Учитель української мови та літератури Артур Пройдаков каже, що кількість обовʼязкових текстів у шкільній програмі треба зменшувати в кілька разів і нарешті читати їх по-справжньому. 2021 року Пройдаков став найкращим учителем України за версією Global Teacher Prize, а 2023-го ввійшов у десятку найкращих учителів світу. Сам Артур у свої 33 говорить, що хороший вчитель пропонує дітям картину світу, й показує, як застосовувати знання за межами шкільних стін.
Пройдаков народився та виріс у Кадіївці (до 2016 — Стаханов), де хотів прожити усе своє життя, та після початку війни й окупації міста 2014 року переїжджає в Сумську область, а згодом — до Києва. Зізнається, що лише в 24 роки перейшов на українську повністю, а російську тепер забуває. Зі студентських років захоплений текстами сучасних українських письменників, Пройдаков багато міркує про те, як уже сьогодні реінтегрувати схід України й пояснює, чому українські діти дедалі гірше читають довгі тексти і чим це загрожує.
§§§
[Це інтерв’ю створене завдяки підтримці Спільноти The Ukrainians — людей, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Приєднуйтеся!]
§§§
Сьогодні ми багато говоримо не тільки про деокупацію, а й інтелектуальну, смислову реінтеграцію вашого рідного регіону — сходу України. Про що зараз важливо думати передусім?
Недавно я мав стосунок до робочої групи «Освітня реінтеграція деокупованих територій». Ми багато думали, як повертати освіту — для дітей, дорослих. Це комплексне питання: чи визнавати атестати, дипломи, що робити з учителями. Інколи такі розмови схожі на фантазію. Ми ж не знаємо, зайде українська армія в зруйноване чи мирне місто, скільки там буде шкіл і дітей. Але дорожню карту робити все ж треба.
Що складає мінімум?
Законодавчі зміни. Ми маємо визначити, хто такі колаборанти. Для себе я розумію це так: керівники закладів освіти — колаборанти. Вчителі-предметники — неоднозначна ситуація. Це потрібно доводити індивідуально, а отже, прописувати на законодавчому рівні. І що найважливіше, ці меседжі треба озвучити на той бік, щоб люди усвідомлювали, що станеться. І коли ми будемо відвойовувати території, ті люди, які точно знатимуть, що їх чекає покарання, їхатимуть у Росію — або не їхатимуть і відповідно до закону нестимуть відповідальність. Такі речі не можна вигадувати постфактум.
Але найгірший сценарій — це амністія для всіх: і тих, хто вбивав людей, і тих, хто стояв із плакатом, і хто просто викладав фізкультуру і не займався пропагандою.
Також ми можемо готувати програму. Я переконаний, що для деокупованих територій потрібно готувати програму вивчення української мови як іноземної. Не можна одразу після деокупації навчати дітей у Стаханові за програмою, ідентичною до київської.
Потрібно створити розважальні візуальні підручники й починати з елементарного, не боятися викладати десятикласникам ази української мови й зосереджуватися на мовленні. Такі програми треба створювати вже зараз.
Після деокупації ключовими є дві речі: освіта і фінансовий ресурс. Є дійсно багато людей, які живуть у режимі «какая разніца». Їх треба перетягувати на свій бік і лагідно через їхніх дітей впливати на них. Ключове — це діти. Діти можуть міняти свої позиції.
Що ви думаєте про переписування історії регіону з акцентом на українських іменах і явищах? Наприклад, зараз багато говорять про ХХ століття й дисидентів, чимало яких із Донеччини та Луганщини.
Мені здається, зараз є намагання занадто українізувати схід, мовляв, це Стус, Світличний, Руденко, Сосюра, а тепер Жадан та всі решта… Але це поодинокі історії, перекрити якими повну ситуацію на Донбасі ми не можемо. Нам треба говорити про все.
Чи панувала російська мова в містах? Так, панувала, я чудово знаю російську і говорив нею до 24 років.
