Бігти з усіх ніг

Ігореві заламали за спину руки. Скрутили так, що підборіддям він діставав до власних колін. У такій позі його повели «коридором ганьби» — беркутівці розступились і проводжали полонених зневажливими поглядами. «Може, до ранку й не доживу», — думав Ігор, коли на нього сипались удари від силовиків. Та в кінці «коридору» на нього чекав особливий «сюрприз»: чоловік у чорній формі без розпізнавальних знаків, але й без балаклави. Його обличчя Ігор запам’ятає надовго. 

Стояти сам Ігор більше не міг, тож його тримали двоє міліціонерів.

— Скажи, что ти любіш «Бєркут»! — гримнув чоловік без балаклави.

В Ігореве обличчя полетів аперкот. Єдине, що міг зробити, — притиснути підборіддя до грудей. В голові задзвеніло від удару, відчув, як ламається ніс. Хоча зуби вдалося зберегти. Це стало останнім акордом вечірньої програми — полонених нарешті перестали бити. Натомість наказали їм сісти навшпиньки й тримати руки над головою.

— Диви, які зайчики, — гиготіли беркутівці, дивлячись на побитих людей.

Кров розмірено крапала зі зламаного носа на сліпучо-білий сніг. «Нагадує прапор Японії», — промайнуло в голові. Ігор ніколи не бував у Японії. Не бачив Фудзі. І не пробіг марафону. «Шкода, якщо не вийде», — думав він. Холодний вітер пробирав до самих нирок.

***

2013-й рік. Влада Віктора Януковича відмовляється від євроінтеграції і бере курс на зближення з Росією. З цим не згодні мільйони людей, вони виходять на протести в усіх українських містах. Якщо від початку вимога була одна — рух у бік Європи, то згодом вона трансформується. Після побиття студентів 30 листопада 2013-го протестувальники починають вимагати справедливості. Не лише щодо тих, хто бив людей у центрі Києва. А загалом щодо громадян, оскільки правоохоронна і судова система не викликали довіри.

Янукович закручує гайки: протестувальників переслідує міліція і принтер, немов скажений, штампує протоколи про правопорушення. Прокуратура все це підписує. Суди на все закривають очі — саджають людей до слідчих ізоляторів за надуманими обвинуваченнями. Під забороною опиняються всі можливі форми протестів. У результаті Майдан вимагає відставки президента і перезавантаження влади. Янукович усе ще намагається придушити мітинги, людей викрадають, катують, врешті — розстрілюють у центрі Києва. 

Але це не допомагає, і Янукович, як і десятки його поплічників, тікає в Росію. Країна змінюється, починаються правоохоронна і судова реформи. А майданівці впродовж десятиліття борються за справедливість. 

***

2024 рік, квітень, Ігореві Пальосі 41. Він щойно закінчив ранкову пробіжку на 7 км, прийняв душ і чекає на нас біля під’їзду будинку в селищі Чабани. Доволі тепло, тож чоловік у короткій зеленій футболці. З початку повномасштабного вторгнення Росії Ігор вступив до місцевого добровольчого формування територіальної громади, стояв на блокпостах, ловив мародерів, у березні 2022-го встиг узяти участь у боях за Ірпінь. Нині очікує відповіді від одного з підрозділів щодо вакантної посади. За десять років від подій Майдану волосся в чоловіка помітно посивіло, але він усе такий же підтягнутий.

— Намагаюся регулярно бігати, по кілька разів на тиждень. Зазвичай це до 10 км і до години часу. Ніколи не думав, що біг може дарувати стільки емоцій! Пройдемося? — каже, міцно тиснучи руку.

Події Майдану стали для Ігоря поворотними. Після втечі Віктора Януковича чоловік почав систематично займатися бігом, знайшов спільноту інших бігунів, з якими разом об’їздив Україну. В цій же спільноті познайомився з майбутньою дружиною — Тетяною Никоненко. Встиг пробігти кілька марафонів, а півмарафонів уже й не лічить. Неквапом обходимо будинок, підставивши обличчя теплому весняному сонцю.

— Завдяки Майдану я почав бігати. Бо обіцяв собі, що як виберуся з того парку — обов’язково займуся бігом. Я один зі співорганізаторів Spartan Race, допомагаю монтувати усі ці конструкції для перегонів. А ще встиг з’їздити на забіг у Стамбулі. Незадовго до пандемії COVID-19 ми купили квитки на кілька марафонів у Європі, але поÑ