«Поки вони й далі писали та виголошували промови, ми бачили лазарети й тих, що там помирали; поки нас запевняли, що служити державі — найвищий обов’язок людини, ми вже переконалися: страх смерті дужчий за все. Але від цього ніхто з нас не став ані бунтівником, ані дезертиром, ані боягузом,— вони ж так легко кидалися тими словами; ми любили батьківщину так само, як і вони, і мужньо йшли в атаку; але тепер ми навчилися розуміти, навчилися раптом бачити. I ми побачили, що від їхнього світу нічого не зосталося. Несподівано ми опинилися в жахливій самотності — і вихід із цієї самотності мали знайти самі». На Західному фронті без змін, Еріх Марія Ремарк. The Ukrainians розпочинає спецпроект «Юні ветерани» — серію публікацій про долі хлопців-ветеранів після повернення додому з війни.
…Після поранення він повернувся на передову. Вдома лишатися не міг. Зривався на близьких, місця собі не знаходив, а найгірше — соромився того, яким його зробила війна. Тепер Тарас знає: усе, що з ним відбувається, є нормальним. І готовий допомагати іншим ветеранам повертатися до життя.
Тарас Ковалик,
25 років
Боєць батальйону «Айдар»
Ляпас. Іще ляпас. «Чувак! Говори з нами! Не відключайся!» — чує крізь біль. Тарас Ковалик був чи не першим пораненим бійцем «Айдару». Після бою за Щастя він разом із товаришами поїхав розвідати обстановку. Тоді й натрапили на машину ворога. У результаті перестрілки Тарасу прострелили ногу. Затискаючи розірвану артерію, він продовжував відстрілюватися. Болю не відчував.
Біль прийшов пізніше. Зате такий, що навіть подвійна доза знеболювального не могла його вгамувати. Ті 40 кілометрів до лікарні у якійсь цивільній машині, геть залитій Тарасовою кров’ю, здавалися хлопцю вічністю. Тільки б не втрачати свідомість. Бо інакше, думав, помре.
Чорно-білий світ
Тарас вижив. І ногу лікарі зберегли. От лише душа досі рветься.
Холодно. Старого монументального приміщення пансіонату «Пролісок», що під Києвом, не опалюють, мабуть, вже не один рік. Взимку та ранньою весною тут рідко коли є відпочивальники. Але минулого року він став базою для проведення психотерапевтичного тренінгу. Хлопцям, які воювали, допомагають впоратися з психологічними травмами війни та вчать їх, як повертати у мирні реалії своїх побратимів.
У невеликій кімнаті колом сидять учасники першого такого тренінгу. Більшість із них ще воюють — відпросилися на кілька днів з передової. Насуплені, напружені. Тарас видається наймолодшим. Руки схрестив на грудях і дивиться з недовірою. Він таки не довіряє. Точніше, не довіряв.
— Був страшно упередженим до психологів. Думав, ну чим ви мені допоможете? Мабуть, ми всі там спершу так думали. Як їжаки були, — Тарас і тепер, розповідаючи про події річної давнини, складає руки навхрест. — А потім прорвало. Нам пояснили: все, що з нами відбувається, — нормально. Пояснили, що на війні солдат більше тварина, ніж людина — гору беруть інстинкти. Але по поверненню з тим треба працювати. Бо ми звикли, скажімо, що вбивати не можна. Без попередження, відкриваючи вогонь на випередження, — тим паче. А інстинкт каже інше: хто перший вистрілив, той вижив. Це викликає внутрішній конфлікт, хочеться сховатися від самого себе.
Бо ми звикли, скажімо, що вбивати не можна. Без попередження, відкриваючи вогонь на випередження, — тим паче. А інстинкт каже інше: хто перший вистрілив, той вижив
Усвідомлення проблеми — перший крок до реабілітації. Але без професійної допомоги дається він нелегко. Ще давніше, до тренінгу, Тарас не впорався. Побувши вдома після поранення п’ять місяців, він знову повернувся на війну.
— Пересварився з усіма. Бо змінився: безкомпромісним став, агресивним.
Тарас пригадує, як вибухав через дрібниці. Перед війною хлопець працював спершу кухарем, потім офіціантом. Кухня для нього — святе. І от коли він одного разу побачив, як товариш вмостив ноги на стіл і закурив на кухні, дах зірвало.
— Підлетів — попільничку об стіну, кричав: «Іди звідси, бо вб’ю!» Це була абсолютно неадекватна реакція, як я тепер розумію. Тільки імпульс — і одразу дія. Жодних запобіжників.
Шукаючи спокою, після лікування Тарас подався на волонтерську програму — півроку мав займатися дітьми-скаутами на Мальті. Але пробув там лише 20 днів. Звістка про загибель на передовій близького друга змусила повернутися в Україну — і знову на війну. Відвоював іще дев’ять місяців.