Стус — крутий, є купа інших крутих менш відомих людей. Але треба вчитися говорити і про дно, про те, що була русифікація. Росія формувала гібридну ідентичність «народу Донбасу», це культивувалося через головне свято День шахтаря й таке інше. Про це треба говорити відверто.
Мені дуже подобаються історії про бельгійське коріння Донбасу, я про це досить пізно довідався, у 2017-му. Довго був певен, що все пішло від Льохи Стаханова, у нас там памʼятник, музей шахтарської слави. Виявилося, ця міфологія штучна.
Треба говорити не тільки про письменників, а й, скажімо, про футбол. Коли грала збірна України в 2012-му, всі вболівали за свою збірну незалежно від походження футболістів.
Іноді важать навіть не конкретні персоналії, а феномени, процеси. Особистості іноді затіняють просто хороших людей. Знаєте, є Стів Джобс і є айтівці. Всі знають, що Стів Джобс новатор, але айтівці ж теж стараються, щось створюють. Не треба ними нехтувати.
Що пропонує добрий шкільний учитель, незалежно від предмету?
Учитель може дати картину світу й конструктивні поради щодо того, як використовувати знання в реальному житті. Потрібно говорити не тільки про академічні знання: формули, правила.
Я з досвіду бачу, що діти запамʼятовують не уроки, а події, зустрічі, поїздки. Коли я вчителював у Ромнах, то приводив дітей на зустрічі з письменниками в бібліотеку імені Богдана Антоненка-Давидовича. Ми їздили на концерти Pianoboy, O’Torvald, Бумбокс, Фіолет, Один в каное! Ми все обʼїздили! Ці пригоди діти памʼятають. А в травні ми готувалися до ЗНО, проводячи уроки надворі.
Учитель — це все ж певна рольова модель. Уявіть, що ваша вчителька читає сучасну літературу, розказує про Жадана, жартує про Калуш, згадує актуальні культурні меми. Якщо вчителі з року в рік повторюють одне й те ж, не змінюються — це геть інше.
Учителі шкільної літератури можуть дати навички читання, показати тексти за межами шкільної програми. Є Василь Стефаник і Михайло Коцюбинський, але також є Фредерік Бакман чи Стівен Кінг — і це нормально. У мене діти в класі дуже люблять Бакмана!
Артуре, ви відверто говорите про русифікований простір, у якому зростали. Як і чому ви обрали українську філологію?
Я 1990 року народження. Мій період самоусвідомлення — це 2004-2007 роки, середня і старша школа. Я любив футбол, матчі на 1-му національному коментувалися українською, обговорювалися теж і в студії. Ще був «Океан Ельзи». Мені хотілося показати близьким, що українська — це круто, я вмикав гучніше музику на музичному центрі, коли слухав альбом «Gloria». Пригадую радіостанцію «Гала-радіо», там було багато нішевої української музики. Ще на М1 було багато української.
Я любив слухати Ющенка, який теж дуже гарно говорив українською. І в 10-11 класі я читав класику, вона мені подобалася.
Тепер мені здається, що був і прагматичний момент. Після перемоги Ющенка настала українізація, я думав, що буду затребуваним фахівцем.
Я не мав нагоди купити книжки сучасних українських письменників у Стаханові. Але десь у 2006 році мені трапила до рук бібліотечна хрестоматія для 11 класу, завдяки мамі. Мама працювала в школі-інтернаті й дружила з бібліотекаркою. Не знаю як, але там були «Рекреації» Юрія Андруховича. Уривками, але великі фрагменти, контекст був зрозумілий.
Мені дуже подобалося, що біля імені Андруховича в дужках було написано «нар. 1960» — і все, немає дати смерті. Сучасний письменник, це може бути цікаво! Мені дуже сподобалася лексика цього роману, подача. Того ж літа в бабусі в селі я слухав радіо «Ера FM», там була реклама книжки «Таємниця». Я подумав: крутий письменник, у нього навіть реклама на радіо є.
