Барон Ольга Петрівна

Як одна чиновниця відклала папери і взялася вчити ромських дітей мріяти

04.05.2017 Олеся Яремчук

Наші Інші» — цикл репортажів, що присвячений національним меншинам та історіям українського різноманіття. Вірмени, німці, болгари, шведи, поляки, чехи, гагаузи, євреї, албанці, румуни, греки — лише маленька частина великої картини багатоманітної України.

Навідуючись у старенькі хатинки в найвіддаленіших селах, чи заглядаючи у типово однакові вікна великих міст — ми розповімо вам про інших українців. Тих, хто поруч. Тих, хто з нами вже не одне століття.

Спецпроект реалізується у партнерстві з видавництвом Темпора.]

 

Вона лиш ледь відчиняє двері, але малеча встигає хутко збігтися довкола. Кліпає очима: що сьогодні? Гостя ступає спокійним, однак упевненим кроком, вітається з кожним членом великої родини: Крістіна, Заріна, Юля, Василій, Лідія, Соня, Шура, Ляля.

— У цьому домі живе лідерка ромської громади, — каже гордо.

На що Крістіна — адресатка компліменту — щиро усміхається. Ніби трохи засоромлена, поправляє свою сховану у гульку косу. Густу, міцну, чорну. Як то кажуть: як земля? як ніч?

— Так, кілька років тому наше життя кардинально змінилось, — зауважує Крістіна Гордієнко, одна з моторів громадського руху ромів у Торецьку, і докидає вугілля у грубку. Червоне, розпечене, лишень своїм виглядом воно розігріває тіло від страшного морозу. — Навіть не життя, ми змінились, — докидає. — Ви раніше були у нашому таборі?

Табір

Ромське поселення у Торецьку — маленький організм на тілі сімдесятитисячного міста. Десять вулиць, понад двісті сімей — світ, в якому плине своє життя поза часом та простором. Шахтарське поселення на Донеччині, яке ще донедавна називали Дзержинськом, розташоване за чотири кілометри від лінії фронту, і це легко пояснює тривожне озирання на кожен різкий звук. Часом тут відновлюють обстріли. Вночі.

IMG_1947

— Вдень не стріляють, — чи то попередили, чи то заспокоїли мене перед поїздкою.  

Торецьк — місто без зайвих сентиментів. Гострі кути, геометрична строгість ландшафту, намальовані ніби під лінійку дороги. Пульсуючі артерії вулиць ведуть від серця міста у розгалужені райони. Один із них називають «табор», або «гетто». Ромське гетто.

Ромське поселення у Торецьку — маленький організм на тілі сімдесятитисячного міста. Десять вулиць, понад двісті сімей — світ, в якому плине своє життя поза часом та простором

За териконами видніються невисокі будинки, покриті шифером, кольорові віконниці, дерев’яні загорожі. Ця територія вже кілька поколінь заселена ромами. Деякі люди оминають її десятою дорогою, а дехто й не здогадується про її існування, хоч розташована вона за кілометр від міськвиконкому та через дорогу від будівлі поліції. Закрита й відмежована спільнота мало йде на контакт із зовнішнім світом. Втім, одній жінці таки вдалось встановити з ними зв’язок.

Сон

Світловолоса, жвава, динамічна. Блакитні очі Руденко Ольги Петрівни сповнені енергії. Вже годину ми сидимо на місцевій заправці за обідом, а я досі не можу подолати відчуття провини через своє тотальне запізнення. Дорога з Костянтинівки — наче сито, й дістатись сюди не так вже й просто. Про ромів у Торецьку ця жінка знає найбільше і вже багато років поспіль опікується ними, хоч в роду не має з ними нічого спільного.

