Буде й на нашій вулиці культура

Хто запалює вогні культури на віддалі від центру Львова?

23.02.2016 Євген Гриценко

На тому, що Львів — культурна столиця України, люблять наголошувати і туристи, і мешканці. Але місцеві активісти зазвичай вимовляють цю фразу з іронією, мовби беручи її в лапки. І не лише через те, кажуть, що не люблять пафосних титулів, а й тому, що такому званню має передувати клопітка багаторічна робота.

А поки що, наголошують вони, ситуація така: пересичений мистецтвом і розвагами туристичний центр, а на околицях — культурна пустка. Чи ж справді спить культура у віддалених районах міста, дізнавався кореспондент The Ukrainians.

«Як отець скаже, так і буде»

На карті Львова Збоїща, напевне, — одна з найвіддаленіших точок. Колись це було село, і, прямуючи до автобуса, місцеві мешканці досі кажуть «поїдемо в місто».

Народний дім зачаївся тут на перетині радянської багатоповерхової забудови і приватного сектору з невеликими котеджами та хатинками. Непримітна двоповерхова споруда з похиленим димарем. На тлі тутешнього безлюддя вона, зведена у 30-х роках минулого століття, має вигляд покинутої. Неподалік снують ворони. Тарас Григорович кидає на них суворі погляди з причепленого на фасад будівлі портрета.

Але перше враження оманливе. Тутешній Народний дім — один із взірцевих прикладів децентралізації культури у Львові.

Ініціатива Klaster за підтримки міського управління культури взялася повернути до життя приміщення та розробити програму центру ще три роки тому. За цей час активісти частково зробили необхідний ремонт, перетворивши затхлу будівлю з полущеними стінами на своєрідний коворкінг для збоїщан: сюди щодня приходять місцеві діти та підлітки, аби посидіти в інтернеті, пограти в настільні ігри чи взяти в бібліотеці книжки.

Тетяна Попович раніше працювала тут художньою керівницею. Тепер вона за директорку. Проводячи нас коридорами, вона енергійно жестикулює і розповідає про майбутні плани: переобладнати концертну залу на 150 місць, перетворити порожнє приміщення на другому поверсі на фотошколу для дітей. Поки що в цій кімнаті лише облуплені стіни та плакат-оголошення організаційно-політичних заходів часів XXVII з’їзду КПРС.

Збоща 3

— Коли ми прийшли, то думали, що найбільша проблема — це приміщення. Будинок був просто в жахливому стані. І ми думали, як тільки дамо з ним раду — то все. Але виявилося, що найбільшим клопотом насправді була зневіра та агресія збоїщан.

У Тетяні легко впізнати молоду представницю мистецької тусівки, але, що важливіше, вона соціальний працівник.

Новоприбулих активістів мешканці Збоїщ сприйняли за чужинців і просили «не робити їм тут “Дзиґу”». Довелося іти шляхом поступок. Замалювати дизайнерське графіті, яке мало би символізувати новий підхід до функціонування Народного дому. Повернути на фасад будівлі портрет Шевченка з рушничком. Відмовитися від ідеї облаштувати майстерню роботів. Утім, Тетяна не засмучується: так вони, каже, отримала значно більше — довіру жителів.

Тоді, на обговоренні перетворення Народного дому в інноваційний кластер, найактивніше та найупередженіше критикувало ідею старше покоління — давалася взнаки міцна, настояна часом ностальгія.

— У Народному домі діяла колись «Просвіта», теперішні бабусі мали тут вечорниці, співали-танцювали. Можливо, не так тут вирувало життя, як кажуть, але вони пам’ятають себе тут молодими та закоханими. Тому так тримаються за це місце, — услід за жителями Збоїщ Тетяна називає своє місце роботи не кластером, а Народним домом.

Утім, власний творчий та організаторський потенціал віддає роботі з дітьми — старших, каже, важко змінити.

— Вони закостенілі у своїх упередженнях. Цю скалу можна лупати й лупати, а з неї крихти не злетить. Тоді як діти — відкриті.

Минулого року Тетяні тричі вдалося організувати для тутешніх дітей закордонні поїздки. Особливо трепетно вона згадує проект Brave Kids у Польщі. Діти з 15 країн світу протягом місяця жили разом і через мистецькі форми намагалися порозумітися між собою. Шістьом маленьким збоїщанам тоді вдавалося комунікувати з бразильцями та непальцями без знань жодної спільної мови.

— Перед поїздкою діти були сором’язливими, а потім бачу — плечі розправили. Отже, все правильно ми робимо. Не кількісно, а якісно треба працювати.