Яким було навчання на українській філології на Луганщині в ті роки?
Перший курс багато дав. Я вступав в останній рік до введення ЗНО, складав 5 іспитів у школі і тестування на факультеті в Луганському університеті, досить легко вступив. У моїй групі було тринадцятеро, з них троє хлопців. Мене в хорошому сенсі переламали луганські викладачі. Це Стахановський факультет (Стахановський педагогічний коледж — Стахановський факультет входив до структури Луганського національного університету ім. Тараса Шевченка, — TU), до нас приїжджали викладачі з міста й проводили заняття.
Пригадую Олену Горошкіну, яка зараз в Інституті мовознавства. Галич Олександр Андрійович, читав теорію літератури. Вони говорили, що треба розмовляти українською не тільки на парах, підсовували хорошу літературу. І Наталя Михайлівна Філоненко, яка читала вступ до теорії літератури й наводила приклади текстів сучасних українських письменників. Я знайшов у нашій бібліотеці для дорослих Любка Дереша, Ірену Карпу… Філоненко привезла мені «Ворошиловград» Жадана, який я прочитав за декілька днів, це був мій третій курс.
Ви писали магістерський диплом про романи Сергія Жадана. Як це стало вашим полем дослідження, що він вам запропонував як хлопцеві зі сходу?
Коли я закінчив бакалаврат, то пішов до Філоненко і вирішив, що писатиму про Жадана. Тема була така: «Екзистенційні мотиви в романах «Ворошиловград» і «Депеш Мод» Сергія Жадана». Я досліджував мотиви дорослішання, виписав, чим займались екзистенціалісти, й накладав це на письмо Сергія Вікторовича. Почувався трохи як у кінофільмах, сидів з ноутбуком надворі й писав про тексти українського письменника.
На аспірантуру я прийшов до завкафедри української літератури Луганського університету Віри Григорівни Фоменко. Вона мала свою урбаністичну школу, написала монографію «Література і місто». Віра Григорівна досліджувала Домонтовича, Стефаника… Я починав писати про урбаністичний текст у творчості Юрія Андруховича, це був 2012 рік. Однак ця робота йшла мені важко, я не науковець. У 2014 році вже стало не до дисертації, я перестав писати, переїхав у Сумську область, не довів справи до захисту.
Але найстрашніше, що моя Віра Григорівна залишилася співпрацювати з луганською окупаційною владою. Зараз вона має серйозні позиції в цьому університеті.
Мабуть, про урбанізм української літератури там уже не пишуть.
Так. Ну а я втратив бажання писати наукову роботу після початку війни, перестав вірити у це як в актуальний проєкт.
Після перемоги в Global Teacher Prize мені нагадували, пропонували вийти на захист, але поки я не бачу в цьому сенсу. Маю перший розділ у чернетці.
Сьогодні ми наново відкриваємо те, що чимало найяскравіших дисидентів були зі сходу, деконструюємо міфологію. Ви ж обрали досліджувати сучасний текст про схід, Жадана. Що вам відкривала література про ваш регіон?
У 2021 році на церемонії Global Teacher Prize Сергій Жадан вручав премію вчительці з прифронтових територій Марії Уминській. Ми сфотографувалися, я розказав про свою магістерську, на що Сергій Вікторович спитав, де я знайшов екзистенційні виміри його романів, було весело.
Я згадую «Депеш Мод» — харківські локації українською мовою, багато гумору… Чи бачив я там міфологему українського сходу? Ну, що всі матюкалися і підбухували — це частково близько для молодого покоління 90-х на тій території.
«Ворошиловград» був для мене відкриттям, бо я знав цю бензозаправку, за яку так тримаються герої. Бачу навіть зараз, у мить цієї розмови, її на трасі «Луганськ-Стаханов», за селищем Сутоган.
Герої — дуже близькі, Травмований — схожий на мого старшого брата, який теж ремонтує авто. Я всіх легко візуалізую, вони невигадані. Коли я вперше читав «Музей покинутих секретів» Забужко, то йшло не так легко, ті розмови були неприродні для мого життєвого досвіду. А «Ворошиловград» — правда-матінка.