IMG_2144

— З дитинства пам’ятаю, що над ліжечком у мене висів той великий килим, — згадує Ольга Петрівна. — Я з багатодітної родини, і мені постійно треба було працювати вдома: я копала, саджала з мамою городи, доглядала за худобою. Після школи (а вчилась я, до речі, на відмінно) допомагала мамі з хатньою роботою. Ввечері втомлена лягала на ліжко і розглядала яскравий оксамитовий килим, що висів на стіні біля ліжка. На ньому був зображений великий океан з човном та замок із подвір’ям. На ньому сиділи музики, а чорнява жінка з квіткою у волоссі танцювала у яскравій червоній спідниці та з бубном у руці.

Дивлячись на цих дивовижних героїв, я собі вигадувала всілякі історії. Часом ця танцівниця мені снилась. Пам’ятаю, що я захотіла написати книжку про циган. Чому ця ідея з’явилася в голові десятилітньої дівчинки? Не знаю. Єдине, що я бачила і знала про циган тоді насправді, — це те, як старий циган їздив на коні і продавав на вулиці гребінці, пташки-свистульки та інші дрібнички. Вже дорослою, коли я побачила їхнє важке життя, всередині мене щось йокнуло.

Стукайте, і вам…

Протягом двадцяти років Ольга Петрівна працювала у виконкомі, а 2005-го заснувала свою громадську організацію «Екологія та соціальний захист». Із однодумцями активістка почала проводити різні заходи для ромів. Приїхала у ромський табір і почала, як каже сама, «стучать в калитку». Вона збирає дітей до школи, водить їх на розвивальні заходи, організовує спільне прибирання, вислуховує їхні проблеми і намагається потім вирішити в адміністративних установах.

IMG_2052

— Бо зазвичай як реагують на циганку, що заходить в якийсь офіс? — обурюється Ольга Петрівна. — Одразу виганяють. Коли я з ними зблизилася, то почала розуміти, скільки в них проблем на рівному місці, вони не можуть добитися нічого. Ні-чо-го, — наголошує громадська діячка. На її плечі спадає гарна квітчаста хустка.

— Одного разу до мене прийшли дві маленькі циганочки, жебракувати, — згадує. — Ліда й Ізабелла звати. Я завжди їм чим могла, тим допомагала. Помию, переодягну, нагодую. В мене були подарунки для дітей, а дівчатка мене висміяли, мовляв: «Ніби немає кому їх роздати!». У таборі стільки циганських дітей, що з руками відірвуть ці подарунки! Так ми опинилися в ромській спільноті, де провели свято разом з «Церквою Ісуса Христа». Подарунки діти отримали і всі зникли. Залишилося три ромки, які підійшли до мене, вибачились за все і попросили: «Ольго Петрівно, не залишайте наших дітей!» Просто неба, на траві, ми провели дванадцять християнських занять з ромськими дітьми, познайомилися з їхніми родинами. Так почалася наша дружба.

Через те, що роми живуть дуже відмежовано, багато хто у місті і не здогадується про їхній табір. Так, сама Ольга Петрівна зізнається, що до певного часу не знала про них. Хоч виконком, де вона працювала, розташований за кілометр звідти. Раніше роми, як правило, без потреби не виходили за межі табору. Спілкувалися тільки між собою та з сусідами.

IMG_2065

— Діти, з якими я розмовляла, незалежно від того, шість їм років чи чотирнадцять, дуже погано розуміли російську, — розповідає жінка. — Українською вони не говорили зовсім. Спілкувалися лише циганською. На весь табір грамотних десь десять людей, — зітхає. — Дехто може написати «Мама мила раму».

Також у місті є проблеми з наркотиками, і часто їх реалізують саме через ромів. Вже потім я дізнаюся, що близька Ользі Петрівні людина теж постраждала від цього. Але біда викликала у цієї жінки не ненависть, а бажання допомогти.

Так, у липні 2012 року жінка приїхала у табір — і відтоді не припиняє займатись ромами.

— Люблю їх просто так. Не можу пояснити. Це моє призначення від Бога.

За парканом

— Я почала займатися з ромськими дітьми, — згадує наша співрозмовниця початки своєї діяльності. — Є мами, які відсиділи. Є діти, які народились у тюрмах.

Велика проблема полягає у тому, що циганська спільнота дуже закрита. Як і в будь-якій країні. Їхню мову майже неможливо вивчити.

