати, надати сили може спільне спілкування.
Сьогодні в Україні почастішали напади на активістів, їх часто недолюблюють. Як за таких умов не опустити рук? Дайте п’ять порад своїм колегам.
Я можу радше дати меседжі, якими керуюсь по житті.
По-перше, я віруюча людина. Вважаю, що треба думати про вічне, згадувати Господа і розуміти: все, що відбувається, неспроста. Це мені дає сили.
По-друге, моїм девізом є слова Магатми Ганді: «Ми самі повинні стати тими змінами, які хочемо бачити в світі». Не можу зрадити цьому вислову: тримаю його, як ту нитку Аріадни у своїх руках.
З приводу демотивації я своїм друзям завжди кажу так: «Подивіться, ким ви були до 2014 року і ким ви є зараз». І вони вмить виправляються
По-третє, не бійтесь мріяти і думати про велике. І хоча всіх тут лякають гейропами та іншою маячнею, я в це вірю. Нехай європейська цивілізація має свої труднощі, та завдяки західним цінностям довела своє існування, значущість. Це правильний шлях розвитку. І розуміння цього, так би мовити, не дає мені розвалитися.
По-четверте, подумайте про людей, які вас люблять, оточують та які у вас вірять. Це теж важливо. Якщо я поїду з Новогродівки, ніхто не пропаде. Буду працювати вчителем чи журналістом у районній газеті. Та варто подумати хоча б про своїх друзів — як добре просто поділитися з ними чимсь.
А ще є всі ці бабусі, а також старшокласники, які роблять перші кроки. «Дядю Антоне, а як ми можемо вам допомогти?». І хлопцю 15 років — я його про це не просив, і директорка його не спонукала, щоб він прийшов. І тоді я думаю, от заради цих хлопців я маю ще п’ять турнірів провести. Чи ще один фестиваль, чи звозити їх кудись — може, колись вони згадають цю поїздку.
І п’яте. З приводу демотивації я своїм друзям завжди кажу так: «Подивіться, ким ви були до 2014 року і ким ви є зараз». І вони вмить виправляються.