Для мене Жадан відкрився як представник інтересів сходу після початку війни у 2014 році.
Він писав тоді багато статей, есеїв на цю тему, показував інші ракурси. Я вголос читав їх мамі. Жадан у хорошому сенсі адвокатував регіон, пояснював, що не всі мешканці сходу — терористи. У 2015 році вийшло «Життя Марії», воєнна тематика була потужно, болюче й непропагандистськи представлена. Жадан хотів пояснити логіку цих людей. Це точно виявилося в «Інтернаті».
Чому врешті ви обрали українську філологію, якщо навколо був русифікований простір?
На факультеті я не вважав, що піду працювати в школу, збирався викладати в університеті або редагувати книжки.
Хоча й був стереотип, що це не чоловіча професія. Чоловікові, мовляв, треба йти на завод, Алчевський металургійний комбінат, 10 000 гривень, ранній вихід на пенсію. Або на шахту. Мене навіть один родич намагався цим піддражнити, я ж хотів показати, що в цій галузі можна бути успішним. У Стаханові я мав викладацьку роботу, репетиторство.
На мене вплинули культура й медіа. Це ж класно — в Україні знати українську. Я не говорив нею 24/7, переходив. Зараз я говорю швидко, а раніше говорив літературно, повільно. Тепер дозволяю собі живе мовлення, суржик. А в Стаханові я був людиною, якій казали: «Скажи тост українською».
Ви говорите також і про престиж професії вчителя — мені здається, це одне з найгостріших питань сьогодні в освітній сфері. Від чого залежить престиж?
Дуже багато залежить від учителя. Якщо вчитель приходить на роботу й каже: «Держава про мене не дбає, міністр освіти нічого не робить, я нікому нічого не винен…», це впливає на репутацію вчителя загалом. Учитель повинен поважати сам себе й бути переконаним, що робить класні речі, — і з такою енергетикою заходити в клас. Так, я можу помилитися чи сказати не те, але я певен, що ділитися думками варто.
Вчителі мають бути переконані, що вони важливі і можуть вплинути на життя класу. Діти, може, й не вивчать усі правила — то нічого. Якщо ви підкажете дітям хоча б одну хорошу книжку, автора, тему, важливе слово — це вже буде тим особливим плюсом.
Самі вчителі мають позитивно налаштовувати себе, тобто не скаржитися й не звинувачувати. Зараз у Києві — вже нестача вчителів. Математиків, хіміків, фізиків. Люди не йдуть навчатися на цю спеціальність. Учителі точних наук зараз точно не у фаворі. Люди розуміють, що зі своїми математичними знаннями вони можуть перейти в ІТ чи інженерну справу, заробляти краще. З мовою, літературою трохи краще. Проблема — це затягнути молодь у вчителювання.
Чому це проблема?
Мені здається, зараз молоді люди хочуть всього й одразу. Коли я йшов на роботу в коледж у 2011 році, то мав пів ставки і 500 гривень. Я розумів, що зарплата маленька, але через рік буде більша, наприкінці мав десь 5 тисяч. Мені це підходило, бо я хотів захистити дисертацію, стати в 25 років кандидатом наук і викладати в Луганському університеті, будувати академічну карʼєру й залишатися на Луганщині. Я бачив перспективи в Стаханові, був готовий до поступового зростання.
Зараз люди не готові чекати, повільна фінансова мотивація їх не заохочує. І от ти вчитель, а ще маєш репетиторство, проєкти — тоді ти виходиш на рівень, який підійде тобі і твоїй сімʼї. Так я дивився на це, поступово переїхав у Київ, продовжую поєднувати кілька занять, мені це підходить.
Але молода людина бачить це так: або я як учитель отримую 15 тисяч в районному центрі, або йду у велике місто «не за професією» й отримую 35 тисяч.