— Вони «за парканом», — пояснює захисниця ромів. — Що змогли побачити за ним, те і роблять. От нас всьому вчить мама, в дитячих садочках вихователі, у школі вчителі і т.д. Мама каже: так робити можна, так не можна, так можна поводитися, так не можна. А хто вчить ромську дитину і чому, якщо самі матусі не були навчені? Мама, яка потрапила в тюрму, і дитина, яку виховували тітка, дядько чи хтось інший, що вона  може знати про життя? «Циганське», як те, що ми звикли чути, проявляється як захист. Це від неприйняття, — переконана громадська діячка.

IMG_2063

На думку правозахисниці, перший крок, який нам всім потрібно зробити, — це усвідомити, що роми мають рівні з усіма права.

— Спершу треба їх прийняти і почати виконувати Національну ромську стратегію.

Так, за Стратегією захисту та інтеграції в українське суспільство ромської національної меншини на період до 2020 року, що була затверджена Президентом України у 2013-му, ромам мають надавати правовий і соціальний захист, сприяти підвищенню їхнього освітнього рівня, наданню медичної допомоги, покращенню житлово-побутових умов тощо.

— Вони мають таке ж право доступу до всіх ресурсів, як і ми, — наголошує жінка.

Ольга Петрівна організувала у Торецьку театр-студію «Ягорі» для ромських дітей, «Школу доброти» як факультативні заняття, приїжджала в табір, заходила в кожен двір, чекала, поки вони поїдять, вмиються, взуються. Або сама вмивала й одягала. Потім вела до школи.

— Ми з друзями створили «Школу доброти», аби навчити ромських дітей простому — любові одне до одного, до навколишнього світу. Діти спочатку були неорганізовані, безграмотні і погано одягнені. В них була звичка говорити матюками. І то такими, що не говорять навіть дорослі, — скрушно зітхає.  

Велика проблема полягає у тому, що циганська спільнота дуже закрита. Як і в будь-якій країні. Їхню мову майже неможливо вивчити

— Щоб схарактеризувати розвиток дітей від чотирьох років навіть до двадцяти, я розповім про випадок, коли ми запропонували їм зіграти в «Хустинку». Це гра, де діти беруться за руки і стають в коло, ведучий примовляє приказку, діти бігають і мають підкласти ту хустинку комусь, хто далі наздоганятиме. Так ось, коли ми сказали: «Станьте в коло», діти не знали, що таке коло, уявляєте?

Захисниця ромів пояснює це тим, що діти соціально нерозвинені. Під час занять вирішили використати програму Юрія Куклачова, аби навчити дітей мріяти. Ця завзята жінка переконана: якщо в дитини немає мрії, то вона впадає в депресію та починає вживати алкоголь або наркотики. Тому що стає нецікаво жити. Ольга Петрівна почала питати ромських дітей  про мрії. І в дітей їх не було.

— Вони не могли нічого відтворювати, тому що в них немає асоціативного ряду. Чим займається аптекар, садівник, будівельник, наприклад? Діти не мали уявлення. Проблема в тому, що вони дійсно, як у гетто, жили закрито і ні з ким не спілкувались. Діти говорять циганською, інколи чують російську. Приходять у школу, а там все українською. Наприклад, заходить шестилітня дитина до школи і вчителька їй каже: «Одягніть завтра теплі шкарпетки та візьміть парасольку, бо буде дощ, а ми підемо до міста».

Шкарпетки він ще знає, можливо. Але парасоля? Він не має уявлення, що це таке, тому що в його будинку такого ніколи не було. В них в уяві немає нічого, окрім мами, що курить та кричить на всіх матюками. Коли ми прийшли у табір, то побачили, як діти бавляться. Знаєте як? Вони брали землю і кидали її одне в одного, — Ольга Петрівна активно жестикулює руками, намагаючись приборками свої емоції. — Це було так давно, що навіть самій не віриться.

