Батьківщина для героя, депортація для рідних

Шріланкійка Айона Хеваге, яка ніколи в житті не носила зимової куртки, зараз має спакувати валізу теплих речей — для 10-річної доньки Наді, мами Тамари й для себе. Закінчується листопад, вони приїдуть якраз у зиму, якої ще не бачили: холодну, безлисту, сніжну. Утім Айона не бере багато: по куртці на кожну, а чого забракне — придбають на місці. Краще покладе його фотографії, книжки, улюблену уніформу. 

Мандрівка між континентами триватиме кілька днів та проляже через п’ять країн. Аж ось в ілюмінаторі літака — четвертого й останнього — з’являються сірі клапті неба. Айона, Тамара і Надя приземляються в Кишиневі. Потрібно ще кілька годин автобусом, щоб нарешті доїхати до того, заради кого вони затіяли найдовшу подорож у своєму житті. 

На платформі одеського автовокзалу їм в обійми кидається молодий чоловік із буйною чорною чуприною. Зазвичай носить військову форму, але сьогодні зустрічає в цивільному: чорна куртка і кофта, за якими видніється білий гострий комірець сорочки. Дивиться виразним поглядом із-за скелець окулярів, усміхається білозубо. Кожен, хто його знає або хоч раз бачив, передусім згадає цю широку відкриту усмішку. За неї й отримав позивний від побратимів — Дантист, або ж Даня. Це Шехан Ранішка Хеваге — брат Айони, син Тамари. Майже два роки тому він покинув своє добре влаштоване життя, щоб податися в незнану йому країну й стати бійцем Інтернаціонального легіону. 

Жінки стомлені дорогою, а Шехан — виснажений війною. Не можуть не помічати його почервонілих очей. Останню добу Ранішка не спав. Але сьогодні в сім’ї є привід радіти: зможуть набутися разом. Айона погодила на роботі максимальну тримісячну відпустку — навіть із короткими перепочинками Шехана матимуть вдосталь часу. Поки ж — година на спільний обід. 

У ресторані Шехан весь час відволікається на повідомлення і дзвінки. Заслуховує звіти, дає інструкції. 

«Брате, ти такий втомлений, — Айона бере Шехана за руку. — Перепочинь хоч зараз». 

«Сестро, — відповідає він, — я тільки хочу, щоб війна закінчилася. Люди не мають помирати». 

Якби вона знала, що це їхня остання зустріч, то сказала б, як сильно його любить. Озвучила б усі ті слова, які тепер носить у собі невисловленими. 

*

Коли наприкінці лютого 2022-го Шехан телефонує Айоні, щоб повідомити, що йде на війну, вона дивується. Війна — з новою силою — вибухає за кілька тисяч кілометрів у країні, про яку вони обоє заледве знають. Але перечити не думає. Треба знати її брата, щоб розуміти: це дарма. Якщо він щось надумав, то так і зробить. 

Айона й Шехан натоді живуть у надсучасному мегаполісі Дубаї — одному з фінансових і туристичних центрів світу, розтягнутому вздовж берега Перської затоки. Працюють у різних торговельних компаніях: Айона — бухгалтеркою, а Шехан — виконавчим директором. Мають забезпечене перспективне життя, заради якого сюди й переїхали з рідної Шрі-Ланки. Та Шехан не сумнівається і не зволікає. Висилає сеÑ