Трьохочковий державі

У вівторок по обіді спортшкола «Галичина» звучить ізсередини як репетиція сюрреалістичного оркестру. Ламаний ритм задають удари м’ячів по фарбованому паркету. Класична музика на фоні чергується з англомовною попсою: за шторою вправляються гімнастки. Періодично лунає тренерський свисток. Єдине, чого не чути в залі — характерного скрипу кросівок. Замість нього співає гума нових коліс. За півгодини з десяти візків на ноги встануть лише двоє.

Це клуб Union Basket Lviv. Місяць тому баскетбольну команду на візках у Львові зібрали після десятирічної перерви. В середині 2000-х вона кілька років існувала на ентузіазмі, але гравцям було важко діставатись на тренування, для гри не було відповідних візків, а займатись доводилось у маленькому спортзалі фізико-математичного ліцею. Клубу допомагав протезний завод: оплачували оренду залу, довозили старим рафіком, виготовили кілька візків, схожих на спеціальні баскетбольні, купили форму. Команда змагалась із одеситами, дніпрянами, киянами, їздила на змагання до Ряшева й Лодзі. А коли закінчилися гроші — закінчився й баскетбол.

На трьох китах

Тоді в команді було шестеро гравців. Тепер можна грати «п’ять на п’ять»: для цього у візки сідають тренер Мар’ян Пітин і директор команди Антон Нікулін. Капітаном став гравець із попереднього скаду, пауерліфтер Павло Козак. Union Basket Lviv тримається на цих трьох китах.

— Хто цигарки приніс? Конфіскуємо! — тренер помічає на трибуні речі когось із гравців. Пітин викладає в «інфізі» — Львівському університеті фізичної культури. Він тренував іще попередній склад команди з баскетболу на візках. Без вагань погодився займатись цим удруге: «Наше завдання показати, що візок — це не вирок. Хлопці, які приходять на баскетбол, усвідомили свою травму і розуміють: із цим можна жити».

Наше завдання показати, що візок — це не вирок. Хлопці, які приходять на баскетбол, усвідомили свою травму і розуміють: із цим можна жити

Висота кільця в баскетболі на візках — як у звичайному, але відрізняється суддівство. Наприклад, пробіжка — це більше двох торкань до колеса перед кидком. По-різному можна трактувати й момент контакту візків. Якщо суперник від’їхав уперед, а ти ззаду зачепив його за колесо, змінивши траєкторію його руху, тобі зарахують фол. А якщо ти випередив суперника, а він ударив тебе візком, фол зарахують йому. Відстежуючи порушення, судді орієнтуються на звук удару візків.

Другого кита команди — Антона Нікуліна — знають як тренера національної збірної з карате й керівника клубу спортивного карате Union. Рік тому його призначили директором обласної спортшколи для людей з інвалідністю «Галичина»:

— Тут навіть пандуса не було. А для них усе, що більше за сірникову коробку — це вже перешкода. Єдине тішить: тепер тут ніхто не бухає і не краде.

Баскетбол на візках — його нове захоплення: каже, гравці його «жити перевчили». Оплатив їм оренду залу, купив новеньку баскетбольну форму, за власну зарплату заправляє мікроавтобус, яким команду возять на тренування й додому. Втім, у білому Opel Vivaro хлопцям поступово стає затісно, а гравці, що мешкають за містом, мусять доїжджати самі. Потрібен більший автобус, але найбільше потрібні гравці, аби сформувати сильний напад. Найкращі нападники — це люди, які перенесли ампутацію, каже Нікулін.

А ще потрібні спеціальні баскетбольні візки. Тренуючись у звичайних, спортсмени ризикують травмуватись при зіткненні чи впасти. Вже кілька разів хлопці, які на візках недавно, перевертались на спину на майданчику. Питання візків узяв на свої плечі третій кит — Павло Козак.

— Оцей падає. Той завузький. Цей також ненадійний. Ще один погано їздить, — показує Пітин старі візки. Й жоден із них не призначений для баскетболу. Найближчий до того, що потрібно, — візок української моделі «Стимул», результат експерименту Львівського протезного заводу десятирічної давнини. Але й ним спортсмени залишились незадоволені.

— Це було якесь ГМО, — розповідає Павло. — Виробники тоді попросили спробувати візок і пошкодували, що я в нього сів. Бо сказав як є: не годиться. Вчепили комплектуючих, щоб було трохи безпечніше і схоже на баскетболку, але погано врахували аеродинаміку. Запхай у запорожець мотор від феррарі — їздитиме, може, й краще, але скоро розсиплеться.