— Як вмотивувати дітей ходити до школи, навчити їх  порядку та соціалізувати? — питає жінка. — Ось пішла Таня до школи — вона ж відрізняється від всіх, тому привертає до себе більше уваги з боку дітей, а поруч з донькою директора шахти, що одягнена як лялька, ромська дитина почувається зовсім приниженою, зацькованою однолітками. Ромські діти кидають навчання тому, що не мають рівних можливостей з іншими дітьми.

IMG_2105IMG_2079

Нині відповідальність батьків за забезпечення якісної освіти дітям значно зросла. Це не означає, що всі ромські діти наввипередки побігли до школи і їх звідти не дочекаєшся. Втім, є великий поступ.

 — Потрібно змінювати підхід до надання освіти з боку освітян. Треба зацікавити дитину навчатися, — роздумує Ольга Петрівна 

— Спочатку в мене не вірив ніхто, — мовчить. — Сьогодні ж діти ходять до школи частіше і  з більшим бажанням, бо їм вже щось вдається, вони навчені дисципліни, порядку, ввічливості.

Сьогодні місцеві роми ходять на тренінги, круглі столи, презентації — і не тільки місцеві, а й їздять до Києва, Чернігова, беруть участь у реалізації проектів МФ «Відродження», Української Гельсінської спілки з прав людини. У 2016 році одинадцятеро ромських активісток стали членами організації.

Нині відповідальність батьків за забезпечення якісної освіти дітям значно зросла. Це не означає, що всі ромські діти наввипередки побігли до школи і їх звідти не дочекаєшся. Втім, є великий поступ

— Як волонтери, вони допомагають мені роздавати гуманітарну допомогу, і не тільки ромам. Ми створили циганський ансамбль «Романе ченгеря» та молодіжну ромську творчу групу «Червона троянда». Я переконана, що соціальна нерозвинутість — не вина ані дітей, ані батьків. Аби розірвати це порочне коло, треба допомогти новому поколінню. Я достукалась до того, аби громада  звернула увагу на ромську проблематику. Окрім всього, сьогодні в нас є такі роми, які ходять до церкви. Це дуже благородні люди.

Монашка Соня

Один з будинків у таборі акуратно вималюваний на біло. Всі знають — тут живе «монашка». 62-річна Соня Череповська тут народилась і прожила все життя. Батьки її раніше кочували у Харківській області, а згодом перебрались сюди. Незаймана та неодружена жінка. Соня не живе в монастирі, але веде спосіб життя монашки — ходить до церкви, веде скромне господарство, доглядає за хворими братами, які є інвалідами другої та третьої груп, піклується про дітей своєї сестри.

IMG_1975

Поки ми сидимо у кухні з низеньким сірим п’єцом, до кімнати забігають двоє маленьких дівчат — шестирічна Маша та восьмилітня Сабріна. Старша сама пропонує допомогу: «Бабусю, я підлоги помию». Дівчата чемні та ввічливі, абсолютно не схожі на ромів, яких ми звикли бачити десь біля вокзалів. Спокійні, усміхнені.

У вбогій, але чистій кімнатці на столі стоїть самовар та водоочисник.

— Це наша організація «Екологія та соціальний захист» завдяки дружбі з «Крим_SOS» отримала та роздала для ромів гуманітарну допомогу. Спасибі їм, — розповідає жінка.

Злидні у Торецьку подолати важко. Соня, наприклад, отримує щомісяця 900 гривень. А мішок вугілля, якого вистачає на один-два дні, аби опалити маленький будиночок, коштує 60 гривень. Тобто минає п’ятнадцять днів, навіть не місяць, і грошей нема. І це лише опалення. Раніше Соня працювала «технічкою» у школі, зараз вже на пенсії, тож в неї немає можливостей додаткового заробітку. Багато сімей перебувають на межі виживання. Жінки-годувальниці рятуються тим, що беруть чистити горіхи. Закупляють по 40 гривень за кілограм, чистять — і продають по 60-80. На відміну від інших міст, де почищені горіхи реалізують по 170-200 гривень. 