Для дітей у Народному домі також проводять уроки англійської, різноманітні мистецькі майстер-класи на кшталт «Майстерні коміксів».

Тетяна дістає з-під столу величезний макет, показує — під час одного з воркшопів діти власноруч майстрували карту Збоїщ, де позначали найважливіші для них місця. Після власних будинків вони одразу ж взялися робити Народний дім. На карті це маленький будиночок, на якому майорить прапорець із написом Wi-Fi.

Збоіща 1

Але й потреб старших збоїщан у Народному домі не ігнорують. Одна з них — святкування релігійних та державних дат.

— Минулого року на Великдень публіка у нас зібралася різношерста: від п’ятирічних дітей до сімдесятирічних бабусь. І треба було зміксувати все так, щоби кожен повернувся додому задоволеним. Спершу грали бандуристи — і в старших на очах аж сльози проступали… А потім співали наші репери, — пригадує Тетяна.

Наостанок запитую, які в Народного дому склалися взаємини з церквою.

— Церква для збоїщан — святе. І в нас налагоджується співпраця. Я дзвоню до отця й кажу: «Отче Богдане, скажіть, будь ласка, після проповіді, що завтра в Народному домі буде таке-то». Бо афіші не спрацьовують, соцмережі — тільки для молоді, а от служба в церкві — найкращий спосіб інформування на Збоїщах. Якби я ходила з рупором і кричала, не було б такого ефекту. А так — як отець скаже, так і буде.

«Кіно я дивлюся тут»

Кінотеатр «Сокіл» неподалік парку «Горіховий гай», як і більшість радянських комунальних кінотеатрів, повільно скнів та помирав. Але минулого року він отримав нове життя, ставши Львівським кіноцентром з оновленою концепцією. Тепер на афішах тут — «Юність» Соррентіно та низка інших артхаусних фільмів.

У перевтіленні старого кінотеатру на сучасний центр його директор Андрій Породко мав кровний інтерес. Він сам живе неподалік «Горіхового гаю», тож захаращений парк та занедбаний кінотеатр псували йому атмосферу під час прогулянок з дітьми.

Власне тому, іще навіть до переформатування кінотеатру, там з’явився новий екран, проектор та звукова система — усе за приватні кошти Андрія. А згодом завдяки компромісу між старим колективом, активістами та міською радою старий «Сокіл» почав помалу здіймати крила.

Тоді ж постало питання — яким має бути міський кіноцентр у добу, коли сучасні мегакінотеатри цілком віддані на поталу індустрії розваг?

Кіноцентр 6

— Ми показуємо інше кіно: некомерційне, фестивальне, на вузького глядача. Але також хочемо затягнути до себе і того глядача, який звик до попси, — розповідає Андрій, спершись на олдскульний плівковий проектор. Спілкуємося у невеличкій кімнаті оператора. — Само собою, має бути напрямок на освітню програму, кінотеатр повинен виховувати. Тому ми робимо майстер-класи для дітей, кіношколи.

На тому старому проекторі щонеділі влаштовують ретропокази класичних стрічок. Регулярно проводять фестивалі (як-от «Гідність та толерантність»), тижні іноземного кіно за підтримки консульств, ночі кіно. А у грудні на базі кіноцентру почала діяти кінокомісія — організація, яка логістично сприяє зйомкам кіно у Львові.

— Складно показувати фільми на вузьку аудиторію у такому віддаленому від центру районі?

— Дуже! Ми бюджетна структура, але заробляємо на себе самі. І то є проблема: хочеться показувати те, чого ніхто не показує, але якимось чином на цьому треба ще й заробляти. Є ж працівники, і їм треба платити зарплату — кіномеханіка не має обходити, що саме ми тут показуємо.

Поки що кіноцентр навпомацки шукає свою аудиторію. Найбільше його відвідує молодь, і то не тутешня. У кіноцентрі відбулася вечірка-відкриття Форуму видавців, тоді в кінозалі та в подвір’ї кінотеатру грали техно-музику діджеї з усієї України. Зробити це місце культовим намагаються саме молоді учасники колективу кіноцентру. Однак втримати їх на постійній роботі не так уже й легко:

— Багато молодих людей сюди приходили з палаючими очима, але з часом ішли. Вони щиро хочуть працювати на ідею, але потім усе одно все впирається в гроші.

— Можливо, для більших прибутків слід поєднувати артхаусне кіно з масовим?

Ми крутили б нові популярні фільми, але за їхній прокат одразу треба заплатити кількамісячний бюджет кінотеатру!

— Ми крутили б нові популярні фільми, але за їхній прокат одразу треба заплатити кількамісячний бюджет кінотеатру! Наразі віддаємо за прокат 50% прибутку. Але одна справа — заплатити, а інша — чи буде достатньо приходити глядачів?