Коли маєш автомат і йдеш із ним уперед за праве діло, відчуваєш себе мірилом правосуддя. Це дуже спокусливо
— Що я бачив на мирній території? Тотальну несправедливість і те, що всіх усе влаштовує. Я як солдат брав на себе відповідальність: за побратимів, за рідних, за тих, кого захищаю. А тут ніхто нічого не робить. Мені від того огидно було. З’явилося питання, заради чого ми там жертвуємо собою? Соціум каже — треба час, не все так однозначно. А для мене світ однозначно чорно-білий. Якщо чиновник має автівку за сто тисяч доларів (а ми розуміємо, що він ніяк не міг законним способом такі гроші заробити), то для мене це — чорне. Білим для мене було би щось із тим чиновником зробити. Але суспільство мені говорить, що є поняття презумпції невинуватості і злочин ще треба довести. Із цим важко миритися.
І додає — зате легко втратити контроль.
— Коли маєш автомат і йдеш із ним уперед за праве діло, відчуваєш себе мірилом правосуддя. Це дуже спокусливо.
Кроки у снігу
Влітку Тарас закінчив повний курс тренінгів від проекту Wounded Warrior Ukraine та сам став співтренером з роботи із шоком та подоланням бойової травми. Ставлення до психологічної допомоги, каже, змінив кардинально.
— Насправді було дуже багато роботи від тренерів, аби налагодити контакт із нами. Це досягнення усієї команди і особливо Дітті Марчер (тренер із Данії — TU), бо вона з кожним із нас говорила особисто, давала зрозуміти, що вона своя і їй можна відкритися.
Тарас замовкає, подумки підбираючи правильну аналогію.
— Психолог — це людина, яка перед тобою протоптує в снігу стежку, а далі ти сам маєш іти тою стежкою. Оте протоптування займає масу енергії! А часом треба ще й підсрачника дати добрячого, щоби людина тою стежкою пішла. Це колосальна робота!
— Не страшно брати на себе таку відповідальність?
— Страшно інше — бачити, як мої побратими гаснуть, як у стані агресії роблять абсолютно непритаманні їм речі, як людей вбивають наркотики, алкоголь. Я тому так і загорівся ідеєю допомагати хлопцям вертатися.
Працювати, каже Тарас, варто не лише з військовими, а й з їхніми близькими.
— У США у 40% випадків ветерани по поверненню розлучаються. У нас такої статистики просто ніхто не веде. Але я по собі знаю: коли моя дівчина казала, що вона ледь не посивіла, поки я воював, і у неї тепер зуби випадають через хвилювання, мені було боляче це чути. Злився, думав, чого їм тут боятися — міни ж не летять?! Закривався. Тепер розумію, що вона тут теж мала свою війну. За мене.
Ще одне розуміння, яке прийшло під час тренінгу, — що війна для Тараса стала формою втечі.
— Так, там холодно, голодно і можуть убити. Але там не треба миритися з тим, що усі ходять в рожевих окулярах і вмивають руки.
Більше Тарас не втікає. Хоча причин для втечі досі вистачає.
Такий порядок
Півтора року хлопець доводив, що був поранений у бою. На початку війни він, як і більшість добровольців, не був офіційно оформлений. Тому пізніше мусив писати заяву на розслідування.
— Проходив усі ці безкінечні медкомісії, збирав масу документів. Причому часто все це забирало купу часу просто через те, що люди туплять. В усіх тих службах досі не користуються електронною поштою! Документи переслати — 20 днів. Або от провели мені повне обстеження у центральному госпіталі в Києві — по суті, найкращому госпіталі України, а приїжджаю в поліклініку в Тернопіль — мене знову направляють на медкомісію. Кажу: «У вас усе написано!» А вони мені: «Такий порядок». І я знову ходжу по всіх лікарях, а вони роблять розумний вигляд, ніби знайдуть щось нове. Уфффф, — Тарас показово закочує очі. — Для ветерана це такий стрес нереальний – хочеться усіх тих людей повбивати! Але я через усе пройшов спокійно, без жодного конфлікту. Мені допомагали, звісно. А коли дратувався, все повторював собі: «Я не матюкаюся, я спокійний, я пластун і студент Католицького університету взагалі», — сміється.
Ця війна для нас, солдатів, досі не скінчилася. І я не знаю, чи колись їй буде кінець
А тоді серйозно додає:
— Дуже легко вилітати у тварину і втрачати контроль над собою. Ветеран — автомат без запобіжника. Це можна виправити, але треба багато над собою працювати. А ця війна для нас, солдатів, досі не скінчилася. І я не знаю, чи колись їй буде кінець.
Тоді, у залитій власною кров’ю машині, через нестерпний біль Тарас змусив себе залишатися у свідомості до останнього — лише в операційній, знявши із себе жилет з гранатою, дозволив собі відключитися.