— Але незважаючи на злиденні умови життя, роми у Торецьку зараз не жебрають, — каже Ольга Петрівна. — На вулиці ви не зустрінете недоглянутої жінки, що «вициганює» гроші.

IMG_1984

IMG_1970IMG_1977

IMG_2011

Протягом кількох днів, проведених у Торецьку, таких ми справді не зустріли.  

— Бракує грошей на все, — бідкається Соня, — але виживаємо як можемо. Допомагає молитва, — каже жінка.

Навпроти неї висить календар із образом Богородиці. Чи не привиділось мені?

Поза часом

Відвідуючи один за одним ромські будинки, відчуваю, ніби заходжу на якусь неторкану територію. Думаю, якби не фотограф і Ольга Петрівна, я, мабуть, би теж боялась. Мабуть, притискала би міцніше до себе фотоапарат, ховала гроші у внутрішні кишені, озиралась би, чи хто, бува, не йде за мною. Можливо, боялась би дивитись у вічі. Адже всі знають: «Тільки в очі не дивись». Стереотип породжує реальний страх.

— Треба перестати боятись, — каже Ольга Петрівна. — Треба їх прийняти і йти на контакт.

І дійсно, як ця громада може стати інтегрованою, якщо на них реагують: а) зі страхом, б) зі зневагою, в) з ненавистю? Їхнє життя — ніби на безлюдному острові й протікає поза нашим часом. Ще донедавна у ромських будинках навіть не було годинників. Тут немає ділових зустрічей, немає невідкладних справ, немає дедлайнів. Діти раніше не ходили до школи, тому й прокидатися рано не було потреби.

IMG_2033

Зараз підйом рівно о сьомій. О пів на восьму вже мають бути у класі.

— Мені треба ще раніше прокидатися, щоб піч розпалити, — каже Крістіна Гордієнко, ромська лідерка. — Не завжди є дрова. В нас закриті шахти, вугілля нема. Копанки позакривали. Як зігріти будинок? Як зібрати дитину до школи?

На стіні в  будинку Крістіни висить годинник. Вже три роки. Підступно цокає, підганяючи жити. У будинку солістки ансамблю «Романе ченгеря» якраз зібралась вся родина. Соня, Ляля, Шура, Таня, Заріна, ніби гріючись одна до одної, сидять разом. Поруч — Юлія. В неї є єдиний на табір кінь. Татарка.

Нас гостять чаєм та солодощами. Діти бігають по хаті, старша донька Крістіни Таня цитує мені Шевченка.

Немає страху, ну немає. Куди він подівся?

— Найголовніше, що ми зрозуміли, — каже Крістіна, — це те, що, окрім свого дому, є ще щось. Ми зайнялись громадською роботою. Тяжко під час війни. Родини багатодітні, продажу горіхів як додаткового доходу немає, дитячі виплати затримують до шести місяців — як жити, як виживати? Я знайшла спосіб. Ми запропонували владі прибирання міста від сміття, а влада розраховувалась гуманітарними пакетами з продуктами. Ольга Петрівна каже, що тоді у місті стало чисто, як ніколи.

IMG_2145

— Раніше з установ мене виганяли. Нічого не вирішували та не відповідали, — зізнається Крістіна. — Зараз все змінилось на краще. Якщо бачу, що чиновники не хочуть щось робити згідно з законом, кажу: «Зараз подзвоню до Ольги Петрівни». І одразу ж знаходиться вихід із ситуації.

Жінка сміється.

— Зараз — діти на першому місці. Біднота, але, дивіться, всюди порядок.

На підлозі лежать вичищені килимки, на вікнах висять новенькі шторки з органзи. Хоча видно, що у будинку багато чого бракує. Дітей тут живе троє, окрім того, після обстрілів з Луганщини у цей дім переселився брат-інвалід, а вдома є лише один стілець, диван та ліжко. Комусь доводиться спати на кріслі. На жаль, в багатодітних ромських сім’ях нема прасок. Немає пральних машинок і не вистачає грошей на порошок. Часом постає вибір: купити хліб чи мийний засіб?