Перед черговим тренуванням Павло зробив команді сюрприз: приїхав із шістьма новенькими американськими візками Colours моделі Hammer. Гроші допомогли зібрати знайомі айтішники з компаній Symphony Solutions, Remit і Lohika. Долучився й приятель Володимир Терешко з доброчинного фонду «Ар’янна».

Але цього не досить. Кожен візок коштує близько двох тисяч доларів. А гравцеві, який пережив ампутацію, потрібна інша модель. В ідеалі індивідуальний візок потрібно виготовляти для кожного гравця. Але Павло вміє долати труднощі.

Паша-чемпіон

У візку Павло Козак уже сімнадцятий рік. Якщо є поручень, сходовий проліт він долає за сорок секунд.

Працює інструктором у реабілітаційному центрі і волонтерить у військовому госпіталі. Вчить користуватись візком, правильно падати й підійматись. Відколи розпалась попередня баскетбольна команда, Павло займається пауерліфтингом. До того було фехтування.

Паша звик до перемог. Особливо до щоденних перемог над самим собою. У змаганнях із жиму штанги на європейському і світовому рівні Козак виступає зі «здоровими» — й бере призові місця.

За долю баскетболу на візках в Україні Павло вболіває:

— Є пузаті дяді, які вирішують, які види спорту пріоритетні, а які приносять менше медалей. Тому баскетболу на візках урізають фінансування. І їм фіолетово, що це чи не єдиний командний вид спорту. Ми спеціально не прив’язували команду ні до Національного комітету спорту інвалідів, ні до державної системи «Інваспорт». Нехай буде важче, але нам ніхто не вказуватиме згори.

Згодом Union Basket Lviv зможе грати з іноземними клубами — баскетбол на візках популярний у Польщі, Австрії, Нідерландах. Але, щоб перемагати, команда має бути забезпечена:

— Людей треба зацікавити, потрібна фінансова підтримка. Стипендії чи ґранти, а для немісцевих — житло. Команді потрібні візки і люди, візки і люди.

Хитра тактика

— Тільки без образ, хлопці: насамперед у нові візки пересідають баришня і новенькі, —  впевнено говорить капітан.

«Баришня» — це про єдину в команді жінку. Її тут ніжно кличуть Оленкою. Жінці допомагають пересісти до нового візка, а її власний лишається чекати біля трибуни. Він весь у дитячих наліпках — Оленка виховує десятирічну доньку.

Оленчина історія баскетболу почалася за рік після травми, наприкінці 90-х. Дівчина їздила до табору активної реабілітації. Після кількох операцій і тривалих спроб навчитися заново ходити все ж довелось опановувати візок. Олену почали запрошувати на рекреаційні ігри, згодом спробувала зайнятись фехтуванням. Та найбільше сподобався баскетбол.

Поїздки на ігри до інших міст жінка згадує з ностальгією. Хлопці з Дніпропетровська дивувалися: «Тебе там у Львові змушують грати в баскетбол?».

Тренер придумав для Олени хитру тактику: не привертаючи до себе зайвої уваги, жінка мала тихенько об’їхати суперників і опинитись під кільцем, а тоді прийняти пас і закинути м’яч. За кілька років тренувань вона влучала у кошик із шестиметрової відстані. Десять років жінка сподівалася, що заняття з баскетболу відновлять… І одного дня нарешті зателефонував Павло.

Тепер Олена чекає, коли знову зможе закинути м’яч у кільце.

— Стало набагато важче. Сили вже не ті, — всміхається «баришня». Їй сорок один. Нову команду називає кращою за стару: — Хлопці спритніші і краще влучають у кільце.

Новенькі

— Так несе, що можна вилетіти, — Ілля крутиться на місці, демонструючи маневреність нового баскетбольного візка.

— Трохи стрьомо, — сміється Іван.

Хлопці у клубі наймолодші. Обидва з Івано-Франківської області, служили в одній і тій самій військовій частині. Обидва пережили спінальну травму. В обох хребет з’єднують титанові пластини.

Іллі двадцять років. Із них сім грав у баскетбол. Любив бокові кидки. Тепер грати побоюється:

— З-за голови не кинеш. Можна на спину залягти.

Він травмувався минулого року на заробітках у Росії.