Молоді люди покидають районні центри й переїжджають до великих міст. Залишаються не дуже мотивовані до змін люди, які скаржаться, що вони нікому не важливі, і не хочуть нічого міняти.
З престижністю професії треба працювати через промокампанії. Запрошувати молодих успішних учителів на телемарафон, популярні програми. Можна зняти серіал про вчителів! Є ж про лікарів, дуже популярні. Показувати вчителів нормальними людьми, які дружать, закохуються, у школі інтриги… Має бути якнайбільше позитивних прикладів. Кожен памʼятає свого шкільного вчителя, але якщо попросити назвати десять сучасних яскравих вчителів, які активні зараз, — це вже складніше.
Очевидно, що фінансове питання і далі важливе. Що з цим робити?
Піднімати зараз заробітну плату? Сумніваюся, що в 2024 році це можливо. Залучати молодих варто, потрібно створювати програми для цього. На рівні Києва ми працюємо над цим з університетом Грінченка.
Можливо, потрібні якісь переваги. Наприклад вища стипендія для тих, хто йде на педагогічний. І, звісно, хочеться після перемоги вищу зарплатню вчителям, але це не питання єдиного рішення. Я завжди працював учителем і мав підробітки. Підозрюю, багато вчителів так роблять.
Якщо в Києві бракує кадрів, то боюся думати, що діється в селах. Хтось це читатиме й скаже: ну, легко йому казати, він же виїхав. Але я був у Ромнах шість років, у мене все непогано складалося, я вирішив усе ж пробувати їхати в Київ і рости. Але мені здається, я довго в своєму теперішньому режимі не витримаю і років через десять знову повернуся викладати у менше місто. Візьму ставочку в школі й спокійно попрацюю.
Наприкінці 2023-го всі дотичні до освіти люди обговорювали національний звіт за результатами оціювання якості освіти PISA, що вказав на разюче падіння рівня читацьких компетенцій в українських учнів. Що це практично означає для нас?
Рівень читацької грамотності впав не лише в нас, а й в інших країнах. Просто в нас він знизився катастрофічно. Читацька грамотність — це здатність сприймати, аналізувати текстову інформацію, подану не просто у вигляді класичних текстів, а й у графіках, діаграмах, схемах.
Наша проблема зараз — у тому, що діти не обробляють інформацію. Мова йде не про фактичне сприйняття тексту, а про можливості визначити неправильні тези, синтезувати інформацію. Це систематичне критичне мислення.
Важливо, що людям складно сприймати навіть тексти в медіа, скажімо, інтервʼю, де виділені слова журналіста й окремо — респондента. Ви не повірите, але навіть дорослі люди плутаються, як це читати.
З чим повʼязане таке різке падіння?
У нас повномасштабна війна, звісно, освітній процес — нестабільний. Ми звикли читати тікток і в найкращому разі інстаграм, це впливає на читацькі вміння.
Правила комунікацій кажуть нам, що в абзаці бути має не більше пʼяти речень, в реченні — не більше десяти слів. І не дай Боже написати речення з кількома видами звʼязку!
Що ми можемо робити вже зараз?
Потрібно додавати реальні читацькі активності на уроки мови й літератури. Обовʼязково додавати медіаатексти, привчати дітей читати їх. Скани статей у Forbes, статті з The Ukrainians — все підходить. Діти мають звикати до такого формату. Вони не читають електронні медіа так, як ми це уявляємо. У найкращому разі стрічку новин.
І головне — варто змінювати підхід до вивчення літератури в школі.
Що не так зі шкільними уроками літератури сьогодні?
Уявіть собі чотири полиці, фактично невеликий стелаж книжок. За рік ми з дітьми маємо пройти десь три полиці. 9 клас — Сковорода, Котляревський, Шевченко, Пантелеймон Куліш, Вороний, Олесь, Гоголь. Це українська література. Із зарубіжної — Гейне, Шиллер, Гюго… Розклад виглядає так: ми маємо тиждень-два на читання й обговорення однієї книжки, це 2-4 години. Уявіть собі якість цього читання.