Найголовніше, що ми зрозуміли — це те, що, окрім свого дому, є ще щось. Ми зайнялись громадською роботою

Руденко Ольга Петрівна робить задля ромів різне: сьогодні у таборі немає мешканців без документів, матері отримали посвідчення багатодітної родини та пільги. Жінка також знаходить небайдужих для надання гуманітарної допомоги. Так, віднедавна роми мають можливість пройти медичне обстеження, чотири особи отримали громадянство, творчі ромські колективи проводять місцеві заходи, близько ста тридцяти ромських родин отримали по двадцятеро курей та гроші на корм.

Часом добро, зроблене для інших, несподівано повертається:

— Коли я хворіла, то ромки-дівчата приходили до мене додому провідати і допомогли помити підлогу, прибрати у кімнатах. Каструлі блищали на кухні на полицях, як новенькі у магазині. Мене це розчулило — бо це і є дружба.  

До гідного життя

— Прорив був тоді, коли ми провели свято матері «Щаслива в дітях». Кожній ромській мамі ми говорили добрі слова, слова пошани та поваги. Дякували за те, що ромська жінка — героїня для своїх діточок завжди. Дякували за те, що кожна мама бажає своїй дитині щастя, а це постійна відповідальність за її майбутнє. І вкінці ми подарували ромським матусям квіти — вони плакали. Тому що вшановували їх так за все життя вперше, — згадує правозахисниця.

— Моя мрія з 2013 року — щоб у Верховній Раді було п’ятеро ромських депутатів, —  каже Ольга Петрівна. — Мене питають: «А чому роми?» Я відповідаю — вони в чотири рази кмітливіші у порівнянні з іншими народами. Кажуть вчені, а може, мені так хочеться… — сміється. — За п’ять років чого в нас тільки не було: і доброго, і не дуже. Про все не напишеш, але ми живемо на лінії фронту не війною, а готуємось до гідного життя на рідній українській землі після перемоги.

IMG_2187

Поки ми сидимо у будинку лідерки Крістіни Гордієнко, дівчата розповідають мені ще різні історії: про традицію викрадати дівчат перед одруженням, про те, що найбільший сором у циганському таборі — обрізана коса.

— А барон? Барон у вас є? — питаю.

— Барон? Барон — Ольга Петрівна!

***

NB! Слово «барон» у заголовку вжито не у контексті ієрархії у ромській спільноті, а як художній елемент, аби наголосити на активності нашої героїні у житті ромів у Торецьку. Руденко Ольга Петрівна офіційно не є ромським бароном.

Усі фото — Роман Потапенко

Олеся Яремчук

Схожі публікації

17617 14

Зураб Аласанія

Розмова з українським журналістом та медіаменеджером, керівником НТКУ

08.10.2014 Тарас Прокопишин
9565 18

Володимир Усов

Розмова з одеським стартапером, співзасновником та керівником стартапів Gutenbergz та Kwambio

07.04.2015 Тарас Прокопишин
1856 7

Радість бути корисним

Програмний директор українського представництва ADRA Артем Діхтярук — про те, чому матеріальна й моральна підтримка потерпілих від війни на сході є однаково важливою

15.02.2018 Ярослава Тимощук

Популярні публікації

25691 7

Джамала

Розмова з відомою українською співачкою
04.04.2014 Інна Березніцька
44081 11

Несистемна міністр

Один день із життя Уляни Супрун: заради чого вона взялася реанімувати українську медицину і чому продовжує, попри спротив пацієнтки
13.07.2017 Марічка Паплаускайте
26993 15

Ярослав Ажнюк

Розмова із засновником українського технологічного стартапу Petcube
04.04.2014 Тарас Прокопишин

Краудфандинг

Малі міста

2608
зібрали
36000
потрібно

Нові медіа нової країни

36
зібрали
5000
потрібно

Найрозумніші діти країни

2538
зібрали
4500
потрібно

підтримайте проект

Donate

Введіть слово, щоб почати