Андрій пробує різні способи утримання кіноцентру на плаву. У грудні тут проводили свято для дітей з інтернатів усієї Львівської області, і державне фінансування дало змогу виплатити зарплатню працівникам. Справно сплачувати податки допомагає протестантська церква, яка орендує приміщення для недільної служби. А буквально нещодавно Андрієві вдалися і системніші зрушення: він домігся від міськради оплати праці співробітникам кінотеатру з бюджетних коштів, а ще — фінансування ремонту даху та заміни вікон. Уже зараз він планує проводити вечірки на даху кінотеатру та обладнати тут невелике онлайн-радіо.

Є ще один вагомий аспект діяльності кіноцентру — соціальний. Андрій очолює громадську організацію «САМІ», яка опікується хворими та соціально незахищеними дітьми.

— У 1992 році я був першою дитиною в Україні, яку вилікували від раку крові. Був шанс один зі ста. Тому як тільки виріс і став на ноги, я вирішив допомагати дітям.

А ще за минулий рік Андрію та активістам вдалося відродити парк неподалік кінотеатру: вони почистили озеро — тепер у ньому можна плавати, встановили зручні лавки, загородили територію від машин, які раніше тут постійно паркували.

— Парк ожив! — підтверджує жінка за барною стійкою кінотеатру. Багатьох місцевих Андрій влаштував на роботу. Аби оплачувати працю охоронців та прибиральників, він поставив у парку платні атракціони. І, попри все, цей факт вкрай обурив мешканців району.

— Наш народ ще озлоблений і має дивне світосприйняття: все навколо має бути безплатним і хтось інший має робити все за нас!

Секрет розвитку культури в районах для Андрія простий — децентралізацію кожен має почати із себе.

— Багато хто говорить, що більше заходів мають проводити в районах, але сам при цьому все одно їде у центр. Я люблю «Горіховий гай» і цей район, тому кіно я дивлюся тут.

Кіноцентр 5

«Це має бути простір постійного руху»

Гаральд Біндер довго шукає потрібний ключ від заіржавілого замка до «Фабрики повидла». Швейцарець за походженням, який тривалий час жив у Австрії, не так давно придбав цю унікальну промислову будівлю, подібну на замок, у районі Підзамче.

На початку ХХ століття її збудували як фабрику з виробництва спиртних напоїв, за Союзу тут розливали молдавське та алжирське вино, а ще згодом перепрофілювали приміщення на цех для овочевої бази. Останні два роки у подвір’ї «Фабрики повидла» час від часу проводили кінопокази чи події на кшталт Lviv Fashion Days, сама ж будівля лишалася в аварійному стані.

Фабрика Повидла 1

Ступаючи запилюженими й скрипучими сходами фабрики, Гаральд Біндер, вихолощений інтелектуал, випромінює загадковий декаданський шарм. І оптимізм. Бо хоча нині тут усе вкрито павутинням, уже за рік, якщо вдасться оминути павутиння бюрократії, тут має постати міждисциплінарний культурний центр.

— Наша ідея — поєднати в одному просторі дуже різні мистецтва. Виставки сучасного мистецтва, театральні вистави, концерти, різноманітні воркшопи, дитячі програми, міжнародні резиденції для європейських та українських художників. Працюватиме арт-кафе. Це має бути простір постійного руху, — Гаральд говорить англійською. Українська досі дається йому з труднощами.

Фабрика Повидла 10

Історик Гаральд Біндер вперше побував у Львові, коли писав дисертацію про Східну Галичину — близько двадцяти років тому. Але вже 2004-го завдяки фінансуванню з фонду родинних коштів він створив Центр міської історії Центрально-Східної Європи на вулиці Богомольця. Тут досліджують історію міста та облаштовують сучасні інтерактивні виставки, зовсім не подібні на ті, які ми бачимо в більшості українських музеїв. Але якщо Центр міської історії для Гаральда Біндера був втіленням його наукових інтересів, то теперішній проект стане шансом глибше зануритися в мистецтво та культуру.

— Я виріс у родині класичних музикантів, тому завжди був наближений до музики й театру. Не можу себе уявити без мистецтва доби модернізму. Але для світу, в якому ми живемо, дуже важливе сучасне мистецтво – воно показує його недоліки.

Фабрика Повидла 13

Поки що Гаральд Біндер та команда Harald Binder Cultural Enterprises усі зусилля спрямовують на вирішення архітектурної складової. Ревіталізувати стару будівлю, лишивши її колорит, напрочуд складно, але вже відомо, що цим займатиметься австрійське архітектурне бюро Atelier Stephan Rindler.

