Книга «Розстріляне відродження» з підзаголовком «Антологія 1917–1933: поезія — проза — драма — есей» побачила світ у 1959 році в Парижі.
Її видав польський еміграційний «Літературний інститут» (Instytut Literacki), який очолював Єжи Ґедройць. Упорядкував антологію Юрій Лавріненко, літературний критик і запальний публіцист: йому пощастило, переживши репресії та заслання, зрештою опинитись у США. Проте рамкову назву запропонував не він, а редактор Ґедройць, що мав цілком професійний, ба навіть геніальний нюх на важливі й гучні видавничі проєкти. І те, як слід їх запаковувати.
Назва, без сумніву, сильна, хоча і вкрай проблемна.
Почнімо з того, що геть не всі літератори, представлені в антології, були буквально розстріляні чи й просто фізично знищені. Тичина, Рильський, Бажан і Сосюра стали офіційно визнаними поетами (щоправда, з різною мірою довіри з боку партійного керівництва), Яновський — таким самим прозаїком.
Еллан-Блакитний і Чумак померли задовго до початку масового терору (перший від хвороби серця, другий від рук білогвардійців).
Свідзінського спалили живцем на початку Другої світової під час етапування з Харкова. Осьмачка, хоч і заробив собі в Союзі психічні розлади, вибрався на еміграцію.
Плужник помер у таборовому лазареті від сухот, від цієї ж хвороби помер у «новій столиці» Чернов-Малошийченко. Мисик, Вишня й Антоненко-Давидович, відбувши терміни в таборах, повернулися в Україну та в літературу.
Хвильовий, як усі знають, застрелився сам. Ніковський, після ув’язнення на Соловках, помер у Ленінграді під час блокади. Бібліограф Меженко і режисер Довженко досягли у своїх сферах безпрецедентних результатів. Грушевський помер від наслідків невдалої операції, можливо, це було сплановано.
Звісно, «розстріляність» тут слід розуміти не прямо, а як синонім до забраних можливостей, сил і свобод.
До викривлення чи й перепинення початкового творчого шляху. Але навіть враховуючи це, в життєписах названих літераторів вистачає різності життєвих сценаріїв (а скільки їх ще — у біографіях тих, хто не потрапив в антологію), аби підважити накинуту представникам кількох поколінь, що тоді працювали, рамку «розстріляних» митців. Було по-різному. Без сумніву, там були справжні жертви, закатовані та жорстоко знищені — кількість їхня страхітлива. Але ж не вся генерація. І точно її суть і спадок не вичерпуються цими насильницькими смертями.
А втім, є момент значно важливіший: яке сприйняття наріжної культурно-літературної доби задає така наліпка. Яку матрицю формує?
1930-ті не дорівнювали 1920-м.
А ті, хто писав у 20-ті, не знали — авжеж! — про майбутні розстріли, драми й трагедії. Хіба дехто невиразно передчував. Вони з ентузіазмом (чи й без нього) сприйняли українізацію, користувались наявними можливостями, багато (чи й ні) друкувалися, сварилися, билися та дискутували. Подорожували, писали репортажі, експериментували в прозі, розкріпачувались у поезії, іронізували й любили. Хмари над їхніми головами темнішали, псувалися характери й руйнувалися союзи, але життя, різне та складне, тривало.
І нам потрібен такий період в українській літературі. Бо погромні 30-ті в ній існують і так. Невже ж їхня густа тінь має падати і на попередню, по-своєму дуже відмінну, хоч і вже радянську епоху? Не має.
Тим паче, зсередини добу характеризували цілком відмінно: Червоний ренесанс. Так формулював і літературознавець Лейтес, і літератор Ґадзінський. Хай це визначення не набуло тоді й опісля вірусного поширення, проте саме воно — породження того часу. А «Розстріляне відродження» — продукт еміграційних післявоєнних рефлексій, по-своєму травматичних і специфічних.
Та якщо все ж прийняти певну міру метафоричної точності цього визначення, тоді слід подумати в ключі віктимності й приреченості, що їх це визначення зумовлює для нашого сприйняття. Коли «Розстріляне відродження» стає синонімом «безвольної загибелі». Хоча у митців того часу — до певного моменту — вибір був. Обмежений, та все ж.
Спротив у текстах — лиш одна з можливостей. І вони цей вибір робили.
Повіривши (або ні) більшовицькому ізводу лівої ідеї, склавши на початку 20-х зброю, пішовши — у різний час і за різних обставин — на співпрацю з режимом, вимушену чи й добровільну. І не пішовши. Промовчавши і не протестуючи, поки це ще було можливим. І протестуючи теж. Виїхавши (або ні) в еміграцію. Вчасно не побачивши, куди вітер дме. А чи й побачивши і не надто на це зреагувавши. Захопившись спостереженнями за «розлюдненням». І жахаючись новій реальності.