— У москалів догрався. Працював на будівництві, впав із даху. Перелом хребта. Защемило спинний мозок. Чотири ребра зламав. Чудом вижив. Якби прокололо легені, мені б на місці була пипка!

Іванові двадцять два. У листопаді потрапив в аварію. З Іллею познайомився у реабілітаційном центрі в Модричах.

[do action=”linked-post” attachment=”1″/]

— Якби раніше зналися, то ми б один одного повбивали, — іронізує Ілля. Хлопці сміються, жартома б’ють одне одного по ногах. Мовляв, все одно нічого не відчувають.

Ukraine із Донецька

— Ви маєте кинути м’яча вгору, а не вперед. Фонтанчиком, — пояснює тренер наступну вправу.

— Парашут, — коментує один із хлопців. Це Макс, йому двадцять п’ять. Йому ампутували обидві ноги. Серед інших Макса вирізняє темно-синя баскетбольна форма, на спині — шостий номер під написом Ukraine. Це тренувальна майка національної збірної з баскетболу на візках. Майка є, а команди більше нема. Основний склад збірної утворювали спортсмени з Донецька.

Баскетбол на візках Макс побачив п’ять років тому в оздоровчому таборі в Криму.

— Вони просто льотають! Такі скоростя! — говорить спортсмен. Аби потрапити до збірної, тренувався два роки. Не курив. Зранку мотав крос. По півроку проводив у донецькій «п’ятнашці» — обласній лікарні відновлювального лікування, куди на реабілітацію приїжджали з усієї України. До Донецька зі свого буковинського села діставався з двома пересадками.

Вже у складі збірної їздив на збори на тренувальну базу українських паралімпійців. База залишилась в окупованому Криму.

З Донецька Номер Шостий поїхав у липні 2014-го, коли у кімнаті від вибуху тріснуло вікно.

— Я лежав на ліжку і побачив, як у чашці ложкою закалатало. Чую, пахне димом. Ноги в руки — і тікати, — розповідає Макс. На запитання, чи спілкується з донецькими баскетболістами, відповідає неохоче: — Не дуже. Дивився по фотках — вони тренуються. Майже всі зі збірної залишились там.

Тренер Пітин розповідає, що один із колишніх гравців збірної зараз тренується у Франції, кілька грають за російські клуби.

У новій команді Максові бракує навантажень.

— Ми збиваємось докупи, а треба тактика. І щоб тренер був суворішим. Я м’ячик беру і б’ю собі потроху, щоб побачити, що скаже, — всміхається хитро. — Я ж спеціально це роблю. Інтересно мені.

Під куполом

Із кожним наступним тренуванням гравці все частіше забивають м’ячі. А на баскетбол як паралімпійський вид спорту далі «забиває» держава.

Через брак фінансування розпалась команда з Харкова. Час від часу ентузіасти збираються в Одесі. Якщо десять років тому в Україні було вісім команд, то зараз Union Basket Lviv — чи не єдиний клуб.

Коштів бракує не стільки через фінансову кризу, скільки через неефективну систему. Коли Антон Нікулін не на майданчику, а на трибуні, він часто фотографує та знімає тренування на відео. Він вважає, що Інваспорту як такого не потрібно взагалі:

— В усьому світі види спорту, якими займаються люди з інвалідністю, перебувають під кожною окремою федерацією. Це набагато практичніше. У розвинених країнах система спорту — це Олімпійський комітет, федерації з видів спорту і клуби. А в нас є Національний олімпійський комітет, Спортивний комітет України, Держкомспорт, фізкультурно-спортивні товариства, школи вищої спортивної майстерності, федерації з видів спорту, дитячо-юнацькі спортивні школи… Кожна організація дублює функції попередньої. На кожну виділяють гроші.

Наводить приклад: фізкультурно-спортивне товариство «Колос» — це спорт колгоспників. Та чи залишився в країні бодай один колгосп?

— Насправді в українському спорті багато грошей. Просто чиновники — це купол із маленькою шпаринкою, куди вони кидають купюрки, а внизу стоять спортсмени з простягнутими руками. Ось і виходить, що ми лаємо комуністів, а самі живемо в комуністичній системі.

До Антона підходить сивий тренер із гандболу. Чоловік не відриває погляду від баскетболістів:

— Приємно дивитися. Точніше, сльози на очі навертаються.

— Не треба їх жаліти, — твердо говорить Антон. — Вони ще вас пожаліти можуть. Бог слабких не рухає.