— Ви відчуваєте, що ризикуєте, створюючи культурний центр в індустріальному районі?

—Так-так, часом я себе запитую: чи не постанемо ми в очах місцевих мешканців, як НЛО, що приземлилося біля їхніх будинків? Але, зрештою, я налаштований позитивно. Сподіваюсь, завдяки «Фабриці повидла» Підзамче відвідуватиме більше гостей, а для молоді стане cool тут жити.

Гаральд уже має напрацьовану модель, як зацікавити місцевих жителів. У Центрі міської історії для цього вони влаштовували День вулиці, коли запрошували усіх сусідів у гості. Цьому передувало дослідження історії та архітектури вулиці Богомольця, яке потім втілилося у виставку. Подібний захід Гаральд хоче влаштувати і на «Фабриці повидла», аби люди побачили, чим тут займаються, і випили разом шампанського. Також у вежі «Фабрики повидла» планують створити маленький музей історії індустріалізації цього району.

Напевне, деякі жителі Підзамча соромляться того, що тут живуть. Важливо дати їм нову перспективу

— Так місцеві мешканці зможуть зрозуміти, що вони — значима частина Львова. Напевне, деякі жителі Підзамча соромляться того, що тут живуть. Важливо дати їм нову перспективу.

Гаральд проводить нас поки що порожніми приміщеннями фабрики і розповідає: кожний напрям мистецтва, що буде представлений тут, матиме свого куратора — в Україні достатньо спеціалістів. Але для побудови програми культурного центру Біндер планує користатися і європейським досвідом.

Фабрика Повидла 14

Trans Europe Halles — мережа культурних центрів у всій Європі, які постали з індустріальних зон. Туди входить близько півсотні центрів, і двічі на рік їхні організатори зустрічаються та обмінюються програмами й досвідом. Гаральд уже побував на кількох таких зустрічах. «Фабрика повидла» має бути не лише локальною, львівською чи українською, а й міжнародною, переконує він.

— Ми чомусь завжди говоримо про Україну як про жертву. Не сперечаюся, так і є, особливо зараз. Але, щоби стати успішною країною, недостатньо мати сильне військо чи історичний наратив. Необхідно мати успіх, зокрема й у царині культури, показувати його. Це моє переконання і одна з причин того, чому я це роблю.

«Сприймаємо культуру як телевізор»

Минуло майже півроку з часу звільнення Ірини Магдиш з посади керівниці міського управління культури. Тоді, напередодні виборів, вона поплатилася за слова, які невпинно повторювала протягом двох років: на карті Львова є культурно мертві райони — і подекуди цим користається Церква.

Іронія в тому, що саме за діяльності Ірини Магдиш міська рада найбільше докладала зусиль для створення культурних осередків на околицях. З нею ми зустрілися на площі Ринок. Навколо не було де яблуку впасти, тож пані Ірина запропонувала піти в «Букет вина» — «вдень там має бути вільно». Порожня винарня сповнена запахом терпкого глінтвейну та коньяку.

— Ну що, вдалося вам вдихнути життя в культурно мертві райони?

— Це треба бути Господом Богом, аби вдихнути життя, — сміючись відповідає пані Ірина.

А згодом додає, що точково, безперечно, так, певні зрушення почалися. Але вона й далі переймається за ті проекти, які залишила на різній стадії реалізації.

— Я досі відчуваю фантомні болі за музичний коворкінг, театральний центр на Городоцькій, медіатеки на Сихові й у Рясному. Але я не можу безкінечно у це втручатися. Рано чи пізно матиму нові проекти.

— Фактично всі активісти, що намагаються створити культурну пропозицію у районах і з якими я говорив, жаліються на опір із боку місцевих мешканців. Як із цим давати раду?

— Це той виклик, коли треба інтегруватися у громаду. Райони — маленька локальна громада зі своєю ідентичністю, про яку місцеві можуть навіть не здогадуватися. І, можливо, роботу треба починати з того, щоби говорити з людьми — питати, ким вони є, чим цей район відрізняється від інших, чим може бути привабливим.

— А коли жителі просять активістів відмовитися від певних ідей… Як далеко можна зайти з такими поступками?

— Поки це не суперечить Конституції України, — знову сміється пані Ірина. — Ну справді, це мистецтво співіснування. Якщо ти хочеш працювати з людьми і їхніми дітьми, до них потрібно дослухатися. Йдучи на поступки, ти втрачаєш небагато, а навзаєм отримуєш значно більше — довіру. І вже маючи цю довіру, можеш робити близькі й важливі для себе речі.