У школі ми встигаємо схематично звернути увагу на сюжет: куди герой пішов, що зробив, як помер. Потім на тестах дитину питають, у якому творі є козаки. Вона каже, що в «Тарасі Бульбі» й отримує 11 балів та похвалу.
От і приклад читацької грамотності.
В українській школі сьогодні немає опції зануритися й почитати опис собору Паризької Богоматері на десяток сторінок, підкреслити там художні засоби. Чи зупинитися й показати пожежу в соборі. Я все одно це роблю, показую фільм із Джиною Лоллобріджидою, пояснюю, чому мені цікаві ці інтертексти. Запитую дітей, що вони вважають в Україні таким самим символом, яким є цей собор для Франції. Діти пропонують варіанти: міст Кличка, Лавра… Врешті ми доходимо до Софійського собору. Згадуємо романи про собор Софії.
Я виходжу з уроку, а ми, може, нічогісінько не прочитали.
Але я радію, що закинув дітям думку про те, що Софійський собор такий самий важливий, як і собор Паризької Богоматері, важлива ознака України в історичному контексті.
А за програмою діти мають знати сюжет, ознаки твору. Натомість для мене цей текст — нагода говорити про толерантність на прикладі Квазімодо, добро, красу.
Потрібно читати менше, але якісно. Також добрим варіантом є наявність вибору. Тобто, на певну тему є три тексти, діти можуть обрати бажаний і потім обговорити в групах, звертати увагу на нюанси і звʼязок із життям. Обговорюючи «Тараса Бульбу», ми з дітьми згадуємо Запоріжжя, дивимося на карту бойових дій, зʼясовуємо, яким був конфлікт католиків і православних. Я показую фрагмент російського фільму «Тарас Бульба», де герой актора Боярського каже «Русь Киевская, спасибо тебе», ми з дітьми досліджуємо цей пропагандистський фрагмент, якого немає в тексті Гоголя.
Чому ми так неефективно читаємо літературу в школі?
Такими є вимоги ЗНО з української літератури, збудовані на фактажі. «Оберіть урбаністичний роман» — і варіанти «Місто», «Мина Мазайло», «Майстер корабля». «Увідповідніть назву твору й жанр», і там «Intermezzo» — «іспресіонізм». Діти це запамʼятовують через дві літери «і» на початку слів. Початок 10 класу — це реалізм, Стефаник — експресіонізм, все незрозуміле — постмодернізм. Якщо текст наприкінці зошита — це теж постмодернізм, бо тести побудовані хронологічно. У дітей немає часу зупинитися й аналізувати.
Але вкрай важливо — це звʼязок з реальним життям.
Коли ми читаємо текст не просто щоб зафіксувати рух героя, а щоб зануритися в читацький і житттєвий досвід самої дитини.
Недавно читали «Інститутку» Марка Вовчка. Я спитав учнів, що їм відомо про кріпаччину. Один з учнів сказав, що це раби. Я питаю, чим відрізняється рабство від кріпацтва. Тут література закінчується, починається екскурс в історію. На щастя, є короткі хороші відео, які пояснюють різницю між рабством і кріпацтвом. Потім ми говоримо про фільми, які описують ці явища: «Безславні кріпаки», «Дванадцять років рабства», «Джанґо вільний». І коли розбираємося в нюансах, то переходимо до твору й розуміємо, чому погана панночка всіх бʼє. Текст стає способом поговорити, побачити більше. А галопом летіти — це не література.
Це легко зрозуміти на прикладі обговорення текстів. Якщо ви дасте дітям прочитати аркуш тексту, а потім спитаєте, про що в ньому йдеться, вони почнуть з першого речення й рухатимуться абзацами. Мені ж цікаво, щоб діти узагальнювали, робили висновки.
Ви вірите, що нам вдасться зменшити кількість книжок у програмі? Це болюче питання для постколоніальної спільноти, де свіжа памʼять про заборону чи недоступність текстів та імен.