Це точно не слід формулювати в категоріях їхньої провини чи інфантильності, проте частина і їхньої відповідальності в цьому є. Вбивали вбивці, так. Але ж як би нам хотілось, аби майбутні жертви були пильнішими. Заради себе і нас. І тут також літераторам 20-х не слід відмовляти в суб’єктності. Де вона, там менше місця для чистої віктимності. Що є вкрай небезпечною на рівні сприйняття минулого і тих концепцій, якими послуговуємося щодо центральних подій української культури.
Тепер про відмінність між тим часом і нашим.
Серед іншого, її забезпечили нам представники і того покоління теж. Коли в різних форматах продовжували хай і найтихіший, та все ж спротив. Чи принаймні рух. А зараз знову говорить зброя, оборонна війна в розпалі, здобутки (хоч, на жаль, і втрати) очевидні, щодо майбутнього шляху держави є широкий консенсус.
Шевченківську Катерину, давній архетип української покривдженості, зображають зі зброєю в руках, українських класиків — ватажками всенародного опору.
Замість покори — лють і бажання помсти. І замежеві зусилля. Українізація тепер іде не зверху, демонструючи різні відтінки органічності. Все основоположне через сто років відбувається цілком навпаки.
Це не робить нас кращими за них, людей 1920–30-х, за ту добу загалом, натомість робить інакшими. А чи буде і в нашому періоді співмірна кількість митців першої величини, побачимо згодом. Головне — ми не в логіці Розстріляного відродження. Яка, повторюся, також не була монолітною.
Саме через усе вищеназване особисто мені не подобаються зображення, що з’явились після трагічної смерті письменниці Вікторії Амеліної від поранень, отриманих унаслідок російської ракетної атаки на Краматорськ 27 червня цього року. На цих зображеннях два портрети — Вікторії та письменника Володимира Вакуленка, застреленого росіянами в рідному селі навесні 2022-го. І підпис: «Розстріляне відродження».
З одного боку, про «нове Розстріляне відродження» емоційно писала сама Вікторія в передмові до нею ж знайденого після деокупації Ізюмщини щоденника Володимира Вакуленка, який він закопав у власному дворі. Проте з іншого, ні Вікторія, ні Володимир, попри насильницьку смерть від рук росіян, цій проблемній наліпці принципово не відповідають. Ні її історичному змісту, ні її сприйняттю в ширших масах.
Вони займали проактивну громадянську позицію, не приховували своїх поглядів і всіляко чинили опір.
Їх убили, коли вони боролись.
Вибір Вакуленка залишитись під окупацією — це теж спротив. І він, і Вікторія — жертви російсько-української війни, але вони не були жертвами по життю. Вони не опустили рук і не сприйняли війну за неуникну поразку в майбутньому та потребу компромісу зараз. Якраз навпаки.
Та найбільше важить ось що: вони жили і творили в іншій історичній ситуації. Це не Розстріляне відродження, а, якщо хочете, відродження Зубасте, Нове, Інакше. Відродження життєствердне. І, вочевидь, діяльність таких людей, як Володимир та Вікторія, вже сьогодні стає запорукою того, що втрати серед українських письменників (до яких слід зарахувати і перекладача з Бучі Олександра Кислюка, і прозаїка-дебютанта, воїна Ігоря Мисяка) навіть близько не будуть такими численними, як у 1930-х. І тут нам також — по-своєму — допомагає історія столітньої давності.
А ще таке: чи саме з Відродженням маємо зараз справу? Смисл цього поняття недвозначно натякає, що прямо перед цим мав би бути занепад. Хоча зі стану обвального регресу українська культура, не без зривів і послаблень, почала виборсуватись іще в 1950-ті. Не кажучи про 1991 рік. Вакуленко почав друкуватися наприкінці нульових, Амеліна — в середині десятих. Чи був там занепад?
Новим епохам — а ми точно живемо в такій — потрібні нові назви.
Можливо, аби уникнути розривів у сприйнятті та проговоренні культурної динаміки (коли буквально кожен період сприймається за новий початок, а звідси потреба докладати відповідних зусиль і втома наперед), нам слід послуговуватись категорією не Відродження, а Продовження. Зубасте Продовження. Ну, наприклад.
Зачарованого кола історії нема, є рефлексії про зачароване коло. Історичні паралелі здатні втішати (або наснажувати, або засмучувати), але вони ніколи не спрацьовують уповні. Проте іноді такі паралелі не спрацьовують настільки, що починають шкодити. Ми мали велике — грандіозне — покоління 1920-х, яке називало себе по-різному (чи й не називало ніяк), а потім йому вигадали рамкове визначення. Ефектне і неточне. А зараз 2020-ті, велика війна, і все, хвала богам, іде — нашими спільними зусиллями — по-іншому.
Хай по-іншому воно й закінчиться. Працюємо саме на це. На інакший результат.
Євгеній Стасіневич, літературний критик, літературознавець.
Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — [email protected].
Погляди, висловнені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції. Головне зображення створене за допомогою технології штучного інтелекту у нейромережі Midjourney.