Системнішою проблемою пані Ірина називає неконкурентність державних культурних установ на ринку праці. Мінімальна зарплатня є надто малою, аби молоді активісти змогли стати на ноги. Хоча насправді, запевняє, знайти гроші на реалізацію власних ідей не так уже й складно.

— Викладачі культурології повинні вчити не тільки високої теорії, а й практики виживання з такою спеціальністю. І насамперед практики самозатруднення, тому що часто культурологи мають можливість самі собі сотворити місця праці. Придумати проект, знайти на нього якісь кошти — і далі піде. Погоджуюся, що найбільший виклик, який ще доведеться подолати, — зміна сприйняття культури.

Йдучи на поступки, ти втрачаєш небагато, а навзаєм отримуєш значно більше — довіру

— Ми сприймаємо культуру як телевізор: сидимо й чекаємо, що нам покажуть. Це неправильно. Культура приносить емоційне наповнення, коли ти щось віддаєш і щось отримуєш, а не чекаєш, коли тебе розважатимуть. Партисипація — це і є нова якість культури.

Минулого літа Ірина Магдиш запропонувала ляльковому театру повернутися до своїх джерел. Цю історію вона розповідає з особливим захопленням. Найняли дві фіри, удекорували їх як театр, взяли коней і їздили по селах довкола Львова. Грали не в клубах, а на вулиці — біля найбільшої липи, біля школи, словом, де люди найчастіше збираються. Діти, які ніколи не бачили театру, хоча живуть за 30 кілометрів від Львова, були вражені. Бабусі сідали на лавочки, співали.

— Це і є справжня культура — коли закликають до участі, коли є контекст. Ми думаємо про площу Ринок і про суперфестивалі для пересичених туристів. Нам здається, що культурою завалені всі, але крок вліво, крок вправо — це катастрофа. Це наш кровний інтерес — іти в люди. І не мати лише снобістські мистецькі проекти. Експериментальний театр — це дуже важливо, але театр соціальний, який затягує людей… Ми не будемо мати реципієнтів для експериментального театру, поки не виховаємо їх із таких-от речей.

Магдиш 1

Згодом мова заходить про зростання протиріч в українському суспільстві, і в львівському зокрема. Львів туристичний — і Львів для львів’ян. Львів консервативний — і Львів ліберальний. По суті, через ці протиріччя і втратила посаду Ірина Магдиш.

— Агресія стала інтегральною частиною нашого життя. І цього треба якось позбуватися. Можливо, я також часом говорю надто агресивно, дидактично, я нав’язую. І це погано. Кожен має право на своє сприйняття життя.

Тому, переконана вона, важливо дослухатися одне до одного. І до потреб туристичного бізнесу, який докладає багато зусиль для розвитку міста, і до потреб мешканців віддалених районів, яким стало некомфортно. У цьому конфлікті немає трагедії, його треба просто вирішувати.

→ Фото — Ліза Кузнєцова, Аліна Смутко, Максим Баландюх

Євген Гриценко Ліза Кузнєцова

Схожі публікації

8243 20

Андрій Москаленко

Заступник міського голови Львова з питань розвитку про креативний клас, зміну поколінь та глобальну боротьбу за талановиту молодь

27.07.2017 Тарас Прокопишин
7227 5

Не переводьте стрілок

Репортаж із кабіни водійки львівського трамвая, відеоблоги якої дратують порушників і тішать підписників на YouTube

09.01.2018 Вікторія Ейсмунт
3680 16

Борис Херсонський

Український російськомовний поет та лікар у третьому поколінні єврейського походження — про ментальність України та Європи, суспільні травми, інертне мислення та втечу від свободи

26.07.2017 Даниїл Задорожний

Популярні публікації

60870 18

Юрій Гнатюк, KindGeek: «Щоб отримати правильні відповіді, потрібно ставити правильні запитання»

Співзасновник та COO KindGeek, про історію компанії, важливість планування та вміння брати на себе відповідальність
13.06.2017 Тарас Прокопишин
49743 5

Піаніно для Ніколя

Як «нездатному до навчання» хлопчику вдається перемагати у міжнародних фортепіанних конкурсах
13.04.2017 Катерина Олексенко
44439 12

Богдан Гаврилишин

Розмова із відомим українським економістом та громадським діячем
27.07.2014 Володимир Бєглов

Краудфандинг

Малі міста

2608
зібрали
36000
потрібно

Нові медіа нової країни

36
зібрали
5000
потрібно

Найрозумніші діти країни

2538
зібрали
4500
потрібно

підтримайте проект

Donate

Введіть слово, щоб почати