Зараз багато українців поїхали за кордон, діти пішли там до шкіл. У багатьох країнах програми з літератури значно лаконічніші за нашу. Це має перекочувати до нас, а PISA має підштовхнути.
Так, будуть сперечатися.
Але в мене є ще одна радикальна ідея: відмовитися від хронологічного вивчення літератури й обрати тематичне. Наприклад, читаємо твори про дружбу. Уявіть, 9 клас, вересень-жовтень — тема дружби, листопад-грудень — тема гендерної рівності. І от у контексті рівності читаємо «Меланхолійний вальс» Кобилянської, «Інститутку», фрагменти з Симони де Бовуар, оповідання Оксани Забужко і ще щось перекладне. Без привʼязки до термінології і не занурюючись занадто в теорію, не акцентуємося, романтизм тут у нас чи реалізм. А про дружбу — обговорюємо Нестайка, Бакмана, Хоссейні і якийсь есей. Поєднуємо різні жанри. А теорію залишимо на філологічних факультетах.
Я вже бачу, як у мене кидають усім, що летить, бо як зберігати баланс між українською і світовою літературами? Як обирати твори? А школи жалітимуться на брак методичного забезпечення, буде супротив на місцях. Класна ідея без Чіпки й Панаса Мирного буде спаскуджена на місцях.
Оскільки в нас катастрофічні проблеми, нам треба втілювати зміни зараз. У новому навчальному році вже має бути відповідь. Мене дуже надихає можливість читати нові твори. От я заговорив про дружбу й сам загорівся цією ідеєю! Мені зараз 33, у мене меншає друзів і більшає знайомих. Я хочу розбиратися з цим! І з дітьми це цікаво досліджувати. Коли тема відповідатиме запитам дітей, вони, може, і в текст дивитимуться уважніше.
Головний герой роману «Інтернат» Сергія Жадана, про який ви згадували на початку, — вчитель української мови й літератури Паша, який мусить робити вибір. Ви теж учитель, теж зі сходу. Паша вам близький?
Він близький мені за фахом. Мені дуже не подобається, як Паша говорить, що над школою висів «прапор моєї країни». Він не каже, жовто-блакитний це чи якийсь іще.
Я теж виїжджав у 2014-му і памʼятаю блок-пости в районі Лисичанська, український прапор. Коли в автобус заходить український військовий питати паспорти, ти видихаєш. Коли ми зупинилися біля Ізюма пити каву, нарешті трішки заспокоїлися. А в інший бік їхали вантажівки, наша техніка, це було ще до Дебальцевого.
Нас з Пашею відрізняє те, що свій свідомий вибір я зробив ще тоді. Багато людей казали, що це не наша війна, «палітіка», а ми повинні працювати. Я для себе зрозумів, що вибір чорно-білий. Це не дуже добре, але це був мій шлях, я не був готовий залишатися.
Я не розмовляв з дітьми й студентами українською поза межами уроків у Стаханові. Паша ж каже, що навчає української, як латини — на уроках поговорили і все. Я залишив це і в Ромнах перейшов на українську повністю. Мені здається, Паша не дуже любить свій предмет, ставиться до нього як автомат. Я люблю свою роботу.
Історія Паші важлива для вчителів, бо в нас таких Паш іще багатенько.
Деякі люди виїжджають із прифронтових територій, бо не хочуть опинитися під окупацією. Є ті, які мають обʼєктивні причини не виїжджати. Є такі, що симпатизують окупантам. І є останні, яким все одно. Ті останні є і тут, у Києві. Ми говоримо, що від відповідальності не втекти, і це означає, що вибір таки треба робити. Паша під кінець роману, як на мене, таки робить свій вибір. Читачі роману «Інтернат» його роблять теж.
Дякуємо Національному центру «Український Дім» за можливість провести фотозйомку в межах виставки «ДоДому на Різдво. Світло української традиції».
